30 березня, у 121-й день народження українського науковця, письменника, громадсько-політичного діяча, автора книжки "Горить Медвин" Івана Дубинця (Івана Варфоломійовича Дубини) у Музеї історії Богуславщини відбулася презентація банерної виставки та брошури "Лицар правди Іван Дубинець". Дослідниця, співзасновниця освітньої ініціативи "Медвин. Повстання" Марина Гогуля розповіла про діяльність нашого земляка, найважливіші міста і села у його житті.

"Під час Української Революції життя медвинця Івана Дубини було тісно пов'язане з Богуславом, адже тут у 1920–1921 роках він навчався в українські гімназії - одному з найпатріотичніших українських осередків у місті. Навчання в Богуславі простелило йому шлях до педагогічної, а потім і до наукової кар'єр. В останні свої роки, які діяч провів у Нью-Йорку,  за спогадами письменниці Докії Гуменної, він мріяв вчителювання в українському селі та про вільну Україну, за якої це було б можливо" – каже Марина Гогуля.

Нагадуємо, що триває IV Літературний конкурс імені Івана Дубинця. Прозові твори, в яких згадується рідний Івану Дубинцю Медвин або Медвинське повстання, літописцем якого він був, приймаємо до 31 травня.

21 лютого, у 136 день народження костюмера, актора, художника Федора Бражника у Медвинcькому будинку культури відкрили виставку "Бражники – майстри українського костюма" та презентували однойменну брошуру. Презентація відбулася у стінах Медвинської публічної бібліотеки.

Про Федора Марковича розповіли кураторка виставки, співзасновниця освітньої ініціативи "Медвин. Повстання" Марина Гогуля, бібліотекар, родичка Федора Бражника Оксана Зубчевська, краєзнавець Петро Гогуля. Також своїми спогадами про його дружину Олександру поділилися односельці, які пам'ятали її з дитинства, зокрема, Надія Марушевська, Любов Шевченко.

Під час презентації представниця ГО "Навколо нас. Ua" Вікторія Олійник розповіла і продемонструвала традиційний жіночий весільний костюм, відтворений за старою фотографією, колекцію традиційних для нашого регіону парафінових віночків та елементи одягу відшиті громадською організацією за зразками експонатів Музею історії Богуславщини. Насамкінець організатори виставки вручили бібліотечним установам Медвинської громади подарунки – книжки "Народний календар Богуславщини" та брошури "Бражники – майстри українського костюма".

Творці освітня ініціатива "Медвин. Повстання" та ГО «Навколо Нас. UA” щиро дякують усім учасникам заходу, а також Медвинська публічна бібліотека та Відділ культури та туризму Медвинської сільської ради за теплу атмосферу й можливість вперше в Україні провести захід до дня народження Федора Бражника й експонувати виставку про нього.

Банерна виставка доступна для перегляду в холі Медвинського будинку культури та експонуватиметься місяць. Наступна презентація запланована 26 березня у Білій Церкві.

Цього року починаємо святкувати Різдво 24 грудня. З цієї нагоди запрошуємо послухати колядку , яку ми ще до повномасштабної війни записали від Євгенії Григорівни Красюк (1940 — 2023). Цього року Євгенії Григорівни не стало, проте добрі спогади про неї — з нами.

Христос рождається! Славімо Його!

В Музеї історії Богуславщини презентували вуличну банерну виставку “Бражники – майстри українського костюма”, присвячену відомим діячам української діаспори в США.

Упродовж сорока років подружжя родом з Медвина шило костюми для найвідоміших українських еміграційних танцювальних, хорових, театральних колективів та фільмів. Серед їхніх клієнтів – хорова капела Олександра Кошиця, танцювальні ансамблі та актори кінострічок Василя Авраменка “Наталка Полтавка” і “Запорожець за Дунаєм”.

“Майбутню пару познайомив медвинський аматорський театр, у 1910-х у ньому грав Федір, а в 1920-х – молодша за нього майже на 22 роки Олександра. 1928 року на одній з вистав Федір, який щойно повернувся з Америки, зустрів свою майбутню дружину. Одружилися, проте Олександру не випустили з чоловіком за кордон, возз’єдналися вони у Нью-Йорку через п’ять років, після того, як він буквально викупив дружину у совєтського режиму за 300 доларів, що було неабиякою сумою”, - розповіла кураторка виставки Марина Гогуля.

Краєзнавець Петро Гогуля розповів про громадянську позицію Федора й Олександри, про їхню підтримку українських культурних та освітніх інституцій – навчальних закладів, видання книг (зокрема, “Саду Гетсиманського” Івана Багряного), газет, – а також про те, як завдяки їм в Україну потрапила книжка Івана Дубинця “Горить Медвин” про антибільшовицьке повстання у 1920 році:

“Потрапила книжка до Медвина таємно. Федір Маркович приїздив до родичів і мав такий костюм із вшитими з внутрішнього боку кишенями, куди міг покласти книжку Івана Дубинця. Я цю книжку бачив і читав, але це були її фотокопії, і за совєтських часів така кишенькова книжечка підпільно поширювалася Медвином. Дуже приємно це констатувати, що ніхто нікого не видав. Книжку привозила й Олександра Порфирівна, є навіть фотографія, зроблена за столом у Медвині під час того історичного візиту. Вже в кінці 1980-х я зустрівся з очевидцем та учасником подій Медвинського повстання, Крисантієм Миколенком, якому вдалося уникнути страти будьонівцями. Він мені розповів про Медвинське повстання. Про нього ми вже багато знали з книжки Івана Дубинця”.

