Твори

Мар'яна АНГЕЛОВА. Остання місія Еріки (2021)

Так далі не могло тривати… вона не може повсякдень жити їхнім життям, перетравлювати всі ці чужі історії, побрехеньки, зітхання. Це ніби відтиск на допотопній сухій копірці, щоразу блідіший. Щодня, щодня і без шансів чогось оригінального. Лише повтори! Вона врешті має розірвати пекельне коло – робота, робота, кава, робота, тарілка з холодними ошинками, робота і знову кава… Ні, тепер наостанок все частіше чай, бо її просто змордувало пекельне безсоння. У снах також якісь потаємні сценарії, романи, інколи – поезії – сполохи підсвідомого - не то вибухи, не то блискавиці. Їй дуже подобалося слово «мрево». Ніби марево і марення заразом – межа сущого і вічного. Це слово і сотні інших, улюблених, наче наближали її до логічного завершення колись блискучої кар’єри. Все менше слів могли її здивувати, відкрити щось нове. Чи була вона красивою – о, так! На неї любили дивитися, нею хотіли володіти. Та що там – вона пам’ятала доторки їхніх чутливих пальців – не менше сотні претендентів на її взаємність, а може і більше. Але повсякчас, брутально використана, вона зилишалася сама. Знову і знову, знову і знову. Курва! Що то за доля така, дивне слово приблудилося. Здається, з її польського періоду. Але самотність не така страшна. В ній буквально стугоніло незреалізоване бажання, місія! Понад усе вона хотіла стати жінкою, жінкою… а залишалася друкарською машинкою.

Так, це була доволі пошарпана німецька машинка Еріка, яка пережила переїзд до Польщі, далі до Києва, роботу в комендатурі, принизливі торги і продаж на Євбазі. Подумати лишень, її, справжню арійку, продали на вульгарному єврейському торжищі… Поруч з продажем тифозних блощиць, якими інфікували офіцерів, які тільки й мріяли втекти з цього пекла. Далі було дуже екзотично – прокламації, якісь миршаві розпорядження, відчай - ОУНівське підпілля. Саме тоді їй вживили інші літери, кирилицю. Це була доволі болюча екзекуція. Та врешті вона почала забувати сите німецьке життя і увійшла в нове, радянське. Щоправда, їй пощастило – по війні вона опинилася не в казенній установі, а в квартирі поета. Та не просто поета, а живого класика, лірика, генія! Якби вона таки була жінкою, то могла б спізнати жагу цього великого перелюбника. Але вона була Ерікою, лискучою друкарською машинкою із заплутаною біографією, практично без шансів на політ. Хоча хто ж може передбачити, що з ним трапиться вже завтра зранку! І воно таки прийшло, її велике випробування!

Поет повернувся додому на світанку, пом’ятий, стомлений, але вже натхненний. Еріка побачила його з вікна, коли він зупинився під розквітлим каштаном і знявши капелюха, ніби щось попросив у неба. Сьогодні він точно зможе писати, як колись! Він відчував, передчував, прагнув! Все частіше його інтрижки переставали носити сексуальний характер, а перетворювалися на пошуки творчого допінгу. Йому щораз треба було сильніших почуттів. А їх могла забезпечити лише одна – його законна Муза, його Марія. Вона шматувала його, кричала, ображала останніми словами і слухала образи, вона провокувала його і приймала провокації, далі вони билися, плювалися і врешті – кохалися. Та цього разу щось пішло не так. Дружина присікалась до машинки. Їй здалося, що ця чорна лярва чекає його повернення на вікні і готується прийняти чергову дозу поетичних відвертостей.

– Це все через неї, через поезію, будь вона проклята! – кричала Муза, чомусь показуючи на Еріку.

- Ну, Маруся, слухай, до чого тут вона, - намагався вислизнути з лещат ревності поет.

- Маруся? Маруся! Це їй кажи - Маруся. Я Марія! – натякала на суперницю дружина.

Таки вигадавши нову кару, Марія взяла машинку і, погрожуючи поетові, почала колихати її наче дитину. Градус протистояння наростав і врешті машинка спізнала красу польоту і то в буквальному сенсі. Падіння було руйнівним і болісним. Каретка з’їхала, чотири літери викривлені разом з держаками. О, мої ребра, встигла простогнати Еріка і затихла.

Тим часом на першому поверсі письменницького будинку молода поетеса щойно завела своїх дівчаток в дитсадок і намірилася щось писати. Сьогодні це мав бути редакційний висновок – справа рутинна і низькооплачувана, але така необхідна. Особливо, коли в тебе є малі діти і амбітний чоловік. Потім треба буде піти на роботу і там, в бедламі спільної кімнати віддрукувати цей «шедевр» – коротку рецензію. Зазвичай їй давали посередні твори якихось поетів-початківців. Ви правильно здогадалися - наша молода поетеса досі не мала власної друкарської машинки! І тут її увагу привернув навеличкий трикутний газон під вікном. На ньому лежало щось відчайдушно схоже … ні, не може бути, це якась мана. На газоні лежав розтерзаний, розбитий друкарський механізм. Господи, каретка відлетіла метри на два! Вже вдома поетеса взялася оглядати нещасну Еріку. І хто б у тому нужденному повоєнному світі відмовився від трофейної машинки. Але наша поетеса, сільська дитина з чистою душею вирішила відмовитися. Вона пішла сходами вгору і в кожній квартирі питала про злощасну Еріку. Врешті вона подзвонила у двері класика.

- Володимире Миколайовичу! – зніяковіла молода поетеса, - це не ваша машинка… впала… Еріка… там в мене перед вікнами, я машинку друкарську…

- Тамарочко, дорогенька! Нехай вам залишиться. Я на ній все одно вже не зможу нічого написати… забобони, - зітхнув геній і почвалав на кухню доїдати Марусині пиріжки, які обіцяли йому прощення і цілком прогнозовану втіху.

Так Еріка опинилася в письменницькій комуналці набагато нижчого статусу, але з не менш бурхливим життям.

-Ой, я уже ремонтував цю машинку, - загадково підморгнув поетесі майстер-єврей.

Його шанували в письменницьких колах за колоритні оповідки у поєднанні з тонкою делікатністю. Цього разу обійшлося без оповідок. Пінхас Моісейович, більше знаний як дядя Піня години дві морочився з Ерікою. І от нарешті гордо простягнув замовниці аркуш з видрукуваними літарами. Вони всі були рівненькі, з гарним відтисвом. Всі, окрім заголовної Ф. Вона виходила якась збита, без ніжки.

-Це зможу зробити тільки вдома, - пообіцяв майстер.

Та молода поетеса вочевидь не хотіла так швидко прощатися зі своїм новим щастям – машинкою. Чи вона просто помножила кількість рецензій необхідних на подальший ремонт. Тому й пообіцяли подзвонити згодом.

Еріка опинилася на новенькому письмовому столі. До неї раз по раз торкалася майже дитяча рука, то гладила, то пробувала каретку, тоненькі металеві облямівки літер, які тримали склянні мембрани. Ті, у свою чергу, захищали літери від стирання.

-Футбол, фабрика, фантастика, феєрверк, фіфа, о фіфа! – поетеса зрозуміла, що найближчим часом жодне з цих слів не має шансів опинитися в її поезії. Тому полишила безнадійну справу підрахунку збитків на машинку. Збитків, які були чистим прибутком, бо нова власниця машинки здобула інструмент не лише для натхнення, але й заробітку.

Та якщо ви думаєте, що місія нашої легендарної Еріки була саме в цьому, ви помиляєтеся. Певно, ви вже зрозуміли, що наша головна героїня мала щасливу здатність потрапляти в різні пригоди. І хоча скаржилася на відсутність новизни та різноманіття, цього разу їй таки випало здійснити свою місію. На жаль, останню.

