Твори

Цієї суботи наша сусідка, тітка Олена, вирішила не їхати за покупками до Оріхова, а купити усе необхідне у своєму магазині. А вже наступного тижня, коли чоловік отримає зарплату, вони разом поїдуть в Оріхів і зроблять ґрунтовні закупки продуктів. У Копанях хоч і було декілька крамниць, але асортимент, звісно, не той, що в районі, та й ціни вищі. Оріхів теж не Запоріжжя, до того ж їхати туди довго, а роботи у селі завжди вистачає, не все встигаєш переробити за вихідні. Та й звикли вже вони до свого тихого, розміреного життя, а з міста завжди поверталися втомлені, неначе хворі.

А в Копанях тихо, спокійно, затишно. Навіть цими лютневими днями усіх переповнювало передчуття довгоочікуваної весни. А весна у селі – гаряча пора. Усе треба встигнути: посадити город, вихопити якісний молодняк птиці, потім його сумлінно доглядати, щоб взимку їсти своє м’ясо, а ще садочок, квітники, пасіка… є чим зайнятися, нудьгувати ніколи…

Усе це більшою мірою лягало на плечі жінок, тож і вирішила тітка Олена швиденько збігати до крамниці, а потім ще посадити насіння на розсаду. Можна, звичайно, її купити та вони звикли, що у них все своє: город, садочок, худоба, птиця, бджоли.

Донька, що давно вже з ними не жила, глузувала по-доброму: «Ви як куркулі живете!». Вона давно заміжня і проживає з чоловіком у США, син теж здобув освіту і давно працює, забезпечує себе сам. Можна було б кинути усе це, переїхати до дітей, які давно кличуть, або ж хоч зменшити обсяг роботи та звикли змолоду працювати на землі-годувальниці, що й зупинитися не можуть.

У центрі, біля крамниці, стояли знайомі жінки. Тітка Олена підійшла до них, як годиться, щоб дізнатися сільських новин. Нічого нового. Обговорювали яких краще брати гусенят і які огірки саджати. Звичайний сільський клопіт. Аж раптом одна з жінок зовсім не в тему запитала: «А що ви чули, дівчата? Чи буде війна?» Усі одразу притихли, а одна із жінок сказала: «Кажуть, що 24 лютого. 23 вони відсвяткують, а потім почнуть». «Та невже таке можливо?!» Продовжувати розмову ніхто більше не хотів. Настрій було зіпсовано. Усі поволі розійшлися у своїх справах.

24 лютого, як завжди, після ранкових справ усі зібралися за сніданком. Чоловік тицьнув кнопку телевізора і всі завмерли – почалося. Чоловіки без особливої команди чи оголошення почали збиратися біля будинку культури. Чіткої інформації ні в кого не було. Швидко провівши збори, вирішили встановити обмеження в’їзду до села і чергувати там по черзі невеликими групами. Мисливців у селі не було, тож не було навіть такої зброї.

Сусід, дід Василь, хоч і літня людина і на чергування не брався до уваги, усе ж весь час прагнув давати поради й проводив порівняння. Перед початком війни онук готував повідомлення про Медвинське повстання. Діда запросив як незалежного слухача. Діда дуже зацікавили події повстання, а особливо тактика ватажків. Він опанував нескладні операції пошуку в інтернеті й ретельно вичитував усю інформацію про повстання. Дуже дивувався, чому йому раніше про це не розказували?! Онук глузував: «Мабуть, розказували про важливіше: партію, яка веде у світле комуністичне майбутнє!» Дід мовчав. Розглядав на карті територію, яку охопило повстання.

Дід Василь запропонував запросити до чергування чоловіків із сусідніх сіл і разом показати загарбникам, що їх тут не чекають, що це наша українська земля… Як у Медвині… До нього мало дослухалися, ці назви мало кому були знайомі, але загальний настрій дід своїми розмовами підіймав.

Згодом почалися проблеми зі зв’язком. Найбільше поділок на антені телефону можна було “впіймати” на дальній частині городу. Тітка Олена йшла повільно, шукаючи найбільш вигідну місцину. Знайшла. Довгі гудки. Нарешті додзвонилася!

– Синочку, ріднесенький, кидай усе і мерщій до нас!

– Мамо, не переживай, це ж столиця! Усе буде добре!

– То столиця! Ти правду кажеш, а в нас тихо! Кому ми тут потрібні? Загубилися серед ланів. Приїжджай!

Позитивної відповіді вона не отримала.

Усе почалося 3 березня. З Токмака в село зайшла колона техніки. Тітка Олена побігла на край городу – там кращий зв’язок і видніше, рахувала техніку. Набрала сина і перераховувала йому що за техніка, скільки одиниць. Він знає кого сповістити.

Вони не поїхали центральною дорогою. Мабуть, думали, що вона замінована. Повільно повернули й попрямували ґрунтовою дорогою за городами, а тут тітка Олена з телефоном. Перший танк зупинився і навів на неї ствол. Вона завмерла. Потім повільно повернулася і пішла у двір. Вирішила: стріляй хоч у спину, щоб я не бачила… Позаду зареготали й поїхали далі. Зрозумівши, що в селі для них нічого небезпечного немає, колона виїхала на центральну дорогу та у напрямку руху перший танк наткнувся на газопровід. Застряг. Неждані гості були дуже здивовані, що невеличке село у степах газифіковане.

З усієї дурі вони тиснули на газопровід, а він не піддався, аж тут під’їхали командири, дали команду здати назад і об’їхати. Село звільнили від газу…

Тітка Олена зайшла з городу у двір. Чоловік схопив її за руку і потяг до погреба: «Ти бачиш, скільки техніки!? Пересидимо трохи…» Як вчасно встигли заховатися! Прилетіло до них на город. Мабуть, відстежили звідки йшов сигнал її телефону. Звільнили їх одразу від даху на будинку, вікон, господарчих споруд і тварин…

«Гості» їздили по селу і шукали хто продає самогон. Потім зачепили тросом решітку у сільській крамниці й звільнили селян від усього, що в ній було.

Зрозумівши, що на сьогодні вони заспокоїлися, люди почали сходитися на допомогу тітці Олені. Усі працювали швидко, мовчки, без запитань і команд. По завершенні роботи, коли чоловіки мовчки диміли цигарками, дід Василь тихо сказав: «Історія повторюється… Майже як у Медвині…»

Та ми повинні вистояти!

Дежавю

Темрява неспішно опускається на місто, а разом з нею приходить тиша. Щоправда, триває вона недовго. Вікна Жовтневого палацу здригаються від автозака, що наближається до будівлі. Важко сказати, від чого саме вони дрижать: від голосного двигуна чи від страху.

Нова група в’язнів швидко рухається під лютневим снігопадом, влаштовується у підвалах, і для стін Жовтневого починається робота: вислухати всіх, запам’ятати кожну історію, почути все, що коли-небудь приховували люди.

Сьогодні найголосніше звучить Андрій.

–       Невже це все? – питає він.

–       Агов, зберись і сиди тихо. І без тебе дурно, – відгукується чийсь голос поруч.

–       Не звертай уваги, – шипить ще один чолов’яга. – Ти взагалі чого тут опинився? За діло чи просто?

–       За діло, – ледь чутно відповідає він. – До речі, я Андрій. Хоч познайомимось перед смертю, – кутики губ повзуть вгору і швидко опускаються вниз.

–       За діло – це добре! – каже сусід. – За діло не так страшно. А що хоч зробив?

Стіни притихли, щоб розчути слова крізь інші голоси. А Андрій тим часом заводить розповідь.

«Родом я із Медвина, що на Київщині. Ще за часів імперії служив матросом, а потім повернувся додому нищити червону хворобу. Починали ми з малого: палили більшовицькі книжки, ходили на мітинги, протестували. Та потім настав час братися за зброю, іншого виходу не було. Мене назначили очолювати загін повстанців, а я був не проти.

Запам’ятався мені один момент. Було це літом 20-го. Той рік видався одним із найспекотніших. Чи найпекельніших. Був бій з більшовиками. Ми тримались, але ж в них було багато зброї, якої не мали ми. Та й кількісно ми б не перемогли. Хах, оце ж скривились їхні обличчя, коли вони опинились в оточенні. Я вже довго налагоджував контакти із повстанцями з сусідніх сіл, і в день тієї битви зміг привести їхні загони до медвинців. Хай їм грець, як же ті більшовики волали. Досі як мед для вух.

На жаль, раділи ми не довго. Наше повстання придушили. Скільки друзів я втратив, навіть згадувати не хочу... Мені ж тоді пощастило сховатися і втекти. Працював трактористом. Жив, але ж яке життя... Злиденне, руське! Не за це хлопці померли, не за це…».

Вже за декілька днів після почутого палац, як живий, застогнав. В 1937 минуле наздогнало Андрія.

В документах написали, що його засудили і відправили в трудовий табір. І тільки вікна Жовтневого бачили, як нерухомого чоловіка вантажили в чорну «півторашку» разом з іншими, такими ж як він.

Минуло понад 70 років, як перед стінами палацу знову з’явився Андрій. Але вже із Запоріжжя.

–       Батя, може поїдеш додому? – каже до Андрія молодий студент.

–       Кому й треба додому, то це тобі. Ще зовсім зелений, не страшно? – відповідає чоловік.

Андрію нещодавно виповнилося 55. Багато інших протестувальників молодші, проте він не відчуває різниці у віці. Тут, в центрі країни, пліч-о-пліч з однодумцями він як ніколи сповнений силою та енергією. Йому випав шанс змінити історію, і він не може його проґавити.

На початку лютого, почувши бажання Андрія приїхати в столицю, дружина та діти відмовляли його, але зрозуміли, що це марна справа. Так він і опинився тут. Спочатку з плакатом в руках, а потім з коктейлями молотова та бруківкою.

«Вперед, вперед!» – чується з натовпу, і Андрій зі студентиком рушають. Ні, не просто рушають, а біжать з усіх сторін підперті побратимами.

Під тиском народу силовики тікають до Жовтневого палацу. В одну мить група внутрішніх військ опиняється в оточенні євромайданівців. З вікон палацу видно як Андрій падає, знову встає, кричить від ударів кулаків по обличчю. Ось йому вдається схопити військового за шолом. Здається, він погано закріплений, бо тут же спадає з голови, і Андрій бачить перед собою молодого 18-річного хлопця. За секунду його вже палками б’ють протестувальники.

–       Стійте, бо заб’єте, – раптом вигукує Андрій, прикриваючи руками хлопця. Хоч він і «ворог», але годиться чоловікові у сини. Андрій не пробачить собі, якщо допустить його смерті.

Раптом починаються шалені крики, плач та свист. Андрій розгублено обертається по сторонах, намагаючись зрозуміти, що відбувається. А відбувається справжнісіньке пекло.

Снайпери ведуть перехресний вогонь. З’являються перші поранені та загиблі, яких похапцем переносять ближче до щитів.

Андрій ховається за дерева. Там вже сидять двоє хлопців, один з яких той самий зухвалий студентик.

–       Що відбувається, батя? – кричить він крізь галас.

–       Снайпери, синок. Схоже, нас вбивають, – на диво спокійно відповідає Андрій. – Тільки не бійся, ми виберемося.

Та студента поглинає жах, він встає і перелякано біжить через дорогу. А вже за секунду головою розростається червона пляма.

Завжди стриманий Андрій витирає з обличчя сльози, перехрещується та виходить з укриття. Відтягує студента до барикад, передає медикам. Хапає щити, тягне шини та бензин. Їм треба зробити димову завісу, щоб сховати людей від снайперів.

Перед тим, як вікна Жовтневого палацу закриває чорний дим, з них видно, як Андрій допомагає нести ноші з пораненим. А за мить падає від кулі. Жовтневий вкотре стає мовчазним свідком винесення смертного вироку поборникам незалежності.

Ще багато років у повітрі біля Майдану тримається запах палених покришок. Та 25-річний Андрій з Івано-Франківщини сприймає його як особливий дух свободи. Тож традиція щоранку гуляти повз Жовтневий палац народжується сама собою.

Цей лютневий ранок не став винятком. Андрію не спиться, тривожні думки крутяться в голові вже декілька місяців. Допомогти може тільки прогулянка улюбленим місцем.

«Бах», – чутно здалеку. «Бах, бах», – все ближче і ближче.

Вікна Жовтневого здригаються від вибухів. Андрій, ніби вирваний зі своєї задуми, біжить до палацу, шукаючи прикриття під стінами, які так багато пережили.

Між вибухами лунає рингтон телефону.

–       Андрійко, ти як? Бачив новини? – кричить мама до сина.

–       Війна, так? Страхи справдились, – тихо констатує хлопець.

–       Синку, заспокойся, все буде добре. Швидко збирай речі і їдь додому. В нас у селі буде безпечніше!

–       Ні, мамо, – глухим голосом каже Андрій. – Я не поїду додому. Мені треба у військкомат…

Стіни Жовтневого ще довго прислухались до плачу мами. Коли ж слів було не розібрати, а фігура хлопця розпливлась у далині, палац лишився спостерігати світанок. Ще один світанок випробувань. Ще один світанок боротьби. Ще один світанок надії. Скільки їх ще буде?

– Грицьку, ти вже бачив нового фельшара?

– А нащо він мені?

– Та він же на призвіще як і ти – Гриб.

– А звуть як… часом не Марко?

– Не знаю, як звуть, а от призвіще точно твоє.

Гриб!

Рядовий радянської армії призову 1943 року Григорій Гриб, вже літній ординарець молодого лейтенанта, – для котрого він в кожному селі шукав молока, бо той мав, на лихо, проблеми зі шлунком, – не випускаючи з рук бідончика, бігом пустився до медчастини. Серце калатало: «Марко!». Того Марка як 34-го замели прямо з роботи у харківській поліклініці, так і досі. Тоді за убивство Кірова хапали не одного, байдуже, чи той хоч чув коли про отого… бодай і не згадувать. Це ж якраз тому десять років!

Захеканий Григір стояв перед новим молоденьким фельдшером на прізвище Гриб.

Ні, не той. Не Марко…

Вибачте.

І не з Медвина.

…Дивні дороги часом чекають на людей!

І до села Медвин на Богуславщині ув Олеся склалася дорога якось мимоволі і навдивовижу, і почалася вона з театрального автобуса, який віз артистів до Богуслава на чергову виїзну виставу черкаського театру, де студенту режисерського факультету Харківського театрального інституту Олесю Грибу випало ставити дипломний спектакль. В пам’яті все крутилась колись почута назва батькового села  таки на Черкащині,  котре   нагадувало щось ведмеже…«Ведмедин», мо і так? … батькове село, про яке  так чомусь неохоче  згадувала Олесева мати.

– Ні такого села на Черкащині не чуть, – відповіли на запит актори, – може Медвин?

Медвин то й Медвин, поговорили та й забули.

Але вже в гуртожитку, де зупинились на час гастролей актори, знову пригадалась та ж назва:

– Медвин, чи як?

Молоденька прибиральниця з віником випросталась і глянула на Олеся.

Медвин.

– Ви там бували?

– Бувала. А вам нащо?

І тоді Олесь повідав історію про власного батька з села, напевно таки Медвина. Казав коротко, бо й сам знав небагато. На тому все і скінчилось, бо молодичка нічого не чула про лікаря Марка Гриба та ще й отого далекого 1934 року, а на таке прізвище озивається мало не половина села.

Але вже на другий день під час репетиції до Олеся підійшов помічник режисера і неголосно сказав: на вас у дворі чекає ваш дядько Василь.

Ну і молодичка! Ну і телеграф на селі! Дивина!

Чомусь Олесь заплакав, як обійнялися з дядьком Василем. Може, це і не той дядько, можливо треба було б щось з'ясувати? Та ні, біля серця недарма защеміло і все одно чомусь неспокійно застукало в грудях: батьків брат.

Посеред городу вже в Медвині (значить, все-таки «Медвин»!), коли вони підіймалися горою до хати, чекав на них старший з братів Григір, похмурого виду вайлуватий чоловік у зимовій шапці, з під якої стирчав шматок вати: Григорій, як з'ясувалось, мав проблеми з вухом. Олесеві раптом пригадалась фотографія у сімейному альбомі: троє молодих хлопців – троє братів – тепер вже знати їх на ймення Григір, Василь і Марко – у Харкові, де рятувалися хлопці від голоду 33-го… Це ж про зустріч зі старшим із них – Григорем – згадувала колись мати: по арешті її чоловіка Марка – Олесиного батька – нагодилась вона зі своїм горем на відвідини батькового брата Григорія таки в тому ж Харкові. Як тільки той Лесик побачив батькового брата, так і кинувся до нього з криком «Папа!». Ридма ридала мати, бо Марко тоді сидів у сталінському концтаборі, – як пізніше стало відомо Олесеві, – у Дмитрівлагу під Москвою.

Та й тепер Олесьові очі часом туманились сльозою – он скільки набилось тих родичів до григорової хати – та всі ті розмови і привітні обличчя залишались якимись немов чужими: про посіви, курей та домашні клопоти, аби лишень не згадувати – боронь Боже! – забраних родичів, бо хто під ту пору не боявся нічного стуку у власні двері? І ні горілка, ні вранішні проводи його молодими родичами до шляху навпійми попутньої машини чомусь не зворушили Олесевого серця, котре ніби зашкарубло.

Може б на тому все б і засохло, якби не старий телевізор. Куди ж його подіти? От і прибув Олесь через пару років знову до дядька Григора у Медвин з подарунком на радість хворій дядьковій дочці – Олесевій двоюрідній сестрі.

Ранком стали дядько Григір з Олесем на порозі.

Від дядькової хати з горба далеко видно.

– Ото бачиш той лісок на горі?

– Той зразу біля поля?

– Еге. Тамечки ми й засіли і чекали на тих будьонівців. Вже вони чисто виграбували все село, а ще було мало: давай ще – перли та й перли, як ота голодна сарана. А там наші і вдарили по них, ще й погналися за ними, хто був верхи. До ноги вирубали тих, хто не втік. А вже через тиждень вернулись тії совєти та й узялися шукати, хто це по них вдаряв? Постріляли, кого познаходили.

– А ви?

– А нас кілька хлопців забрали та й завезли аж у Курськ.

– Чого саме у Курськ?

– А я знаю? Завезли, та й по всьому. Приймайте, мовляв, контру. Це ми, значить, контра. А нам декому й 16 не минуло. Беріть контру, кажуть, та робіть з нею, що хочете – або у тюрму, або і так – кулю в лоба, як тоді казали, «в розход».

Брат мого батька дядько Григорій насуплено мовчить. Навколо кружляє гайвороння та й перегукується. Весна.

– А отут, – дядько Григорій показав на галявину перед тополями, – колись стояла батарея, що била з гармат по червоних, які наступали з боку Луки…

Дядько щось пригадав і схилив голову.

– Ну і що вам було у Курську?

– Було, що було. Поставили нас перед начальством … а воно ж із орденами та при шаблюці.

– Ето ві стріляли у будьонівців?

Ми мовчимо, а Васько – був такий у нас горопашний – каже:

– Стріляли по горобцях та воронах, де зустріли… гвинтівок по полях валялось, скільки хочеш… та й трохи того …набили. Он Григір, – показав на мене, – з десяток вороння настріляв, а я – самі горобці…

Хлопці придавлено загигикали, а той командир як не крикне до когось там:

– До мене!

Прибіг захеканий червоноармієць, а той, начальник, значить, до нього:

– Ви кого до мене, – кричить, – прислали? Пацанів? Та я вас, вашу мать-перемать самих трамтарарам!..

І так горлав, що ми аж полякались.

– Забрать всіх смаркачів і по домівках к єдрьоной фені!

– І батько мій … теж з вами був?

– Батько – ні, мав вже всього яких дванадцять, то ж його і не забирали. А він же одному красному та таки ногу прострілив!

Дядько Григір в задумі осміхається.

– А ви ж як на фронт втрапили?

– Як і всі. Я тоді у Харкові на воєнному заводі робив. Війна. 41 рік…Погрузили нас в товарні вагони на евакуацію, а я на першій же зупинці потихеньку зліз і додому, до Медвина подався. Горіть ви пропадом – і ті, і другі!

– Повезло.

– І я так кажу: але як німці повтікали, мені повістка в армію, і я – рядовий. Дивина, що я тобі скажу, Олесю! Оце була команда: «пріготовіцца», фашист наступає. Готуємось. А мене командир раптом пита: Ти, Гриб, не хворий? Та ні, кажу, а в самого зуби аж клацають і туман в очах заходить. – Ти ж, каже, весь червоний... ану марш  в медсанчасть.

– Та я…

– Марш!

От і поговорили! А медсестра – та аж за голову схопилась: у вас же температура за сорок! І – в госпіталь! Побув у шпиталі якийсь час та й знову до себе у часть. А там вже нові солдати, старі всі полягли, всі до одного. Мене знову ординарцем до нового командира. І все повторилось. Знову німці наступають, а лейтенант мій пита: ти чого такий червоний, щось болить? Та ні, кажу, нічого не болить.

– А чого ж такий красний, як не набрякнеш?

– Не знаю, кажу. Так щось... І знову медсанбат. І знову за сорок! Вернувся я знову в свою часть, а часті нема – вся в землі. І що я тобі скажу: з того часу, як прийшов додому, хоч би раз затрусило! От і вгадай, що, де і по чому!

Ой же гарний той Медвин під весняну пору! Люди на городах. Навпроти хати дядька Григора трактор оре землю.

– Мою землю оре. Куркуль. Весь Медвин – куркуляки. Всіх до колхозу, як на панщину, погнали.

– А у колгоспі як?..Там же «все наше»?

Дядько спльовує:

– Бодай не згадувать! Коней і корів позабирали, а та бідна скотина від нового догляду майже вся повиздохла. Попервах лопатами землю замість плуга колупали, а як коня в колгоспі випросиш, то став орачу на стіл самогону та обід подавай.

Дядько щиро спльовує ще раз.

– Твій батько, як подався у Харків з Медвина, так і разу не вертав. Хлопці його довго згадували: бувало, як іде селом, то співа на всі заставки. Де то теперечки він співа?

– Щось в селі збереглося?.. Ну те, що батько бачив…на власні очі?

Дядько мовчить, бо, мабуть, співчуває моєму дурному запитанню.

– Ні. Нема. Хіба що ота покрівля, он біліє на сараї. Ото і все.

Покрівля з шиферу, чи як? Хіба тоді вже був шифер?

Переповнений автобус, де притиснувся Олесь, мчав до Богуслава, а звідти пересадка на інший – до Києва.

Коли вже захиталося свавілля комуністичної тиранії, спробував Олесь шукати батькових слідів навмання. Могли ж вони бути і в Биківні під Києвом, де віднайшлися тисячі поховань жертв комунізму. Так, чи ні, але приладнав Олесь батькове ім’я і рік арешту на великому листі паперу на одному з хрестів – і подіяло у дивний спосіб! Колишній слідчий військової прокуратури, а під сучасну пору член громадської організації з розшуку жертв політичних репресій А…с (хто його знає, чи погодився б він на оголошення власного імені?) звернувся до якогось там харківського архіву із запитом про долю арештованого Олесевого батька. Той слідчий – поляк за національністю – мав купу власних розстріляних родичів і, напевне, міг би й сам поповнити їх ряди, якби не змінились часи – отримав відповідь: Марко Гнатович Гриб, лікар, повторно ув’язнений 1933 року у концтаборі Дмитрівлаг, був додатково звинувачений у заподіянні «шкоди здоров’ю політзекам» (який прояв турботи!), подвійно засуджений і висланий до Благовєщенська на Амурі, де й розстріляний 10 листопада 1937 року. Підпис якогось Зав’ялова. Реабілітований 1960 року.

– Чекай! – Олесь аж затремтів! – Мати була зі мною у концтаборі під Москвою… Дмитров… Дмитровлаг! Туди вона прибула лікарем попри умовляння і протидії наркомату внутрішніх справ України. Лесева дитяча пам'ять нічого з того не зберегла. Мати була привабливою цукеркою для таборового начальства... Батько, хоч був в’язнем, але користувався відносною свободою – навіть обідав разом з обслугою табору в одній їдальні і мав як лікар ще й додаткові непрофесійні клопоти з гарненькими медсестрами у таборі. Того, напевне, й подалася мати додому.

…Пісочин під Харковим, дитячий санаторій у колишній панській садибі… Мати народила доньку Віру, сестру мені… значить, не пізніше 37-го! Дочка померла.

Чого ж у хрущовські часи мати так злякалася слів Олесевої дружини подати запит про долю арештованого чоловіка – Олесевого батька? Пригадалося, як ще у шкільні роки Олесь висловив чисто теоретичне припущення про можливе повернення батька і холодну відповідь матері: «Он для меня чужой человек!»

Заміж мати вдруге не ходила.

Що ж …право батьків розпоряджатись власною долею.

А Олесеві шкода їх обох, їхнього скаліченого життя.