Родичка Федора Бражника Оксана Зубчевська добре пам’ятає, як 1970-х до її батьків приїздила в гості Олександра Бражник:

“Її я пам’ятаю дуже добре, бо це було найсвітліше враження в моєму дитинстві. Я побачила гарно вдягнену, з гарною зачіскою красиву жінку. Хоч вона була в літах, я не сприймала її як бабцю. Це людина, яка вперше спитала, чи мені подобається довге волосся, чи я люблю гратися ляльками, чому мені подобається вишивка, чи вмію я вишивати хрестиком. Вона висилала посилки для родичів: для сліпого Степана Бражника, для Горпини Бражник, яка після Голодомору залишилася одна з семи чоловік у родині. І в посилках був для мене одяг, там був одяг, який вони шили для театру, своїм родичам вона висилала хустки”.

Захід супроводжувався музичними композиціями у виконанні вихованців богуславської школи мистецтв, бандуристів Катерини Чорі і Данила Феокрітова. Членкиня ГО “Навколо нас. Ua”, волонтерка Богуславського волонтерського штабу Вікторія Олійник представила традиційний український дівочий одяг та колекцію парафінових віночків, відтворених за зразками старовинного одягу, і прикрас.

Всі учасники заходу отримали безоплатно свій примірник брошури “Бражники – майстри українського костюма”.

А також мали нагоду задонатити на армію. Під час заходу Богуславський волонтерський штаб зібрав 864 грн, які перерахував на ремонт авто гранатометників 126 батальйону, де служить і наш земляк Олександр Войналович.

У Богуславі вулична виставка діятиме на території Музей історії Богуславщини ще тиждень. Наступна презентація цієї виставки відбудеться у Миронівці.

На радіо Богуслав-FM можна послухати сюжет про захід.

Фотографії Віталія Ніщименка

19 серпня у Медвині відзначили 104 річницю Медвинського повстання. Традиційно, це відбулося у дворику старої музичної школи, зведеної 1910 року. На початку ХХ століття ця чотирирічна Міністерська школа виховувала і формувала середовище місцевої інтелігенції, яка й очолила повстання проти більшовиків, що почалося 1919 року. 

Ранкова програма стартувала з центру Медвина, де знаходиться пам’ятник повстанню, - з екскурсії Марини Гогулі місцями літописця Медвинського повстання Івана Дубинця (Дубини), від народження якого цієї весни виповнилося 120 років. Екскурсію допоміг організувати Відділ освіти, молоді та спорту Медвинської сільської ради, надавши автобус, яким привітний водій Василь Семенко повіз маршрутом до колишньої церковнопарафіяльної Козиренкової школи, в якій здобував початкову освіту Іван Дубинець, місця на Дубинівці, де стояла хата родини Дубин, цвинтаря на Гладі, де похований батько Івана Дубинця Варфоломій Дубина та основної локації відзначення річниці Медвинського повстання – Міністерської школи, в якій не лише навчався, а й учителював літописець повстання. Після екскурсії на учасників чекав смачний куліш, який за традиційним медвинським рецептом приготувала Ніна Левченко. 

На заході побували й близькі родичі Івана Дубинця – онуки й праонука його рідного брата Луки Дубини Аліна Павлюченко, Ольга Самсоненко та Ангеліна Остапенко. Вони вперше відвідали місця, пов’язані з родом Дубин, поділилися родинними історіями, а також зі сцени оголосили переможців ІІІ Літературного конкурсу імені Івана Дубинця. Ними стали Валерія Матвієнко з с. Гатне на Київщині, якій мали нагоду вручити нагороду особисто, під час заходу, Оксана Геращенко з м. Коростень на Житомирщині та Олександра Дудко з с. Дибинці Богуславської громади. Переможці отримали дипломи й грошові призи та книжки від організаторів і партнерів - громадської організації “Молодь в тренді”, Фундації імені Івана Багряного, освітньої ініціативи “Медвин. Повстання”, Музею історії Богуславщини, Товариства дослідників України та Національного музею Революції Гідності, Українського інституту національної пам’яті, які подарували свої видання.

Подарунки дарували не лише організатори заходу, а організаторам: так, представник делегації з Канева, головний спеціаліст відділу культури Канівської міської ради Костянтин Андрієнко презентував видання книжки Івана Дубинця “Горить Медвин” з авторським підписом та книгу листування Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Медвинець Григорій Салата - світлину і життєпис свого брата, українського дисидента Віктора Салати. Один з мовців гутірки, медвинець Сергій Салата - родинні світлини 1930-1940 років. А освітня ініціатива “Медвин. Повстання” передала Медвинській публічній бібліотеці художні книги Олександра Михеда й Тараса Прохаська. 

Ведучою заходу стала наукова співробітниця Музею історії Києва Катерина Сіроштан.  Під час гутірки, яку вона модерувала, краєзнавці Петро Гогуля, Сергій Салата, Марина Гогуля розповіли про репресованого фотографа Савку Яременка, який належав до середовища медвинських повстанців, передбачив відновлення України й розпад СССР. 

На заході виступили місцеві артисти – бандуристка Аліна Чеботар з Медвина, ансамбль “Світанок” Медвинського будинку культури, поетка Надія Сухар зі Щербашинець. На спомин про свого батька Тараса Силенка виконав народні та авторські твори бандурист і бард Святослав Силенко.