-І звідки вона взялася? Тільки не говори, що її подарував Микола, - чоловік поетеси мав чи не єдиний талант - починати сварки на рівному місці.

-Я її знайшла! Їй Богу! – зашарілася щаслива власниця Еріки.

-Знайшла? Ти серйозно? Ну, мене тут за дурника мають, але ж не настільки. - чоловік рушив довгим коридором у напрямку кімнати найвідомішого мешканця комуналки. Пристрасті накалялись.

Перекладач Микола був холостяком та ексцентриком. Отримуючи гонорар за свій черговий переклад, він поспішав розпрощатися з усілякою можливістю оміщанитися. Гроші пекли йому руки і він витрачав їх з шаленою швидкістю. Позичав друзям, летів на матчі улюбленого Динамо через весь Союз, купував найекзотичніші, бажано абсолютно неужиткові речі. Скажімо, оті дві статуї негритосів на повен зріст, які чи то прикрашали, чи то захаращували його заповнену книжками кімнату. Але найбільшою атракцією Миколи були подарунки друзям. Він з біблійною щедрістю зазвичай дарував людям те, про що вони найбільше мріяли! І до слова, саме так у нашої поетеси нещодавно з’явився письмовий стіл.

-Миколо, відчини, - загупав чоловік у двері. – Це ти подарував машинку?

-Машинку? – заспаний Микола не міг в’їхати в провокаційне питання і глянув на поетесу. Вона відчайдушно замахала головою! – Поки не я! – резонно сказав перекладач.

- Це ти! Ти знову випендрюєшся! – наполягав чоловік.

- Пішов у дупу! Я всю ніч не спав, – філософський відповів Микола і з хряскотом зачинив двері.

Еріка була щаслива, життя заграла новими барвами. В такий шарварок вона досі не потрапляла. Інтриги, кохання, шалені ревнощі, політ, смерть і воскресіння, і знову, знову ревнощі. Ось воно - справжнє життя! Але на цьому пригода не закінчилася.

По обіді Микола привів з ресторану «Інтурист» якусь неймовірно стильну особу. Зазвичай перекладач, який знав понад двадцять мов, їв у ресторані. Цей єдиний прийом їжі відбувався після відкриття годині о першій і називався снідання-обідання. Микола і таємнича незнайомка говорили англійською, але було таке враження, що жінка ця українка. Тим паче, що під модним демисезонним пальто вона носила дуже гарну, навіть раритетну, вишиванку. Від неї пахло екзотичними парфумами і закордоном, над модними темними окулярами трошки запитально вигиналися архетипні брови. Неначе жінка себе питала, що я тут роблю. Негри реально вражали! Треба сказати, що перекладач частенько приводив гостей, тим паче, що він використовував «Інтурист» ще й задля того, щоб послухати живу іноземну мову.

Десь за півгодини Микола виглянув і покликав сусідку, - Тамаро, а зайди до нас! Можеш принести машинку?

Так Еріка опинилася в чудернацькій кімнаті, до стелі забитій книгами, з аскетичною канапою та важким старовинним столом. А ще тут були кролевецькі рушники, підшивки закордонних газет і статуетка Дон Кіхота, роман про якого нещодавно заходився перекладати геніальний Микола. Випрасувана сорочка на бильці стільця була єдиною світлою плямою в приглушеному, демонічному інтер’єрі. Ну, і негри посеред кімнати далі робили свою справу – вражали!

- Це Олександра! Вона щойно приїхала з Медвина. Точніше, вона приїхала з Нью Йорка, - представив гостю Микола. В кімнаті і тон розмови, і її значення відразу набули інших сенсів.

- Ясно, - абсолютно спокійно відреагуала на новину молода поетеса, поставивши машинку поруч з Миколиною друкарською на стіл. Еріка здивовано розглядала конкурентку. Добротна, теж німецька. До біса, що тут коїться?

- Микола сказав, що ви з Черкащини? – чистісінькою українською запитала Олександра.

- Так і є. Ми з Великих Голяків, це поблизу Мельників. Але до війни я жила в Богуславі. Медвин – такий теплий спогад. Колись дитиною була там на ярмарку. Гарно, пагорби…

- Ти знаєш про Медвинську республіку. Про повстання? – перепитав Микола.

- Певна річ! - Відповіла поетеса, присіла на крайчик канапи, говорила спокійно, розсудливо. Але слова не зважувала, ніби знала, що тут не здадуть. - От тільки там все зачистили енкаведисти. Мої дядьки були на іншому боці, але їх теж порішили. Один боротьбіст, другий махновець.

- Книжка є про це. Гарна книжка, від нашого земляка Івана Дубинця, - сказала Олександра і витягла з сумки згорток. Подала до рук поетеси книгу. Стало зрозуміло, що Микола її вже бачив і прийняв рішення втаємничити у справу сусідку по квартирі.

- Дубинця знайшли отруєним газом в нью-йоркській квартирі. Ще він зібрав унікальні свідчення про голодомор, – зауважив перекладач.

- Зрозуміло. Що робимо? – спитала молода жінка.

- Треба передрукувати книжку. Потрібна чиста машинка!

- «Медвин горить». Невеличка, - зважила книжку на долоні поетеса.

- Так, невеличка, років на десять потягне, - зауважив Микола. – Пані Олександро, коли буде передрук, хто повезе книжку землякам?

- Думаю, Денисенко, мій поручитель, - сумно усміхнулася Олександра.

- Батько режисера Володі Денисенка, який нас познайомив, учасник повстання, - пояснив перекладач. – Машинку для передруку треба чисту, щоб вона потім не світилася в жодному видавництві.

- Зроблю три закладки по три, далі вже погано видно. Так з оригіналом буде десять екземплярів, - сказала поетеса. – На перший випадок вистачить?

- Дякую вам… тобі, - Олександра без модних окулярів була схожою на свою землячку.

- Але є одна штука, точніше – дві, - сусідка повернула голову до Миколи. - У неї пошкоджена літера Ф, а це дуже прикметно! Тому машинку далі можуть відслідкувати. Але майстер її раніше ремонтував, сказав, що до падіння цього ганжу в машинки не було. Це від удару.

-Ну, наше щастя, дівчата. Літера Ф в українській мові найменш уживана, - заважив перекладач і всі якось вибачливо засміялися.

- А найчастіше яку літеру викорсистовують? – Олександрі хотілося якось продовжити розмову, яка очевидно вичерпалася.

- Літеру П, здається, - відповів Микола.

- П, як Правда?

- Простір, природа, політ…

- Політика, повстання.

- Покидьки, підлість, подонки…

- Парадокс!

- Письменники!

- Добре, візьмуся я за Передрук! – усміхнулася сусідка. – От тільки друга заковика - машинку мені подарував Поет і він про неї знає.

- Він петлюрівець! – додав Микола і від цього всім стало якось легше.- Тамаро, ти не переживай. Я тобі подарую нову машинку!

- Боже збав! Знову П – подарунок, – ще гучніше зайшлася поетеса. – Підемо ми з Ерікою до роботи. От така в тебе місія, рідненька! Чи ти думала про неї вранці, чи мріяла? Ех, не судилося сьогодні народитися геніальному редвисновку!


Роман АНДРІЯНОВ. Пазли пам'яті (2021)

Споконвічний конфлікт поколінь… бабуся насварила батьків, як маленьких. Розказала про їхню безвідповідальність, недбале ставлення до батьківських обов’язків, ще раз навела страшні приклади наслідків довготривалого «сидіння» в інтернеті, нагадала батькові, що його вона так не виховувала!