Чекали на Олеся й новітні клопоти: на зборах телебачення він був проголошений «антирадянською людиною», але на колгоспні «допоміжні» роботи його так і не загнали.

Ворог!

А життя бере своє.

Недарма ж покійний нині дядько Григір колись приказував:

… Медвинські куркулі

Покупляли «Жигулі».

І як не крути, а те колгоспне життя раз по раз вилазило дядькові боком. Було, пригадує дядько Григір, і таке: їде Медвином на власній машині голова колгоспу, та й бачить непорядок: неподалік від куреня колгоспного сторожа, котрому довірено охорону, – а під ту пору всі огірки вже були визбирані, – двоє жіночок шукають, де якого забутого огірка на сніданок, і шукають з дозволу охоронця – дядько Григір дозволив – чого б тому забутому огіркові так собі даремно гибнути, шукайте, мовляв, як знайдете, а я собі подрімаю останній день охорони у своєму курені, аж доки не наскочив отой колгоспний «прісідатель» та й до дядька зі сваркою: хто дав право на колгоспне добро? Ну і дав же дядько Григір прочухана отому голові колгоспу, що з того часу отой партійний бурмило, як їде селом і стрічає дядька, то носа набік одвертає.

– Ти чув таку пісню, – дядько до того голови: «Шумєл-гудєл пожар московський, дим розстилався по рєкє?» А слова про долю запам’ятав: «Судьба іграєт чєловєком»?

У дядька, виявилось, було аналітичне мислення:

– Ти, думаєш, завжди будеш головою колгоспу? Прийде і на тебе твій час!

І точно вгадав дядько: настав той час. От тому й одвертав носа отой партійний голова, як було де стріне дядька Григора.

Живучі, значить, медвинці. Брати Григір та Василь не дожили того часу, як завалилась ота купа комуністичного гною.

В інші часи було б трохи по-іншому. Гай-гай, чи вже навіки минулось?

Як будете, медвинці, ще раз братись до зброї – подумалось Олесеві – кличте і мене! Піду! І батька Марка покличу з братами!

Особа невизначеної статі в окулярах, не відриваючи очей від перепустки, яку виписувала, проскрипіла:
  — Олесь… Как ето будєт па-рускі?
  Секунду дивлюсь на прояву радянського МВС і чую, як у мені закипає злість. Як їй сказати, що власні імена не перекладаються? Як російською буде “Саутгемтон”, “Фіцджеральд”? Але хіба радянські апаратники потребують доказів?

— Фіцджеральд.

Міліцейська проява перестала писати, але очей від бланка не підвела. Чекає. Краєчком ока бачу, як з боку на лаві редактор передачі для дітей та юнацтва  українського телебачення, з яким ми прийшли до МВС у справах організації телепередачі “Зелений вогник”, мовчки трясеться від сміху, ловлячи неслухняні окуляри.
  Сувора особа міліцейської статі простягнула перепустку. 

Читаю: “Олесь”.
  

Лихо мені з тим “Олесем”! З дитячих років у всіх повоєнних школах, де мені доводилось навчатись, не один витріщався:
  — Як?!
  Довелося задля злагоди і миру погодитись на “Олександра” — так не дивувались. У всіх офіційних документах, навіть у дипломі театрального інституту, я став для всіх зрозумілим “Олександром” — байдуже, що це ім’я грецьке, аби не наше.
Що їм так допікають наші імена? Ось “розстрільна” на мого батька Гриба Марка Гнатовича, родом із села Медвин. Розстріляний 10 листопада 1937 року в далекому Благовєщенську. Якийсь Зав’ялов — голова “трійки” — власноручно вивів: “Марк Игнатьевич”, хоч діда мого звали Гнатом, а батька Марком. Чи їм не байдуже було, як розстрілювати “Игнатьевича” чи “Гнатовича”?

Порядок.
  Уже в роки незалежності в лікарні на вулиці Підвисоцького в реєстратурі чую знайоме:
  — А как ето будєт па-рускі?
  Ну й наговорив я їм всячини, що аж досі незручно згадувати, не забув про “хохлів” та “малоросів”. Похапцем записали до картки “Олеся”, щоб тільки позбутись вибухонебезпечного клієнта, — бач, як на чоловіка раптом накотило!
  10-й чи 11-й рік незалежності. Лікарня на бульварі Шевченка, навпроти Володимирського собору. На стіні меморіальна дошка сповіщає, що саме тут лікувався колись відомий український письменник Михайло Коцюбинський. Але й тут:
  — А как ето па-рускі?
  Спокійно називаю Фіцджеральда. Молоденька сестра напружує чоло, губи розтулені у недовірливій посмішці. Думає. Думай, думай, дитя незалежності.
  — Пане Володимире, — звертаюсь до завідувача лікарні, — ви так гарно розмовляєте українською, а ваш персонал, окрім санітарок, щебече “фіцджеральдівською говіркою”.
  Пан Володимир ніяково посміхається:
  — Це, знаєте, треба починати з Верховної Ради, а тоді вже…
  Ми тиснемо на прощання руки. Усміхаюсь і я.

Чекати, то чекати, доки на московській вербі Верховної Ради та не виростуть українські груші!

Мовчатиму й чекатиму.

Стоїчно. Незламно. Незалежно.
Тож ні — знову отой клятий “Фіцджеральд”!
На станції метро “Кловська” молоде дівча у форменій шинелі й круглому капелюшку оголошує російською мовою через мегафон про прибуття поїзда. Підходжу.
  — Ви що-небудь чули про державність української мови?
  — А у нас два государствєнних язика, рускій в том чіслє!
  Вдивляюсь у молоденьке обличчя. Чи не з села? Та ні, міщанка. Серед сільських трапляються і такі, що люто ненавидять саму згадку про село.
Наші зустрічі тривають майже щодня. Діалоги загострюються. Мимо суне потік пасажирів однаково байдужих, якою мовою оголошують про прибуття поїзда. Хіба їм все одно? Хіба вони — суцільні “фіцджеральди”?
  Нарешті не витримую, іду до чергового станції. Довідуюсь: Тамара Фісан. Українка.

Дзвоню до начальства.

Пан Назаренко. Вислухав. Пообіцяв.

Напевно, набрехав, як ота вся зграя чиновників радянського штибу.
  Але помилився! Подумки перепрошую, пане Назаренко!
  Увечері дзвонить телефон:
  — Ізвінітє, когда ви снова будєтє на станциі “Кловская”?
  — А то чого так нагло? Буваю там двічі, а то й тричі на день.
  — Ізвінітє, у мєня нєпріятності. Я должна ізвініться пєрєд вамі, мєня направляют на курси украінского язика…
Пане Назаренко, як Ви потішили мою душу! Дякую Вам від себе, а ще й трошки від мого батька — отого, що “Игнатьевич”… з  дорогого мені села Медвина!
  — Вважайте, що ви вже перепросили. Бажаю вивчити українську мову.
  …Пане Назаренко, вам би до Верховної Ради, а ще краще — у Президенти непідлеглої, незалежної держави Україна!

      Маленький, майже невидимий магазин у центрі старого міста. При вході надпис дрібними літерами «Крамниця слів». На дверях жовта наліпка «Free WiFi». У середині два креденси, буфет, декілька дубових стелажів. Усе нагадує автентичний інтер’єр давніх аптек. На полицях красувалися стародруки, інкунабули, фоліанти – паперові домівки, де власне і жили слова.

Десь так і було, крамарня мала вигляд чогось середнього між бібліотекою та аптекою. Така собі бібліотечна аптека, де замість ліків виписують слова.

 За прилавком стояв Владислов – сивий чоловік в окулярах, спеціаліст зі слів та людських душ (інакше ніяк, одне з іншого випливає).  

– Добрий день, ви сьогодні відчинені?

– Так. Ми тепер працюємо без вихідних. Навіть під час повітряної тривоги. Багато клієнтів. В час війни, на наш магазин, попит зріс.  

Пан Владислов поправив окуляри. Вони, до речі, йому не були потрібні. Майстер слова мав добрий зір, а окуляри носив заради людей. Як-не-як, спокійніше купляти слова у людини яка має вигляд розумної. Подібно як лікар у білому халаті викликає більше довіри, аніж лікар без нього.

– Скільки коштують слова?

– Є різні, від трьохсот до тисячі гривень

– Ого!

– Ціни трохи зросли, долар підскочив, знаєте…

– Розумію, все дорожчає… Дайте мені якесь слово.

– Добре, зараз щось вам підшукаю – пан Владислов відкрив шухляду і почав щось там у ній перебирати. – Ви письменник?

Пан Владислов знав відповідь, але розумів, що питання більш потрібне тому хто відповідає аніж запитує.

– Ні. Я директор школи, маю провести збори вчителів цього тижня. Коли вони зберуться, мені бракуватиме слова до своїх підопічних.

– Зрозумів – продавець витягнув конверт і дав покупцю – ось тримайте для такої оказії.

Відвідувач відкрив конверт, прочитав і на його обличчі з’явилася посмішка.

– «Галайстра!». Саме те, що треба. Дякую вам.

Задоволений директор переступив поріг й притримав двері пану який заходив.

– Красно дякую! – подякував новий відвідувач.

Це був ошатно вдягнений старший чоловік, який прийшов до крамниці вперше. Йому порадили відвідати цей магазинчик знайомі.

– Радий вітати!

– Моє шанування! Чим я можу Вам допомогти? Запитуйте, вибирайте. У нас є вірші для уродинників, крилаті вислови для підняття духу в час випробувань. По знижці спеціальні слова, щоб достукатися до серця співрозмовника.

–  Мені казали, що у вас продаються «Історичні події для натхнення»? Хочу щось подарувати племіннику на день народження.

–  Так звісно, в нас є. Вас цікавлять наші українські звитяги чи світові?

Владислов знав відповідь. Але було важливо, щоб озвучив сам покупець. Важливо для нього самого. 

– Давайте щось з наших!

Продавець слів вдавано почухав голову й підійшов до однієї з поличок. Почав шукати. Складалося враження ніби він хоче знайти цінну купюру яка завалялася поміж книгами. Насправді він, як личить справжньому оракулу, просто затягував час. Книги були лише символом, а слова які він мав сказати не залежали від вмістимого у шафах чи стелажах.

–  Є, багато історичних подій якими можна пишатися. Ось, наприклад ця. – крамар тримав знайдений листок у руках й читав (або вдавав що читав). – Подія показує, що навіть невелика група людей може гідно протистояти планетарному злу. Актуальна досі, виховна для молодшого покоління.

У відвідувача загорілися очі. Він заплатив за листок і поспішив додому, щоб вичитати в інтернеті більше інформації про подію, яку продали йому в крамниці слів.

***

– Ура! Вітаю, генерале! Це один з найуспішніших наших контрнаступів! Вже весь світ говорить про те як ми сьогодні звільнили ціле місто від рашистів.  

Полковник ледве стримався, щоб не обійняти генерала, який посміхався перебираючи свою папку. Час від часу шипіла якась із рацій.

– Валерію Федоровичу, скажіть, як ви додумалися, що в тій операції треба попросити допомогу в місцевих?

– Цілком випадково – говорив головнокомандувач – мій дядько привітав мене з днем народження у вайбері. І в якості подарунка скинув посилання. Спочатку я подумав, що то щось дурне, бо він мені часто присилає всякі дурниці, які я не маю часу читати (полковник засміявся). Але цього разу щось мене підштовхнуло зазирнути, що він мені вислав. Дивлюсь, а там публікація про Медвинське повстання 1919–1920 років, антиросійський бунт місцевих селян. Виявилася дуже цікава історична розвідка. Ця стаття наштовхнула мене на думку, що якраз у сьогоднішній наземній операції корисно залучити місцевих. Я одразу віддав вам наказ. Одним словом, уроки минулого треба вчити!

–   Хороший подарунок Вам дядько вислав! Хороший подарунок!

Серпень 1920 року

Маруся з дітьми сиділа в ярку, прислухаючись до кожного тріскоту. Поруч притихла сусідка тітка Мотря. Настуня й Остапчик поснули на ряднині. Микола казав, що треба перечекати, вони повернуться і виб’ють красних.

Останні роки вони зажили добре, як більшість медвинців. Земля, садки тепер були свої.  Маруся навчилася шити з домотканого полотна жакети і пальта. Микола, хоч і рвався на заробітки, та все ж не наважувався покинути її з дітьми, потроху ковалював, допомагав тестю. Та одна влада змінювала іншу, обіцяючи порядок, натомість вимагали коней, людей, провізію.  

Батько казав, що нехай вже була б Україна «совєцька», аби порядок. Микола з ним не погоджувався: «Ні, батьку, не дадуть «большевіки» спокійно хазяйнувати, бо це все ті самі кацапи». Маруся не розумілася на їхніх балачках. А мати зовсім розганяла, бо ще поб’ються.

Та коли, перед Спасом, «нова власть» закликала всіх на «собраніє», то і батько, і чоловік, пішли одностайно виступати проти тих зайд та їхніх вимог. Повернулися під ранок, для того, щоб дістати рушниці з горища. Маруся вчепилася в Миколу, а мати в батька: «Ви шо показилися?» Батько мовчки відсторонив матір, а Микола мовив: «Або підемо на сибірський фронт, або тут з голоду помремо!»

Двадцять днів медвинці не давали красним зайти в село. Як стемніє, Маруся несла у яр поїсти. Поки Микола їв, вона сиділа дивилася на його не голену бороду. Він жував і весело теревенив:

– На світанку повернулися розвідники, кажуть, мов йдуть до нас «гості», стільки-то, стільки-то. Старшина зібралась на раду, а ми зброю чистимо. Набоїв малувато, та біс з ними, - хоробро оповідає Микола дружині. – Залягли ми: вони йдуть, підпускаємо поближче, а тоді як дали!

–   Це їх мало було. А як більше прийде? – З осторогою питає Маруся. 

–  Не прийде. Немає в них більше. Хіба з Києва пришлють. Там, бісові душі, вже добряче осіли, – сердито мовить.

Вчора Микола сам ввечері прийшов. Нишпорив в хаті і в повітці. Що шукав, і сам не знав. Взяв кожуха і сокиру. Побачивши сокиру, Маруся вчепилася: «Не йди!» А він їй, що буде великий бій, щоб вона з дітьми і матір’ю йшла у ліс.

Десь добряче гахнуло. Маруся припала до землі, обхопивши дітей. Як стемніло, з боку села запалахкотіло. Пожежа швидко ширилася з одного краю в інший. Тітка Мотря дивилася на стовпи диму і ледве ворушачи губами шепотіла чи то молитви, чи то прокльони.

За північ, залишивши дітей з тіткою, безшумно ступаючи, обминаючи палаючі острівці, Маруся пробралася додому. Скрізь смерділо смаленим. Хата була ціла, а повітка згоріла вщент. Матері ніде не було.

Повернувшись у ярок, Маруся міцніше притуляла дітей та міркувала, що вертатися у село не можна. Тітка приказувала: «Хлопці повернуться і відіб’ють село». Обидва її сини були серед оборонців.

Придрімавши перед світанком, прокинулася від несамовитого гулу. Красні, неначе біси, влетіли в село. Ускакували в кожну хату, перевертали, нищили, шукали «бандитів» і золото. Та золотом не задовольнялися. Тягли жінок і дівчат. Маруся труснула головою. Не хотіла уявляти як чиїсь руки можуть торкнутися її, краще смерть.

Звідкілясь прибіг малий Івась. Розповів, що медвинці напали на обоз красних, позабирали зброю, що тепер вночі обов’язково нападуть. Він біжить повідомити, що красних «ціла дивізія», а всіх молодих чоловіків, що залишилися у селі, закрили у «холодній». «Тітко, серед них був ваш Омелько, а твого Миколи не бачив», – вже стривожено завершив Івась і подався.

Почало темніти, коли неподалік Ковтунового ліска, затріскотіли постріли, почулися крики, здійнялася чорна курява.

Під ранок, тітка Мотря, мовчки, попростувала у той бік. Маруся, і собі, взявши Остапа на руки, пішла за нею. Настуню залишила, намовивши: «Якщо не повернемося, біжи в те село».

Наближаючись до Ковтунового ліска, Маруся виразніше бачила місиво рубаних чоловічих тіл, але не вірила своїм очам. Тхнуло кров’ю з пилом. Тітка Мотря тужила над закривавленим Омеляном. Нарешті отямившись, Маруся, затиснула долонею очі малому Остапу, від чого той почав плакати, повернулася і побігла назад у ярок. Сама до себе повторювала: «Миколи там не має…»

До тями привели слова Настуні: «Тата вбили?» Схопивши обох дітей на руки, попростувала у бік Дмитренків.

«Вони не були бандитами!»

В Дмитренках, у хрещеної, залишила Остапа. Настуню взяла з собою.  До Корсуня йшли кілька днів, ховаючись від будь-яких подорожніх. В місті попросилася на конюшню. Назвалася іншим прізвищем. Казала, що з Богуслава, чоловік помер від тифу, от і наймається де робота є.

На весні забрала у хрещеної Остапа, бо в селі стало нестерпно. «Продрозверстка» залишала села без засобів існування. Невдовзі Маруся почула, що на швейну фабрику у Києві потрібні швачки. Так вона опинилася у великому місті з двома дітьми, де отримала паспорт на вигадане прізвище і стала робітницею. З тієї страшної ночі, вона ніколи в голос не промовила, хто вона і звідки родом, жила з острахом, що її пізнають як дружину бандита.

Діти виросли. Настуня вийшла заміж. У перші дні війни, чоловіка забрали на фронт. За місяць вона стала вдовою з п’ятирічною донечкою на руках. А Остап, все допитувався про батька і інших родичів. Неначе про щось дізнався.

Він пішов назавжди, коли німці відступали. Наостанок дорікнув: «Мамо, ви не розповіли мені, про батька правду, та я знаю про Медвинське повстання. Він був серед повстанців? Яке наше прізвище?»

На весні 54-го прийшов від Остапа лист, без штемпелів, зворотної адреси. Очевидно, що лист брали не одні руки і перечитали не одні очі. Довго Маруся тримала папір, впізнаючи синів рівний почерк. Живий. Мешкав у Чикаго, одружений, мав синочка.

Відтоді, і Настя  доймала Марусю: «Мамо, я ж пам’ятаю і батька, і діда з бабою. Пам’ятаю наше прізвище. Нехай Остап малий був. Мені ж було близько шести тоді, як сиділи в яру, як палало село, як тікали, як довго йшли пішки. Чому ти не розповідала? Їх усіх розстріляли?»

«Не розповідала, бо це могло вартувати нам життя. Вони бандитами не були. Твоя баба, а моя мати, після пожежі пішла в ліс, приєдналася до повстанців в надії нас знайти. Всю зиму варила їсти, лікували ранених, а потім занедужала і померла. Може через те, батько, а твій дід, не витримав і здався під амністію», – тихо шепотіла Маруся, пригадуючи, як випадково почула, зухвалу розповідь парторга цеху, про те як обманули тією «амністією» непокірних селюків, а потім розстріляли у Смілі.

Березень 2022 року

Микола сидів в окопі недалеко від в’їзду у Медвин. Переписувався в меседжері з тіткою Лесею. Вона кілька разів дзвонила, наполягала, щоб терміново виїжджали з України. Щоб відчепилася, пообіцяв переправити жінку з дочкою.

Американська тітка, троюрідна сестра батькові. Микола добре пам’ятав їхній перший приїзд в Україну. Ще була жива прабаба Настя,  коли приїхав її рідний брат Остап з США з сином та онукою Лесею, що була на п’ять років старша за нього та розмовляла дивною українською мовою.

Тоді він дев’ятирічний, з захватом, слухав оповідки, на тісній київській кухні,  про нечувано страшні події далекої давнини. Американський дід Остап розповів сестрі Насті про їхнього батька Миколу, що до останнього був з повстанцями. Потім перебрався за Збруч, де зробив документи і мав намір повернутися забрати дружину і дітей, себто Марусю з Остапом і Настею, та не вийшло, загинув.  

–   Хлопці, орки вже в Макарові! Шо будемо робить? – заглядає в окоп  Василенко, відірвавши Миколу від спогадів.

–   Відбиватися? – відповідає Микола.

–   Чим? – вирячив на нього очі Сашко, що сидів поруч і старанно чистив свою мисливську рушницю.

–  Бандерсмузі, як на Майдані! – всміхнувся  Микола, – батько, колотить у гаражі, ввечері привезе. А дівчата вареників накрутили, передадуть.

–   Оце по-нашому, по-медвинські,  – гигикнув Василенко і забурчав віддаляючись, - от трясця кацапській матері, нехай! Ні діла, ні спокою…

Михась  

Все мало бути не так. Зовсім не так. Він мав повернутися! Живим! 

Охопивши коліна, біля синьо-жовтої призми на Алеї загиблих героїв сидів Михась. Зі світлини веселими очима на місто дивився Сашко. Герой України. Дата, риска, дата. Все.

— Ти обіцяв навчити мене, як накладати турнікет, щоби зупиняти кров. Ти казав, щоби я відтискався щодня, три підходи по тридцять разів. Й підтягувався. А коли я намагався відірвати твій бронік від підлоги, ти сміявся.

Містяни проходили повз і звертали увагу на двох хлопців. Старший весело посміхався зі світлини. Молодший не міг поворухнутися від болю й розпачу.

 Вдома Михась обійняв подушку, згорнувся калачиком і все повторював:

— Чому, чому? Чому саме ти? Адже ти  —  найкращий. Як мені навчитися без тебе жити?

Сон ніяк не йшов. Михась простягнув руку й дістав з книжкової полиці фотоальбом.

Гортав з кінця. Тут Сашко тримає Михася за сідельце, а Михась намагається крутити педалі, але велосипед знову хилить убік.

Тут вони зовсім малі. Михась майже немовля, певне, тільки ходити навчився. Несе підгузник, у якому аншлаг (так Сашко казав) до сміттєвого відра, яке тримає в руці, наче баскетбольне кільце, старший брат. Й підпис: "Маленьке памперсятко".

Це Сашко так Михасика називав.

Старший брат. Був. А тепер? Як тепер відповідати, чи є в нього брат? Немає? Як немає, адже він, Михась, відчуває, що є. Отже, є. Є!

Михась замислився і перегорнув з десяток сторінок. 

Одна зі світлин випурхнула зі свого місця і впала на ліжко.

А це хто? Чому я раніше не бачив цієї світлини? 

Хлопець Михасевого віку сидить, охопивши коліна, біля якоїсь могили. На зворотному боці — напис кострубатим почерком   

" Медвин. Батько і я. 1920 р".

Сашко

Бувають моменти, коли нам дозволено контактувати з близькими. Тими, яких ми залишили на землі. Чомусь наші близькі вважають, що ми їх покинули. Але це не так. Ми ніколи їх не покидали.

Ми завжди поруч. Ми їх бачимо, чуємо і торкаємося їхніх душ. Дехто нас відчуває. Вони розмовляють з нами, і наші відповіді лунають у їхніх серцях. Дехто сподівається відчути нас, але не до кінця вірить, що вийде.. А є й такі, хто жодного разу не спромігся. Адже їхні очі затуляє туман великого горя й біль втрати. Коли б туман розсіявся, то вони дізналися б, що з нами все гаразд. Усі наші страждання вже давно скінчилися. Майже всі. Адже нам боляче дивитися на сльози рідних. Тому іноді ми можемо подати якийсь знак про те, що ми є. Зазвичай ми приходимо уві сні, а потім повертаємося  в найчарівніше місце, яке жодна фантазія людини, яка живе на землі, не спроможна відтворити.

Мій молодший брат, моє маленьке памперсятко, сумує за мною більш за всіх. Втім, він уже не немовля. Коли я пішов за покликом серця захищати свою країну, йому було сім років. Коли йому виповнилося вісім і я приїхав на кілька днів у відпустку, йому так подобалася моя форма! І бронік, який він спромігся надягти, але так і не відірвав від підлоги, адже він, бронік був зроблений із твердих плит і важив десь під двадцять кілограмів. Майже як сам брат. Михась  дуже мною пишався. Ходив зі мною вулицями і так тягнув носа до неба, що навіть ставав вищим сантиметрів на десять.

Спочатку я прийшов до мами. Вона подумала, що збожеволіла. Потім — що я їй примарився. Зрештою вона все зрозуміла. Їй стало спокійніше,  з'явилися сили жити далі й продовжувати допомагати іншим. Потроху загоїлася рана в її серці. Вона знає точно, що я завжди поруч. 

Коли вона дуже втомлюється, щоби їй було не так важко, я спускаю на її волосся біле пір'ячко. І вона посміхається, легко і радісно.  

Зараз Михась зрештою заснув, і я можу увійти в його сон.

Сон Михася 

Михасику, мій улюблений братику, це я!

Мама намагалася сотні разів тобі пояснити, що я тут, але ти не вірив. Вважав що це вигадка, казка для малят.

Але це не казка. Це правда. І це диво. Сьогодні я прийшов до тебе! 