Була й окрема дитяча програма для наймолодших учасників заходу: українські народні рухливі ігри проводила Вікторія Олійник з Богуславського волонтерського штабу. А ще малеча шукала скарби та вигравала призи.

Метою цього заходу було не лише розповісти й нагадати про історію боротьби за незалежність України за часів Української Народної Республіки й Медвинського повстання, а й допомогти українським воїнам долати російських загарбників. Щоб зібрати кошти і покрити потреби захисників, силами волонтерів з Медвинської та Богуславської громад організували благодійний ярмарок та майстер-класи.  Під час благодійного заходу люди купували смаколики від місцевих господить, прикраси, сувеніри й книги, брали участь у майстер-класах з вибійки (Софії й Ольги Марушевських), ляльки-мотанки (Оксани Зубчевської), сувенірів з ниток (Наталії Шевченко), оригамі (Аліни Чеботар), мандали (Надії Сухар), фотографувалися в народному одязі на фотозоні, створеній богуславськими волонтерами та донатили на армію. 

Результат – зібраних 25 071 грн (з них волонтерська група Надії Осауленко зібрала 18 260 гривень, а Богуславський волонтерський штаб – 6 811 гривень).

Освітня ініціатива “Медвин. Повстання” вже вп’яте проводила захід до річниці Медвинського повстання. За традицією попередніх років, він припадає на третю суботу серпня. Щиро дякуємо співорганізаторам і партнерам, з якими разом пройшли довгий шлях підготовки: Відділу культури і туризму Медвинської сільської ради, Медвинській публічній бібліотеці та культурно-просвітницькому клубу Катерини Сіроштан “Історичні мандри”, Відділу освіти, молоді та спорту Медвинської сільської ради, КП “Медвин-інвест”, ГО “Молодь в тренді”, благодійникам Олександрі Асєєвій, Ніні Левченко, Віталію Ніщименку, учасникам толоки біля Міністерської школи Василю Василенку та його майстрам, Миколі Василенку, Петру Гогулі, Марині Гогулі, Медвинській волонтерській групі Надії Осауленко, Богуславському волонтерському штабу та всім друзям нашого просвітницького проєкту, людям доброї волі, що докладають зусиль, аби пам’ять про Медвинське повстання не стерлася та допомагають українській армії.

Медвинська Міністерська школа 1910 року  побудови стала одним з об'єктів проєкту "Культурна спадщина України в 3d", який здійснює організація Україна Інкогніта.

13 серпня на її території та всередині відбувалася фотозйомка, на основі якої буде створена цифрова копія з тривимірною текстурованою, а також метричною моделлю будівлі. Модель значно розширить можливості візуалізації будинку та місцевості історичного значення, адже саме з ними тісно пов'язані події Медвинського повстання (1919-1922). Вона дозволить отримати необхідні геометричні характеристики елементів будинку та може бути використана при створенні проєкту з реставрації цієї пам'ятки, яка перебуває нині під загрозою руйнації. А ще – створити віртуальну ескурсію цим будинком та територією поряд.

Побачити наживо, як виглядає Міністерська школа у Медвині та почути історії відомих людей, пов'язаних з нею, можна 19 серпня на Відзначення річниці Медвинського повстання. Благодійний захід. Запрошуємо!

Тут можна зареєструватися на ранкову екскурсію, яка буде перед основним заходом.

У просторі Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану відбулася презентація книжки “Медвинське повстання у фактах, постатях, спогадах”, впорядкованої та виданої Мариною Гогулею і Петром Гогулею.

Книжка містить раніше не публіковані матеріали про Медвинське антибільшовицьке повстання (1919–1922), що відбувалося на Київщині, відкриває читачам нові постаті українського визвольного руху, проводить тими місцями в Медвині та за його межами, де понад століття тому точилися бої з російськими окупантами, й розповідає про боротьбу з більшовиками через маловідомі спогади очевидців. Ці матеріали освітня ініціатива “Медвин. Повстання”, до якої належать упорядники книжки, збирала впродовж трьох років.

Під час заходу, який модерувала Катерина Сіроштан, провідний науковий співробітник Музею історії Києва, виступили її упорядники. Краєзнавець Петро Гогуля розповів, як іще у 80-х роках почав збирати факти про Медвинське повстання:

“Я виріс у Медвині й ізмалку слухав розповіді своїх родичів. Люди говорили про численні жертви медвинців, які загинули за Україну, але розповідали про це пошепки. У кінці 80-х я мандрував Полтавщиною і, повертаючись до Медвина, зупинився в готелі у Смілі. Саме туди на допити відводили медвинців чекісти, і звідти ніхто не повертався. І ось трапилася мені там бабця, яка розповідала почуте від родичів, що справді за Смілою під лісом закопували цих “бандитів”, замучених уже, і хтось там бачив, що вітер по полю розвівав їхні козацькі чуби. Це так мене зворушило, що захотілося дізнатися більше. Основою для створення цієї книжки були спогади наших земляків, зокрема Івана Дубинця, від якого ця тема почала розгортатися, і я бачу, що її не розкрито повністю”.