Батько, який і сам іноді полюбляє пограти в «стрілялки» щось спробував заперечити та одразу отримав удар з другого фронту. Мама теж перейшла у наступ, підхопивши бабусину пісню, і почала перераховувати, що він як батько повинен робити і чого не робить. Ґвалт зняли добрячий. Ситуація переростала у глобальний конфлікт.

Батько говорив, що він заробляє гроші, забезпечує добробут і не так вже погано забезпечує, бо сім’я може собі дозволити новітні гаджети та досягнення техніки, про які інші навіть і не знають.

До чого ті гаджети, коли дитина з ними втрачає своє здоров’я і не бачить живого спілкування з батьком?

Так, добре, я кину заробляти і буду з ним більше спілкуватися!

Як завжди, на допомогу всім прийшов дідусь. Він сказав, що спробує зі мною домовитися, а як уже ні – то нехай переходять до радикальних заходів.

Дідусь прийшов до мене у кімнату. Я чемно зупинив гру і усім видом показав, що готовий його вислухати, але і він потім вислухає мої контраргументи.

Коли ти шукаєш щось для уроків, - почав дідусь – тут все ясно, заперечень не може бути. Та коли ти годинами граєш у гру або теревениш з друзями – тут є декілька питань.

Уважно слухаю – я вдаю максимальну терплячість та вихованість.

Що дають тобі ці іграшки та віртуальна дружба? Невже не приємніше зустрітися з друзями?

Дідусь – учасник протистояння на Майдані та АТО. У нього багато знайомих, друзів, побратимів. З кимось він спілкується по телефону, багато з ким зустрічається. Та це й зрозуміло – він не звик до соцмереж.

Намагаюся йому м’яко заперечувати: зараз не ті часи, це економить час, та й ще: Сергій – найсильніший у нашому класі, а у грі я завжди його обходжу! Зараз всі так живуть!

– Е, ні! Далеко не всі. Та й жити – це діяти, робити справжні вчинки, а не ховатися за вигадані персонажі у іграх. Давай так: кожен день я буду розказувати тобі якусь історію з життя. Скільки часу тобі буде цікава моя історія – на скільки хвилин менше ти будеш грати в ігри.

У мене немає вибору, інакше, взагалі жорсткі заходи вживатимуть.

Розкажу тобі про Медвинську республіку.

Може, я краще на історії про неї почитаю?

Та, може, й краще, та підручник не містить цієї історії.

У селі Медвин на Київщині місцеві жителі створили власну українську республіку, яка протрималася майже місяць.

Чому в підручнику про це нічого немає?

Про цю історію широкий загал взагалі довго не знав. «Совєти» таки добре злякалися і разом із самим селом вирішили і пам'ять про ці події стерти.

Повіяло чимось таємничим…

Так як у «Людях у чорному»?

Не зовсім. Події Медвинського повстання відбувалися у далекому 1920 році, а винищення його учасників тривало аж до 1938 року. Навіть згадка про ці події повинна була навіювати жах смерті. Хочеш жити – мовчи, а краще – забудь!

Та що ж там таке сталося?!

Закривай очі і слухай! Раз тобі комфортніше у віртуальному світі – спробуй уявити як це могло бути.

Революційні події у Петрограді отримали жвавий відгук у Медвині. Хоч і був Медвин селом, та місцеві жителі доклали чимало зусиль до формування національної свідомості не тільки у школярів. У них навіть культурно-освітній гурток діяв.

Не сиділи і не чекали. Дізнавшись про політичні зміни, створили земельний комітет і почали ділити панську землю. Це була споконвічна мрія – бути господарем на своїй землі. Та потяглася безкінечна зміна влади і окупантів – то німці, то більшовики, то денікінці, то поляки…, а треба їм усім від селян одне – хліба! Не орали, не сіяли, нічим не допомагали, не питали «чи є удосталь?». Усі тільки вимагали: «Давайте! Давайте!»

Розплющую очі:

Як це «Давайте!»? А ви хто такі? Звідки прийшли? Хто їх кликав? Що ви нам за хліб дасте?

Ото ж так, синку! Ніхто нам нічого не давав. Тільки вимагали: «Давайте! Повинні! Мусите!».

Та що ж це за порядки такі?

Порядки «совєтські».

Увійшовши у село вп’яте, червоні комісари почали вимагати величезний продовольчий податок, проводити мобілізацію. Коли місцеве населення почало обурюватися, комісари погрожували, що «витрясуть з селян душу, а те, на що поклали око – заберуть»! Швидко зрозумівши ситуацію, селяни проголосили свою республіку. Свою, власну. Нікого не чіпали, ні до кого не втручалися, та свого віддавати не збиралися, але стояли на своєму! Нашвидкуруч почали будувати оборонні споруди. Сподівалися, що дочекаються допомоги із сусідніх сіл.

Отож! – прийшов батько. – Не сидіти та чекати треба було, а домовлятися з сусідами!

Вони не сиділи… розумний тут говорити, а там все по-іншому…

Дідусь замовкає. Мабуть, згадує свої буремні дні. Потім продовжує:

– Тільки кадровим більшовицьким військам вдалося зламати опір селян. Ті, кому пощастило, відступили у ліс, а в Медвині почали хазяйнувати більшовики: спалили близько 600 хат… грабували все, що вціліло, забирали продовольство. Всіх, хто хоч трохи викликав підозру, заарештовували і віддавали до військового трибуналу. Звідти ніхто не повертався.

Батько з дідусем ще довго сперечалися про тактику повстанців (про мене вони вже забули), та прийшла бабуся і наполегливо запропонувала на сьогодні припинити дискусію. Дідусь так розхвилювався, що пішов пити ліки, а я вирішив, що обов’язково прочитаю про Медвинську республіку докладніше, аби всі пазли склалися в моїй уяві єдиною картиною пам’яті.

Катерина БАЗІР. Нездійснені мрії (2021)

Крок.

«Невже усе ось так і закінчиться?»

Ще один крок.

Під ногою хруснула гілка, але Ничипір не зважав. Він продовжував йти. Він був змушений йти. Наче насміхаючись над ним, крізь гілля дерев вперше за декілька днів пробивалося сонячне проміння, і лагідно торкалося обличчя.

Ничипір мимоволі перевів погляд на брата, що йшов попереду. Кремезна статура Купріяна вирізнялася з-посеред інших, і хоча Ничипір не міг бачити його лиця, він був впевнений, що воно, як завжди, напружене і відсторонене.

Йому було не страшно за себе, його душа вже давно втратила здатність відчувати. Проте його серце боліло, переймаючись за долю рідних.

«Що ж буде з мамою, з бідними тіткою та дядьком? З нашим селом?»

Ще один крок.

Вже так близько.

«А втім, що буде з Україною?»

Вона палатиме, Ничипоре.

Палатиме, як палав Медвин того тисяча дев`ятсот двадцятого року.

***

Старенькі хатини спалахнули, мов копиці сіна. Добре, що він останнім часом погано спав, і встиг швидко вивести маму та брата, поки полум`я не зжерло все довкола їхньої домівки. Не всім так пощастило. Хапаючи декілька потрібних речей, він всучив їх мамі та закричав до малого.

- Федоре, біжіть до лісу, чуєш?! Я залишуся, допоможу кому зможу, а ви з мамою біжіть! Будьте обережні, не попадіться тим клятим звірам.

Федір несміливо кивнув, і Ничипір, підбадьорливо стиснувши наостанок худеньке плече брата, вибіг на дорогу. Могутня яблуня, що росла собі біля їхньої хвіртки., вже теж палала. Охоплена полум`ям гілляка з тріскотом впала, зачепивши руку хлопця. Той голосно вилаявся, проклинаючи ворога. Зціпивши зуби, Ничипір намагався не зважати на кров та біль від опіку, і допомогти односельчанам, крики й плач яких роздавалися звідусіль.