Силу-силенну разів я намагався розсмішити тебе. Змусити тебе посміхнутися. Навіть сьогодні нагадував тобі той випадок про бронік.  Все марно. А мені стільки всього хочеться тобі повідати! Але найголовніше — ось що.

Наш світ — від слова «світло». Тому обирай і прямуй стежиною світла.

Як розпізнати, чи туди ти йдеш? Дуже легко. Коли ти прямуєш стежиною світла, у тебе всередині ніби з'являється сонячний промінець. Від нього тобі й тому, хто поруч, стає тепло і ясно.

Ти повсякчас запитуєш : чому? 

Я тобі усе розповім спочатку.

Наш прадід Платон, чию могилу ти сьогодні бачив на світлині, був медвинським повстанцем. Тобто, захисником рідної землі. Він і його побратими не змогли терпіти те, що на нашу землю вдерлися чужинці, не хотіли визнавати їхні нові правила та закони. Втім, розуміли, що їх менше, аніж ворогів. Могли втекти. Погодитися з новим режимом. Вижити.

Але що означає «вижити»?

Зрадити своїх побратимів? Віддати свою, батьківську землю ворогам? Зійти зі стежини світла на чорний шлях брехні й підлабузництва?

Прадід Платон був освічений. Дуже розумний. І порядний. Він ніколи б зміг стати зрадником чи виїхати за кордон, щоби зберегти свою шкіру. Саме так, шкіру, а не життя. Бо життя  — це те, що по совісті.

Михасю, коли б я знав, що загину, то все одно пішов би захищати свою землю. Адже це  — моя стежина світла. Ось і відповідь на твоє запитання.

Звідки я стільки знаю про прадіда Платона?

Не повіриш — від нього самого. Це ще одне диво. Він тут, поруч зі мною. Ми часто розмовляємо, й він казав неодноразово: "Краще вірна смерть, аніж негідне існування".  І ще: "твій прадід Платон" звучить,  нібито він — старезний дідуган з довгою сивою бородою. Насправді це — молодий, гарний чоловік зі шляхетним обличчям, йому всього тридцять. 

Взагалі тут багато чесних, порядних, найкращих наших людей.

До речі, прадід був вельми зворушений, коли ти роздивлявся світлину з фотоальбому. То на його могилі сидить твій дід, його син. Він також запитував небеса: чому? Чому батька розстріляли? Ще й на Покрову? І чому ті бандити, що грабували людей, називали його батька бандитом? Адже він захищав те, де народився, де жив, де вшановував своїх пращурів! Згодом він став дорослішим і, коли на нашу землю напали гітлерівські фашисти, гнав їх аж до самого Берліна.

Прадід Платон передає тобі щирі вітання й тішиться твоїми успіхами у відтисканні.

Люблю тебе, мій Михасику.

Завжди твій старший брат — Сашко.

P.S. прадід Платон ще додає, щоби ти вище тягнув підборіддя під час підтягування, бо він усе бачить! 

 . . .

Михась повернувся на інший бік і вперше за пів року його губ торкнулася ледь помітна усмішка.

День 1.

Думається мені, що для нащадків ця історія буде цінною. Вірю в те, що так буде, тож буду записувати свій досвід щодня (або коли зможу) до цього щоденника. Завтра зранку їду в Союз, в гості. Дивно, що моє місце народження, мій дім, тепер просто «гості», однак більшовики відібрали в мене і відчуття, що я десь вдома. Не те щоб я жалілася, бо люди там живуть гірше, ніж я тут, у Нью-Йорку. У мене тут і робота, і чоловік, і вільне спокійне життя, мені ще пощастило виїхали звідти, поки люди в СРСР і далі страждають у бідності, заборонах та терорі. Але ми допомагаємо як можемо: жертвуємо кошти на українські навчальні і культурні заходи, пресу, видання книг, які розповідають правду про геноцид у СССР. І задля розповсюдження правди в самому СССР я повертаюсь у своє рідне село, мій Медвин. Мій хороший приятель, Іван Дубинець, видав у США книгу про події Медвинського повстання, за перебігом якого він спостерігав з місця подій. І я везу ці мемуари в Україну, адже нам треба якнайдужче триматись за цю героїчну історію, нашу боротьбу. Тому я вирішила привезти у Медвин частину його справжньої історії. Книжку сховаємо у подвійному дні валізи разом із цим щоденником, щоб пройти обшук на кордоні, червонопузі точно будуть мене ретельно перевіряти. Тож надалі розповідатиму про свої враження про Україну, Медвин та успіх (чи провал?) нашого плану. 

День 5.

Як і очікувалося — затримали на кордоні. Ретельно перевіряли валізу, сумочку і навіть кишені! Потім допитували про ціль, тривалість візиту, чому і як виїхала. Не могли вони дати українці, яка прожила вже із 40 років у США, так легко в‘їхати. Тому стояла (і сиділа) я там годин 12, а моя валіза перевірялась тричі, на останній раз навіть собак привели. Тут, зізнаюсь, я вже подумала, що або я повернуся додому до чоловіка, або вони взагалі знайдуть привід, щоб заарештувати мене. А коли до моїх речей підійшов офіцер з ножицями, то фіаско було очевидним. Небо синє, трава зелена, кагебісти засудять кожного українця. Але тоді був не час і не місце панікувати, або я так кажу тільки тому, що пишу це в київському готелі. Не знаю, кому дякувати — Богу, своїй удачі, втомі прикордонників чи ще чомусь, але мене відпустили. Офіцер прорізав тільки дно моєї сумочки і коли не знайшов нічого, то здався і сказав відпустити вже мене. Хоча б якогось успіху я вже досягла. Залишилося доїхати до Медвина.

День 6.

Завтра їду до Медвина, а сьогодні гуляла Києвом. Зустрілася з деким, чиї імена я не буду називати, задля їхньої ж безпеки у тому випадку, якщо цей щоденник якось потрапить до совєтів. Я передала певні подарунки (знову ж — задля безпеки всіх не казатиму що), а вони мені розповіли про справжнє життя у Союзі. Знову починаються гоніння на митців, а нашу Україну все більше русифікують. Хоча робиться все тихо, але під час прогулянки Києвом помітно. Давно я не чула так багато російської мови довкоао себе. Одразу згадується комуніст з 1920-го, який у нашому Медвині кричав: «Це вам не петлюрівщина, ми примусимо вас забути цей петлюрівський язик, а навчимо говорити на большевіцкім, — російськім язику». Гірко визнавати, що їм вдалося навчити нас цього кривавого «язика». Сподіваюсь, Медвин буде милозвучнішим.

День 7.

Поки їхала до Медвина, мене супроводжували спокійні краєвиди природи. Але не вдалося мені насолодитися красою. Що ближче до мого села, то більше думок «десь тут була битва, тут ховались більшовики, певно, тут загинули мої друзі». Як проїхали Таращу, то стримувала сльози як могла, адже тут був останній бій за Медвин. Зараз все спокійно, всі ходять безтурботно, позабували, що робили більшовики тут всього 40 років раніше. Жінки з дітьми чи тікали в ліси, а через них у сусідні села, хто залишався і сидів у погребі, всі молоді чоловіки воювали, хоча і не було чим. А потім підпалили крайні двори Медвина, і пожежа ширилась всім селом.

Ми в‘їхали в Медвин, а я думаю: тут стояли кулемети і стріляли по нас, але ж навіть тоді не злякалися — пішли на більшовиків півколом з тим, що мали (сокири, вилами, косами та ін.). А червонопузі злякалися, думали: багато і почали відступати. Коли під‘їхали до Ковтунівського ліску, то не змогла втримати сліз. Тут у жовтні 1920 більшовики розстріляли вісімдесятьох. Село не таке велике — деяких страчених я знала особисто. Вічна вам слава, герої.

День 8.

Сьогодні організовували зустріч серед «своїх», щоб я нарешті передала спогади Івана Дубинця. Знову хороші знайомі допомогли, значить, досі вірять в Україну. Зібралися в місцевій бібліотеці, все підготували, всі, хто мав прийти, були. Я вже почала говорити, більше навіть шепотіти, для чого зібралися, про книжку, навіть дістала її, коли двері рипнули. Всім перехопило подих, шість пар очей забігали туди-сюди, не знаючи, що робити, а у приміщені було чути тільки стук годинника. Зайшов місцевий голова, як мені потім сказали; здавався доволі привітним, розпитував, що ми тут робимо, але дивився тільки на мене — без сумнівів, і до нього дійшло доручення слідкувати, що тут робить ця «американка». Якби побачив книжку — і з американки я б, напевно, стала арештанткою. Але я таки встигла сісти на неї, тож голова її через стіл і не побачив. Але, можливо, запідозрив, бо продовжити не дав. Почав дуже наполегливо кликати до себе на чай і з поглядів навколо я зрозуміла, що відмовити не можу. Пішла, але ж книжка залишилася на стільці під столом у бібліотеці, а я маю їхати завтра в обід. І що тепер буде?

День 9.

День почався з моєї паніки, що робити? Я не знаю, що було далі в бібліотеці і кому я можу довірити ту книжку. У двері тяжко постукали. Чесно, думала мене здали. Сховала щоденника і пішла відчиняти двері. Мене точно хтось оберігає, спочатку на кордоні, потім у бібліотеці і зараз пощастило. За дверима стояв чоловік, на щастя, знайомий мені. Прийшов повернути книгу. Переказав, що вони вчора сиділи і переписували від руки все, а потім сховали текст (напевно, поки я не виїхала краще не казати де). Спочатку я наполягала залишити оригінал у Медвині, але він сказав, що всі бояться тримати його близько до себе. Тоді я хотіла закопати її десь у лісі, в тому місці, де за необхідності її могли знайти, але і з цим мене відмовили, бо будуть слідкувати, куди ми разом пішли. Тоді домовились, що він сам закопає її у тому місці, яке я задля безпеки не озвучуватиму.

День 13.

Дуже втомлена, тож довго не писатиму. Я вдома, в Америці. Шлях назад був спокійнішим, напевно, хотіли вже швидше здихатись мене. Почуваюсь дивно. Там я вже не вдома, але досі за рідний дім болить душа. У Дубинця горить Медвин, а мені горить серце за Медвин. Колись ми всі помстимося за нього. Допоки у нас в Україні стільки людей, які чекають незалежності, я буду мати надію, що ми заберемо своє і припинимо ховати національну пам‘ять під землю. Про таке мають говорити не пошепки під землею, а гучно в кожній хаті.

– Земля тобі в поміч, – кинув Лебідь побратиму, який виходив на чергування.

– Най земля помагайбі, – відказав той і вийшов з бліндажа в ніч.

Вже майже всі спали, окрім кількох воїнів – вони ще допивали чай. Нехитрий інтер’єр освітлювала тьмяна гасова лампа.

– А чому не побажати тихої ночі? – спитав Жук, відмітивши дивну звичку побратимів прощатися.

– Бо ніч може й не бути тихою. А от земля точно допоможе.

– Може, ще й святий Миколай крильцями нас закриє? – усміхнувся парубок. – Ок, нам Батьківщина допомагає – донати, продукти, добре слово… Але ж це люди роблять, а не земля.

– Ет! Не тямиш ти нічого! – махнув Лебідь. З усіх них в нього найбільший досвід війни. – Мало пороху нюхав. Саме земля допомагає.

– Ну і як же? – не вірив новенький. Проте не збирався сперечатися.  Вирішив послухати байки: перед сном – якраз те, що треба.

– Пам’ятаєш, яка зима була в 22-му? – подав голос Філософ.

– Та яка зима? – живо відповів. – Назва одна – ні снігу, ні морозу.

– От-от. А як орки повалили – враз стало зимно. Так зимно, що ті тварюки ноги собі в танках відморожували. Обігрівачі ж-то покрали.

– Це всього лиш погода, – відмахнувся Жук.

– Всього лиш? А тобі не здавалось дивним, що в Польщі, Німеччині, Словаччині – вже все давно квітло й зеленіло? – спитав Лебідь. – А у нас лиш наприкінці квітні щось зеленіти почало.

– Глобальне потепління.

– От же ж! Гадаєш, і ворони просто біля нас ошиваються?

– На залишки їжі чекають.

– Їжа їжею, та охороняють вони нас. Як десь щось вартовий недобачить – такий ґвалт зводять!

– Ворони? – перепитав новенький.

– Ворони, – кивнув Лебідь. – А сороки нам здають ворожі позиції.

– Сороки-шпигуни? Ну-ну! Видно, тебе якийсь лебідь врятував, що ти так називаєшся? – засміявся Жук.

– Не мене, а мого прадіда, – суворо поглянув на новенького. – Якби Хома Лебідь не заховав мого прадіда, як більшовики в Медвин зайшли століття тому, то мене б на світі не існувало. Того я добровольцем зразу в 14-му пішов. Знаю, що таке русня…

Жук зглитнув, витріщившись на побратима. А той всміхнувся і повернувся до старої теми:

– Ми он річку перейшли – мілку, дрібну. А через два дні ту річечку орки переходили. І що думаєш? Потопилися всі! Вся техніка наглухо в мулі зав’язла. Чимало ми тоді техніки і полонених назбирали!

Жук засміявся, замотав головою.

– А порятунок… – задумався Лебідь. – Ми тоді в засідку потрапили. Мене уламком сильно зачепило, вирубився. А отямився – вже в лазареті. Хлопаки за підкріпленням погнали. А як відбили русню подалі, вернулись за 200 і 300. Мене з-під верби витягли. Вона впала на мене, вітами закрила. Не помітили мене рашисти, не добили.

Новенький розширеними очима дивився на бувалого.

– Як видужав, повернувся туди, – завершував побратим. – У тої верби стовбур переламаний, наче якийсь Вернидуб викрутив. Подумав тоді – мавка мене захистила.

– Мавка?

– Ага! – гукнув Філософ. – Думаєш, танки самі собою вражі в болотах тонуть? Болотники затягують. А Конотоп? Гадаєш пощастило, що рашисти від міста відійшли? То місцеві відьми постаралися. Про Чорнобаївку чув?

– Та як же не чути? Чув!

– Наші клянуться, що самі бачили, як польові русалки тих гадів виманювали на простори. А ми їх ретельно підсмажувати починаємо.

– Невже ви справді вірите в мавок, русалок, болотників з водяниками? – Жук переводив погляд з одного на другого, шукаючи відповідь.

– І ти повіриш, як на власні очі побачиш, – Лебідь дістав пачку сигарет, покрутив в руках.

– Ну це вже ти загнув!

– То вже така справа, – спокійно мовив і вийшов покурити.

– Ех, Жук, – звернувся до нього Філософ. – Нам навіть предки допомагають боротися з навалою.

– Як привиди чи що?

– Сам ти, як привид! – гримнув на нього. – Змієві вали тисячу років тому наших пращурів рятували від ворогів. І досі нашу землю боронять – жоден танк рашистський через них проїхати не зміг.

– Гей, ви там! – гукнув хтось із сонних побратимів. – Харош базікати! Спать охота.

Філософ піднявся, пригасив лампу, пошепки промовив:

– І то правда. Селище прочесати треба завтра. Тож маємо виспатися. Дарма ти, хлопче, в землю рідну не віриш.

Взяв свій спальник і почимчикував облаштовуватися на сон. Те саме зробив і Жук. Селище-то вони вже звільнили. Та мали перевірити – чи не поховались де орки. А то біди великої нароблять.

– Рятуй, воїне! – хтось кричав Жукові прямо у вухо.

Хлопець поморщився, покрутив головою. А за мить підхопився, схопив автомат – і вже готовий до бою. Та глядь – перед ним лелека стоїть. У самісінькому бліндажі. Як він сюди залетів? А той не дивується, не лякається. Дивиться на військового занепокоєно. І пояснює:

– Моя сім’я в небезпеці. І всі сусіди. Рятуй нас!

– Та як же я вас порятую? – спитав, а про себе подумав «Чого тільки не насниться після тих казочок…» – Звідки я знаю, де ви живите, що за загроза…

– Летімо, – перебив його лелека. – Покажу.

Змахнув крилами птах і зненацька відчув Жук, що парить над лісом. Внизу – зарості. Десь там бліндаж і окопи їхні. А он – річка знайома, що до селища веде. Ось і воно, чорне-чорне, жодне вікно не світиться, жоден ліхтар не сяє. Та чомусь парубку видно все, як при денному світлі. Пильно розглядав селище, яке ще вчора кишіло рашистами. Сам він не заходив у нього, гнав орків подалі. Сьогодні мав би вперше зайти з усіма, стяг синьо-жовтий підняти.

– Дивись, – лелека сів край гнізда, що звів зі своєю коханою на стовпі майже в центрі селища, дзьобом показав на вибухівку поміж яєць. А тоді подався до покинутої хати, трохи осторонь, де причаїлися два рашисти.

– Зайдуть всі – і підірвемо. І нациків, і цих холопів, – плюнув на підлогу один з них.

– Феєрверку буде! – радів другий. – А ми в підвалі пересидимо і – до своїх.

Сіпнувся, щоб розстріляти їх тут же, на місці, гадів! Та руки вперлися в спальний мішок. Жук розплющив очі, виліз, потягнувся. «Насниться ж таке…» Ще й не світало. Рано. Проте сон втік вже далеко. Тож вийшов з бліндажа, повітря дихнути, розтумкатися.

– Рання ти пташка, – забачив його вартовий.

– Як і не захочеш, то будеш. Нарозказували мені тут байок на ніч. То всяка дурня сниться.

– Хм… – почесав бороду побратим. – А наснилось що?

– Уяви – лелека прилетів, попрохав про допомогу, – позіхнув. – Прямо в бліндажі опинився якось. А тоді я з ним до селища подався. Там ніби-то в центрі стовп з їхнім гніздом, вибухівкою начинений. І двоє орків в покинутій хаті чекають, доки ми всі до селища заїдемо, щоб підірвати.

– Та ти що! – охнув. – Як справді так, то ми всі трупи. І люди в селищі – теж… Підміни мене на хвильку, – пригнувся, щоб до бліндажа зайти.

– Ти чого? Це ж сон.

– Лелеки не обманюють. Краще перевіримо, – і пішов будити побратимів.

Вп’ятьох оточили підвал біля крайньої хати, в який вже спустилися рашисти. А Жук ніяк не міг повірити: і хата, і підвал – один в один, як у сні. Кинули туди димову чашку. За мить русня, як ховрашки, рачки повилазили. Очі труть. Пов’язали і повели до командира. Краєм ока запримітив Жук, як сапери обережно лелечине гніздо розміновують. А над ними двоє лелек кружляє.

– Невже то правда? – прошепотів сам до себе.

Та його Лебідь почув:

– Невже досі не віриш, що рідна земля нам сама помагає?

Повагався секунду, а тоді впевнено відказав:

– Уже вірю.

Світлана Пономаренко

Незавершена розмова

–       Не треба платити, сідайте.

Аліна не відразу зрозуміла, що це звертаються до неї. І що вона стоїть посеред  міської маршрутки з протягнутими грошима водієві. Вона тихо сказала «дякую» і присіла на вільне місце. Люди, які були поряд дивно покосились, але звернувши увагу на її одяг, швидко відвернули погляд. Вона була неначе не в форматі цього місця і цього міста. Звичайного міста. Бо приїхала з війни. Бо приїхала звідти, де від міст лишилося лише руїни. Де люди втратили сім’ї, житло і… своє життя.

Вона  їхала в міському транспорті  і зачаровано дивилась у вікно, де повз проносились міські пейзажі. Відкриті магазини, транспорт, кругом гомін,  люди, діти… Прості атрибути звичайного життя здавалися тепер якимсь дивом. Неначе якийсь дисонанс. Зовсім інше життя. Звичайне життя. А зовсім недалеко,  за пів дня дороги звідси – спустошені міста, спаплюжені дороги і спалена земля…  І смерть!  Смерть кругом і всюди… Аліна зітхнула. Наче ще не так давно, якийсь рік тому,  вона жила таким же звичайним життям: ходила на роботу, купувала продукти, гралася із дочкою… Аліна міцно стиснула кулаки і повернула себе до реальності. Так, краще не згадувати, бо… вона  знову зітхнула. Бо вже нічного не повернеш і не зміниш. І все те залишилося  лише спомином із минулого… Вона відчувала себе геть чужою в цій маршрутці, в цьому місті, та й в цьому житті. Все, що було до війни залишиться тільки у снах і  пам’яті. Сни, де вона бачила таке щасливе довоєнне життя сприймались тепер як кошмари, а в повсякденні намагалась не думати про минуле, щоб не захлинутись у вирі власного горя.

Аліна все частіше згадувала давню історію зі свого дитинства. Таку давню, що вже була забула її і тільки з початком війни всі спогади знову ожили в пам’яті, неначе це було вчора.

Спомин був про її стареньку, майже сторічну прабабцю Марусю. Бабуся була стара і лагідна. Аліна дуже її любила  і майже все дитинство провела з нею. Вони разом багато говорили,  читали, потім обговорювали прочитане (бабуся все життя пропрацювала вчителькою в школі, а вдома у неї була величезна бібліотека). Ті спільні читання були самі затишні та спокійні спогади із її дитинства.

Але одного разу сталася дивна історія. Аліна не постукавши зайшла до бабусиної кімнати і побачила, що та читає.  Дівчинка тихенько підійшла ближче і привіталась. Бабуся злякано озирнулась і швидко заховала книгу, яку читала.  Алінка здивувалась, а бабуся хвилину злякано дивилась на онуку, потім заспокоївшись та перемінившись в обличчі, лагідно привіталась:

–   Привіт, люба… Ох, ти мене і налякала…

–   А що ти читаєш?

Бабуся уважно подивилась на Аліну і промовчала. А потім обережно дістала приховану книжку. Книжка була незнайома. Маленька та не примітна. Тоненька, неначе брошурка з простою палітуркою. Аліна протягнула руку, щоб взяти, але бабуся на мить затримала книгу, немов безцінну коштовність і потім, зітхнувши відпустила руку.

–  «Горить Медвин» …  – тихенько прочитала  Аліна. – Автор Іван Дубинець… Ніколи про нього не чула… Хто він, ба? Ого! Книжка друкувалась в Нью-Йорку?

–   Тихше… Тихше… – злякано озирнувшись прошепотіла стара.

–   Чому тихше? – так само злякано і тихо перепитала Аліна.

–   Бо можуть почути!

–   Хто?

Бабуся зітхнула і відвела сумний погляд.

–   Небезпечні люди.

–   Які?

Вона промовчала дивлячись кудись вдалечінь.

–   Бабусю, а хто чи що таке Медвин і чому він горить?

Бабуся знову мовчала. Нарешті важко зітхнувши вимовила:

–   Медвин… Це місце… Це моє рідне село…  яке спалили!… – бабуся злякано обернулась і рукою сама собі закрила рота, немов бовтнула зайвого.

–   Бабусю, чого ти боїшся? Ми ж у тебе в кімнаті, тут більше нікого не має, нас ніхто не чує!

–   Дитино моя, і стіни мають вуха! Є речі, про які не можна говорити навіть вдома, навіть наодинці з собою!

–   Боже, бабусю, ти мене лякаєш… – вже збиралась зарюмсати Алінка, та бабуся взяла себе в руки, лагідно її огорнула та погладила по голові.

–   Ну, Аліночко, заспокойся, сонечко, вибач, я тебе налякала… Все добре, люба. Хочеш розкажу історію, про яку ніхто ніколи не знав?

І потім бабуся розповіла дивовижні та страшні речі. Про мальовниче та велике село Медвин, про відважне повстання селян проти влади і про жорстоке його придушення. Про сотні людей, які тоді загинули і сотні спалених хат… Про старих та малих, яких ніхто не шкодував… Бабуся була тоді дуже юна і вона дивом врятувалася, бо під час тих страшних подій  її хату спалили, а сім’ю вбили.  Вона втекла з села і пішки пройшла майже тисячу кілометрів поки не опинилася на Херсонщині, де й залишилася назавжди забувши своє минуле і навіть приховуючи своє справжнє ім’я. А ця книжечка, яка була довгі роки заборонена, розповідає саме про ті події, про які було страшно навіть думати, не те, що комусь розповідати. Бабуся говорила і як молитву все промовляла: «Головне, щоб не було війни… Головне, щоб ви не жили при війні!»