Про те, ким були учасники повстання, які ідеали мали його очільники, повела мову упорядниця книжки, літературознавиця, працівниця Національного музею Революції Гідності Марина Гогуля:

“У нас люблять казати, що Медвин – це “бандитське” село, але кажуть із гонором, бо це означає й те, що Медвин може за себе заступитися. Під час створення освітньої ініціативи “Медвин. Повстання” й самої книжки ми стикнулися з тим, що існують неправдиві уявлення про Медвинське повстання, наприклад про те, що це була окрема республіка, яка боролася сама за себе, хоча насправді всі ці люди стояли за самостійну Україну й підтримували Українську Народну Республіку. Якщо говорити про тих медвинців, яких совєти називали “бандитами”, то можна дійти цікавих висновків. На світлині, де зображено вільних козаків та майбутніх керівників Медвинського повстання, ми бачимо вчителів, офіцерів і ветеранів Першої світової війни, заможних селян. Ці люди вміли воювати та знали, за що воюють”.

Під час заходу виступив та зіграв твори часів Української революції (пісню про отамана Зеленого, “Як хлопці у бій виступали”, “Зів’ялі квіти”) бандурист Святослав Силенко, що став, як і його батько бандурист Тарас Силенко, одним із натхненників створення книжки.

“Історія цього повстання могла б мати інше продовження, якби було краще проведено підготовчу роботу, якби це було не лише в одному Медвині, а люди в інших селах працювали разом, – зазначив він. – Не було чіткої узгодженої структури, всі були такими собі острівцями, за рахунок чого всіх поодинці ліквідували. Дивлячись на сучасні події, розуміємо, що маємо історичний шанс, щоб увінчати Медвинське повстання, чин холодноярських героїв та всіх, хто працював для захисту України, адже сьогодні Україна стоїть єдиним сильним кулаком, а не роздріблена на маленькі угруповання, і кожен має працювати до спільної перемоги”.

Головним музичним гостем презентації був Тарас Компаніченко, який виконав на бандурі Костя Місевича, учня Антіна Митяя, композиції “Суд Байди” та “Повстанську думу”. Кульмінацією заходу був виступ колективу “Хорея Козацька” у малому складі, де разом зі Святославом Силенком і Максимом Бережнюком він виконав пісні Української революції, зокрема гімн “Слава Вкраїні”, український революційний марш “Шалійте, шалійте, скажені кати”,  пісні “Гей, вкраїнці”, “За рідний край”, “Славний батько наш Петлюра”, “Оборонцям України” (“Слава вам, браття, лицарство відважне”), “Січовий марш”, “Стяг”, Пісню про партизанів.

До слова запросили й дослідника визвольного руху Романа Коваля, який із Петром Гогулею видав перші праці, присвячені Медвинському повстанню, – “Медвин у вогні історії” (2000), “Медвинське повстання” (2014). Він розповів про одного з його учасників – репресованого повстанця Мусія Хижняка, біографія якого ввійшла до книжки Романа Коваля “Батькам скажеш, що був чесний”.

“Мусія Хижняка арештували 19 квітня 1929 року, – автор книжки. – Він і справді завинив перед совєтською владою. Служив у Петлюри, брали участь у Медвинському повстанні з отаманом Хомою Сидоренком у загоні Дмитра Цвітковського, де Хижняк посідав “значне становище”. Відмовлявся брати участь у продовольчій політиці совєтської влади, зберігав зброю, погрожував комсомольцям і міліціонерам… На початку 1929 року інкримінували йому зберігання зброї. Свідок бачив, як улітку 1928 року Мусій Хижняк чистив кулемет Льюїса, мабуть, чистив із певною метою. Тоді в Медвині було багато людей, які не побоялися стати на захист Мусія й підписалися під тим, що він є справді чесний громадянин. Його в тюрму не кинули, а на три роки вислали в “сєвєрниє області”… 1934 року він повернувся в Медвин, і в 1937 році його заарештували, інкримінували, що він слухав, як косарі на колгоспному лану співали “Ще не вмерла Україна”  й не доніс на них”.

Значну роль у створенні книжки відіграв Український інститут національної пам’яті, який підготував її до друку та організував виготовлення оригінал-макета. Працівниця інституту, письменниця та член журі Літературного конкурсу імені Івана Дубинця Наталія Позняк-Хоменко сказала:

“Сьогодні ми є свідками й учасниками повернення нашої історичної пам’яті в деталях, пам’яті, до якої можна доторкнутися, слідами якої можна пройти та зробити її частинкою своєї історії. Іще в 90-х роках була ідея вести історію незалежної України з часів УНР. Навіть створили таку громадську ініціативу, кілька мільйонів осіб записалися в громадяни УНР. Але чомусь тоді суспільна свідомість до такого не доросла, і тільки тепер ми починаємо відроджувати історію УНР, відновлювати цей місточок, який було перервано радянською окупацією, – а це була духовна окупація, культурна окупація, територіальна. Знищувалася наша культурна еліта. Упорядники книжки заснували також Літературний конкурс імені Івана Дубинця, тому люди, які пишуть для нього, історію Медвинського повстання вивчають, пропускають через себе та стають носіями цієї історії. Варто було б найкращі твори зібрати й видати окремою книжкою”.

Також під час презентації виступили видавець книжки Микола Сергійчук, який говорив про півторарічну роботу над нею, гості заходу Микола Шинкарук та Григорій Салата з Медвина, а син Героя Небесної Сотні Володимира Кульчицького Ігор Кульчицький розповів про повстанця Івана Плаксуна, з яким пов’язано його рід.

Нагадаємо, що видання книжки присвячено 104-й річниці з початку Медвинського антибільшовицького повстання та 120-річчю його літописця Івана Дубинця.