Дим заважав не лише дихати, а й бачити будь-що у тому пеклі, в якому вони опинилися. Нашвидкоруч зробивши з обгорілого шматка сорочки щось схоже на пов'язку та закріпивши її на обличчі, Ничипір кинувся в напрямку до хати дядька Якова, що жив неподалік.

Він побачив його біля сараю. Дядько, тихо плачучи, дивився як догорало усе, що він тяжкою працею наживав упродовж життя, плануючи передати його своєму синові. Поруч, прихилившись до нього і мовчки здригаючись, стояла тітка. Тоненька, ніби тростинка, вона, здавалося, ще більше зменшилася від горя.

- Дядьку! - торнувся його плеча Ничипір. - Вам треба забиратися звідси! Тут небезпечно, тікайте у ліс!

- Що? - здригнувшись, за декілька секунд відізвався той. - З Галиною та Федором усе добре?

- Так, так, і ви скоріше тікайте, хутчіше!. Де Купріян, дядьку?!

- Не знаю… Не знаю, Ничипоре! – розпачливо скрикнув Яків, виходячи із заціпеніння.

- Беріть тітку і йдіть! Ну ж бо!

«Ганна. Треба дістатися до неї.» - пульсувала в хлопця лише одна думка. Допомігши кільком селянам і радячи всім старим тікати, він вибіг на вулицю, що вела до церкви.

Осліплений, обгорілий, знесилений, Ничипір побачив Купріяна, такого ж чорного, як і він сам, біля хати кобзаря Антіна. Той допомагав йому та бабці Гафії вибратися з вогняного полону.

Тут крики людей довкола здавалися ще гучнішими. Крізь дим хлопець побачив стовп яскравого полум`я. То палала церква.

«Ганна».

Він мчав так стрімко, як міг, разом з тим роззираючись та вишукуючи серед постатей її. Він не міг кричати, дим переповнював його легені. Біля будинку священника він спинився.

Ганна лежала, закривавлена і обгоріла, посеред згарища, у тому місці де в будинку священника колись була вітальня. Ганна, її два маленькі брати та батьки.

Ось тоді для Ничипора його життя перестало мати значення.

Після пожежі селяни побачили, що вщент згоріло більше третини усіх хатин. Будьонівці покарали повстанців.

Повстанців, які боролися за свободу рідного краю.

***

День, коли будьонівці заполонили село, і захопили молодих хлопців назавжди закарбувався в історії багатостраждального, але такого гордого Медвина. Юнаки, у більшості своїй безневинні парубки, які мріяли про вільне щасливе життя на рідній землі, стали жертвами людської жорстокості.

Крики в той день були ще страшнішими, ніж ті, які лунали в день пожежі.

Плакали матері.

Блідніли батьки.

Будьонівці звинуватили селян у пограбуванні обозу.

Вісімдесят хлопців, вісімдесят нещасливих душ було захоплено ними та замкнено у волосному карцері.

Серед них був і Ничипір. Ничипір, який пустими очима поглядав на брата Федора, на Купріяна.

Купріян подивився на хлопця. Вони обидва знали, що живими їх не відпустять.

- Йому лише чотирнадцять. - неголосно зауважив Купріян.

- Тут є вікно. Воно замале, та, мабуть, ваш хлопець пролізе. - раптом промовив Сидір Дяченко. - Треба лише трохи натиснути і воно видавиться, цвяхи все одно старі.

«Ми з ним разом ходили до школи» - раптом згадав Ничипір.

Це було лише декілька років тому, а здавалося, їх пройшло мільйон. Він оглянув кімнатку, і помітив тут же й двох братів Сидора, Андріяна та Дмитра..

- Федоре, ризикнеш? - спробував посміхнутися тому Сидір, але гримасу на його обличчі навряд чи можна було назвати посмішкою.

«Цього року ми всі забули, як воно - посміхатися».

Федір повернувся до Ничипора. В його очах можна було побачити страх і розпач. Зрештою, він був ще дитиною.

Але хто з тих вісімдесяти людей не відчував розпачу?

- Тікай, Федоре. Передай мамі, що я люблю її. - прошепотів Ничипір малому, назавжди викарбовуючи в пам'яті образ брата.

Ледь стримуючи сльози, Федір міцно обійняв його, і, глянувши востаннє, протиснувся через віконце.

Ничипір присів попід стіною, ноги не тримали його, та закрив очі.

«Нехай Бог береже вас».

***

Крок.

Ще один крок.

Як іронічно. Скільки разів вони втікали сюди разом з Ганною, щоб побути наодинці і сховатися від всевидющого ока її батька.

А тепер тут все закінчиться. Тут, у Ковтуновому ліску.

Де він знав кожну травинку. Кожне дерево.

Де проводив літні вечори і ранки.

Де будував мрії, спершу сам, потім з Ганною.

Вони хотіли власну хатину й чотирьох дітей. Ганна сміялася над ним, але її очі завжди захоплено сяяли, і вона уважно слухала його наміри та завжди підтримувала.

«Але й Ганни вже немає» - раптом нагадало йому серце, яке тепер нічого не відчувало, обпалене болем.

Ще один крок.

Безглузді думки заполонили його голову.

«А завтра ж свято. Старий Дяченко поведе тих нещасних трьох корів на випас. А Антін, мабуть, зіграє у пам`ять про нас якусь сумну пісню. Може навіть нову придумає?».

Втім, для Ничипора, як і для решти хлопців, вже не було ніякого завтра.

Їх змусили спуститися вниз, у балку.

Три брати Дяченки стояли, притиснувшись один до одного, мовчазні і горді. Ничипір поглянув на Купріяна, розуміючи, що бачить брата востаннє. Він заплющив очі й згадав маму, Федора, згадав Ганну.

І тоді, під постріли, його серце забилося швидше. Через якусь мить він впав, притиснений до землі купою інших тіл.

Його серце забилося останній раз. І завмерло.

Вмерти за рідну землю йому було не страшно. Страшніше – жити на поневоленій.


Роман ГАЛКІН. Медвинська покрова (2021)

Жовтень в тому році був надзвичайно холодним. Що там казати: усе життя українського селянства протягом кривавих подій революції та громадянської війни стало не те, що холодним, воно перетворилося на страшну реальність, просякнуту людською плоттю, стражданнями, слізьми і покаліченими серцями невинних душ, безрозсудно насаджених на багнети червоних мародерів.

Так, 1920 став, по істині, роком мародерства, коли шалене викачування ресурсів з села досягло свого апогею: поряд із політичною боротьбою виникла боротьба природна - кожен думав в першу чергу про шматок хліба.

Втім, того дня я і матір думали далеко не про хліб насущний, а про те, як прогріти нашу невеличку хату. Почуття неймовірного холоду у перші дні жовтня перемогло над масовим почуттям голоду. Нічого не може бути гіршого, аніж невтримне бажання їсти і синхронна потреба у теплі. Без перебільшення скажу, що ці двоє здатні вбити людину за лічені дні, а то й години. Прикладом того є усе сімейство Коновальців, що проживали на сусідній вулиці і загинули при таких обставинах за якихось два дні. Спочатку їх дворічна донечка Софійка, а наступного дня і мати Ярина. Батько ж Богдан просто не витримав втрати найрідніших і, не убачивши сенсу подальшого свого життя, повісився.

Найближча до нашого села лісова ділянка була повністю вирубана червоними ще взимку 1918 року для ресурсного потенціалу «доблесної» робітничої армії. Така «акція» позбавила не тільки наш Медвин запасів дров для зимового прогрівання хат, а й навколишні села Ольховець, Хиженець, Гути і Дмитренок.