Спантеличена та вражена Аліна пізно лягла спати. Дуже багато дорослої інформації та сімейних секретів для дев’ятирічної дівчинки. Вона довго не спала, все перекручуючи в пам’яті почуту від бабусі історію і заснула з твердим наміром наступного дня ще раз поговорити і все детальніше розпитати. Але наступного дня… бабуся померла. І в Аліни так і залишилася незавершена розмова і купа питань, на які вже ніхто не дасть відповідей. Коли Алінка запитала про Медвин у своєї сім’ї, то з’ясувалося, що ніхто нічого не знав і не чув ні про Медвин, ні про повстання, а дідусь сказав, що, мабуть, Алінці щось приснилося, бо його мама Маруся була з маленького херсонського села, і дуже часто згадувала спекотне літо та смачні кавуни, про інші села від неї ніхто ніколи не чув. Коли Аліна розповіла про книжку «Горить Медвин», то всі почали її шукати, передивилися всю бабусину бібліотеку, але так і не знайшли.  Пізніше, вже було зрозуміло, що нічого бабуся не вигадала, що дійсно було і Медвинське повстання і сотні скалічених душ. А скільки ще секретів бабця забрала з собою на той світ! Вже ніхто і ніколи не дізнається, бо старі люди були налякані та про все мовчали. Бабуся, яка народилася на початку буремного двадцятого століття скільки всього пережила! А подивишся альбом з фотографіями – декілька фото з роботи, декілька з дітьми і трохи більше з внуками-правнуками. А як пройшли роки життя? Голодні тридцяті, воєнні сорокові, жорсткі п’ятдесяті? Бабуся мовчала, боялась розповідати, і як потім виявилось, що навіть справжнє ім’я її ніхто не знав…

А сьогодні сама Аліна  так само як і бабуся сто років тому, втратила свій дім, сім’ю і своє минуле.  А  початок нового століття знову несе буремні події…  І Аліна, як колись бабуся, неначе молитву повторює слова: «Головне, щоб не було війни… Головне, щоб війна закінчилася…»

Дорога в село починалася прірвою. Таким був шлях прокладений людиною. Сьогодні мав скінчити свій. Дорога моя вилася багатьма стежками, і не всі я легко проскочив. Став спускатися. Ноги переступали обережно, ще не волочилися, та мого заряду на довго не вистачить.

«Мушу очистити совість, і буду спати вже спокійним».

Ох і далеко я дійшов. Далеко звідси до Медвина, далеко і до похідних – Медвідки, Медвежого вушка, Медведева, Медвежого. Я ніколи там не був, хоч народився там. Та й не народився, а був тільки зроблений, серед метушні, серед спротиву.

«Нога за ногою, іду за тобою».

Далеко і до слави, яку точив час березою навесні з люду, з молоді, і розливав по фляшках різних стягів – «Білі!», «Червоні!», «Петлюрівці!», «Махнівці!»…

Хто лишився з тих хто її мав?

Забрали усіх. Забрала усіх.

Не сміє брат на брата, йти у бій.

А тепер під гору. Гарний день сьогодні, світлий.

А тоді прийшли німці.

Ліпше як було, гірше як… ні. Е, ні.

Спинився. Серце не пускало.

Вже було видно перші хати, та до них ше треба було дійти. Як ті зубці тину стояли будівлі, з прогалинами одна між одною. Скільки років не бачив глиняної хати, не чув її запаху. Втрачені роки!

«Най би палка, дикий звір, най би сніг її зачіпив. Най би я того ніколи не додумався робити».

Он вже, мене вчув перший собака. Завалував. Хтось приїхав. Всі радуються цій вісті, що хтось приїхав! І радо окликалися собаки, передаючи передзвоном цю вість по селі. А я тільки минав городину, що перша од всіх зустріла мене.

Іду наче кваплюсь, а наче й зовсім не хочу. Так близько, і так довго.

А може пес спіткав свого злодія, і знає чого я тут.

Входжу. Ряди перших хат обступили мене коридором, тепер я потік. Бо хто борець – той здобуває світ.

Хай там скільки мені років, та бачу – на варті стоїть чатовий.

Крок за кроком у напруженні, пуста вулиця і тільки ми, хіба ще собаки розривають звукову хвилю.

«Я зробив так, як мусив зробити».

– Ти чий? – спинив мене мій одноліток.

Правильний бік історії. Бути на правильному боці історії. Хто скаже вкінці, що він був на неправильному?

– Та ви їх не знаєте, – одказав я.

Дід всміхнувся.

– Я всіх тут знаю. Тут все життя живу.

Брат знав що розповісти, і кому як відказати, я ж – не знав. Дивився і мовчав.

– Я вже добре не бачу, то може не признав тебе, то ти Миколо?

Може збрехати? Не буду.

– Не Микола. Ви… ти, мене не знаєте.

– Гммм, та…

Змовк, та його тягнуло як і мене, сказати щось ще. Пішов наосліп.

– А Настя де тут живе?

– Настя, – посмакував чужі слова, мов свої, вичерпаний ровесник, – яка?

– Заріцька.

– По ліву сторону, як дійдеш до червоної хати, то за нею одразу, там ше граб такий був раніше, може вже нема, я не знаю…

– А чоловік в неї є?

– Я вже і не помню до пуття… був, Олекса звали. Високий такий, вищий од тебе.

– Вже нема?

– Нема-а, вже давно-о.

– А який з себе був?

– Як прикладався до чарчини, то чули його пісень. Коли нап’ється, то все співав «Швайне райне», і ше якісь матюки по-німецьки. Весь час щелепу губив, то носили йому, вертали, то там Олексову щелепу найшли, то там…

– А що за щелепа?

– Коли виводили їх з села, хтось кидав їм щось у дорогу, то Олекса підняв буряка, він його в рота, а німець по бурякові, так в нього зубів і не стало. 15 років йому було, а вже без зубів.

Спинилося все, не хотілось нікуди йти. Лишень слухати, доки мова його не пересохне.

– А вона ше жива?

– Жива-а. Вже давно вона лежача, років із десіть, не менше, чекай…

І став рахувати.

– Шіснацять років як вже не ходить. А чого за неї питаєш?

– Та так, просто. Знав її.

Може потім і відвідаю. Скільки це вже їй? Років 90? Більше. Чи згадає свого братика? Потім, перше туди.

– В селі їх добре знають, Остап, це батько Олекси, він такі штучки видає!

Мовчу, хай каже, і так має казати.

– Всі сміялися, як він козу бив, як з граба впав.

– А чого впав?

– Таж військо їхало, а він заліз…Він ше погано чув. Чи то від війни, чи то як впав.

– Угу.

– Я ше був молодий, коли його підначували. «Ну шо ви там діду? Ше шось можете?», а він казав – «Я ше ого-го! На три метра шцю!». Все любили те його – «На три метра шцю». А я матері казав – мамо, в діда Остапа навіть язик старий, а він ним все сміявся. А тепер і в мене такий.

– Давно помер?

– Давно-о. В голодовку пішов.

– Знаю, і я її застав.

– То ми одногодки?

– Я думаю що старший навіть од тебе.

– Ну то слухай. Це лишили Остапового внука нам, Олексу забрали, а Настя поїхала у Львів продавати швейну машинку, шоб муки з неї мати. Спускали ставок, тай рибу можна руками було ловити. Років зо 10 йому було, вловив рибину, троє мужиків його доганяло. Прибіг на смоловарку, оце вона варилася, тоді вистигала в земляних резервуарах, бралася кромкою, і вона все потовщувалася, потовщувалася. Діти по них бігали, а по ньому як по батуті біжиш, і він з цієї рибою вискочив на центр тієї ями. Топтався з місце на місце, поки ті палками його штрикали. Перестали, хай каже, грець з ним, воно утопиться в тій смолі. Приніс її потім, щоб ми йому зготовили.

Голод, хто би міг додуматися, що таку смерть можна послати на людей.

– А потім помню…

«Я вже не слухав, пам’ятав - ми боролися з останніх сил, з останніх життів. Брата закатували совіти, що той помагав батькові боронити соборність України в Медвині. Мене ж, мати не пускала, ледь вирвалася звідти з сестрою, так знову німці з одного боку, а з іншого червоні. Пішов в УПА, і бився скільки міг, поки не скалічило. А потім... Останній наказ який я віддав собі, це поставити міну, хай би німець чи росіянин на неї вліз.

Тільки згодом, до мене дійшло – а міні звідки знати хто на неї стане? А як дитина? А як солдат УПА? Як можна було бути таким легковажним, щоб покладатися на розсуд випадку? Роки, роки справедливих катувань».

– …як вернувся. Тож враг народа, оно тільки недавно сказали, шо вони того не вибирали їхати. А як їхали вагонами і в них умирали, то вони теж вибирали? А як слабли, то вкидали в печі. Нема, нема в світі правди…

Он воно звідки. Забитий автобус, яким я доїхав, в якому не можна було продихнути. Ще й вікно не хоче відкрити ніхто. Ось звідки росте ця вкорінена звичка, втаврована смертю. Ось звідки цей тваринний страх, якого я не пізнав. Втікач. Я лише втікач. Втікай далі. Ховайся від наслідків. Ні. Досить. Я вчиню правильно.

– Треба вже йти. Мене чекають.

– То куди йдеш? – висмикнутий з темпу оповіді дідо – занервувався.

– Та так, треба пару справ залагодити. Бувай.

– Най щастить і тобі.

Вже коли мандрівник давно зник з очей, дід все ще тримав фіртку в заручниках, і думав, треба було сказати, щоб він не йшов старою вулицею, поміж тих місцин підірвалося Настіне хлоп’я на старій міні, та він забув, і похилився як вимкнений автомат.

«Книжку я отримав позавчора від сусідки по вулиці Зосимівка — ніс її додому, як найцінніший скарб, сховавши у потаємну кишеню пальта, і так склалося, що лежала вона прямо під серцем. А ті кілька хвилин, що я йшов додому від сусідки, здавалися мені найнервовішими за всі 40 років, які я прожив. Серце так і хотіло вистрибнути з грудей. Схвилювання від можливості тримати в руках — а як прийду додому, ще й прочитати спогади очевидця тих подій, які були причиною смерті мого батька й ще сотень жителів Медвина та про які зараз не заведено говорити, перепліталося в душі зі страхом, що прямо зараз з-за паркану раптом вийде КДБшник, припре до стіни та вирішить обшукати. Вилучить заборонену книжку й накаже розстріляти або відправити на все життя у табори.

Ця книга ходила поміж наших односельців уже певний час з моменту, як Олександра Порфирівна Бражник навідалася до рідного села з Америки — там книгу видали. Люди обговорювали її пошепки й за зачиненими дверима — передавали один одному та переписували, але до моєї сім'ї черга дійшла тільки зараз. Прийшовши додому, я нарешті видихнув, дістав книжку з пальта і обережно й ніжно провів рукою по обкладинці. «"Горить Медвин". Іван Дубинець».

Я швидко повісив пальто на гачок, роззувся та попрямував до спальні, але книгу наважився відкрити не зразу — кілька хвилин сидів над нею і думав про все, що мені колись розповідала мама про батька і про всі події того часу, застерігаючи, щоб я нікому це не переказував. У голові роїлося багато тяжких думок, та нарешті я почав читати.

Прочитав за один вечір. Від занурення в події 1919—1922 років робилося важко на серці, та ще гірше було тоді, коли довелося повертатися в дійсність і усвідомлювати, що подвиги всіх тих славних медвинських героїв тепер забуті, наче їх і не було, а будь-які думки про ту ідею, що супроводжувала Медвинське повстання, уже чотири десятиліття ефективно викорінювалися владою СРСР. Після прочитання я вже не міг думати про щось інше — мені було боляче за всіх полеглих повстанців, за рідний Медвин, за Україну. Боляче бачити, у яких умовах ми зараз.

Як я вже згадав, серед медвинців, загиблих під час повстання, був і мій батько — його розстріляли будьонівці 13 жовтня 1920 року. Мати як раз була вагітна мою, тому батька я ніколи не знав, але завдяки маминим розповідям я завжди відчував його присутність, як героя, у своєму житті. Похований він на Ригорівському кладовищі, що на четвертій дільниці, разом з багатьма іншими полеглими тоді повстанцями.

Наступного дня я пішов до його могили. Він ділив її зі ще одним воїном — Максимом Івановичем Заваденком, як розповідала мені мати. Я стояв там, над могилою, і думав, скільки ж іще загиблих повстанців тут покоїться. Скільки історій і подвигів забуто, скільки життів знищено кривавим радянським режимом. За такі думки мене мали б розстріляти — подумати тільки, розстріляти за думки! — лише зайве підтвердження правильності моєї забороненої ненависті, яка почала рости, поки ріс я сам, поки слухав мамині розповіді про батька та рідкісні невдоволені зауваги односельців, і яка ніби пробудилася від сну й зміцніла в сотню разів після прочитання розповіді Івана Дубинця. Якщо хтось знайде цей запис, може, і розстріляють. Але я не хочу, щоб пам'ять про людей, які боролися за свободу та загинули, про яких зараз не можна і згадувати, зникла назавжди. Я не зможу спокійно спати ночами, якщо буду знати, що я міг зробити хоч щось для збереження цієї пам'яті, та не зробив».

Молода дівчина дочитала лист і перевела погляд на стіс переплетених аркушів, що лежали під ним. На верхньому значилася назва, яка була згадана в листі — «Горить Медвин».

— А у людей шістдесят років тому почерк дійсно був гарніший, ніж зараз… — проговорила собі під ніс дівчина. Потім голосніше покликала: — Мамо, дивись! Тут антирадянська книжка, переписана прадідом.

— Та ну? — жінка середніх років залишила коробку, речі з якої перебирала, і підійшла до доньки. Та простягнула їй лист.

Очі жінки швидко пробіглися по написаному — на її обличчі чітко читалося здивування.

— Нічого собі! Я думала, в шістдесяті нікому б і в голову не прийшло зберігати таке вдома. Не очікувала такого від діда — він же, начебто, був зразковим комуністом.

— Значить, не був, — посміхнулася донька. — Він тут пише, що цю книжку про антибільшовицьке повстання привезли з Америки... і медвинці передавали її один одному... виходить, не тільки прадід її переписував.

— Дивно, — сказала жінка. — Я прожила тут половину життя, і ніколи не чула про це — ані від діда, ані від інших. Ну, дід-то й помер, коли я була малою. А що це за повстання взагалі?

— Я теж ніколи про нього не чула, — відповіла дівчина й ще раз оглянула палітурку, що була у неї в руках. — Але цікаво було б дізнатися.

Неділя. Вихідний. І я за звичкою прогулювалася цим сквером, який за стільки місяців став рідним. Мої ноги постійно ведуть мене сюди, моя душа постійно хоче побути тут. Алея… Алея пам’яті захисників України… Стільки фото, стільки квітів, стільки людей, яких більше не побачать рідні… Мені близький біль кожної і кожного. Я сама втратила батька. І ось його портрет, його усміхнене лице, його веселі волошкові очі, така гарна сонячна посмішка. Але це тільки портрет. І я постійно, коли приходжу сюди, обіймаю його, цілую, плачу і не можу повірити, що його немає. Він лишався єдиною рідною людиною у всьому світі, а його забрала війна. Коли тато приїжджав із фронту, ми весь час проводили разом. То сміялися, то плакали, коли згадували минуле, яке жорстоко лишило шрами десь глибоко в серці, то ходили в кафе, то розмовляли про все на світі, то співали разом, то грали на бандурах. Так, у тата був дуже гарний голос, такий сильний і впевнений. Тато завжди співав, а хлопці любили його слухати, це підбадьорювало і підтримувало дух. Тому батьку побратими і дали позивний «Антін». Він казав: «Ще бандурку мені б до рук…». Тато нагадував їм самого Антіна Митяя з Медвина, що ще за часів національно-визвольного руху 1917–1921 рр. боровся проти більшовиків і постійно співав. Та й справді вони чимось схожі.

Часто пригадую лише татові колискові. На жаль, ні мами, ні її голосу не пам’ятаю. Коли зазнавала образ, коли плакала, я знала, що свою дівчинку потішить батько. Він брав мене на руки, садив на коліна і починав співати. Я, не зважаючи на сльози, з радістю підхоплювала мелодію, і тоді вмить весь сум та біль зникали, на душі ставало так затишно і добре.

Лютий… Лютий лютий… Місяць, який постійно викликає у мене сльози. Місяць, який перевернув життя з ніг на голову. Все що мали, забрала війна. Частину мого життя забрала війна! Тата забрала війна. Спочатку на фронт, а потім назавжди…

Ходжу поміж рядами алеї і захлинаюсь сльозами. Плачу, бо просто не вистачає слів. Плачу, бо серце стискається міцно-міцно і, здається, не хоче далі спокійно битися. Плачу, бо не хочу вірити у цю страшну реальність. Плачу, бо хочу це все забути і прокинутися знову 23 лютого, коли був спокій, коли ніч була без тривог, коли не було війни… А найбільше боляче від того, що це жахлива правда…

Вже понад годину мандрую, згадую, роздумую і плачу. Вечоріло… Ставало прохолодно. Вирішила ще раз підійти до портрета батька, попрощатися і повертатися додому.

Доходжу… Бачу, якийсь чоловік у військовій формі стоїть біля фотографії мого тата. Мені стало цікаво, чому він сюди прийшов, ким був йому тато, можливо другом та побратимом. Хотілося поговорити з ним трішечки і просто обійняти. Сонце сідало за обрій, його останні прохолодні яскраво-червоні промінці відблискували у сивому волоссі незнайомця. Я не бачила його обличчя, бо йшла позаду.

Підійшла… Легенько доторкнулася до його плеча і спокійним тоном промовила: «А ким був вам мій тато?» Чоловік почав ридати…Він повернувся і одразу схопив мене у міцні обійми. Я не збагнула, що сталося. Аж раптом відчула аромат рідного волосся… З моїх очей рікою потекли сльози, а в голові все не вкладалося і майоріла лише одна думка: «ВІН ЖИВИЙ! ВІН ЖИВИЙ!»

Я стояла непорушно і не могла досі повірити. Після довгих обіймів тато відпустив мене і так поглянув… Він стирав з моїх очей сльози, хоча сам далі плакав. Посивілий, такий втомлений і змучений… Його погляд про все розказав… Очі, які бачили жорстокість, очі, які бачили зраду, очі, які бачили смерті, очі, які «в усій красі» побачили війну.

Я не знала, як себе поводити і що починати казати. Але почула рідний серцю голос: «Я вдома!».

–       Тату, так, ти вдома! – з трепетом на вустах йому відповіла. – Як так сталося? Я думала, що тебе вже нема. Я кілька місяців ходила сюди…Цей портрет, цей стенд… – в мене від хвилювання перехопило дух і я не могла продовжувати щось казати.

–       Все, не хвилюйся, я тут, я з тобою. Не плач! Ходімо додому, по дорозі я про все буду розповідати, – ми ішли обійнявшись.

Темніло… А місто шуміло, галасувало, кипіло. Повмикалися ліхтарі… Миготіли вогники з вікон багатоповерхових будівель. По вулицях швидко один за одним рухалися машини. На перехрестях світлофори перекидалися то червоними, то жовтими, то зеленими фарбами. Люди все ще кудись спішили, бігли, поверталися. Легенький вітерець колихав крони зелених дерев, в той самий час створював весняну прохолоду. Місто все ще гомоніло, але моя увага і слух були лише спрямовані на тата. Я не могла надивитися на нього, я не могла набутися біля нього… Його стриманий і дзвінкий голос продовжував історію далі:

–       Мій останній бій був дуже важким. Ми відбивали атаки ворога до останнього. Багато побратимів тоді полягло. Весь час лунали канонади… То артилерія, то гради, то танки… Ми з усіх боків були оточені. Після одного з прильотів наших ранило, я із ще одним хлопцем пішли витягати їх. Нам майже вдалося і тут ще один приліт… Я пам’ятаю, що лише впав на землю, а далі пустота. До свідомості прийшов вже у госпіталі. Спочатку не міг зрозуміти, хто я, де я. Коли пробував порухати ногами, у мене не виходило. Ніхто з медсестер не хотів розповідати, що мені ампутували ногу. Коли про це дізнався, у мене почалася паніка. Але невдовзі оговтався. Я нічого не зміг згадати. Лікарі сказали, що у мене втрата пам’яті внаслідок отриманих травм при пораненні… Далі реабілітація…Дуже довга реабілітація. Вчився заново ходити з протезом, місяці тренувань, лікування…

–       Ох, тату! Скільки ж ти всього пройшов! Шкода, що мене не було поруч… А як ти згадав про мене, про дім?

–       Коли я був на реабілітації, то до нас в центр приїжджала одна дівчинка-бандуристка. Вона така маленька, але така завзята. Співала і грала пісню Макса Барського «Хай буде весна…». Так гарно. Я аж заплакав. А бандура пробудила у мені спогади…

Вже прийшли до нашого двору. Наша дев’ятиповерхівка. Наш під’їзд. Наша квартира. Ось і вдома. Було вже пізно. Ми повечеряли, ще поговорили і лягли спати.

***

 4 година ночі. Тривога. Ракетна небезпека. Багато областей були атаковані ворожими ракетами та дронами. Багато жертв, багато постраждалих…

Влучання… Однією із цілей була дев’ятиповерхівка. Одними з цілей були мирні жителі, які просто лягали спокійно спати і більше не прокинулися. Загинули люди, серед них діти. Величезний будинок майже весь рухнув. Пошукові роботи та ліквідація наслідків тривали майже дві доби. Рятувальникам вдалося спасти життя кільком людям.

***

Благодійний захід. Площа міста… Дійство розпочалося з виконанням гімну України. Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто віддав своє життя за волю та свободу українського народу. Потому розпочалася основна частина заходу. Було багато військових, які перебували на реабілітації, волонтерів, музикантів, місцевих, дорослих і дітей. Лунало багато патріотичних пісень, молитов за Україну. Крім музики та поезій, проводився ярмарок, звідки усі виручені кошти йшли на підтримку ЗСУ. На щастя, сонячний та яскравий день не затьмарили сповіщення про повітряну тривогу. Благодійний захід наближався до закінчення. На сцену вийшли батько з дівчиною із бандурами в руках. Сивоволосий чоловік розповів коротку історію про себе та дочку. Вони заграли та заспівали пісню Макса Барського, написану в перші дні весни 2022 року, яка дарувала надію, що буде перемога.

Уся площа, натовп різних людей, неосяжні простори неба почули спів ніжних і водночас таких сильних голосів під акомпанемент тендітних бандур «Хай буде весна, де ми стоїмо до кінця, і нас не зламає війна, наша віра єднає серця, Україна навіки жива. Україна – це наша земля. Україна єднає серця!»...

Третього дня над Медвином зійшло сонце…. Заплакане і сполохане… Куталося в ганчір’я темних хмар, наче боялося побачити своє відображення в калюжах крові, розщепитися на молекули в осклілих очах, загубити своє світло в оксамитово-чорних чупринах, що розвівалися, чіпляючись тоненькими волосинами за пожухлий вересовий цвіт.

Не могло наважитися зазирнути у господи, де тихо догоряли хати і хліви, де мовчали недоєні зранку корови, бо ще з учора паслися на господніх луках. Зніяковіло обходило розпатрані ґаздівські скрині, з яких, мов з розпанаханого живота породіллі, з’являлися передчасно на світ божий біломереживні весільні сорочки та горсаки, приготовані в останню дорогу. Тривожилося, щоб не задихнутися у пір’ї, яке летіло з вінованих подушок та наживо общипаних гусей…

Жахалося темних склепів, де запах вогкої землі пермішувався із запахом крові, що досі стікала тоненькими білими дівочими ногами, та молоком матерів, яке жадібно поглинала долівка погреба замість пухких немовлячих губок…

Боялося кожної тіні, бо всюди ховався ворог…

На зомлілих ногах Марія вилазить зі стога сіна, вибирає тремтячими руками торішній цвіт з білявої синової голівки, яка у напівсні довірливо тулиться до її плеча, і чвалає до хати… Вирвані з петель двері стогнуть на вітрі, віконні рами щиряться гострими іклами колишніх шиб... Он з цього вікна показувала своїй дитині весь світ: пухнастих джемелів, котиків-муркотиків, яскраві жоржини. А сьогодні з іншого боку у той отвір бачить себе саму: прив’язану до дубового кухонного столу, придушену цівкою рушниці аж по саме горло, розтерзану, пошматовану дитячим плачем… Розтоптану большевицьким чоботом, як тепер кущі жоржин…

Марія долає поріг і падає в обійми хати, але сьогодні вона зустрічає холодом перетягів, жбурляє в обличчя шматки роздертого старого Псалтиря, загрозливо шипить: «І де був твій Бог?». Зніяковілі ікони ховаються по кутках, соромлячись своєї неприкритої вишиттям наготи. Марія кидається шукати рушники, бо їй враз чогось хочеться закутати ними лик Матері Божої, яка бачила, як розпинали її Сина тисячоліття тому, а  позавчора її тезку Марію, як розпинали ціле село із солодкою назвою Медвин. В купі глиняного череп’я нарешті знаходить той рушник, її вінчальний, кісточками пальців тре засохле болото ‒ слід  ката… Марія змахує рукою пудру з пилу потрощеного життя, що осів на щоках Богородиці, хоче молитися, але від учора не пам’ятає жодного славослов’я… «Радуйся, Маріє… і знову кажу тобі, радуйся», ‒ виринає в голові шматок Служби Божої із церкви згорілої до тла…

«Маріє, радуйся…», а чого ж їй радуватися…  ««Господь з тобою….», а мій Іван? Не зі мною… Де він???» ‒ захлинається слізьми, а пошерхле горло перетирає на спогади повітря, яким ще позавчора дихав її Іван. Зупиняє погляд на їхньому весільному дарункові ‒ дзигарові, з якого висить «мертва» зозулька. Маятник не тенькає, як і її серце… Прикладає руку до грудей, а, може, в неї вже три дні нема серця, а вона досі не знає? І раптом з-під сволока хати просто на неї падає чорний саван…

Отямлюється поночі від дитячого плачу, прикладає Степанка до грудей, але молоко згоріло в ній, як і її рідне село. «Зараз, зараз, маленький, побіжу до Марти, вона мені надоїть свіжого молочка»! Ще з дороги бачить, що біля сусідської яблуні щось чорніє, несміливо заходить у відчинені навстіж ворота… Міцно стискає кінчиками зубів свою хустку, бо хоче голосити на всі довколишні села і ліси. «Не буде молочка, нині не буде, ніколи не буде…», ‒ не може відірвати погляд від Марти, яка вчепилася в шию своєї годувальниці, наче збирається провадити її на пашу, а налиті сонцем яблука падають на їхні вже задубілі тіла.