Світлини Богдана Пошивайла.

У Медвині, де народився і виріс Іван Дубинець (Іван Варфоломійович Дубина, 1903–1954) – громадсько-політичний діяч, учасник українського визвольного руху, вчений-геолог, автор книжки про Медвинське повстання «Горить Медвин» — відбувся пам'ятний захід, присвячений його 120-річчю.

Так, у Медвинському будинку культури презентували книжку «Медвинське повстання у фактах, постатях, спогадах», брошуру «Лицар правди Іван Дубинець» та однойменну вуличну виставку, розташовану на колонаді клубу.

Про Івана Варфоломійовича розповідали упорядники книжки Марина Гогуля і Петро Гогуля, а також літературознавець Сергій Козак та історикиня Катерина Сіроштан, яка модерувала захід.

Петро Гогуля розповів про родину Дубин та медвинські сторінки життя видатного діяча:

«Іван Дубина народився у багатодітній родині Варфоломія й Ожени Дубин. Закінчив чотирирічну школу в Медвині, яка виховала багатьох майбутніх учасників Медвинського повстання, згодом – вчительську гімназію в Богуславі. Любив природничі науки, тому між землею і людиною, як він казав, вибрав землю. Став геологом, але все життя захоплювався археологією. Проводив археологічні розкопки у Медвині, але потім йому заборонили і він розумів, що всі ці знахідки повинні належати незалежній Україні. Наш історичний досвід показує, що кістки всіх наших князів, гетьманів забирали і надійно ховали в Москві, в Петербурзі».

Київський період життя Івана Дубинця висвітлила історикиня Катерина Сіроштан:

«В 1926 році Іван Варфоломійович потрапляє в Київ, вступає до вищого навчального закладу, але вже не в Київський університет, а як він тоді звався, Київський інститут народної освіти. Вже робилися перші кроки до знищення його викладацько-професорського складу. Адже з усіх університетів колишньої російської імперії цей був найукраїнськіший... У 1926 році ще не до кінця його знищили, але Іван Дубина зустрів у ньому змарнілих, голодних людей, які втратили вже віру, які мали за спиною поразку України, але вони дійсно хотіли вчитися. Тоді там ще працювали там найвідоміші професори, які в 1930-х загинули. Згодом Іван Дубинець, вже працюючи в університеті, вивчав графітові родовища, мав три десятки наукових праць (і це лише опубліковане)».

Літературознавець і журналіст Сергій Козак розповів про середовище Івана Дубинця за кордоном, куди він переїхав 1944 року:

«В руках я тримаю примірник газети «Українські вісті» за 1948 рік – це час, коли в її редакції в Баварії працював Іван Дубинець. Ця газета об’єднувала середовище Івана Варфоломійовича і це середовище розуміло, що потрібно видавати свою газету, бо українцям потрібен свій голос за кордоном. Іван Дубинець був одним із тих, хто врятував це видання від закриття. Він публікував і праці з педагогіки, й огляд публікацій про «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, і дослідження про Голодомор, які ввійшли потім до «Білої книги про чорні справи Кремля». Українська еміграція усвідомлювала, що ця правда про злочини кремля дуже і дуже потрібна світові… За цю правду Івана Дубинця, як переконані його друзі, було отруєно газом і знищено 1954 року в Нью-Йорку».

Під час заходу мова йшла і про Медвинське повстання, якому присвятив свою книжку Іван Дубинець, а 2023 року Марина і Петро Гогуля видали працю «Медвинське повстання у фактах, постатях спогадах». Петро Гогуля поділився тим, як ще у 1980-х збирав факти про повстання:

«У дитинстві я чув від сусідів, як вони розповідали, що когось у Богуславі чи у Смілі, вбили, замучили. І коли я вже виріс, воно в пам’яті закарбувалося. Ще в 1960-х до Медвина потрапила книжка Івана Дубинця «Горить Медвин», яка коштом української діаспори розсилалася куточками світу. Я перефотографував собі примірник, зробив фотографії його сторінок. Якось я зупинився в готелі у місті Сміла і розговорився там з бабусею, яка переповіла почуте від родичів, що дійсно, за Смілою, під лісом закопували цих «бандитів», і хтось бачив, як о вітер по полі розвіває козацькі чуби. Є спогад Афанася Приліпка, що його сусідка ходила у Смілу шукати свого затриманого чоловіка, й вона прийшли на центральну площу, а там стояв кордон червоноармійців з багнетами, які нікого не пускали до тюрми, де він був, тільки з-за ґратованих вікон лунала пісня «А вже років двісті, як козак в неволі».

Про важливість збереження історичної пам’яті мовила Марина Гогуля:

«Багато з нас пам’ятає про Другу світову і про рідних, які були її учасниками, але мало хто знає про рідних, які 100 років тому воювали за Українську Народну Республіку – не за СССР, а за українську державу. У 2018 році я познайомилася з Віталієм Ніщименком і ми створили освітню ініціативу «Медвин. Повстання», бажаючи популяризувати патріотичну історію Медвина. І виникла потреба упорядкувати знання про Медвинське повстання, роз’яснити, ким були люди, які його очолили. А очолили його цвіт нації – вчителі, офіцери, ветерани Першої світової війни, заможні селяни, майстри. У нас є фото з грудня 1918 року, на якому учасники Вільного козацтва Медвина, майбутні керівники Медвинського повстання. Зліва сидить Іван Плаксун, який шив чоботи, – заможний селянин, офіцер. Далі – Тимофій Хижняк, вчитель. Потім Омелько Радчук, який ледь досяг повноліття, коли будьонівці захопили Медвин, і його вони стратили вже як цивільного. Отаман Лебідь (Хома Сидоренко) – офіцер, ветеран Першої світової війни. Він емігрував і прожив довге життя, а от молодший брат Микита Сидоренко – вчитель – повірив у совєтську амністію, а в 1938 році був репресований і страчений. Далі – Семен Глазко, який загинув під час Другої світової війни, і сотник Дніпровий, який її, очевидно, пережив. Також серед лідерів повстання був бандурист Антін Митяй, який підтримував армію УНР, не піддався під амністію і загинув у бою з більшовиками, отаман Цвітковський – офіцер армії УНР, який «амністувався», а після того був ув’язнений совєтами і зник безвісти у харківській тюрмі. Важливо пам’ятати, що перед цим вже кілька років тривала війна з росією. І Медвинське повстання було сторінкою цієї війни, його учасники боролися на цій війні на боці УНР».

Під час заходу його упорядники книжки передали її примірники у бібліотеки Медвинської громади.

Символічно, що у день народження Івана Дубинця, 30 березня, пролунали музичні композиції на бандурі, у виконанні вихованок Медвинської музичної школи Олі і Яни Салат, а також Вікторії Кириченко. Того ж дня відбулося покладання квітів до пам'ятної таблички Івану Дубинцю на фасаді школи, де він навчався і викладав, а також на могили його батька Варфоломія Дубини і одного з лідерів Медвинського повстання Івана Плаксуна

Організаторами заходу стали освітня ініціатива “Медвин. Повстання”, Відділ культури та туризму Медвинської сільської ради, культурно-просвітницький клуб “Історичні мандри” при Медвинській публічній бібліотеці.

Світлини Віталія Ніщименка.

15 жовтня у с. Киданівка на Богуславщині відбулося вшанування його мешканців, страчених більшовицьким каральним загоном Будьонного восени 1920 року. Панахиду за загиблими відправив настоятель храму покрови Божої Матері в м. Богуславі отець Ігор Поліжак, під час заходу виступили краєзнавці, рідні страчених, люди, які чули спогади про цю подію від очевидців – Світлана Романченко, Микола Павліченко, Наталія Редіх, Мотря Буртова.

У серпні 1920 року більшовицька кінна дивізія Семена Будьонного була скерована з Кремля для придушення Медвинського антибільшовицького повстання. «Червоним» не відразу вдалося захопити Медвин, але коли вони це зробили та відтіснили повстанців до лісів, то почали свою російську помсту – розправу над цивільним населенням Медвина та сусідніх сіл, що допомагали повстанцям. Восени 1920 року хвиля терору докотилася і до Киданівки. Братська могила страчених будьонівцями киданівців знаходиться неподалік вулиці Кузьменщина, біля колишнього колгоспу «Хлібороб». Місцеві називають це місце «Могилки».

Завідюча Киданівською клубною філією Світлана Романченко за переказами старших людей відтворила хронологію подій трагедії, що сталася у Киданівці 102 роки тому: 

«Восени 1920 року було страчено біля 70 молодих киданівців. Коли каральний загін будьонівців прибув у Киданівку, було обіцяно прощення за неприйняття радянської влади всім тим чоловікам, які прибудуть до місцевої школи. Багато хто повірив у це і прийшов. Всіх присутніх запросили всередину приміщення, за останнім двері зачинили на замок. На світанку наступного дня першу частину чоловіків повели на розстріл. Двом полоненим вдалося врятуватися, адже вони впали на землю раніше, ніж пролунали постріли. Коли вбивці пішли, вони піднялись і, не роздумуючи, кинулись тікати врізнобіч. Один добіг до берега ставка, побачив перевернутий човен і заховався під нього. Невдовзі бідолаху по сліду знайшли карателі і добили штиками. Другому втікачеві пощастило більше. Попрямувавши до лісу, він, знесилений, босий, з відмороженими ногами добрався до сусіднього села Миколаївка, де переховувався деякий час. Це був Пахом Чайка. Як стало пізніше відомо, що ще одному чоловікові вдалося врятуватися. Це був поташнянин Микола Ткаченко. Коли ж будьонівці вдруге повели на розстріл решту чоловіків, то контрольним пострілом в голову позбавляли шансу вижити». 

Про трагічні події осені 1920 року розповіли і старші мешканці села.

Василенко Іван Фокович, 1932 р.н, мешканець Киданівки: 

«У революцію, як зайшли війська Будьонного і об’явили по селі, що з’явіться такі-то люди до церкви туди, як будто вони протів тієї власті. Ну й розказують, що один був Калістрат, дід був такий. А тут росіянин один [йому] каже: «Нє хаді. Нє хаді туда», і ще одному він сказав «Нє хаді». А тих як забрали і там вистріляли 70 чоловік. Це де церква була, а там школа, вище туди трошки. Де на Лисицівку дорога, а то нагору дорога ото.  Оце тоді вистріляли, а ці два дядьки спаслися. Тоді на другий день до їх знову приходили, але вони десь чи в ліс пішли, чи не знаю, де. А той руський солдат до них «Нє хаді туда» - то він уже знав, що будуть розстрілював. Мабуть, з Медвина ці будьоновці [верталися]».