Медвинська республіка у ті години як ніколи відчувала відрізаність від всього світу і тільки шалений міг того не помітити. Усе наше, тепер вже не життя, а дике існування було зведено нанівець і лише най витриваліший міг вирватися з того смертельного кругообігу.

Не довго думаючи, я поцілував матір, взяв сокиру свого покійного батька і покинув дім у пошуках хоч якихось дров і їжі, аби пережити ще один день. Проте ніхто з медвинців не міг і припустити, що то буде одна з найтрагічніших дат в історії нашого героїчного села.

Цього разу, разом з сусідським хлопчиком Сашком я вирішив піти по дрова аж на окраїну Гударового яру. За чутками селян у тих місцях повинні були залишитися ще не зрубані червоними дуби. Небезпека була тільки в тому, що за останніми даними медвинських лазутчиків якраз у той район нещодавно був перекинутий один із обозів кінної армії більшовиків. Не вагаючись, під страхом смерті, ми таки вирушили у путь, наївно покладаючись на вдачу.

По дорозі до яру я постійно думав про батька. Як же його у ті страшні хвилини не вистачало. На деякий час здавалося, що я вже змирився з його трагічною смертю на фронті у 1917… Три роки пройшло, а час не лікує, лише розтерзує незатягнуті в юнацькому серці рани і посилює потугу за найдорожчою для мене людиною.

- Святославе, прийшли! Хутчіш до роботи, поки не натрапили на червоних, - оглядаючись навколо промовив Сашко і був готовий допомогти.

Невеличкі дуби дійсно були ще не займані, тож ми негайно приступили до роботи. Значно облегшили процес сухі гілки, що попадали з дерев під дією вітру. На все про все було витрачено десь хвилин сорок, аж раптом, наші плани перервав стукіт кінських копит, що наближався з-за яру.

- Ховайсь,- гукнув я Сашкові, - і стрибнув до траншеї, що була вирита кимось неподалік.

- Ні слова з вуст, Святе, благаю, бо поляжемо від куль більшовиків, - шепотом сказав Сашко.

Стукіт припинився і було зрозуміло, що незвані гості зупинилися неподалік:

- Товаришу Самойленко, гайда до обозу і передай наказ, щоб військо вирушало до яру і ночувало там. Двадцять бійців візьми і направляйся до Медвина. Організуємо селюкам продрозверстку за їхню петлюрівщину як положено! Виконуй!

- Слухаюсь.

- А я «прочешу» тут територію, аби зайвих очей не було.

Наміри червоних більш ніж зрозумілі: сьогодні день буде облитий кров’ю, об’єми якої представити ніхто не міг.

Як тільки окаянні покинули се місце змови, ми з Сашком позбирали залишки нарубаних дров і хутчіш побігли до села. Страх не стільки за себе, скільки за односельчан був таким сильним, що змушував бігти зі швидкістю африканського гепарда. Не вперше помічаю, що сильні емоції здатні мобілізувати найпотаємніші ресурси людського організму, коли нависає смертельна небезпека над тобою і побратимами.

Я встиг лише закинути половину дров до хати і, не пояснивши нічого своїй наляканій матері, побіг по іншим хатам попередити людей про навалу і каральні наміри червоних, що з хвилини на хвилину мали навідатися сюди. В першу чергу до лісу стали відступати учасники повстання і найближче до них оточення. «Дамоклів меч» же висів над іншими селянами, які постали мішенню для більшовицьких катів.

Під гучні постріли, під стукіт кінських копит і з криками «Долой петлюровщину, долой врагов народа» ці дикі слуги Вельзевула увірвалися в село. Головний кат наказав зібрати усіх. Казав, що ми бандити і петлюрівці, грабіжники і хитрі тварюки, які обікрали їх обоз вночі. Далі червоні мародери поставили ультиматум: якщо не повернемо усе вкрадене у вигляді продуктів за одну годину, то з кожним буде ось так – вивели трьох чоловіків, одного застрелив, а двох зарубали шаблею. «Герої-карателі, нічого не скажеш», - подумав я і зрозумів тоді усю суть соціалізму…

Публічна страта невинних людей налякала селян і більшість повтікали. У відповідь на це, кати зібрали молодих чоловіків і вивели до урочища Колтунів лісок, де і порубали невинних.

Ту ніч перед Покровою я запам’ятав на все своє життя. Порубані, скалічені слугами Сатани тіла односельчан лежали бездиханно і стікали кров’ю. Кров’ю, якою вже вдосталь була просякнута українська земля. Вже вкотре твої сини, Україно, помирають від багнетів і куль за наше майбутнє, за славу і честь. І не видно ні кінця, ні краю; не видно нічого: лиш темряву і залиті червоною рідиною трупи невинних, що покривають землю своєю бездиханною плоттю.

Тієї ночі небайдужа половина медвинців переносила і ховала з честю своїх односельчан. «Ще один день пережитий і ніхто не знає, що там буде завтра. Страшні часи настали, страшні…», - подумав я, а у церкві тим часом били у дзвони: настала Покрова. Холодна і кривава Покрова.

Ярослав ГОЛУБНИЧИЙ. Женці жнуть (2021)

Розділ І

Палюче сонце стояло над Медвином. Селяни зранку тяжко працювали в полі, косили пшеницю зі сльозами на очах, бо через продрозкладку вони втратять частину свого хліба. По селу походжали більшовики, які забирали в людей продукти, а потім вагонами везли їх у Росію.

Кинувши роботу, до своєї хати біг сивий чоловік у вишиванці. То був Нестор Шумейко. Заскочивши в дім, він міцно зачинив двері та кинув дружині:

– Заховала?

– Га? А, так, у.. – Наталія хотіла сказати, де заховала, але її перебив чоловік.

– Цить! Не говори куди! Будуть бити – не скажу, тому що не знатиму.

Шумейко глянув у вікно та побачив більшовиків, які йшли до його хати. Він одразу намагався заспокоїтися, щоб не видати себе.

Переступивши поріг, командир загону одразу до нього заговорив:

– Добрий день вам, Шумейку! А що це ви тут робите?

– А я.. – нервово промовив Нестор, очима шукаючи причину, – я хотів прослідкувати, чи моя дружина усе віддала вам!

– Це дуже добре, але хочу запитати, чому на тому тижні ви дали нам два мішки зерна, а на цьому он один лежить? – запитав командир, кинувши оком на мішок посеред хати.

- Ну як чому? – здивовано вигукнув. – Ви минулого разу забрали багато, бо наших же братів з Росії треба годувати…

– Еге ж, – погодився командир.

– А врожай же, він не безкінечний, – продовжив свою думку Нестор. – Цього разу надлишку великого ми не назбирали, ось віддаємо, що є...

– Добре, повірю вам на слово, – пробубонів під ніс командир. – Хлопці! Забирайте мішки та хліб!

Загін одразу згріб, що було на столі, та пішов далі збирати продукти по хатах. Нестор зітхнув і присів на лаву відпочити.

– Я думав у мене серце зупиниться, – міркував уголос Нестор.

– Не вигадуй, це ж не вперше, – заспокоювала його дружина.

– Та для мене кожен раз, ніби останній, – мовив чоловік.

Нестор Шумейко підвівся та пішов далі працювати, щоб наступного разу мішок зерна і дійсно не став останнім. Ця думка дуже мотивувала не тільки його самого, а й інших селян. Люди в Медвині були працьовиті, тому жили в достатку, а де достаток – там і “червоні”, які не могли його терпіти.