Блідий місяць ллється молоком в багряну землю… Підсвічує помережані кров’ю і глиною воскові обличчя, розкидані бісером на вересовому полі. Марія виє на той місяць, мов скажена вовчиця, пучками перебирає злипле з кров’ю чорняве волоссячко, боїться подивитися в осклілі очі, бо там вперше не бачить себе, прикладає руку до завмерлих сердець, то свого, то Іванового. Мацає навколо себе землю… нічого…, тільки полин і верес, а їй би впасти пташкою на терновий кущ, роздряпати своє серце і влити хоч краплю життя в свого коханого… І раптом Марію охоплює гнів: то він винен, що покинув її саму, вродився такий чулий до несправедливості, не зміг скоритися «червоним», винен, що кипів від слів «продрозвьорстка, комунізм, пєтлюровщина», винен… ‒ мимоволі зводить руку для дзвінкого ляпаса і лякається сама себе, ‒ Божечку, що я роблю… Я ж за життя Іванкові слова кривого не сказала.  Та чи ж він винен, що в його жилах текла кров тих, що громили москалів під Конотопом, тих, що присягали Палію і Залізняку на вірність, чи ж винен що вимагав говорити рідною, а не собачою мовою, на тих клятих зборах волревкому, що хотів зберегти Україну на Медвинському клаптику землі?». Обхоплює чорняву голову, кладе на коліна і тихо заколихує піснею, яку співала йому на перших досвітках: «Ой, не світи місяченьку, не світи нікому, тільки світи миленькому…»… А потім пів ночі несе на спині вперше свого Івана, бо ж завше носив на руках її, риє землю гіллям та руками під старим грабом, мішає молитви з прокльонами… «Богородице Діво… будьте прокляті до сьомого коліна… радуйся благодатна Марія… горіть в пеклі нелюди… і прости нам провини … чуєш, Іванку, я помщуся за тебе… чуєш…».

…«Тітко Маріє, а Ви – продажна підстилка, як каже моя мама?» ‒ білявий чубчик нависає над парканом, а погляд ковзає по синьобоких сливах. «Павлусику, є багато у тому житті незбагненних для чужого ока речей! А ти перелазь мерщій, я тебе сливами почастую», ‒  тягне обважнілі тремким сумом кутики вуст для усмішки. Так про неї тепер говорило все село! Вдови у чорних хустках сипали вслід прокльони: «Бодай ти згоріла, бодай не жила, бодай напала тебе куля більшовицька…». А вона б і ладна згоріти, і не жити, і куля більшовицька пронизала її серце вже двічі. Вдруге, коли в ніч на Покрову Марія покривала тіло свого молодшого брата весільною сорочкою, голову – мереживною хусткою нареченого, звінчаного зі смертю від більшовицької кулі під Ковтуновим лісом. Коли разом із родинами інших вісімдесяти лила сльози до ранку, тоді була своєю, а тепер…

Про те, що в неї «любов»  зі старшим міліціонером Романом не брехали тільки сільські собаки. І тільки сліпий не бачив, як вечорами він крався до її оселі, з порога задмухуючи свічку на вікні. Але ніхто не знав, що, приспавши ворога біля свого лона, Марія під покровом ночі стрілою мчала в ліс, несла вечірню трапезу повстанцям Левченка. Ніхто не відав, що то вона підпалила Романову клуню, і ридала, коли зрозуміла, що хата під залізним дахом не зайнялася. Ніхто не помітив чорну тінь, яка дожидала Романа з оранки край поля, ніхто не почув глухого звуку пострілу, бо ж пістолет добре загорнула у свою весільну намітку. Ніхто не розслухав останні слова старшого міліціонера, який найлютіше переслідував повстанців: «Маріє, за що…». Нічиє вухо не вловило її шепоту, що покотився поміж зелених піль: «А тепер радуйся, Маріє»!»…

….«Іваночку, як я тебе давно не бачила! Привезла твого правнука», ‒ кивнула на парубка, який зачаровано прислухався до шуму старих верхів Медвинського лісу. «Минуло більше, ніж сімдесят літ, а ти далі в моєму серці! Ти зі мною і малим Степаном тоді тікав до Галичини, плив океаном за сотні тисяч кілометрів до Америки, будував нове життя. Ти зі мною й зараз, на смерку моїх літ, тож вдруге ляжемо в могилу разом – я і ти в моєму серці», ‒ поморщені Маріїні вуста цілують порепану кору старого граба, вузлуваті руки прикладають землю з-під його коріння до грудей. «Радуйся, Маріє…», ‒ доносить вітер із сільської церкви… «Радуюся, Іванку, тепер радуюся, бо скоро знову зустрінуся з тобою», ‒ злітає з Маріїних вуст і губиться в шелесті крони старого граба…

Поїзд рушив. 

Дівчина з хлопцем розмістилися біля вікна у кінці вагона. Опріч пари, було декілька людей. І перед тим, як поїзд рушив, їм вдалося зручно влаштуватися. 

 Дівчина, яка ще секунду тому поставила голову на плече коханого, перемістилася на його коліна; хлопець не заперечував. Він усміхнувся своїй майбутній дружині, а вона йому.

— Поки людей немає... — Ніяково відказала та.

 Заховавши телефон у внутрішню кишеню куртки, хлопець почав ніжно проводити пальцями по волоссі коханої. Дівчина заусміхалася.

— Що?

— Нічо'.

Вона не припиняла усміхатися.

— Кажи.

— Що?

— Кажи.

— Гаразд, розповідай, що у твоєму селі є цікавого, окрім тебе, звісно.

— Та нічого немає.

— Йой, та не бреши. Та мусить щось же бути!

— Є музична школа, а тепер типу як музей... Сам навіть не знаю, давно вдома не був, уже як п'ять років!

— О! Бач, є щось таки! Дай вгадаю: там ще магазин є.

— Та…

—  Я так і думала! Це все інтуїція! Напевно, і школа є, і… Усе, інтуїція закінчилася. Якщо серйозно, то що там є цікавого?

Хлопець видихнув і мовив:

— Є дуб...

— Цікаво-цікаво. І яка його функція?

— Фотографуються біля нього…

— Серйозно?

— Так. Та йому десь за шістсот років, як-не-як.

— Непогано як на село, знаєш.

— А тобі лиш би посміятися! Щоб ти розуміла, це колись було місто!

— Ой!

— Та. Ще в минулому столітті там республіку створили.

— Та про це я вже чула і не раз! Ти ще скажи, що там скіфи жили!

— Ну, за скіфів не знаю, а трипільці були.

— Ну хоча б хтось! І що вони там робили?

— Мед і вино ховали.

— Що?! Серйозно? Та ну!

— Та, правда, не вони, а князі, але то таке…

Обидва засміялися, а поїзд уже давно проминув місто.

— Коханий, я жартую, не сердься. Вибач. Ну а що мені ще робити стільки часу? До Києва ще стільки їхати! Ну розкажи щось цікаве, будь ласка.

Хлопець зітхнув і благально поглянув на дівчину. Пальці продовжували пестити волосся.

— Там нічого цікавого немає, нічого розповідать.

— Ну а що мені робити в Медвині, окрім знайомства з твоїми батьками?

— Цікаве запитання!

 Насміявшись, хлопець поглянув у вікно і мовив:

— Раніше, коли я ще до школи ходив, жила в селі одна бабця, так вона багато чого нам розповідала. Але коли то було — тепер уже нічого не пригадую, — наречений перевів погляд на дівчину. — Якби й хотів, нічого не пригадую. Пам'ятаю, за повстання щось згадувала, та й усе. А про що саме — згадати не можу. Та можна було б і розпитать в когось, ти таке любиш, знаю, але вже немає в кого. 

— Прикро... То що, я даремно собі купляла новий блокнот? Про що мені писати? Та мені не треба, як історику, мені щось таке, цікаве розкажи. І чогось супер-пупер видумувати не треба, я не журналістка. Мені щось легке, на мініатюру чи оповідання. Ох.

— Ти щойно за журналістів згадала, так пам'ятаю, до нас у село приїжджала знімальна група…

— Когось убили? Маніяк? Серійний вбивця? 

Наречений засміявся вслід за дівчиною.

— Ну а що? Не можна пофантазувати? Так, що у вас було?

— Та так, чупакабра курей їла.

— О! А ти кажеш, що нічого цікавого! Непогано-непогано, але мені це не підходить. Я і сама про таке можу навигадувати.

— Більше нічого розповісти, кажу ж.

— Гаразд...

 Людей ставало більше. Коли дійшла черга перевіряти квитки і до пари, дівчина вже спала. Так і пропустила всю дорогу, хоч довго мостилася біля вікна. Лишень десь перед Києвом наречений розбудив її.

•••

Двері автобуса зі скрипом зачинилися. Хлопець взяв сумку в одну руку, а в другу взяв руку коханої. Вона була холодна, а сама дівчина помітно тремтіла.

Він поцілував її в маківку та усміхнувся. 

— Ти ж з ними вже знайомилася. 

— Неа, відеодзвінок не рахується. Я бою-ю-юся.

— Не бійся. Все буде добре.

— Знаю… А точно все буде добре?

•••

— Що скажеш?

— А що казати? Чесно, очікувала гіршого. Боялася, що до хати не випустять, а якщо й впустять, то потім виженуть. Поки що все норм. Ох, напевно, дарма парилася через це.

 — Я ж тобі казав! Ти їм ще тоді сподобалася!

— Йой…

Пара прогулювалася ранковим селом заки був вільний час. Така собі міні екскурсія.

— А куди ми взагалі йдемо?

— Зараз дізнаєшся.

— Сподіваюся, що ти не будеш мене по якихось чагарниках водити.

— Подумаю-подумаю.

— Агов!

— Та жартую. Тут неподалік той дуб є. Вирішив тобі його показати. Чи ви щось маєте проти?

— Та нє… На скількох дубів дивилася і зрозуміла одну річ — кожен дуб по своєму унікальний. Нє? Та добре, пофоткаюся, як скажеш.

•••

Дерево вражало своєю витримкою та могутністю. Воно височіло над дівчиною і здалося на мить, що ладне її розчавити.

 Дівчина видихнула та налякано перевела погляд на нареченого. Той передивлявся зроблені знімки.

— Не хотів би сюди повернутися після навчання?

Хлопець звів брови вгору та на мить кинув погляд на дівчину.

— Коли скажеш батькам про… Коли ти чи ми це скажемо? Ну…

— Сьогодні-завтра. Ще не знаю. Як вийде загалом.

— Це не були сильно для них? Вчора зробили такий сюрприз із приїздом, а сьогодні такий. Чи, може, вони вже про щось здогадуються? На їхньому місці я би так і зробила відразу.

— Що буде, те буде. Ходи вже, бо ще змерзнеш і я тебе потім не відігрію.

Хлопець взяв наречену за руку, як та зупинила його.

— Є ще дещо.

— Кажи.

Дівчина нахилилася та прошепотіла три слова, від яких у коханого земля пішла з-під ніг.

[Лютий 2023]

Гудуть комарики, сідає за обрій сонечко, спадає спека, пахне скошеною травою, а на стовпі клекотять лелеки. Після тяжкого дня мешканці Медвина вийшли за двори, посідали на ослінчики й, розповідаючи цікаві історії з життя, насолоджувалися теплим літнім вечором. За балачками час минув швидко. Уже стемніло, та ніхто не хотів іти додому, але голодні комарі враз допомогли людям розійтися. У всіх будинках було темно, лише в одному крізь шибку виднілося мерехтіння свічки. Це хатина діда Остапа та його онука Андрія.

- Діду, може ви мені розкажете, де моя мама й тато? – мовив хлопець, виглядаючи з лежанки.

- Ти справді хочеш знати? – запитав дідусь.

- Так! Я вже дорослий і хочу знати, чому з дитинства жодного разу не бачив батьків, – упевнено промовив Андрій.

Дід Остап узяв люльку, підпалив її, закурив і сказав:

-  Не знаю я, любий, де твої батьки.

-  Як ви не знаєте? – здивувався Андрійко.

- Не перебивай, зараз розповім. Навесні пішов я до березового лісу сік точити, аж раптом почув дивний звук. Спочатку подумав, що то якась пташка, але почав прислухатися й зрозумів, що це плач, пішов за звуком. Під березою, у яру, лежав ти. Я подивився, що нікого поряд немає, і забрав додому. Тоді було холодно, ти захворів. Я тебе вилікував і залишив собі. Тепер чотирнадцять років живу з чудовим онуком.

- Дідусю, мій рідненький, – мовив Андрій і скочив із лежанки, підбіг і міцно обійняв старенького.

- Ну все, я тобі розповів, тепер лягай спати, уже час он який, завтра рано вставати, треба їхати у поле, – сказав дід і вийшов на вулицю, а хлопець ліг відпочивати.

Ніч. На подвір’ї тихо, дід Остап сів на порозі, закурив люльку й дивився на зоряне небо. Враз тишу перервав гавкіт собак, дід скочив із порога, почав прислухатися, бо мав погане передчуття.

- Більшовики, – мовив чоловік і, не гаючи часу, побіг до хати будити онука.

- Андрію, уставай! – крикнув дід.

- Що сталося? – мовив спросоння хлопець.

- Більшовики наступають! Уставай і біжи до нашої землянки, тільки швидко, щоб тебе ніхто не бачив, бо буде біда, – сказав дід і дав їжу та деякі речі онуку.

- Дідусю, а як же ти? – запитав Андрій.

- Не переймайся за мене, я прийду до тебе, як тільки зможу. Біжи, мій хлопчику, – сказав, обійнявши онука.

Андрій злякався, біг щосили до землянки. Стукіт підков коней, гавкіт собак, більшовики були вже в селі. Жінки й діти кричали, плакали та просили, щоб їх не чіпали. Чоловіки зібралися й стали боронити свій Медвин, але їх сили із загарбниками були не рівні.

У повітрі витає запах солярки, пороху, біди. Андрій сидів у землянці й чекав діда. Було чути тільки крик і постріли. День хлопець просидів сам, уже ввечері прийшов дід.

-  Діду, що там? – запитав схвильовано Андрій.

- Вчасно ти втік. Більшовики беруть у полон хлопців, деякі тікають, багатьох уже немає на цім світі.

- А що ж далі? – із страхом запитав Андрій.

- Не знаю, будеш сидіти тут, поки це не закінчиться. А завтра вранці я піду розвідаю, що і як, їсти візьму, протягнемо якось.

- Діду, а можна я з тобою? – запитав Андрій.

- Ні, це небезпечно. Чекатимеш мене тут, – відповів Остап і, зморений, ліг спати.

Рано-вранці дід пішов у село, а хлопець залишився знову сам. Одному ще страшніше, коли дідусь десь у селі, між загарбниками.

Уже почало сіріти, а діда немає. Андрій хвилювався й уже хотів виходити із землянки, як почув постріл і крик:

- Стій!

- Тільки не це… – мовив пошепки Андрій і почав молитися.

Через декілька хвилин хлопець почув кроки в сторону землянки. Андрія огорнув страх. Він забився в куточок і накрився речами, щоб його не було видно. Відкрилися двері, хтось зайшов усередину. Хлопець уже прощався з життям, але почув рідний голос.

- Онучку, ти де? – мовив дід.

- Я тут, – Андрій вийшов із кутка й, почувши голос дідуся, заспокоївся.

- Ось тримай, трішки їжі дістав, – сказав Остап.

- Діду, які новини? – запитав переляканий хлопець.

- Ледве втік від цих клятих загарбників, побачили мене й давай гнатися. Тепер треба бути більш уважним, – сказав старий, закуривши люльку.

Новий день. Дідусь знову зібрався йти в село.

-  Діду, може не підете? – сказав онук.

- Ні, треба щось їсти, тому потрібно йти. Не виходь ніде, чекай мене, – промовив Остап і пішов.

Минуло хвилин зо двадцять. Аж раптом Андрій почув постріл.

- Може, то мені почулося, – подумав хлопець, щоб заспокоїти себе.

Увесь день чути іржання коней, постріли, ще й гроза зібралася, немов фільм жахів. Андрій заснув під дощ, не дочекавшися дідуся. Прокинувшись, хлопець очікував побачити діда, та його поряд не було.

- Мабуть, уже пішов у село, – подумав Андрій і з нетерпінням почав виглядати Остапа.

Хлопець просидів день, та дід так і не прийшов.

- Невже той постріл був у дідуся? – злякано подумав Андрійко. – Цього не може бути, ще почекаю.

Ніч хлопець не спав, усе виглядав Остапа, та він так і не прийшов. Тоді Андрій уже зрозумів, що його найрідніша людина на небі, і заплакав…

- Хочеться їсти, – подумав хлопець і заглянув до торбини, яку йому давав дідусь, та там нічого не було, навіть крихти хліба. – Потрібно йти тепер самому в село.

Було моторошно, але хлопець переборов свій страх, виліз із землянки й пішов у напрямку села. Дорога була важкою, після зливи багато води й бруду. Хлопець уже майже дістався до села, як почув стукіт підков. Обернувшись, Андрій побачив трьох більшовиків на конях. Бігти сенсу не було, тому хлопець став, подивився на небо й побачив птахів, посміхнувся крізь сльози. Потім опустив голову й поглянув на загарбників, які підходили до нього.

• Будьте ви прокляті! – мовив злісно Андрій.

Хлопець побачив холоднокровну посмішку. Потім один із ворогів дістав зброю й по степу пролунав страшний постріл.

Тиша… Лише чути кування зозулі й стукіт підков.

Тепер Андрій і Остап зустрілися на хмаринці й слізно спостерігають за своїм селом. Уже незабаром сподіваються побачити жовто-синій стяг, який майорітиме над рідним Медвином попри біду й жах…

Сморід горілого душив нестерпно, жар забивав дух, паморочилося й нудило. Здавалося, що от-от і легені перетворяться на лівер, а брудний піксель припаяється до шкіри. Черговий снаряд ударив за стіною – Макса припечатало в долівку. В голові рій думок наробив рейваху й оглашенно не давав здоровому глузду взяти верх.

«Де моя чота́?»

«Ми ще в Бахмуті?»

– Малий! Відходимо! – ледь помітна тінь в місці, що було колись дверима, заклично махала рукою й навпомацки рухалася в напрямку умовної безпеки. Юнак поправив шолом, намірився прудко підскочити на ноги. Де там! Явні ознаки контузії не відпускали з підлоги.

– Мааамооо! – Максим стогнав, кричав і просто боявся померти. А коли він боявся, то якоїсь холери починав співати українські народні пісні.

Вибух!

Сержанту Митяю перестало бути моторошно. Він кудись падав і цей політ-падіння зваблювали спокоєм.

– Тримайся. Я поряд, тільки треба заповзти за ту стіну, – чоловік в дивному вбранні схилився над Максимом.

Зусилля:  – Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя…

Ще кілька метрів.

Стіна. Все.

Свідомість вояка чкурнула в стугін чергового прильоту.

***

Майор медичної служби Марія Вишня, з позивним «Ма», гладила Максимове волосся поглядом, аби не розбудити. Тільки ж надія з’явилася на гаразди зі здоров’ям без критичних наслідків, враховуючи польові умови та ступінь контузії. Евакуація не можлива під суцільним ворожим вогнем, медиків катма, на відміну від поранених, тому, як нині кажуть: «Якось так». І попри це, вона творила дива воскресіння тяжкопоранених ратників.

– Ма, де це ми? – Макс раптово прокинувся й витріщився на Маруси́ну.

– Чччь, – притулила палець до вуст лікарка і жестом наказала не підводитися.

Хлопець зі стогоном видушив смачний матюк, затулився долонями й заплакав.

– Я ж того, думав, що все. Що хана мені! Якби не дядько у тому будинку, я б…

– Який дядько? – здивувалася Марія, – особисто тебе знайшла, поряд не було нікого.

– Та був там дядько! В чоботах юхтових, штанях таких кумедних, все наспівував, наспівував…

Маруся списала ту балачку проявом контузії, вколола седативне й понесла свою турботу до «синочків» в інші кімнати.

Максим не йняв віри сам собі. «Нібито ж був дядько, чи не було?» – вовтузилися мислі, буцім в’юни у тазику.

– Дідько! Та точно був! Назвався ще так кумедно, по-кацапськи – «Пєтух», – випалив вголос у вечорові сутінки куцої кімнати.

– Ти поспати даси? – почулося з напівтемряви.

Митяй вп’ялився поглядом у напрямку голосу. На розкладеному кріселку лежав боєць, поряд швабра, прибита до фарбованої долівки – імпровізований штатив для крапельниць.

– Це коли тебе припечатало, брате? – Макс підвівся на ліктях і намагався роздивитися свого сусіда, та в голові паморочилося до нудоти й вгледіти бодай обличчя не було змоги – мла на очах.

– І тобі: доброго вечора, слава Ісу й моє шанування, – крізь зуби вицідив поранений.

– Вибач. Привіт. Мене трохи гепнуло, то я туплю. Максом звати, Митяй прізвище, мо’ чув, – відрекомендувався парубок.

– А, то це ти «Томськ», – схвально відгукнувся боєць, – «Псих» – будьмо знайомі. В цивільному житті я Руслан Середюк – модний приватний психотерапевт. На війні, як виявилося, тільки на «принеси-подай» годний, ще й під касетну втрапив. Не те що ти – легенда. Як вдалося з автомата два дрони відразу завалити?

– То я того, – знітився Максим, – чисто пощастило. І не називай мене «Томськом», будь ласка. В мене що прізвище, що позивний однакові – Митяй. «Томськом» командир спочатку дражнив, коли дізнався, що моя матір звідти. Та не москалі ми!

– Домовилися.

Тиша лягла на бруднющу долівку порохами смутку й тривоги. Ні – очікуванням, бо навіть ворог умовк.

– До війни ким був? – розпорошив пилюку безгоміння Руслан.

– Не повіриш, вчителем музики вдень, барменом ніччю. Мамка роботу втратила, то я після коледжу відразу в школу влаштувався. На заочне хтів до інституту, тільки ж… війна, – підсумував Макс.

– То ти солоденьким старшокласницям на акордеоні полонези граєш? – хихикнув Русик.

– Ага, початковим класам гами на піаніно. Хоча, клавішні, я б сказав – мені не пасують. Буває на гітарі в барі на замовлення пісню-другу виконаю, то якось так добре од того, що пальцями по струнах побігаєш. Дивне якесь відчуття, ніби вони ворушать не хвилі повітря, а щось усередині, – Митяй посміхався у померки та перебирав п’ястками на грудях, ніби й справді грав.

– Брате, ти не уявляєш, що може музика робити з людиною. Це я тобі як фахівець заявляю. Музика бавиться нашими емоціями, лікує, гукає до дій, – Руслан миттю ввімкнув режим психотерапевта.

– Та ну тебе! Ще скажи: «Може поговоримо про це?»

Середюк щиро засміявся, ойкнув, вхопився за поранений бік. За стіною сусідньої кімнати хтось з побратимів спросоння крив матом московітів. Почулося рідне Марусине «Чччь». Ніч зашторювала драперією сцену невимовного жаху війни й ратники втихли з надією забутися у сні.

Ранок розпочався о четвертій канонадою.

– Митяй, живий!? – зіпав Руслан.

– Так! А ти де? – Мак силувався перекричати артобстріл. Двигтіло, гуло, стогнало все. Спалахи вибухів осяяли кімнату, в якій безпорадно тинявся з простягнутими руками Максим Митяй.

– Малий, лягай! – знову знайомий голос гукав Макса.

– Дядьку, де ви?

– Лягай, трясця твою мамку!

Хтось силоміць уклав хлопця на долівку. Максим ніяк не міг зрозуміти, що відбувається, чому так темно, попри обстріл.

Ма намагалася закрити собою двох безпомічних «синочків».

– Боже, вбережи!

***

У Військово-медичному клінічному центрі Східного регіону Максима Митяя знали всі як вояка, що збив два дрони однією автоматною чергою, музиканта, якому під силу примусити плакати гітару. А ще Митяй вперто відмовлявся проходити психологічну реабілітацію й продовжував розмовляти з уявним героєм з гетеронімним «Петюх».