Варвара Іванівна Пустовіт, 1937 р.н., мешканка Киданівки: 

«Там 70 душ погибло. Тут був каратєльний отряд, ще в 20-х годах повибивали – медвинських і трошки киданівських. Як ускочив на конях каратєльний отряд сюди, [то кого винного і невинного] вибив 70 душ за один день. Там така довга могила є і хрест. То канаву викопали і всих зложили їх. А є ще маленькі хрести]: як у голодовку вмерли, та не подужали нести люди, то там [ховали]. А то як був каратєльний отряд [в 1920-му], то там, в яру, за фермою, як вибили. Один десь втік, ну я не знаю, хто, бо це я од матері чула. То, каже, як утік, то десь у когось на хату виліз [і ховався]».

Мотря Іванівна Буртова (1944 р.н.), мешканка Киданівки:

«У голодовку мої брат і сестра маленькими померли. Звали їх Стьопа і Мотя. Вони ж 1932-го, 1930-го року народження, а я 1944-го – то мене назвали Мотею, бо сестра померла. І моєї матері свекруха померла під час Голодомору. Мати моя пішла у Богуслав, десь у столовій спідницю продала, купила кусочок хліба, суп із’їла у якійсь столовій, та поки прийшла додому, то свекруха вмерла. І це вона її сюди без спідниці привезла і поховала. Чи тягли тоді, бо чим же везти, все позабирали…

І тут мій дядько, 17 років йому ще не було, був убитий [каральним загоном]. То дід же з бабою (Грицько дід був у мене, а баба Любка) навколішки перед ними стояли, казали, що він нікуди ще не ходив на вулицю, ніде, нічого [не вчиняв] – однак розстріляли, то оце він тут похований. Звали його Замниус Олександр Григорович».

Микола Федорович Павліченко, 1955 р.н., уродженець Киданівки, мешканець Тептіївки: 

«В числі страчених був і мій дід Максим Масюк. Про це розповідала моя бабуся Софія. Я пам’ятаю, як бабуся суворо наказувала мені, аби я ніде і нікому про це не казав, інакше будуть великі проблеми. Раніше могила була понад шляхом, що вів до дороги, яка йшла на Богуслав. На цій могилі стояв великий дерев’яний хрест, біля якого у поминальні дні хтось нишком клав пасочку, а сам хрест перев’язував рушником або хусткою. Були тут і інші дерев’яні хрести, менші за розміром. Пізніше тут хоронили померлих у роки Голодомору. А могили –  де стара дорога була на Богуслав, проз колгосп нагору і там з лівого боку – це там їх розстріляли. Була могила здорова, хрест здоровий, барвінок там ще з тих часів».

Правнучка розстріляного киданівця Наталія Редіх розповіла історію свого прадіда Федота Шокала, розстріляного у Киданівці восени 1920 року. Під час акції вшанування освітня ініціатива “Медвин. Повстання” записала її розповідь. 

_____________________________________________________________________

Ми збираємо свідчення про події Української Революції у Киданівці, Медвині й сусідніх селах, фотографії тих часів. Просимо надсилати їх на скриньку marynagogulia@gmail.com.

Раніше про ці місця говорили півголосом, адже ті, хто там похований, здавалось би, програли. Але завдяки цим голосам – свідченням, спогадам, хрестам і символічним могилам – вдалося зберегти пам’ять про те, що 100 років тому в Медвині боролися за Україну. І тепер, коли ми маємо власну державу, можемо говорити про ці місця і про людей, які за ними стоять, на повен голос.

Саме тому у суботу 9 жовтня відбулася акція «Квіти пам’яті», під час якої представники Медвинської громади, освітньої ініціативи «Медвин. Повстання», громадські і політичні діячі відвідали могили повстанців і страчених будьонівцями 13 жовтня 1920 року медвинських заручників, з’їздивши на медвинські кладовища, а також у с. Стара Буда на Черкащині – на могилу Антіна Митяя – бандуриста, ідеолога Медвинського повстання, який 100 років, восени 1921 року тому загинув у бою з більшовиками.

Акція почалася в центрі Медвина з покладання квітів до пам’ятника Медвинському повстанню; тоді ж виступили голова Медвинської громади Ігнат Сергієнко та дослідники Медвинського повстання – співзасновниця освітньої ініціативи «Медвин. Повстання» Марина Гогуля та краєзнавець, співробітник відділу культури і туризму Медвинської громади Петро Гогуля.

«Місця пам’яті, які ми сьогодні відвідуємо, спільним мають не лише те, що стосуються Медвинського повстання, а й те, що майже всі люди, яким вони присвячені – які там поховані або для яких насипані символічні могили – були вбиті. Ховали їх уночі і таємно, як це робиться, коли намагаються приховати злочин. Однак сьогодні ми повертаємо справедливість, вголос називаючи імена знищених наших земляків і відкрито говорячи про тих, хто їх убив» – наголосила Марина Гогуля.