Селом пролунав церковний дзвін. Збори. Шумейки, як і інші селяни, на них пішли. Збори були дуже бурхливими, усі втомилися від продрозкладки та зухвалої поведінки продзагонівців.

- А на який фронт буде мобілізація, коли війна закінчиться? – спитав хтось з натовпу.

– На Колчаковский сибірський фронт! – відповів командир.

– Та хто ж за чужину воювати то буде?! – обурились люди.

– Для більшовиків жодна країна не є чужиною! – сказав командир.

– Та годі війна! Чому податок такий великий? – обурено питав хтось з люду.

– Ми з вас душу витрясемо, а зберемо! – знову відповів командир. - І мову ету дурацьку заставім забить! – викрикнув він же.

Нестора ці слова розлютили, адже української мови його рід вчили з покоління в покоління. Примуси забути свою рідну мову можна порівняти з тим, як на твоїх очах спалюють батьківську хату. Він не витримав та вийшов з натовпу, щоб висказати усе командиру.

– Усі знають цю мову з давніх-давен! – вигукнув Нестор. – Це теж саме, що ми би вам забороняли російською мовою розмовляти, це ж нелюдяно!

– Ви, сєльскіє дурачкі, ще нам запрєтіте говоріть на язике, на котором хотім! Да у вас сіл не хватіт! – розлючено вигукнув командир.

Після зборів люд почував себе розчавленим, адже відчував, що більше не буде жити, як хоче: у волі та зі своєю мовою. Звісно, надія залишалася. Мабуть, це єдине, що залишилось, але вона була десь глибоко у серці.

– Дарма ти сказав це, Несторе, – говорила дружина, лагодячи вечерю на стіл.

– Та я теж так думаю, – зітхнувши, відповів на докори жінки Нестор. – Все ж таки при німецькій окупації жили, при денікінцях жили та й при більшовиках будемо жити.

– Ну а хто казав, що не будемо жити? – спитала Наталія. – Ми українці, як тільки не жили, як нас не хотіли здихатися – зась! Наша нація завжди буде сильна, бо з нею наша віра! – мотивувала вона чоловіка. – Ну годі, давай вечеряти та підемо спати.

Розділ ІІ

Наступного ранку до селян дійшла звістка, що повстанці на чолі з Хомою Лебедем пов'язали продзагонівців та членів волревкому. Хтось радів цій новині та був готовий танцювати гопака, а хтось лиш зітхнув та пішов далі працювати з тяжкими думками. Нестор був серед других, тому що в нього вже не було віри в те, що вони нормально заживуть. Він сидів біля сліпого бандуриста, який дав цю звістку людям, і ділився своїми думками.

– Ну розумієш, Антоне, – говорив Нестор, – влада з сімнадцятого року майже щомісяця змінюється, більшовики вп’яте, здається, прийшли. Так ви хочете, щоб ушосте?

– Ми зрозуміли свої помилки, все буде інакше, – спокійним тоном сказав Антон Петюх.

– Та скільки разів я вже це чув! Я вже втомився, не знаю ким себе навіть вважати! – обурено мовив Шумейко.

– Спокійно, Шумейку, ми вже риємо рови, нашу республіку підтримали Дмитренюк, Гути … - продовжував Антон, поки його не перервав Нестор.

– Так ви тепер республіку проголосили?! – здивовано та розлючено спитав Нестор. – Годі ж над нами знущатися, ну скільки можна?

– Якщо знущаються по-твоєму – іди в загін добровольцем, – незадоволено сказав Антон.

Нестор зітхнув і з важким серцем пішов працювати.

Протягом року він бачив, як з інших селищ приходили вояки та йшли в наступ. Вони вірили в перемогу та в неньку Україну, і хоч не всі мали рушниці, не вистачало набоїв, проте кожного разу вони сміливо йшли в бій. Нестор відчував себе зрадником, не кращим, ніж ті самі більшовики. Ця думка мучила його місяцями, не давала спати.

Розділ ІІІ

Холодна жовтнева ніч. Запах пороху різав носа, більшовики вже оточили село і були готові йти в наступ. Селом снували чоловіки, готуючись іти в бій, свій останній бій.

Нестор стояв на ґанку та дивився на це все. Наталія вже пакувала речі. Глянувши на свого чоловіка, підійшла до нього.

– Несторе, гайда збиратись, – вмовляла вона його. – Хлопці відженуть, і ми підемо геть, будемо жити, як раніше.

– Ні, жінко! – вигукнув Нестор. – Протягом усього життя я тікав від того, щоб захищати свою землю та народ! Набридло! Не тікатиму більше! Хлопці! Стривайте, я з вами!

Бійці лише кивнули Нестору, коли він наблизився до них. Командир передав йому кілька патронів та сказав дістанеш:

– Гвинтівку там дістанеш.

Чоловіки розуміли, що цей бій для багатьох буде останнім. Проте кожен хотів дати можливість своїй сім’ї бути вільною, навіть ціною власного життя.

На виході одразу почали свистіти кулі, вогні з рушниць освітлювали все навколо. Нестор не боявся йти без рушниці, він тримався своїх побратимів та чекав, коли в когось закінчаться набої, щоб він зміг вистріляти свої.

Свиснула куля біля вуха. Як скошений колос, упав поряд побратим Шумейка. Чоловік підхопив його рушницю та зарядив своїми набоями. Шумейко не вмів до ладу стріляти. Він був звичайним хліборобом. Серп та ціп – усе, що він тримав у руках.

– Геть з моєї землі, недолюди! Не ваша вона, а моя, моя! – голос Шумейка тонув серед пострілів та диму. А він просто біг вперед, стріляв наосліп та надривно кричав.

Постріл – і він вже на землі. Його рушницю одразу ж підхопили. Так має бути: живим вона потрібніша. Кров просочувалася в землю і робила її ще чорнішою. Більшовики наступали, вже горіли хати.

– Зустрінемось там, Наталко…


Оксана КАРПЕНКО. Невідправлені листи (2021)

Лист Перший.

Привіт, дідусю.

Я з батьками приїхала у Медвин. Я була у тебе вдома. Пила з кроликами чай з одної мисочки на лежанці. Які ж смачнючі сливи та грушки! Їх сушить бабуся Одарка, твоя дружина. Я знаю, що ти помер ще перед війною з фашистами. Люблю тебе. Мені 5 років.

Лист Другий.

Привіт, дідусю.

Не стало бабусі Одарки… Медвин взимку, як казка… Провели бабусю… Тепер ви разом…

Я вже в 10 класі. Я знаю, що ти був репресований. Рідні кажуть, що тоді, у тридцять восьмому, людей забирали «просто так», без вини. У 1958 р. тебе реабілітовано. Тебе згадують усі твої рідні.

У мене вдома є світлина з тобою, бабусею і твоїми дітьми.

Люблю тебе.

Лист Третій.

Привіт, дідусю.

Гортала сторінки фейсбуку і випадково побачила твоє фото і підпис під ним: «Захар Миколенко. Медвинський кобзар. Учасник медвинського повстання 1919 р.» Я була «в ступорі»!.. Знайшла в інтернеті книжку «Медвинське повстання. Спогади». На першій сторінці обкладинки - твоє фото з таким же підписом.

Розпитую рідних: в один голос кажуть, що це помилка, а те фото, на якому ти у військовій формі – це ніби інсценівка у фото-ательє. Врешті моя допитливість дала «плоди». Твоя онука зізналася, що їм дуже важко було, коли тебе забрали. Прабабуся лишилася сама з 5-ма дітьми. На роботу її, як жінку «ворога народу», не хотіли брати, а найменшого твого сина вихователька виводила за ворота дитсадка (бо син «ворога народу»), звідки аж у вечері його забирала старша сестра…

Потому твої рідні уникали спілкуватися між собою, приховували та замовчували спогади про своє життя з того часу. Березневої ночі 1938 року, коли тебе арештували, з Миколії забрали понад 30 чоловік.