– Дядьку, ви б того, пояснили, що та як, бо тяжко в темноті жити. Струн не бачу, а нових пісень хочеться, – вів розмову Макс, сидячі на лаві шпиталю.

– Дитя моє, тобі тільки вдається, що не бачиш. Я ж бо сліпцем кобзою правив, без надії на білий світ глянути. Не бійся, розвидніє згодом, – одказував Петюх.

– Дядьку, а як вам у Медведині вдалося з мінімальною кількістю зброї побороти більшовиків? – цікавився Макс.

– Йой, малий, коли б ми їх справді побороли тоді, коли б до нас Україна приєдналася, то тобі з побратимами не довелося б зараз вчергове волю здобувати, – чулося одному Максимові й нікому більш на білому світі.

– Ой, з-за гори високої з під чорного гаю… – завів Митяй, що аж мурахи шкірою.

Одспівав, рвучко підвівся, аж тут:

– Чччь, не поспішай, бійцю, – Марусина підхопила Максима, що перечепився за бордюр.

– Ма, ти? Дай обійму, – здивувався дитинно, руки тягне.

– Ні, як Ма то обіймати, а як свого рідного психотерапевта, то й не тра’? Привіт, Томську, – Русик зіжмакав Макса братньою силою.

– Знайшли таки, – Митяй сяяв!

І була розмова довга, буцім батько Дніпро, і щира, як сонце травневе, що веснянки дітям на ніс заціловує.

– Максе, я все про твого «Петюха» міркував, про твої козацькі пісні. Як ти взагалі вижив і лишився нормальним після такої сильної контузії, мені Мар’я все розповіла, – розважливо почав Русик.

– Гадаю, це – генетична пам’ять, Митяю. Науковці стверджують, що народні пісні пробуджують гени. Уяви? Максе, це пісні в тобі гени Антіна Митяя розбудили, це він тобі допомагає не просто вижити, а жити, Максе. Ти ж як співаєш, то пам’ятник плаче й ангелики з дівочих думок народжуються.

– Не вигадуй, Психу! Де Митяй – Герой визвольного руху з Богуславщини, де я – покруч росіянця й українки з Томську, – гірко заперечив Максим.

– Брате, Митяя заслали в Томськ за антидержавну пропаганду в 1906 році. Він хлопака статний був та ще й на кобзі грав, україночок вродливих всім світом розкидано, мов цвіту Божого. І сам поміркуй: як в Томську «Митяй» намалювався,– підтрунював Русик. – А зір у Філатова відновлять і будеш, брате, кобзу освоювати.

***

– Огійовичу, припини! Лоскотно! – русокоса панна грайливо сміялася й куйовдила чуприну Антіна.

– Моє, – цілував округлий живіт засланець-кобзар, – моє серденько чується. Іч, який справний – боєць. Слово дай, павонько, що фамілію збережеш, що не одцураєшся України.

Рудоволосий чоловік задумливо дивися як сонце сідає за обрій, стоячи на околиці містечка, яке слугувало йому домівкою добрі дві сотні років. Вересень 1920 року видався напрочуд холодним, хоча події, що відбувалися останнім часом, більше нагадували йому старі часи, коли доводилось спускатися до Пекла аби визволити добрі душі з цупких лап Пека. Добрі дві сотні років Цур боронив Медвин. Боронив, як міг: десь домашнім затишком та гарним врожаєм, часом доводилось боронити вогнем і мечем. Вже немало всякої біди він бачив відтоді, коли Дванадцятикритка покликала його, але подія минулої ночі перекреслила все.

Починалися нові часи. Люди, ті самі люди, які колись активно зрікалися своїх богів, які поступово забували про свій рід та коріння раптом прокинулися і усвідомили, що мають рідну землю, рідну мову. З задоволенням він спостерігав, як його підопічні будують своє, скидаючи тягар чужого ярма не тільки у фізичному плані, але й у плані духовному, і ще більше впевнився у правильності свого рішення захищати цих людей.  Тоді він зрозумів, що боротися є за що, хоча навіть у зворотньому випадку, Цур би став на їхній захист, бо, якщо зберегти бодай малюсіньке насіння роду, воно пройде через покоління, проросте у комусь з нащадків, і згодом покличе. А поклик  той відгукнеться у мільйонах сердець, і люди будуть пам’ятати….Стародавньому божеству дуже хотілося, щоб люди пам’ятали.

Вони проходили і раніше. Самовпевнені та самовдоволені, вимагали повного підпорядкування, грабували та вбивали. Він дивився на них і не розумів, як оці можуть бути людьми. Ще тоді Дванадцятикритка казала, що за чорнотою душі своєї вони обійшли навіть Пека. Звісно ніхто не стояв осторонь. Люди брали до рук зброю, захищаючи своє, відьми та духи псували життя загарбникам у свій спосіб, а він, наступаючи собі на горлянку, вивчав надбання прогресу, який колись люто ненавидів. Старі методи більше не працювали. Добрих півтора роки, суспільними зусиллями у них виходило відбиватися, але цього разу відстояти своє у них не вийде. Він це відчував.

Цього разу вони прийшли востаннє. Прийшли вночі, як злодії, якими вони, власне, і були. Тільки цього разу з ними прийшли й інші. П’ятеро людей. Четверо чоловіків та жінка, у формі, з нашитими червоними зірками на рукавах. Звичайна форма червоноармійців, з вигляду як звичайнісінькі люди, але щось у них було таке, що навіть у Цура побігли мурашки по шкірі. Зустрічати дивних візитерів він прийшов не сам, взяв з собою Дванадцятикритку та Старосту. Довіряв він їм безумовно. Тоді ще вони були впевнені, що вистоять і далі, але коли з тіні дерев, назустріч їм вийшли троє, він зрозумів, що це кінець. Навіть говорити нічого потрібно не було, цього разу вони прийшли не вимагати, а попередити, мали бодай якусь честь на відміну від тих, кому служили, хоча, не виключено, що просто хотіли оцінити сили противника. Дивлячись у блакитні очі  офіцерки червоної армії, вони з Дванадцятикриткою усвыдомили все. Тепер стало зрозуміло, чому нова влада так не любила церкву та молитов… Отак вони і стояли один проти одного, не говорячи ні слова, а потім одночасно розвернулися, повертаючись кожен до своїх.

Йшли мовчки, думаючи кожен про своє. Староста виглядав найгірше. Навіть він, будучи звичайною людино, розумів, що цього разу битися їм доведеться з противником, якого кулі не беруть. На околиці Медвина Цур зупинив відьму, вхопивши її за плече, але вона тільки засмучено подивилася на нього і сказала:

- День. Може два. На третю ніч прийдуть точно.

Третій день добігав кінця прямо зараз. Тихенько шелестіло опале листя. Осінь була ранньою.

- Йдете? – запитав він у Дванадцятикритки.

Вона стояли поряд з ним разом з двома своїми ученицями. Він навіть не відчув, як вони підійшли, а це було дуже недобре. Його сили танули. Люди і раніше мало вірили у Цура, а тепер, з початком великих війн, взагалі у мало що вірили. Він уважно подивися на відьму. Змарніла. Від повнолицьої чорнявої молодиці, яка покликала його на захист Медвина двісті років тому, нічого не залишилося. Мимоволі він задумався, а скільки їй років? Колись, у її чорних очах, він побачив відлуння сивої давнини. Особливо йому запам’яталися спогади про дивовижні прикраси з золота у формі тварин та птахів, чудернацький орнамент на глиняних горщиках, дуже схожий на якусь рослину, і, звісно, війни. Багато війн, куди ж без них?

-  Йдемо. – Пролунало у відповідь. На нього вона не дивилася.

-  Куди?

- Деінде… Ходімо з нами.

- Не можу.

- Чому?

- Ти знаєш. Вони вірять у мене, а я вірю в них.

Якийсь час вони мовчали, спостерігаючи як небо з червоно-рожевого стає чорнильно-синім. Часу залишалося мало.

-  Ти загинеш, Цуре. В тебе зовсім не залишилося сил.

- Мене не можна вбити.

- Вони всі помруть, не зараз так потім. Це не остання біда, Цуре. – вона вперше за всю розмову подивилася йому прямо у вічі.

І в тих очах він побачив мільйони вбитих та закатованих, худі мертві тіла, які ніхто не ховав, бо живі мало відрізнялися від мертвих. Бачив жінок та дітей, яких заганяли до вагонів, як худобу, чув стогін та крики людей, які залишились під завалами якогось величезного кам’яного будинку, коли великий металевий птах щось на нього скинув і той розлетівся на друзки, і ще багато чого, від чого по обличчям обох котилися сльози.

- Вони помруть. І нікому буде більше боротися, нікому буде більше вірити у тебе. Ти поринеш у забуття.

- Завжди будуть ті, хто буде боротися. А вороги… Хай їм цур, відьмо!

*****

Високий рудоволосий чоловік похапцем збирав речі та вдягав однострій. Прогрес більше не був його ворогом. Тепер він вправно володів і автоматом, і гвинтівкою, навіть танком міг керувати - події 2014 року багато чому його навчили. За ці сто два роки, що він прожив серед людей, він впевнився, що колись зробив правильний вибір. Люди не припиняли боротися ні на мить. За свою державу, мову та віру, і він готовий боронити цих людей і далі. А вороги… Хай їм цур!

...Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас...
 

Сергій Жадан

Десь у глибинах саду – весняний шум і грім. Дощ рвучко змивав сліди зимового сну. Вітер стогнав, сопів у старому комині. Сполоханим птахом у кімнаті притаїлася журба, а за дверима вирувало життя – відчайдушне, бурхливе. Уже наполегливо стукав березень, турбуючи сонну землю. 

Час невпинний: щомиті нестримно втікає, прагнучи вирватися назустріч небуттю… Хлопець сів за письмовий стіл біля вікна, розгорнув старий фотоальбом. Переглядаючи світлини, згадав слова дідуся про тернисті життєві шляхи, де Добро зі злом споконвіку веде боротьбу.

 І один із найзаповітніших оберегів на цих шляхах – сімейний альбом, де рідні світлини, що одвіку й донині містять у собі силу-силенну спогадів... Справедливо кажуть: «Найтяжче, що маємо, – це наша пам’ять. А найгірше – те, що вона лише тяжчає з кожним роком».

А кожна світлина – це зупинена мить життя. Майбутнє живе в мріях, а минуле – у спогадах. Що відчували, про що мріяли люди, які на світлинах? Відомо, найзаповітніші думки, почуття людини висвітлюють очі. А зі світлин вони дивилися пильно, з гідністю, їхні погляди промовисто свідчили, що знають вони багато:

 – Сокровенне... Ніхто з майбутніх поколінь ніколи, у всі часи потомні, не дізнається, як усе було. Незабутнє… Ми замкнемо все на вічні часи в глибинах безмовності наших душ – і туди не зможе пробитися жоден голос, жодне слово. Споконвічне…

Пам’ятав ще з дитинства, як вабив цей старий сімейний альбом: він нагадував велику фортецю, де всі охоронці, оберігаючи свою таємницю, змовилися нікому її не розкривати. А серед них – і вродливий юнак у вишиванці, мережаній червоними й чорними візерунками минулих літ. І коло змикалося – минуле зустрічалося з сьогоденням:

– Дідусю, це ж Ви у вишиванці на цій світлині! – вигукнув тоді радісно.

Дідусь уважно подивився й сумно промовив:

– Це прадід мій.

– Прадід Ваш?.. А такий молодий! – здивувався.

– Навіки залишився він молодим. Стільки полягло наших земляків смертю героїв – усі навічно залишилися молодими! А про загиблих забороняли навіть пам’ятати…

– Невже можливо заборонити пам’ятати? – замислився.

– Були часи, коли намагалися викреслити з пам’яті людської все, що нагадувало про минуле народу, про його історію, культуру.

– Так не має бути!

– А в пам’яті завжди зринали дорогі серцю образи, боліла душа від непоправної втрати. Я завжди всім серцем жадав, щоб ви не забували про свій рід. Забувати – це відкриватися лиходійству, а ми не маємо на це права. Наші рідні завжди з нами, вони – наші ангели-охоронці... Наші рідні вмирають лише тоді, коли вмирає пам'ять про них.

– Дідусю, не забудемо – будемо пам’ятати, – впевнено карбував кожне слово.

«Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості, ані людяного суму», – лунають пророчі слова славетного українського письменника, класика світового кінематографу Олександра Петровича Довженка.

Камера завжди вдало фіксувала зображення, що незмінно залишалися в пам’яті.  Яка слушна думка: «Життя – кінематограф, смерть – фотографія»… Але ж смерть чи безсмертя? Щоразу ми далі гортали сімейний альбом, подорожуючи в часі, а дідусь продовжував свої роздуми:

– Задивитися в джерела свого роду, дізнатися про родинне коріння важливо для кожної людини. Поділитися спогадами, залишити на згадку майбутнім поколінням – це життєво важливо. Так велить наша совість...

Дідусь обережно передав зшиток чорно-білих фотографій:

–  Ось знімки Книги споминів нашого земляка Івана Варфоломійовича Дубинця –  «Горить Медвин». Автор планував продовжити свою працю, але не судилося: підступна смерть обірвала його життя. Книга споминів у шістдесятих роках минулого століття була доправлена земляками в Медвин і перефотографована…

– Цей зшиток чорно-білих світлин здавна в нашому сімейному альбомі. Дідусю, знаю, що ці спогади свято береже кожна родина в Медвині.

–  Стільки односельців загинуло в далеких 1919-1922 роках, під час Медвинського повстання, а стільки згодом було репресовано!  

«Історія – це свідок часів, світило істини, життя та пам’яті», – мережилося слово до слова – і враз наверталися на думку спогади. Щоразу згадували про одвічну боротьбу Добра зі злом…

Книга споминів «Горить Медвин» нашого земляка Івана Варфоломійовича  Дубинця – данина великої пам'яті Медвинському повстанню, загиблим землякам. Вона про любов до рідного краю, до свого роду, до народу, про смерть і безсмертя, про страждання та безмежну сміливість. Усе навіки закарбовано на Медвинських скрижалях. Це маємо пам’ятати, щоб забуття не відчиняло двері лихоліттям…

У небі навколо місяця помітив кільце світла... Великі казкові жорна – над споконвіку, з діда-прадіда, нашим обійстям. Хто знає, що ховається за ними – незвіданими, непередбачуваними? Ось коло змикається – сьогодення зустрічається з минулим. А жорна історії безжальні, жорстокі…

Усе враз здригається від гучного:

– Увага! Повітряна тривога! Усі – в укриття!

–  Відбій! Бережіть себе й своїх близьких!

У повітрі ще бринів тривожний крик пташок, а здалеку вже було чути їхню дзвінку пісню: «Весна прийшла!». Бурхливі струмки несли з пагорба Тотоха крижану воду. Від стрімкого вітру зашуміли дерева, вітаючи весну. Скрізь – сильний подих землі.

Весна променить життєдайними силами, як і твори, що назавжди залишаються в історії рідного краю. І такий історично-мемуарний нарис «Горить Медвин» Івана Варфоломійовича Дубинця – українського політичного діяча, журналіста, письменника, який немов лицар правди розповів світові про жорстокі реалії, які в 1919-1922 роках відбувалися в його рідному Медвині, що на Київщині.

Цьогоріч у березневі дні – новий запис у нашому альбомі: «До 104 річниці початку Медвинського антибільшовицького повстання та 120 ювілею літописця Івана Дубинця відбудеться презентація книжки – «Медвинське повстання у фактах, постатях, спогадах»»...

–  Не забудемо – будемо пам’ятати!

Велелюдно на цій світлині: односельці вшановують пам'ять героїв-земляків:

–  Люди не забудуть вас ніколи, землі своєї рідної синів!

–  Вічна пам'ять, вічна слава!  

На холоднім граніті викарбувані імена героїв. Тоді, восени, крізь бетонні плити розквітли й полум’яніли багряні чорнобривці...

Повітря вкотре стогне від гучномовного:

–  Увага! Повітряна тривога! Усі – в укриття!

–  Відбій! Бережіть себе й своїх рідних!

Білий весняний цвіт опадає, а вранішні сонячні промені розвіюють імлу темної ночі. Так щоразу промені нашої пам’яті освітлювали все навколо, коли дідусь розгортав наш сімейний альбом.

– Згадаймо, що бачили на безлічі світлин, чули в свідченнях очевидців, читали в щоденниках і мемуарах... Лихоліття забути тяжко: ці часи залишають безліч шрамів у найпотаємніших закутках пам'яті.

І дивовижно, що вже немає безмовності на дорогих серцю світлинах – крізь століття бринить гучне багатоголосся:

–  У такі миті переповісти все…

–  Вісім десятків медвинських юнаків…

–  Без вини порубані на цім полі…

– Думав, що більше не побачу рідний край…

–  І все зникає з очей, далі – мряка, туман…

–  Скільки волі, стільки й людини!..

–  Бережіть себе й своїх рідних!

Пильно вдивляюся в світлини, вслухаюся і запам’ятовую кожен погляд, кожен голос, кожне слово:

– Згадаємо все – і вже не буде ні печалі, ні тривоги…

  «Совість – це голос твого янгола. І якщо ти його чуєш, то ти людина», – лунають мудрі слова славетного нашого земляка, видатного українського кінорежисера, сценариста Володимира Терентійовича Денисенка.

Щоразу перегортаю сторінки сімейного альбому – і дитячі спогади переплітаються із казковими, пісенними образами, а реалії життя – з історичною минувшиною… Це історія нашого роду, народу – нам продовжувати її писати, карбувати кожну наступну сторінку.

У нашому альбомі – нова пам’ятна світлина: в родинному колі – юнак у вишиванці, так схожий на того, який із пожовлої від часу світлини дивиться крізь століття на своїх нащадків. Берегиня всіх обіймає… Лине чудодійна пісня кобзарів, плине пісня рідного краю – і промені нашої споконвічної пам’яті освітлюють життєвий шлях кожного з нас:

–  Не забудемо – будемо пам’ятати!

–  Будемо жити – будемо перемагати! – чути рідний голос. 

Минуле змикається із сьогоденням, щоб відповіді на сьогоднішні питання ми шукали в днях минулих, а майбуття бачили крізь призму нинішнього часу. У світлинах сімейного альбому – незабутнє… У сімейний фотоальбом навіки вписана наша історія – історія родини, роду, історія краю, історія народу, держави.

Здіймаючи куряву, Іван підбіг до батька.

— Ось, приніс, — випалив хлопець, відхекуючись.

Яків узяв невеликий клунок із зав’язаним у нього тютюном та пересипав до кисета.

— Дякую, сину, — він скуйовдив первістку неслухняний вихор на маківці.

Іван дивився як батько вміло скрутив чималу цигарку, запропонував кисет хлопцям, з якими стояв у дозорі. Федір пригостився, інші дістали власний тютюн й задиміли. Яків помітив прохальний погляд сина.

— Рано тобі, — посміхнувся він. — Підрости.

— Мені вже дванадцять. — почервонів син.

— Та вони з хлопцями кізяк смалять, а я думав, що то гай горить, — пожартував Микита, спльовуючи на землю.

Чоловіки засміялися.

Яків примружився і подивився довкола. Їхній загін стояв на підвищенні, щоб завчасно помітити кінноту більшовиків. Зібрані поля приємно тішили око господаря й тягнулися чорним морем ген до самого обрію. Жовтень видався теплим, Яків відчував, як лагідні сонячні промені проходять крізь сорочку і гріють сильне тіло. У повітрі пахло зерном, землею та димом, який чоловік завжди відчував у осінню пору. Особливий солодкий дим, який обіцяв завершення роботи та смакування власного врожаю.

Бита дорога з півдня була порожньою. Яків видихнув дим, відчуваючи в грудях напруження, яке не відпускало його відтоді, як вони проголосили Медвин республікою.

— Не крути носом, — сказав він сину. — На, потримай.

Яків зняв із плеча рушницю і простягнув Івану. Той шанобливо прийняв важкий дарунок, з незвички ледь не впустивши долі. Батько розім’яв праве плече.

«Росте хлопець», — водночас із задоволенням та болем подумав Яків. — «Варто вже вчитися тримати зброю. Хех, цигарку йому», — посміхнувся він у вуса.

Син стрімко ріс та мужнів, і Яків відучував, як усе довкола так само стрімко міняється. Німці, гетьманщина, Директорія, більшовики, і це все за один рік. Зараз вони самі собі хазяї, вибороли право ось цією зброєю, яку із захопленням розглядав його син.

«Але як надовго?» — знов стислося серце чоловіка. Тривога з новою силою вп’ялася в душу, гризучи її кістяними зубами.

З дня на день вони очікували ворожу кінноту, знали, що їм не дадуть спокою. Варто подати приклад, і хто знає скільки ще сіл повстануть проти червоної напасті.

«Якби ж повстали, якби ж звільнилися», — подумав Яків, відчуваючи на щоках теплий вітер. — «Здається, нічого б більше не хотів. Щоб жили діти, щоби був врожай та панувати на власній землі. Хіба це багато?»

— Хіба це багато? — повернув його від роздумів веселий голос Федора. Він ще був парубком і любив посміятися. — Ось я одного разу качку встрелив, кілограмів десять, не менше. Один дзьоб, як мій кулак.

— Бреши більше! — пирхнув хтось із чоловіків і всі засміялися.

На дорозі було порожньо, тільки вітер ганяв куряву. Синє-синє небо величезною макітрою накрило чорні ниви та зелену леваду. Велетенські райські хмари, пофарбовані білим, рожевим, бузковим та блакитним, виглядали несправжніми. Яків відчув скільки простору навколо нього, скільки кольору, і йому захопило подих.

«Оце б побалакали так, посміялися, та й пішли додому, до родини. Переживали б через поламаного воза чи скільки треба дров заготувати. А в хаті б чекав гарячий борщ. Та й сів би на призьбі, закурив цигарку, дивлячись на хмари, і не тривожився б ні про що».

— Кляті більшовики, — сплюнув у дорожню пилюку Омелько. Під час повстання він втратив брата. — Самі не вміють жити й іншим не дають.

— Так, так, — схвально загуділи чоловіки.

Яків кинув цигарку на землю і роздушив п’ятою.

— Чом же вони не дадуть нам спокій? — вигукнув Іван. Він із рішучим виглядом тримав у руках батькову рушницю, а Якову здалося, що син за якусь мить виріс і перетворився на дорослого чоловіка. Суворо стиснутий рот, недитячий погляд з-під насуплених брів.

— Дідько їх знає, чого їм не живеться. Натура, мать, така падлюча. Як де бачать вільну людину, відразу намагаються її заполонити, — відповів Яків, дивлячись у сірі очі сина.

— Хіба з панами було краще? — пробурмотів хтось із дядьків.

— Не краще, — сказав Яків. — Але ці інші. Це таке зло, що його ще ніхто не бачив. Забирати в людей хліб, це ж ким треба бути?

— Собаки.

— А як вони нас завоюють? — з тремтінням у голосі запитав син.

— Ніхто не знає, що буде, таке життя. Та й чи був би хтось щасливим, якби міг заглянути в майбутнє? Усе, що ми можемо зараз, сину, це взяти зброю до рук і боронити себе. Добрими словами тут не допоможеш.

— Оце б тебе батюшка почув, — пожартував Федір.

— Та й батюшка українець, — відповів Яків.

Він приклав долоню до лоба дашком і поглянув на дорогу. Йому здалося, чи там дійсно курилося?

— Іване, у тебе добрі очі. Що ти бачиш?

Син вп’явся очима в обрій, ворушачи блідими губами.

— Щось… щось наче курява. Їде хтось… — здушеним голосом сказав син і злякано подивився на батька.

«Ось і почалося», — зітхнув Яків, відчуваючи, як сильно, до щему в грудях, йому хочеться жити.

— Іване, біжи в село, нехай б’ють дзвони. Нехай готуються.

— Батьку, а як же ви?

Яків лагідно усміхнувся до сина і скуйовдив йому вихор.

— Ми їх зустрінемо. Давай, біжи!

Він забрав у сина рушницю і на мить притиснув до себе сина. Іван відчув запах сіна, шкіри та тютюну, який завжди оточував батька. Він поглянув на нього широко розплющеними очима, кліпнув, зганяючи сльозу, й щодуху помчав до села.

— Ну, ось і смерть наша, — зітхнув Омелько, стаючи поряд із Яковом.

— Житимуть діти, — відповів той.

Таке літо буває раз на все життя, коли тобі вісім років, коли, набігавшись ярами, впадеш горілиць на м’яку траву і вдихнеш на повні груди насиченого ароматами м’яти й чебрецю повітря.