Того дня квіти пам’яті покладали на символічні могили Захара Миколенка, Якова Марушевського, Миколи Кнюха і Мусія Шуляка – учасників повстання, розстріляних під час Великого Терору 1938 році в Києві і таємно похованих у Биківні, а також на справжні могили Купріяна і Ничипора Хижняків, Максима Заваденка і Даценка, яких більшовики-будьонівці взяли в полон стратили увечері 13 жовтня 1920 року біля урочища «Ковтунів лісок» (їхні тіла у ніч на Покрову рідні розібрали і поховали на місцевих цвинтарях). Відвідали могилу Варфоломія Дубини – члена товариства «Просвіта», батька очевидця Медвинського повстання, автора книжки спогадів «Горить Медвин» Івана Дубинця, посадили і поклали квіти і лампадки до могили ідеолога Медвинського повстання, бандуриста Антіна Митяя. Це тільки ті поховання, які вдалося встановити протягом більш як трьох десятків років пошукової роботи місцевих краєзнавців, а скільки ще могил належить віднайти і гідно вшанувати…

Про свої враження від поїздки розповідає начальниця відділу культури і туризму Медвинського ТГ Вікторія Микитенко: «Ми живемо в час, коли можна обговорювати різні теми, без страху слухати, запитувати та розповідати. Поїздка, яка відбулася в рамках акції ‘Квіти пам’яті’, повертає з забуття істинних героїв… Поїздка дала змогу чути та відчувати частину реальної історії нашої держави, зокрема Медвина, а реальної тому що досліджували та продовжують досліджувати її українці, мотивовані та сповнені національної гідності».

Меморіальні заходи відбувалися в Медвині і 13 жовтня, у 101 річницю страти будьонівцями майже 80 заручників: до місця страти медвинців, біля Ковтунового ліска, попри дощову погоду, прийшли і приїхали небайдужі односельці і гості Медвина – де і мала б відбутися щорічна церемонія вшанування.

Світлини Віталія Ніщименка.

2 червня 2021 року не стало відомого кобзаря, етнографа, заслуженого артиста України, оберега української пісні і культури, учасника Революції Гідності, популяризатора історії Медвинського повстання Тараса Силенка.

Востаннє Тарас відвідав Медвин під час святкування 100-ї річниці з початку Медвинського повстання 17 серпня 2019 року. Тоді, коло пам’ятника Медвинському повстанню він виконував народні пісні і думи і, як 100 років тому бандурист та ідеолог повстання Антін Митяй (Петюх), збудив у медвинців національний дух. Того ж року знявся для нашого документального фільму “Медвинське повстання”, записав для нього пісню “Чорна рілля ізорана”, розповідав там про Антона Митяя.

Поховали Тараса у рідному селі Лютарі на Богуславщині поряд із  матір'ю, поеткою Лесею Силенко.

7 березня 2021 року відбулася чергова екскурсія місцями Медвинського повстання, яку наша ініціатива провела разом із клубом мандрівників НавколоUA. Гості з Києва  відвідали пам’ятник Медвинському повстанню у центрі села, побували на Миколії біля 600-літнього дуба - свідка низки історичних подій у Медвині, побачили школу, де вчився автор книги спогадів “Медвинське повстання” Іван Дубинець та піднялися на гору “Тотоха”.

Фото Андрія Тичини.

23 жовтня 2020 року освітня ініціатива "Медвин. Повстання" спільно з краєзнавцем, директором музею в Медвині Петром Гогулею відновили знищену нещодавно пам'ятну табличку про Івана Дубинця на фасаді колишньої міністерської школи в Медвині, де навчався і вчителював цей громадський діяч, науковець, учасник Медвинського антибільшовицького повстання (1919-1922), автор книги спогадів «Горить Медвин». Заодно встановили поряд прапор України, а всередині приміщення розмістили виставку до сотої річниці  Медвинського повстання, яка за допомогою п'яти банерів розповідає про історію події та її наслідки для становлення сучасної України.

Кожен, хто 25 жовтня прийде на виборчу дільницю, що знаходиться у цьому ж приміщенні по вулиці Зарічок, 68, зможе ознайомитися з виставкою. 

Встановлення таблички і прапора відбулося завдяки фінансовій участі небайдужих людей та активістів нашої ініціативи, яким висловлюємо щиру подяку.

10 жовтня 2020 року освітня ініціатива «Медвин. Повстання» за підтримки громадських активістів та краєзнавчого музею в Медвині організувала автоподорож до могил учасників Медвинського антибільшовицького повстання (1919-1922) та покладання до них квітів.

Під час акції відвідали могили повстанців та страчених будьонівцями медвинців - Варфоломія Дубини, Захара Миколенка, Мусія Шуляка, Микити Кнюха, Ничипора та Купріяна Хижняків, Заваденка і Даценка, а також побували у локаціях, пов'язаних із подіями Української Революції - школі, де вчився і викладав автор книги спогадів "Горить Медвин" Іван Дубинець, на вулиці Миколія, біля меморіалу страченим будьонівцями 13 жовтня 1920 року, коло пам'ятного знаку Медвинському повстанню у центрі села. Слід відзначити, що більшість із цих постатей були вперше публічно вшановані за 100 років.

Після вшанування в Медвині учасники акції поїхали на могилу бандуриста й ідеолога Медвинського повстання Антіна Митяя (Петюха) у с. Стара Буда Звенигородського району  на Черкащині. Краєзнавець і директор музею в Медвині Петро Гогуля розповів, що бандурист загинув у бою з більшовиками у с. Багва, неподалік с. Ризине і Пехівського лісу, де переховувався разом із отаманом Дмитром Цвітковським та його повстанцями, а побратими із Старої Буди таємно привезли його тіло до свого села, де поховали на цвинтарі.

У подальних планах освітньої ініціативи "Медвин. Повстання" - вшанування в історико-меморіальному заповіднику "Биківня" репресованих учасників Медвинського повстання, розстріляних у 1937-1938 роках.