Твоїх старших дітей вже немає на цім світі, не спитаю в них… Менші діти – тримаються у страху і заперечують всіляко, що ти мав будь-який стосунок до тих буремних подій…

Мені 43 роки. Шукаю про тебе…

Лист Четвертий.

Привіт, дідусю.

Я приїхала у Медвин. Провідала твою найменшу дочку. Скільки твоїх світлин збережено рідними!.. Бабуся згадувала, як ти будував школу… Вона стоїть і досі. Вчителював. На світлинах бачу тебе в оточенні дорослих учнів, вбраних у вишиті, по-медвинському, сорочках із світлими вдумливими поглядами.

Зустрілася з краєзнавцями, вірними історії Медвина людьми. Саме від них я дізналася, що підтвердженням твоєї участі у повстанні була оповідь твого брата. Він знайшов цих людей і для засвідчення спогадів подарував їм атестат про закінчення Медвинської вищої початкової школи. Так, через 40 років і я побачила його. Ніби лист від ще одного мого прадіда…

Скажу чесно, мені бракувало цього свідчення, із середини роду. Тепер ланцюжок фактів замкнувся.

Бачиш, дідусю, нічого не загублено, а відшукано, відновлюється, твоє ім’я та вчинки – збережено.

У селі я провідала тебе на кладовищі. Знаю, що твій прах покоїться у Биківні. Але душею ти тут, вдома…

Люблю тебе і шаную.

Лист П’ятий.

Привіт, дідусю.

Я сьогодні провідувала тебе. Але вже не у Медвині. А в Києві. Навряд чи ти міг би собі уявити, що через 100 років після твоєї участі в обороні Медвина, про тебе можна буде прочитати на головній площі - Майдані Незалежності - країни, за свободу якої ти поклав життя…

... Пригадуєш, коли тебе із зав’язаними позаду руками садовили в машину. А машина повна, люди стоять один біля одного, як худоба. Ти перегнувся через борт і встиг крикнути своїм донькам: «Не кидайте школу!» Дідусю, вони вивчилися самі, вивчили своїх дітей і я вчуся, і діти мої вчаться… Ми пам’ятаємо…

Я можу вільно розмовляти рідною українською мовою, вільно ходити вулицями у вишитій сорочці - вже оплачено твоєю долею та долями таких же борців за вільну Україну. Оплачено ще 100!!! років тому.

Твоє місце поховання - ліс у Биківні, твоя душа – у Медвині з дорогою дружиною, а твій дух – віддано служить Україні. Хочу бути гідною твоєї пам’яті.

Поважаю тебе глибоко і люблю. Зараз я твоя однолітка. Нам обом по сорок п’ять років…

І я маю хист до вчителювання, слухати людей. Як і ти, захоплююся народною культурою... Саме тобі завдячую, що маю риси наполегливості і невідступності, любові до рідного краю... І хоч я жінка, в мені теж є такий ніби бійцівський стержень. І ще – я мрію навчитися грати на бандурі…

Твоя вже старесенька дочка тебе дуже поважає і потрохи починає сприймати твою участь в тих подіях. Вона вже знає, що на стіні школи встановлено табличку про твоє вчителювання там, закріплено прапори жовто-сині та червоно-чорні. До твоєї (рідними насипаної) могили приходять зовсім чужі люди, щоб вшанувати твою пам’ять. Потрошку все змінюється, все стає на свої місця…

Ти мені снишся. Я тебе не бачу, а відчуваю, що ти поруч … І мені від того так захисно і надійно… Твоя мудрість, світле і добре обличчя на світлинах ведуть мене…

Люблю тебе, дідусю, поважаю глибоко, дякую і пам’ятаю… Ти поруч…

21 лютого 2021 р.


Олена КЛАДОВА. Знак з небес (2021)

Серпень – місяць, коли село Медвин показувало свою красу найбільш виразно. У садах дозрівали червоні яблука, грона зеленого та рожевого винограду біля хати дідуся Опанаса манили до себе: «Спробуйте нас на смак!» Кожного року Петро приїжджав до села на канікули саме у серпні. Не став виключенням і цей рік – перед випускним курсом в університеті.

Петро любив дивитися на небо та розглядати намальовані хмарами силуети тварин, квітів, людей. Але сьогодні, біля дідусевої хати він побачив дуже незвичайну небесну скульптуру – чоловіка з бандурою.

– Дідусь, подивись на хмари! Бачиш бандуриста? Ніколи такого незвичного силуету не зрів.

– Нічого дивного. Антін Митяй з небес на рідне село заглядає: чи все гаразд.

– Який Антін Митяй? Про кого ти говориш? Нічого не розумію.

– Я тобі, онуче, давно казав, що історію рідного краю треба знати, а не тільки комп’ютери! Ти знаходишся в Медвині – селі, що має багату історію. На початку минулого століття тут відбулося Медвинське антибільшовицьке повстання, а бандурист Антін Митяй підтримував армію Української Народної Республіки, після повернення в рідне село очолив пропагандистський відділ у штабі Отамана Цвітковського. В його домівці розміщувався осередок товариства «Просвіта». Своєю грою на бандурі та співом Антін підтримував учасників повстання, членів їх родин. Ім’я цієї людини відоме далеко за межами Медвина. Якщо цікаво, то прочитай книгу «Медвинське повстання», у ній багато зібрано цікавих матеріалів, є світлини. Збірку можеш знайти на столі в залі, я її часто перечитую. А ввечері, коли зі своїми справами впораюсь, екскурсію тобі селом проведу.

Протягом дня Петро із зацікавленістю знайомився із запропонованою дідусем Опанасом книгою, а ввечері під час екскурсії дивився на сільські хати вже іншим поглядом – як на історичні пам’ятки. Спитав у діда, чи не знайдеться у нього великий аркуш білого паперу та був задоволений, коли Опанас дав йому ватман. На другий день онук зробив декілька світлин відомих місць села, сходив до музею, а потім знов майже до ночі не відходив від свого ноутбука. Протягом наступного тижня Петро поводився звичайно: прогулянка на річку, допомога діду в збиранні фруктів та ягід, а більшість часу – у хаті з ноутбуком та смартфоном. Однак настрій в юнака був якийсь загадковий: він таємниче посміхався, а іноді підморгував діду.

У неділю після сніданку Петро зайшов у кімнату діда зі смартфоном.

– Дідусь! Хочу поради у тебе попросити. Прикро мені стало, що Медвин має таку унікальну історію, багато його мешканців віддали своє життя за Україну, а знають про це мало і на Батьківщині, і у світі. Подумав я, в Інтернеті цим питанням поцікавився та пропаную зробити декілька кроків, щоб популяризувати пам’ятки Медвина та його історію з використанням сучасних комп’ютерних технологій.

Перший крок – використання аудіогідів. Відомі музеї у світі користуються аудіогідами для найцікавіших експонатів. Пристрій працює з навушниками, щоб люди в залі не заважали один одному. Проте для музею – це істотні витрати на закупівлю та обслуговування устаткування, організацію пункту видачі пристроїв в оренду, розв’язання питань зарядки й ремонту. Тому краще використовувати аудіогіди, що працюють на вулиці. Такі пристрої містять аудіоісторії не про музейні експонати, а про визначні місцеві пам’ятки, мають карту та пропонують маршрут прогулянки. Кожний рік багато людей приїздять до гори Тотоха біля нашого села, що отримала славу енергетичного центру України та популярна не тільки серед українських, а й іноземних громадян. Треба використати цю можливість, заохотити гостей встановити аудіогід на свій Android телефон! Можна визнати село туристичним об’єктом та поставити на ньому QR-код. Це дешевше та дає змогу туристам легко орієнтуватися, навіть не знаючи української мови, тому що QR-коди встановлені кількома мовами. Впевнений, що люди зацікавляться та будуть знайомиться з історією Медвина.