Коли вранці несила лежати в ліжку, і ти, намагаючись не розбудити ще сплячих батьків, тихо виходиш з хати й прямуєш босоніж по ще холодному від роси споришу до розлогої вишні та куща порічок, кладеш ягоди до рота й мружишся, чи то від кислуватого смаку, чи то від яскравих променів сонця, що пробиваються крізь густе горіхове листя. Ти окидаєш оком подвір’я і подумки складаєш перелік справ, які доведеться сьогодні встигнути зробити, однак роздуми перебиває рудий кіт, що обережно виходить з-за повітки, і, не помітивши небезпеки, ліниво витягується на стежині. Він теж мружиться. Бабуся кличе снідати, і ви з котом наввипередки мчите до веранди.

Полудень сповнений важкої млосної спеки, від якої у декого опускаються повіки, однак не у тебе. Ти ладнаєш вудки й старанно складаєш наживку упереміш з бутербродами до старого наплічника - дідусь вперше покликав тебе на справжню, дорослу, риболовлю. 

Тебе переповнює радість й гордість, бо ж це значить, що ти вже не малий (тобі ж вже вісім років!), однак водночас відчуваєш, як щось млоїть десь там, глибоко в животі. Щось схоже, як тоді, коли потайки виліз на стару яблуню й не знав, як спуститися додолу. Однак вже за мить ти забуваєш усі сумніви й тривоги, бо мрії несуть тебе туди, де сіпається поплавок і ти витягуєш свого першого карасика. Ти потім усім захоплено розповідатимеш, як тобі це вдалося, твої очі сяятимуть, а історія з кожним разом повнитиметься все новими неймовірними подробицями.

Прохолода надійде аж надвечір, і тоді ти мчатимеш на велосипедах з сусідськими хлопчаками вуличкою, обминаючи кропиву й підступні вибоїни, назустріч вітру й пригодам. У вас буде курінь з бур’янів і гілок та стара бабусина тачка, яка правитиме то за бричку, то за причепа, і ви довго сперечатиметесь, чия черга в неї впрягатися, аж поки мама не прийде й не забере ту “колісницю”, яку ви взяли без дозволу.

Уночі, коли над хатою вже заясніють Касіопея і Велика Ведмедиця, змивши з подертих ніг втому, пил і чорний сік шовковиць, ти знесилений прийдеш до ліжка. Накотиться сум і спогади про дім, однак ти все одно стиха подякуєш Богу за цей день і за воїнів, завдяки яким ти можеш бути тут, у Медвині, де не чути сирен, де є літо, яке буває раз на все життя, коли тобі вісім років.

с. Медвин, 28.08.1920 рік.

Великі червонобокі яблука аж переливалися під ранковим промінням. Гафія на хвилину забула свої журливі думки, замилувалася. Добрий урожай Бог послав. Може, це хороший знак? Загавкав Сірко, проводжаючи гостя. За мить почулися важкі кроки чоловіка.

- Хто приходив? – заправила неслухняне пасмо під хустину.

- Володя, - задумливо відповів Яків.

- Знову агітував бути розсудливим? – посміхнулася саркастично.

- Агітував.

- Ну а ти?

- А що я? Він мою позицію знає, нічого не змінилося. 

- То чого ж ходить? 

- Боїться, то й ходить.

Жінка зневажливо скривилася.

- Боронити своє треба, а не здавати. Інакше все життя доведеться боятися.

- Бойова ти в мене, жінко, - Яків поклав зірване яблуко до кошика. – Але Володю можна зрозуміти. Не встоїмо ми проти армії. 

- То чого ж ти біжиш зі своєю рушницею щоразу, коли дзвони зачуєш, якщо все-одно не встоїмо? – Гафія розізлилася, як завжди, коли чула про безнадійність їхнього опору.

- Бо так правильно, - чоловік продовжував спокійно рвати яблука, не зважаючи на емоційні спалахи дружини. – Це мій дім, який я своїми руками будував. Моя земля, яку я власним потом поливаю. Моя дружина, яка мала би свій запальний характер тільки вночі показувати, - кинув на Гафію поглядом з-під густих брів. – Не можна приходити на чужий двір і хазяйнувати. Цього з дитинства треба дітей вчити, аби їм потім не довелося кров’ю розплачуватися. Чужого не чіпати, своє берегти.

Тривожно забемкали церковні дзвони. Зграя галок знялася в повітря із прибраного сусідського городу.

Яків провів птахів поглядом, зітхнув. Поцілував дружину і неквапливо пішов до повітки, де за дровами лежала рушниця.

Гафія, схвильовано притиснувши руки до грудей, пішла слідом.

Зібрані яблука соковито переливалися, так і полишені під деревом у плетеному кошику.

с. Закутинці, Білоцерківський район, квітень 2016 р.

На серці відлягло від одного погляду на знайому зелену хвіртку.  Гуси у дворі заґелґотали, зустрічаючи гостю. Оля навіть у свої 22 з острахом проходила повз білих охоронців, які щоразу витягували довгі шиї чи то лякаючи, чи то справді наміряючись наздогнати і вщипнути.

- Олечко! Люба моя! – баба Дуня вийшла назустріч, почувши гусячу сигналізацію.  

- Ба, ви що, кухню білите? Обіцяли ж мене дочекатися.

- Ти й так по тих своїх науках натомилася, он змарніла зовсім. А я помаленьку, з Божою поміччю, спішити нікуди, - посміхалася баба і дівчина відчувала, як наповнюється теплом і спокоєм, якими світилися рідні очі.

- Що у тебе трапилося, люба? – уважно глянула баба. Вона вже зняла поцяткований вапном фартух і гріла картоплю.

Оля взяла з тарілки ледь зморщене квашене яблуко. Посміхнулася. Замурзані друзі, гуси і ці яблука – вірні супутники її дитинства. 

У баби був чималий сад, але там росли переважно яблуні. Деяким було вже років по 40, а одній, старезній, близько 100. Баба казала її ще Олін прадід, Яків, садив. Яблуня вже давно не родила, половина гілля всохло, навіть листя не мало, але баба не дозволяла її зрізати. 

- Доки за життя тримається, нехай стоїть, - зупиняла синові пропозиції.

Оля покрутила яблуко в руках, понюхала. Зітхнула. Нічого не трапилося у неї. В тім-то й біда.

- Лишився місяць до захисту, а я й досі не придумала, про що знімати дипломну роботу.

- Хіба тема така важлива? Цікаво можна розказати про все на світі. Тут головний секрет – щоб воно тобі самій відгукувалося. Тоді відгукнеться і глядачам.

- Справа в тому, що на захист приїде режисер зі Штатів. І візьме на стажування того, чий фільм сподобається найбільше. 

- Усі твої мрії зводяться до того, аби стажуватися в Америці?

Дівчині хотілося крикнути, що бабуся просто не розуміє. Але та розуміла. Розуміла значно краще навіть за саму Олю, тому онука й приїжджала так часто в гості. 

- Уяви, що ніякий режисер не приїде, диплом ти вже отримала. Про що знімала б тоді?

Дівчина на хвилину задумалася:

- Про діда Якова.

26.02.2022, Херсон

- Сашо, куди ти збираєшся?

Жінка стояла в дверях, спершись на одвірок. Сльози ніби застигли в очах, рідко-рідко ковзаючи вниз по блідих щоках. Чоловік складав теплі шкарпетки в невеликий наплічник.

- Поїду в інтернат на Кулика. Максим казав, що там всі.

- А хто всі? Хто всі, Сашо? Армія? Генерали? А з чим? Ні зброї, ні бронежилетів.

- Хтось же віддає накази, хлопці не за просто так туди поїхали, - чоловік зупинився на мить. Вперся поглядом у чорні підштанники, що тримав у руках, ніби вирішував, пакувати їх чи ні. 

А може просто боявся підвести очі.

- Там же твій брат, - промовив тихо.

- Саме так, мій брат. Але він хоч стріляти вміє, а ти ж і зброї в руках не тримав ніколи. 

Настя рвучко відірвалася від стіни, підійшла до чоловіка, потягнула за рукав. 

- Я не можу втратити вас обох.

- Ти не втра… - почав було він і замовк, наштовхнувшись на її палючий погляд. Ці оптимістичні слова видалися враз штучними і недоречними. Простягнув руку, провів пальцями по щоці, витираючи вологий слід.

- Я кохаю тебе, - прошепотів.

- Тоді не йди!

- Саме тому і маю йти.

- Командирів не лишилося. Всі повтікали ще позавчора, а то й раніше. Ніхто не збирався захищати місто, Сашко. Нас просто залишили ворогу, чуєш? Ніхто не збирається захищати місто.

- Саме тому і маю йти, - повторив чоловік. Але не було в його голосі ані виклику, ані впертості. Сумна рішучість бриніла і раптом забрала у Насті всі переконливі слова, всі сили для суперечки.

Жінка сіла на край дивану, швидко витираючи сльози, новий потік яких налетів раптово, як весняна гроза. 

- Піду з тобою.

- Не дурій, Настю. Бери Данилка і виїжджайте з міста. До моїх батьків їдьте. 

- Навіщо? Ви ж збираєтеся відбити загарбників, чого ж нам тікати? – з викликом глянула жінка на Сашка. Її настрій змінювався, як погода у березні. 

Чоловік відклав нарешті підштанники. Сів біля дружини, обійняв за плечі. 

- Коли почув про початок війни, згадав фільм, що Олька на захист диплому знімала, пам’ятаєш? Про Медвинське повстання, в якому її прадід Яків брав участь. Він був з тими, хто встиг відійти в ліси після захоплення Медвина більшовиками, проте через 5 років його таки упіймали і стратили. 

Тоді вся ваша група мріяла про стажування у Штатах, яке обіцяв  американський режисер. Він Юльку обрав. Але зараз, хоч убий, не згадаю, про що був Юльчин переможний фільм. А от Якова з Гафією пам’ятаю і досі. 

Сашко встав, підійшов до вікна. Подивився кілька секунд і вернувся назад.

- «Бо так правильно», - так, здається, Яків казав. Правильно – захищати свій дім. Всупереч страху, всупереч зневірі. Щоб наші діти навчилися берегти свою землю і свободу. Цього лише правильними словами не навчити – має бути приклад.

Сашко поцілував чоло дружини, що вже не схлипувала, тільки мовчки пригорталася до нього. Вона теж пам’ятала фільм колишньої одногрупниці. 

 Стиснувши рідну руку на своїх колінах, жінка встала.

- Піду зберу щось поїсти з собою. Бутерброди є, печиво. І яблука, ті, що мама передала. З першого урожаю. - Настя закусила губу, згадавши, як тішилися батьки чоловіка новим садом.

Сашко обійняв її міцно. 

На вулиці завила сирена.

1.03.2022, Бузковий парк, Херсон

Сутінки повзли стежками маленького парку, ніби саваном накриваючи вологу грузьку землю, торішню пожовклу траву і тіла захисників між деревами, потрощеними БТРами.

Молоденька яблуня-дичка прокинулася, напоєна кров’ю навпіл із пронизливою мрякою. Минуле і майбутнє з розірваної артерії чоловіка всоталося у  чорний фільтр грунту, змішалося із тихим яблуневим соком і зануртувало, напуваючи невидимі ще пуп’янки тугих бруньок. 

Нуртували болем спогади про бій у тих кількох, хто вцілів.

Починалася весна.

Медвин, село про яке майже ніхто не знає. На його рахунку було багато повстань, навал печенігів та монголо-татар. Не обійшла його й тяжка рука більшовиків. Медвинська спільнота уособлює в собі той незламний український дух, який є у кожного з нас. У кожного з українців. Недаремно там тече річка яка має символічну назву – Хоробра.

На вулиці стояла спека. Спека яка затуманювала мозок, але не душу. На дворі був серпень 1920. Наше село вже пережило окупацію німців, гетьманську владу, Директорію, більшовиків, денікінців. Зараз діє тутешній «волревком». Але мені здається це ще не все. Далеко не все...

Чую хтось біжить, біжить так швидко, як тільки може. Вдивляюсь в силует. Хлопчина якийсь, мабуть. О, так тож Юрась. Йому вже дванадцятий йде, хороший хлопець, роботящий. Але занадто швидко біжить. Щось сталось напевно.

– Дядьку, чули? – захекавшись швидко починає розповідати хлопчик.

– З центру 4 комісари приїхали, збори будуть пополудню.

– Тато вас чекає у себе, як завжди, – швиденько додав хлопчина і побіг.

Знову щось невідоме, як та чорна хмара, насіло над головами медвинців. Посильні зранку обійшли вже всі будинки, напевне. Мій же знаходився на окраїні, сюди мало хто просто так навідувався.

Зайшов на розмову до Григорія, тата Юрася, та й пішов на збори. Було від сили чоловік 200, робочий день, всі сходились не охоче. Виступав голова цієї комуністичної четвірки й оголосив розпорядження більшовицької влади:

1) мобілізація на фронт

2) продрозгорстка

3) боротьба з «петлюрівщиною»

Було багато галасу та реплік, але нічого так і не було вирішено. Збори було перенесено на наступний день. 6 серпня – велике свято Спаса. Всі розходились в нелегкому нервовому напруженні з очікуванням завтрашнього дня.

Сильний стукіт об скло розбудив мене. На дворі світало. Хтось шукав мене.

– Вставай, вставай, – пошепки хтось казав. Голос здавався дуже знайомим. Гриць.

– Чого тобі, Грицю? Спати набридло? Робити нема чого? До зборів ще далеко. Чому ти такий наляканий?

– Наші повстання робити будуть. Комуністів захоплять, – пошепки, оглядаючись почав чоловік.

– Ану до хати зайди, бо ще почує хто, – пригрозивши кинув я.

Відчувся легкий протяг. Свіже повітря зайшло до хати так тихо, як тільки може. А з ним і Гриць.

– Що ти хотів розповісти? Розповідай.

І так просиділи вони аж до десятої ранку. І розповів Гриць, як дізнався про все що буде. І який план зробили, і хто буде повстання влаштовувати.

Збори почались лиш о другій половині дня, і тривали в напруженні. Буря казав за совєтську власть та петлюрівщину. І тут група з молодих людей почала стискати коло біля сцени. Як Гриць казав. Єдина думка яка промайнула «зараз почнеться» і група з молодих людей біля сцени різко сказала:

– Руки вгору! – в душі все похололо наче вони звертались до мене. Комуністи були оточені. Потім ввірвались до голови волревкому. Кругом були всі роззброєні.

А далі все як в тумані: заарештованих в карцер, оголошено повстання, мобілізація та призначення отамана.

Ось і почалась війна проти більшовиків, проти совєтської власті.

Події у Медвині зацікавили більшовиків у Києві та навіть у Москві. Планувалось жорстоко придушити це повстання.

Ніч. Ніч перед боєм була у всіх в німому напружені. Спати не хотілось, деякі жінки збирали речі та думали куди йти та ховатись. Питання яке витало в повітрі: Чи переживемо ми день? Чи повернемось ми до своїх сімей?

Була майже 9 ранку, ми сиділи разом з Грицем і говорили. Діти всі були у хаті, а дружина готувала сніданок. Клунки були зібрані в одному місці, на всяк випадок. Почув якийсь галас надворі. Гриць теж нашорошив вуха.

– Що то? – спитала Марійка, найменшенька Грицева донечка.

Я вийшов на ґанок, побачив якийсь дим. Потім був вибух. Гриць теж переполоханий вибіг. В душі все похололо, серце в п’яти.

– Почалося, – це все що я спромігся вимовити. Ком стояв у горлі. Юрась почав кликати маму, всі почали брати клунки і йти хто куди, хто до погреба, хто до лісу.

Єдине що потрібно, це взяти рушницю і йти до бою. Гриць також вже зібрався, швиденько попрощався з дружиною та діточками. Й ми хутко пішли на допомогу нашим. Почулися постріли гармат, рушниць, гам, шум. Серце калатало як навіжене.

В деякі вікна вже поприлітали кулі, хтось вив від болю. Худобу яку не повипускали, нагадувала про себе відчайдушним криком.

Через декілька годин більшовики починали підпалювати хати. Язики вогню було видно вже далеко в інші села, і від цього ставало дедалі страшніше. Від диму було важко дихати, біля деяких хатин лежали люди. Люди які більше ніколи не заговорять. О 9 вечора вже все палало. Наступала ніч.

Ніч була тиха. Навіть дуже. Худоба вже не верещала, пташки не співали, коники в траві теж притихли.

Медвинці чекали ранку.

Зрілі роки Мирослави Лещенко припали на час „розквіту соціалізму” в колишньому Радянському Союзі. Вона стала письменницею, перекладачем художньої літератури, автором книг „Ольга Кобилянська” і „Ванда Василевська”, головним редактором видавництва „Радянський письменник”. Можна було б вбачати, що розпад Радянського Союзу ламав не тільки велику імперію, але і її життя, на сторонній погляд, забезпечене, з надійною висхідною.

Однак сталося інакше: Мирослава Пилипівна рішуче й безоглядно вступила до лав тих, хто прагнув якнайшвидше побороти імперський режим, повести український народ до прадавньої мети – утворення власної держави. Мирослава Лащенко стала активним членом Українського товариства „Меморіал” імені Василя Стуса, його відповідальним секретарем, членом Братства ОУН-УПА.

— Весною 1933-го мені було 10 років, – згадувала Мирослава Пилипівна. – Жили ми сім’ю в райцентрі Антонінах. Батьки з такою зарплатою, що жили впроголодь.

Якогось дня дівчинка разом зі своїми однолітками „попасом, тобто об’їдаючи всяку зелень по дорозі”, натрапила на знеможеного від голоду підлітка. Кілька днів намагалися порятувати його чим-небудь їстівним, але зусилля їхні обірвалися трагічно: просто на очах дітей хлопчика силою кинули на підводу з мертвими і ще живим відвезли на цвинтар.

Діти побігли до редакції районної газети, зі сльозами на очах розповіли про страшний злочин відповідальному секретареві часопису – батькові Мирослави. Він написав про цю подію в наступний номер газети. Але замітку не помістили, Пилипа Лещенка вигнали з роботи.

* * *

Мирославин батько народився 1890 року в селі Володарка на Київщині в сім’ї Петра Ліщенка і Катерини, що мала дівоче прізвище Тиміш. Пилип Ліщенко закінчив військово-фельдшерську школу, і в першу світову війну його мобілізували до російської армії як медика. В революційні роки трохи навчався у Київському університеті. За Української Народної Республіки став журналістом. Полковник українського війська, він був членом редколегії газети „Україна” військового міністерства УНР.

Коли в листопаді 1920 року рештки українського війська перейшли Збруч, Пилип Ліщенко не вирушив з усіма: подався на схід, щоб забрати з собою молоду дружину.

Юстина Михайлівна Шульц народилася в сім’ї німецьких поселенців села Медвин. Коли навчалася в Київській жіночій гімназії, з дівчатами брала участь у концертах в клубі українських офіцерів. Там і познайомилася з українським старшиною Пилипом Ліщенком, а невдовзі й одружилися.

Невідомо, чи Пилип Ліщенко, перебуваючи в рідних краях, відвідав і матір, але в ті часи загін чекістів прибув до Володарки, щоб „расстрелять на месте” „бандита”, „петлюровца”. Побили стареньку вдову, постріляли ікони, але після „наведення довідок” виїхали з Володарки з даними, що Ліщенко „ушел за границу”. Вірила в це і матінка. З думкою про щасливу долю сина й померла.

Тим часом Пилип Ліщенко з молодою дружиною вирушив на захід з наміром пробитися через кордон. Але поблизу Шепетівки, просто на возі, Юстина Шульц-Ліщенко народила дитину. За кілька днів хлопчик помер, нещасна мати перебувала в гарячці, й потрібно було рятувати її. Так Пилип Ліщенко трохи змінив своє прізвище – став Лещенком – і влаштувався працювати учителем української мови і літератури в Шепетівській окрузі.

Коли мешкали в селі Шмирки, 12 травня 1923 року народилася донька Мирослава, а через три роки — син Тарас. Ще один син — Гай (німецьке ім’я Гайнріх) – народився 1928 року в селі Велика Гнійниця Плужненського району (тепер Поліське на Ізяславщині).

Коли працював у Антонінському районі, в 1931 році заарештували з обвинуваченням в організації селянського бунту. Кілька місяців перебував у в’язниці, але зумів вирватись на волю.

В 1933 році вдалося влаштуватися в редакцію районної газети. Однак незабаром і стався той випадок з голодуючим підлітком...

Після звільнення з редакції Пилип Петрович знайшов роботу в селі Михайлівці Красилівського району. Але й тут не давали йому спокою, часто викликали на допити в НКВС. Кілька разів Лещенко брав із собою старшу дочку – чотирнадцятилітню Мирославу. Просив чекати його в сквері, а коли він не вийде, йти в будинок районного НКВС і питати, де її батько.

Але заарештували його вдома. Це сталося 31 липня 1937 року. В хаті, згадувала Мирослава Пилипівна, все перетрусили, батька забрали. Через місяць поштою прийшла від нього перша й остання звістка зі зворотною адресою: м. Вінниця, тюрма, СК – 30. Після цього – мовчанка назавжди.

* * *

Мирослава влаштувалась працювати помічником бухгалтера в Красилівській районній заготівельній конторі. Але якось начальник контори викликав до свого кабінету й визвіривсь на неї:

„То ти приховуєш, що твій батько – ворог народу! Хотіла нам нашкодити? Знищити контору?”

Єдиною розрадою в житті залишалася сцена художньої самодіяльності. А тут у Красилів з Проскурова приїхав на гастролі обласний молодіжний театр. Творчі сили мав недостатні, тому режисер вирішив провести конкурс на поповнення трупи. І саме на Мирославу впав вибір. Її пробували навіть на роль Мавки з „Лісової пісні” Лесі Українки. Вирішили взяти дівчину в колектив. Але потрібні документи. В неї ж, п’ятнадцятирічної, паспорта ще нема.

Режисер пішов до тих, хто заарештував учителя Пилипа Лещенка – до начальника районного відділу НКВС Гершкевича, начальника міліції Волкова.

Ті поставили умову: „Хай напише заяву, що відмовляється від батька – ворога народу. Тоді дамо паспорт”.

Ні! Нізащо!

Театр повернувся до Проскурова без неї.

* * *

У лютому 1941 року Мирослава вмовила подругу Ліду – дівчину з села Ясногородка Макарівського району Київської області, де тепер жила сім’я Лещенків, разом з нею піти на вечір пам’яті Лесі Українки в Академію Наук України. Мирослава ж бо – студентка філологічного факультету Київського університету, Леся – її улюблена поетеса. Але не тільки. Онде на сцені виступає молодша сестра поетеси – Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, з дитинства так знайома дівчині. Бо ж сусідами жили колись у селі Велика Гнійниця. Тоді батько вчителював у місцевій школі, а Ольга Петрівна мешкала в рідних свого чоловіка – Григорія Кривинюка. Дружили сім’ями, діти гралися разом. Син Ольги Петрівни Василько дражнився з Мирослави, складаючи всякі віршики про неї:

„Славка-бавка,

стільчик і лавка...”

Коли вечір скінчився, Ольга Петрівна виходила з Академії разом з Агатангелом Кримським. Коло гардероба, вгледівши двох дівчат, зупинила свого супутника і всміхнулась до Мирослави: „Славка-бавка, стільчик і лавка?” Й обняла, поцілувала дівчину. „Де ж ви поділись?” — „Тата забрали, а нас вигнали з квартири. Ми зараз бездомні”.

„Негайно приходьте до мене, – схвилювалась Ольга Петрівна. — Про все поговоримо. Дядька Чорномора теж нема”.

Дядько Чорномор – так жартома називали діти обох сімей Григорія Кривинюка.

„Може, вони десь там зустрінуться з Пилипом, твоїм батьком”.

А потім почалась війна. Студентка Мирослава Лещенко разом з однокурсницями працювала на будівництві оборонної лінії перед Києвом.

Потім — німецька окупація. Ходила із села до Ольги Петрівни Косач-Кривинюк, набравши у ноші якомога більше картоплі, квасолі, крупів, борошна, буряків – у Києві лютував голод.

А ще – з маминого Медвина переносила до Києва усні чи письмові повідомлення від місцевих українських партизанів-націоналістів: виконувала обов’язки зв’язкової…

* * *

До кухонного вікна квартири Мирослави Пилипівни підлітали, сідали на жерсть підвіконня голуби. І вже квапилася туди господиня – зі жменькою чогось їстівного для птахів.

Важкі дитинство і юність навчили її подавати руку іншим, хто потребує підмоги…

Мирослава Пилипівна відчиняла шафки, зазирала між книги – шукала давні фотокартки, документи.

— Живу з вічним страхом, що мене чекає повальний трус. Тому ховаю все по різних кутках – там те, а там інше. Як будуть шукати, може, щось та не знайдуть...

Це теж було звідти, з досі болючого дитинства. З часу батькового арешту.

В 1992-му довідалась, що батькові 7 вересня 1937 року постановою трійки НКВС УРСР було винесено вирок: найвища міра покарання.

Де його тіло покояться? Невідомо.

Отож у лісі під Биківнею, де було знайдено поховання тисяч жертв більшовицького терору, з’явилася табличка з написом: „Лещенко (Тиміш-Ліщенко) Пилип Петрович, вчитель, журналіст, полковник УНР (1890-1937 рр.)”

Мирослава Пилипівна відійшла у Вічність 17 березня 2011 року. Мабуть, десь там, у горніх високостях, зустрілася з Батьком… 

Ярина, загорнувшись у плед, слухала через навушники улюблену Beggin. За вікном вечоріло. Невпинно згущувалися синюваті тіні, обриси будинків тьмяніли, зливаючись з деревами. Задзвонив смартфон. Піднявши слухавку, Ярина почула голос мами: «Донечко, як ти? Голодна? Розігрій кашу в мультиварці. Я затримаюся ще на годину. Робиш уроки?» Ярина гмукнула на «уроки» щось незрозуміле, потім лагідно запевнила маму, що поїсть, і поклала слухавку. Музичний настрій було перервано. Ох, ці уроки! Кому і навіщо вони потрібні! З українською мовою та літературою дівчинка справлялася легко, а от французьку та історію ненавиділа. Скільки останню не зазубрювала, все одно в голові нічого не лишалося. Роздратовано мружачись, Ярина ще щільніше загорнулася у плед, заплющила очі і поринула в сон.

…Неширокий провулок був ущерть заповнений людьми. У вітряному березневому повітрі лунали тривожні голоси, ледь стримуваний плач, а подекуди й голосіння. Натовп стіною стояв перед рядом вантажівок. В кузовах на повний зріст, як оселедці у бочці, виструнчилися чоловіки в самих піджаках, спецівках, без шапок. Дівчинка відчула, що хтось міцно тримає її за лікоть. Просто біля вуха почула шепіт: «Ти його бачиш? Он там, зверху в кузові?» Дівчинка повернула голову на голос і побачила ліворуч запнуту хусткою, років п’ятнадцяти дівчину, яка стривожено вдивлялася заплаканими очима, вишукуючи когось. Раптом з-за борту другої від них машини нахилився розхристаний чоловік зі змарнілим обличчям і темними кругами під очима. «Клаво! Валеріє!» - щосили загукав він. Дівчатка стрепенулися і всім тілом потягнулися в напрямку дорогого голосу. «Бережіть маму і не кидайте школу! Чуєте мене – не кидайте школу! Вчіться!» Відразу за цим вигуком загуркотіли мотори і машини рушили вперед, люди поспіхом задкували, жінки плакали, не криючись, діти наполохано скрикували. Своїх рідних вони бачили востаннє…

Розбудили Ярину гучні кроки: брат повернувся з тренування по карате. Брязкаючи кришкою, сипав вечерю. На столі помітила яскравий пакунок. З грайливою цікавістю зазирнула в нього: там лежали цукерки в барвистих обгортках і спокусливе печиво з кремом.

– О, у нас солоденьке? А де ти взяв? І чому воно у нас?

Хлопець застережливо підняв долоню, зупиняючи намір сестри розгорнути цукерочку:

– Мама сказала, щоб я купив. Увечері, пізніше запалимо свічку і пом’янемо нашого прапрадіда. Сьогодні 5 квітня. День його страти.

– Що означає «страти»?

– Це означає, що його розстріляли у 1938 році так звані більшовики. Похований у Биківні, навіть, могили немає…

– А за що розстріляний?

– Ну, ти ж пригадуєш, що одна з гілок нашого роду з Богуславщини, з села Медвин. Більш як сто років тому його намагалися загарбати москалі. А люди чинили опір, зорганізувалися у повстання, яке в історію увійшло як Медвинське. А наш прапрадід Захар Миколенко був активним його учасником. Та й як він міг стояти осторонь, адже був освічений, без його участі в сільській громаді мало що відбувалося: потрібна школа – і Захар вже на будівництві, координує роботу і сам з лопатою в руках працює. У новій школі відкрили класи по лікбезу (ліквідація безграмотності для дорослих) – і Захар проводить уроки, займається вечорами з молоддю. Там, у маминих паперах є світлини з дідусевими учнями. Непересічна була особистість…

Наступного ранку Ярина прокинулася з важкою головою. Окрім того, що всю ніч тарабанив дощ по ринвах, дівчинці верзлася якась нісенітниця: жінка з плачем долала розмоклу від талого снігу дорогу. Йшла, глибоко грузнучи важкими чобітьми. Хустка весь час лізла на очі, з яких невпинними струмками текли гіркі сльози. Обабіч чорніли поля, де-не-де вкриті острівцями посірілого від весняного сонця снігу.

Стріпнувши головою і, зачісуючи в охайний хвіст золотаве волосся, дівчинка промовила бабусину приказку: «Куди ніч – туди й сон». Але цього разу це не спрацювало. Ярині здалося, що вона забула щось дуже-дуже важливе і марно намагається пригадати його. Думка, як рудий лисячий хвіст, погойдувалася перед внутрішнім зором, та коли дівчинка ось-ось мала її вхопити, зникала.

Ну, Бог з нею. За кілька хвилин буде онлайн-урок. Добре, що вигадали гугл, можна завжди підглянути відповіді й не навантажувати голову зайвим учінням. Ось і зараз, тест з історії. Ярина вправними рухами хутенько знаходила відповіді й уже за десять хвилин завдання було виконано. А тепер можна і розважитися: чат з подружкою вже аж «прогинається» від повідомлень і телеграм бемкає.

Надвечір повернулася додому мама. Спершу вона довгенько гомоніла по телефону з бабусею, потім по черзі слухавки взяли Ярина з братом. А після вечері мама покликала обох до себе. Вона сиділа за столом, на якому віялом були розкладені старовинні світлини: чорно-білі, із надірваними краєчками, а подекуди, й цілими шматками, світлини ніби кликали до себе. Увагу Ярини привернув погляд темнокосої з глибокими чорними очима жінки. Вона стояла біля колони, обіпершись ліктем на її виступ. Жінка усміхалася, але не безтурботно, а ніби обважніло. Видно, що спізнала вона немало на своєму віку.

Щось у ній було знайоме. Але що?... Ярину осяйнуло: якщо їй додати хустку та чоботи… Так, це вона, та сама жінка з її сну. Та, яка вперто брела по бездоріжжю, заливаючись слізьми.

– Мамо, а хто ця жінка? – запитала Яринка.

– Це бабуся Одарка. Точніше, твоя прапрабабуся, - відказала мама.

Ніби крізь густий туман, який гасить звуки, до дівчинки долинала розповідь мами. Адже погляд Ярини привернула ще одна світлина. На ній були дві молоді дівчини… Ті самі зі сну.

– Мамо, а це… Клава і Валерія… Хто вони?

– Валерія? – мама пильно подивилася на дочку. – Так, це вони. А звідки ти знаєш про Валерію? Адже я сама дізналася це ім’я годину тому. Валя, коли виросла, попросила у паспорті записати її Валентиною. Це твої бабусі, вони рідні сестри. Саме вони востаннє бачили свого батька Захара...

– Це була остання зустріч перед тим, як його стратили… І він заповідав їм берегти маму і ще щось… - Ярина розгублено затнулася, силкуючись витягнути із пам’яті сну надважливу думку-коштовність.

«Не кидати школу! Вчитися!» - одночасно вигукнули мама з донькою. Вони обнялися і ще довго вдивлялися в давні світлини своїх рідних.

А Ярина наступного ранку прокинулася зі світлою голівкою, хоч і лягла спати майже опівночі. І першою думкою було: гугл-гуглом, а вчитися все одно треба. Знання зміцнюють рід і дають сили для життя.

31.05.2022 

І

Марія йшла босоніж по ранковій літній росі. В її руках корзина зі свіжими яблуками, а на обличчі непомітна посмішка. У Медвині всі плоди ніби з меду, а сонце тут дійсно пускає золоті промені.

— Мамо!

Їй на зустріч біжить її Макар, її син, її найбільша гордість і надія. Його маленькі ніжки вкриваються росою, а серце Марії – радістю. Стільки всього пережила і вона, і чоловік Василь, але з появою Макара все минуле ніби стало страшним сном, і почалась нова епоха життя.

— Мамо! Ходіть сюди!

Де б Марія не була, вона завжди бігтиме на клич свого сина.

II

Йшли дні, місяці й роки. Обличчя Марії вкрилось помітними зморшками. Над Медвином пролітали весни, перелітні птиці й зміни державної політики. Життя селян нічим не відрізнялося від того життя, що було в сусідніх областях.

Марія починала свій звичайний день золотої осені зі збору яблук.

— Доброго здоров’я, пані сусідко. — Омелько пильно спостерігав за Марією.

Жінка вже знала, що далі казатиме норовливий сусід.

— А ваші кури знову пролізли на мій город.

Марії вже набридло постійно слухати про це від сусіда. Хіба ж вона винна, що їй нікому зробити нову огорожу? Василя вже давно у живих нема, а синок Макар як поїхав на заробітки до Києва декілька місяців тому, так ще й не повернувся.

— Я вже вам декілька разів казала, пане Омельку, що не можу цього зробити сама. Ви б насправді могли б мені й допомогти.

Сусід неприємно усміхнувся.

— А от син ваш по домі ходить, то чого ж він не може полагодити?

Марія здивовано заклякла.

— Ви не знаєте? Приїхав нині, поки ви яблука збирали.

І залишивши настирливого сусіда самого, Марія кинулась до будинку.

Тілом потекла приємна суміш радості і любові. Перед нею, спершись об стіл, дійсно стояв її Макар, її дрібненькі кучерики, її частинка тіла. Між матір’ю і сином запала мовчанка, і на мить кожен замислився, який звук буде наступним: нявчання кішки, сміх Макара чи безладний стук Маріїного серця.

— Сину! — Марія обняла сина. Ледь стримала сльозу. — Ти чого так раптово?

Макарові очі засяяли ніжністю. На ласку він відповів ще більшою ласкою.

— Так свято ж скоро, святої Покрови. Хіба я міг забути про свою матір Марію?

Мати щиро усміхнулась. Не очікувала такої приємності від сина. Поки Марія оговтувалась від несподіванки, Макар встиг насипати їсти і собі, і їй.

— Що не кажіть, мамо, а наша каша найсмачніша

— Та вже й і її скоро не буде. Ці кляті московити всі соки з нас п’ють. Не здивуюсь, якщо зажадають продрозверстку кров’ю платити. Та давай не про це. Розповідай, що у тебе там, синку.

Макар гірко усміхнувся.

— Складно.. Але де ж зараз легко?

І далі вони говорили про все, і ні про що водночас. Вона дивилась на свого, вже зовсім дорослого сина тою дитячою любов’ю, і в такі сакральні моменти єднання їй хотілось, щоб час не закінчувався.

III

Вечір перед Покровою був неспокійним. Марія закінчувала поратись біля кухні. Якась душевна тривога не полишала її.

— Стійте! Ну куди ви його! — Марія почула крик сусідки. Через голос пані Ганна передавала усю свою тривожність і нерозуміння. Марія вибігла на вулицю.

За парканом було декілька незнайомих чоловіків. Перед собою вони ввели зв’язаного Омелька.

— Уйди! — більшовик відштовхнув Ганну так, що вона впала.

Не встигла Марія й слова сказати, як вже на її подвір’ї красувалось троє будьоновців. Мати затривожилась. Відчула, що велике лихо насувається на неї.

— Е кто дома из мужчин?

Будьонівець дивився на жінку з насмішкою. Бідолашна Марія й слова не могла промовити.

З оселі вийшов занепокоєний Макар.

— О, сам явилса. Давайте его к нам.

Двоє більшовиків взяли Макара за руки. Той намагався вирватись, але його сила була мізерною.

— Ні! — по щоках Марії почали котитись сльози. — Чого ви так? Що він зробив? Пустіть мого сина!

Вона з кулаками кинулась на більшовиків. Їй хотілось вбити кожного з них.

— Уйди старуха! Мы не виноваты, это приказ.

Марія побігла за сином. Вибігла на вулицю, де вже було декілька інших її сусідок.

— Ні! Макаре!

— Мамо! — син обернувся на її клич. В його очах було стільки болю, що Марія просто не могла на це спокійно дивитись. Її серце обливалось кров’ю.

— Куда идеш?

Пролунало декілька вистрілів. Під ногами у Марії появились виїмки з патронами. Вона впала на землю. Жінка не до кінця усвідомлювала, що відбувається. Сусідка Ганна обняла її за плечі. Обоє залились гіркими сльозами.

IV

В урочищі Ковтунів лісок було надзвичайно тихо. Ця тиша особлива - пронизлива, прозора, наче вакуум, здатна витріпати всі нерви. Тиша величезного, абсолютного кінця.

Місяць холодним блиском освітлював Марії дорогу. Вона пересувалась як примара. В якусь мить її життя перетворилось на існування. З того часу, як Макара повели в нікуди пройшло декілька годин. Багато чого наговорили їй односельчани за цей період. І розстріл, і рубання, і кара за Медвинське повстання…

Марія зацьковано обернулась назад. Позаду неї йшла така ж згорьована і налякана Ганна. Раптом жінки зупинились. Від картини, що побачили перед собою, їм одразу ж захотілось побігти додому і помолитись Богові. Але від цього не втекти. Серед гори мертвих, понівечених, несхожих на самих себе людей їм обом потрібно було знайти своїх найдорожчих чоловіків.

Марія зі сльозами вдивлялась в обличчя кожного колишнього односельчанина. Багато серед них були її друзями. Вона ненавиділа усіх в той момент. Ненавиділа більшовиків. Ненавиділа Бога, бо не вберіг увесь український народ від червоної напасті. Але найбільше ненавиділа себе, бо не змогла нічого зробити.

— Омелько? Це ти? — Ганна на коліна встала перед тілом мертвого чоловіка. Марії стало дуже шкода сусідів, і вже їй не хотілось злитись на Омелька за курей. Все стало таким мізерним у ту мить.

Марія повільним кроком йшла далі. Вже декілька хвилин вона не могла знайти свого сина. В серце підкралась надія, що з Макаром все гаразд, він врятувався і чекає на неї вдома. Але це не її доля.

Вона вдивлялась в обличчя сина і не могла розпізнати його. Такий юний, такий сильний, але більше не живий.

— Макарчик, ти вибач мені! — плач поступово переходив у істерику. Марії пригорнула мертве тіло сина до грудей і колисала його як раніше, у дитинстві.

Крик матері було чути на увесь Медвин. Так боліло не лише її серце, а й серце кожної українки, яка втратила через політичні сутички сина, чоловіка, батька чи сестру. І досі болить… 

У кімнатці було холодно і сіро. Вечоріло. Густе сизе зимове небо кашляло снігом. «Лампочки Ілліча» не вистачало, щоб освітити усі кутики кімнати. Бетонна клітка, близько 12 квадратів, із шаровими стінами серед напівпромислового кварталу, у будівлі совкового типу, що бачила кращі часи і різних людей. Наразі вона уміщувала чотирьох жіночок у камізельках, важких зимових чоботях, які спритно перебирали пальчиками, намотуючи стрічки, переважно пастельних кольорів. Робота кипіла. Радіо у старій касетній магнітолі тихенько гуло невигадливу мелодійку. Від нього, як і від радіатора – було ні холодно ні жарко. Руки потроху коцюбли, нагадуючи вузли, що їх петлювали хазяйки, замислені, неговіркі, із попелястими обличчями, що без динамічного руху поступово зливалися із загальним монокольором приміщення.

– Люсіль, ми свій бік – вже.

– Знімаємо і на перекид.

Зацівкали гвіздочки, з яких, туго натягнута, мов волосінь, основа не хотіла зіскакувати і намагалася втяти, звиклі вже, ба, навіть, мозолисті, пучки. Перетягли, підвісили, розіп’яли. Дерев’яна рама, що на ній напиналася сітка, стовбурчилася нетесаним брусом, щирилася колючками скалок, чіпляла на себе нитки і шматочки вовняного одягу.

У цьому, мовчазному світі, де кожна з жінок була чужою одна одній за своїм внутрішнім світом, їх поєднували, натомість, дуже матеріальні речі: мотузочки, клапті старої постільної білизни, ватин, обрізки диванної тканини, тасьмочки та пацьорочки – усе те, чому судилося за кілька годин копіткої ручної праці стати маскувальною сіткою та подушечками для спальників. Уже наготовані невеликі мішечки з-під солі і цурку, в яких води поїдуть на схід. «Ой, казала мама: "Не люби військових, ані білобрисих, ані чорнобро-о-о-ових"», – виводила Алла Кудлай з приймачика. У Марії сіпнулась рука.

– Тримай її! – гукнула Люсіль, і з обох боків жінку, якою почало термосити, схопили під лікті товаришки обабіч неї. Істерика тривала недовго. За якихось п’ять хвилин Марія перестала голосити, бити руками й ногами, бризкати слізьми і почала вщухати, як і завірюха за вікном зі старою дощатою рамою.

«Павучихи» повернулися до роботи. Звично і знайомо заходила ніч. Рипнули вхідні. На порозі постав кремезний чоловік, чисто виголений, свіжопострижений, за ним заповз свіжий дух лосьйону після гоління і пішов битися навкулачки із холодним припахом поту багатогодинної праці. Жінки попіднімали землисті обличчя до прибулого і звично безмовно привіталися, вроздріб хилитнувши головами.

– Де? – більше задля ритуальності, не привітавшись до ладу, спитав чолов’яга. Чудово знаючи, що готові пакунки складаються у правому, ближньому до дверей, куті.

Йому також будо відомо, що ці робочі панянки не з телелейок-базікалок. У кожної своя втрата і покута, своя, доля, свої хрести і камені. Спершу, йому було дивнувато, що в цьому сірому колодязі, більше схожому на камеру, було тихо і моторошно, всі-бо знають, які баби плескачі язиками. Але ця команда і справді більше була схожою на добровільну спільноту німих. Куці і скупі слова, лише у справі, повітря коливати дарма не годилося. Дивно було і якось не по-людськи, проте без будь-яких чвар чи з’ясувань стосунків.

Наймолодшою була Марія. На вигляд років 40, худорлява, із сивіючими пасемцями і скорботним трикутничком замість вуст. Хлопчик-семиліток навчався в інклюзивному класі, а Марія намагалася працювати в його школі вчителькою – аби тягти їх двох, й, щоб дитя було під наглядом, – так часто чинять у подібних випадках. Та молодицю навряд чи можна було б назвати старанною. Надто часто вона замилювалась на педрадах чи уроках, провокуючи смішки від учнів та зауваги від старших колег. У свої 27, а саме стільки їй було за паспортом, вона вже ні у віщо не вірила, окрім того, що чоловік, все ж таки, колись повернеться.

Ніна була пристаркуватою жіночкою, років п’ятдесяти, зі слідами колишньої шаленої краси на обличчі та бурхливих походеньок молодості, яка скінчилася нагло і фатально. Влітку можна було помітити великого скорпіона, що визирав жалом хвоста з-під майки на спині та химерне візерунчасте татуювання, що обплітало передпліччя. Коли її Тимур пішов на схід, вона вирішила, що з ним пішла і її юність, запал, стала виваженою та терплячою, відчайдушно волонтерячи скрізь, де лише можна, не усвідомлюючи, що її вогонь не зник і не змовк, а просто знайшов собі інше русло. Діти повиростали, їм діла немає до того, чим мати «бавиться», – дбають за статки, не чуючи ні янгола на плечі, ні ворога, що дише в потилицю.

У Зіни, третьої з бригади, навпаки, не було ні чоловіка, ні дітей. Від природи тиха і непоказна, мов мала польова миша за своє, ще не надто довге, життя не напташила добра: ні палаців, ні на таці. Вона розуміла, що нічого не буває «з одного копита» – в казки не вірила. Тому жила, як бог покладе – тривалий час працювала санітаркою у лікарні суворого режиму для злочинців, потім – доглядальницею у приватному геріатричному пансіонаті, а згодом, покинула роботу й пішла прибиральницею, переїхавши у стару, полупану хату, без газу і світла, на околиці міста. Та стара мазанка, з одного боку підтикана риштованням, дісталася у спадок від померлої бабці молодому (якраз їй у сини) АТОвцеві Антонові, якого, вже те не було відомо як, здибала, лежачого, у приватному пансіоні знайомої. Хлопця «долежувати» туди відправив батько, зневірившись у синові та лікарях. Антон був поранений, проходив реабілітацію та дізнавшись про загибель побратима викинувся з вікна шпиталю, і вже мало що могло йому допомогти. А Зіна зважилась. І вже який рік тягала його на візку і судно з-під нього. «Він людина, а не сміття» – лише раз прохопилася тій самій знайомій, та й вже.

Заправляла в царстві сірості і мотузочок Люсіль. Чому її так звали, нікому достеменно не було відомо. Її прабатьків, свого часу, викурили більшовицькі загони із Медвина, і тікали повстанці лісом із колишньої республіки аж до запорізького дядька, аби лиш врятувати животи: прадіда Петра, прабаби Ониськи і баби Пріськи, що ще була у прабабиному животі. Їм вдалося вижити і наслухатися переповідок про звірства червоних на їх батьківщині. Дядько ж був не в тім’я битий, тож мав і хату, і таку-сяку конячину, і корову, що муляла односельцям, мов камінчик у черевикові. Розкуркулили. А потім був голодомор. І зі всенької сімейки дядька Омеляна лишився він, його старший син Павло та племінник зі своїми дівчатами. Решту – поскладали у колодязь.

Потім була війна, і мужики пішли з кінцями. Ониська, зоравши собою шмат колгоспного поля, лягла у ріллю. А Пріська, зібравши нехитрий скарб із розореного хліву, бо хату розірвало вже давно, пішла до міста шукати правди і світлої долі. Вийшла заміж, народила Тетяну, вмерла пологами. Чоловік здав дитя у притулок і гайнув на цілину. І от вже коли Тетяна виросла, вивчилася, вийшла заміж – народила дочку Олену. Так на світі з’явилася Люсіль. Ця дитяча кпина прилипла ще змалечку, коли мала гулила: «Оцю я Люсі». За роки свого життя Олена зрозуміла, що за багатьма вдавано хорошими намірами криється підлість і ницість. Вона добре знала історію свого роду, не полінувалася покопирсатися в архівах. Із часом знайшла цих трьох – нащадків вцілілих після розгону Медвинського повстання. Під її крилом ніхто з дівчат не знав, що й інші мотузочки їх пов’язують, окрім тих, які перебирають руки…

Нині Олену шалено обурювало, що хтось може прагнути повернення беззаконня, яке нищило покоління її пращурів. Революція, Голодомор, репресії… Тут тобі і Афган, тут тобі й Крим і Донеччина, і Луганщина. Люсіль така: вона – не лайно на лопаті. Вона не буде стояти осторонь. Протистояння тече у жилах і пам’ять роду тримає невідплачені кривди.

Найстрашніший звір – це мати. Так кажуть. А найгірший ворог – жінка, дружина, що підтримає свого захисника. Мовчки подасть патрон і зв’яже сіточку. 

Вже немолодий Іван Дубинець мовчки дивиться на мене із своєї фотокартки. Очевидно, той особливий погляд прийшов з дитинства. Часу, коли душі українських козаків раптом ожили й набули нового втілення. В куточках очей сховався пронизливий блиск, що завжди відлякував ворогів. А десь глибше знайшлося місце смутку, який пережили медвинці під час повстання. Це горе нас змушували забути, але ми пам'ятаємо.

В сонячному промінні купалися стиглі вишні. Рік в Медвині видався багатим на різну городину. Люди раділи результатам своєї важкої праці, адже українці завжди були беручкі до роботи.

Через трохи вишні осипалися, затишні садки і будинки спустошили, а більшість селян повбивали. Натомість залишилися обдерті хати з курниками та чотири великих колгоспи.

Маленький хлопчик сидів в кущах, спостерігаючи те все жахіття. Більше в нього не буде мами з татом. Раніше вони завжди весело співали разом, а тепер відспівуватимуть їх. Подерті дитячі руки не знаходили собі місця, раз за разом натрапляючи на колючу кропиву. Степан згадував, як він радісно підносив їхнім захисникам повні клунки сала й хліба. Сам же він декілька днів нічого не їв. Та й не відомо, чи вдасться бодай вхопити окраєць хліба, бо голод в душі був не фізичним.

Величезну дірку нічим не закрити. Лагідні материні руки завжди акуратно  пришивали різнокольорові латки на порваний одяг. Тільки от ниток вже немає, а почуття - не тканина. Степанко плакав декілька днів, щодуху закриваючи собі рота. Він боявся тих звірів, які переламали його біленьку хатку. Чудовиська жорстоко забрали дитинство. Зараз хлопчик стомився й сліз на те не вистачало.

Під Ковтуновим ліском, на чистом полі лежало сімдесят дев'ять постріляних і порубаних тіл. Степан біг туди щодуху. Можливо, його тато не там. А якщо він живий? Скоро повернеться додому, щоб заспокоїти сина. І хлопчик буде не зовсім один.

Нелюдський крик почувся ще здалеку.

Медвинці серед ночі розшукували своїх рі