Другий крок – впровадження досвіду хлопця з міста Суми Дмитра Дубовика. Він зробив постери з пам’ятками свого міста та опублікував їх в зручному форматі для установки на телефон. Несподівано ці постери часто стали встановлювати як шпалери у смартфонах. Я зробив декілька світлин у селі. Є тут гора Тотоха, Медвин дуб – ботанічна пам’ятка природи місцевого значення, пам’ятний знак на честь Медвинської республіки 1920 року та шляховий показник з портретом Антіна Митяя. Уявляєш, діду, частинки села розлетяться Україною та світом! На мій погляд, виховувати молодь треба через дію. Встановить юнак чи дівчина постер з пам’яткою Медвина на свій телефон, узнає історію про минуле села чи його природу, розповість іншим. Хтось захоче приїхати та познайомитися з Медвином, а йому запропонують аудіогід про визначні місцеві пам’ятки. Хіба не цікаво?

Петро підійшов до дідуся та став показувати в смартфоні світлини, які зробив у селі.

Дід Опанас, який у молодості займався фотографуванням, відмітив, що світлини були виконані з любов’ю та знанням основ фототехніки. «Вміє, якщо захоче», – подумав він про онука.

– А тепер, дідусь, пішли до моєї кімнати, продемонструю ще одну річ. Останній крок щодо вивчення історії села я бачу в створенні родинної гри про Медвин.

Пан Опанас побачив, що на аркуші ватману, який був ігровим полем настільної гри, умовно зображені основні історичні та природні пам’ятки села. Петро пояснив:

– Маршрут гри максимально наближений до фактичного місця розташування зображених об’єктів. Я графічно помітив не тільки місця, де встановлені пам’ятні знаки, але й ті, про які ти мені розповідав, наприклад, «Медвинський бабин яр» – територію розстрілу 194 євреїв біля села, у вересні 1941 року. В комплект, разом з кубиком та фішками, обов’язково необхідно вкласти брошуру з цікавими описами кожної пам’ятки. Нехай діти у школі вивчають з її допомогою краєзнавство. Таку гру можливо випустити невеликим накладом. Гадаю, що знайдеться в селі чи районі живописець, який намалює об’єкти краще ніж я. Однак це лише початок задуму.

У майбутньому мрію розробити мобільну гру про Медвинське повстання. На жаль, зараз знань бракує та й часу на таку роботу треба багато. Але обов’язково займусь цим питанням, коли повернусь додому, в Київ. Люблю прислів’я: «Не місце прикрашає людину, а людина місце». Ми, молодь, повинні розповідати історію України світу!

– Я тебе підтримую, онуче, хоча не розуміюсь у сучасних комп’ютерних технологіях. Треба, щоб такі ініціативи не залишились на папері й у думках, а були реалізовані. Спробую поговорити з директором музею, керівництвом територіальної громади, хто зможе допомогти у розв’язуванні таких питань. А ти добре продумай всі дрібниці, щоб пояснити зацікавленим особам про свої ініціативи.

– Добре, дідусь, я зроблю нотатки, аби нічого не забути. Коли повернуся до Києва, спробую знайти інвестора, який буде зацікавлений, щоб про історію Медвина впізнала більшість людей. Впевнений: все буде гаразд. Саме силует з хмар бандуриста Митяя надихнув мене на ці пропозиції. Випадковостей не буває, це знак з небес, а він виведе на вірний шлях.


Ольга КОВПАК. В гостях у бабусі (2021)

Павло вже з годину сидів під крислатою липою. Червневе сонце розжарило небо, а воно щедро віддавало тепло землі. Здавалося, що повітря було насичене не лише ним, але й п′янкими запахами, особливо липи. Не витерпів Павло усього цього та й подибав до хати. Зайшов лиш до порога, а з хати йому назустріч инший запах – солодко пахла випічка.Аж голова закрутилася. – Що це тут таке духмяне ? – запитав у дружини.

- Чому питаєш? Забув, що Якуша сьогодні приїде? Хіба ти не його цілу годину виглядав?

- Та я так : стомився та й присів. Любувався нашою природою. Від нашої липи далеко видно. Хіба не знаєш? А небо чистеньке. Без хмаринки. Думав, що за ними поспостерігаю…

- Бачу, твоя любов до неба і до хмарок не змінюється з юності, - чи то серйозно, чи з посмішкою промовила бабуся, виймаючи випічку з дечки.

- Як можна не любити їх? Ти ж теж колись любила зі мною за хмарками спостерігати. Пам′ятаєш, як вони змінюються-переливаються? Різні малюнки малюють, у звірів перетворюються. Краса!

- Та пам′ятаю я. пам′ятаю,але для цього мені бракує часу.

Щось загуркотіло.

- Йди, діду, внука зустрічай. Чуєш, автобус проїхав?

Павло підвівся з широкої лавки і подався до дверей. Двір зустрів його легким вітерцем.

- Нарешті…

Яків якраз зайшов у двір і здивувався:

- Я ж щойно приїхав, а ти кажеш „нарешті.”

- Привіт, внучку. Це я не тобі. Я вітерцеві, бо раніше його не було.

- А-а-а, - обізвався Яків. Добрий день, дідусю.

- Що добрий, то добрий…Заходь, двері відчинені.

1

- Ти на все літо? – вийшла бабуся назустріч.

- Так.

- Ну, дідусю. Не будеш сумувати. Внук тебе розвеселить.

Пройшло декілька днів. Дідусь і Яків не змогли піти рибалити, бо небо затягнули хмари. За такими Павло не любив спостерігати, він лише поглядав у вікно, чи не розпогодилося.

- Розкажи, Якове, як у школі вчишся? Який предмет тобі до душі?

- Ну, щось подобається, щось ні, а щось цікавить, - відповів онук, теж поглядаючи у вікно.

- А що цікавить?

- Знаєш, дідусю, нам вчитель історії говорив щось про повстання якесь, про республіку Медвежу чи що? Я не добре слухав, бо якраз у той день друг мені приніс цікаву книжку з історії і я пролистував її під партою. Думав, що це не важливо.

- Помиляєшся, Якове, важливо. Все, що стосується твоєї Батьківщини – важливо, ще й дуже. Особливо для тебе.

- А чому саме мені?

- Та тому, що те, про що розповідав учитель, стосується нашого краю, твого дідуся теж.

- Тебе?

- І мене. Тільки я трішки обмовився: мого тата, а твого прадідуся Якова.

- Дідусь як я – Яків?

- Не він як ти, а ти – як він.

- А чому мене так назвали – в честь нього? Ким він був, розкажи.

Павло задумався. Сьогодні він довгенько просидів надворі, якраз згадалися ті події. Йшов 1991 рік. А тоді був 1919. Не лише цифри змінили свої позиції: Україна стала вільною, незалежною…

- Чому мовчиш, дідусю?

2

- Згадую, дитино. Слухай…

- Те, про що розповідав твій вчитель, відбувалося в наших краях.

- ?????

- Було це давно. Те, що відбувалося у 1917 році в Києві та Петрограді…

- Революція? – перебив розповідь хлопчик.

- Відгукнулося і тут, в Медвині. Тут була економія графа Браницького. Люди захотіли для себе землі. Створили земельний комітет і стали розподіляти землі поміщика. Хотіли бути господарями на своїй землі. Але в навесні 1918 року Медвин захопили німецькі окупанти і встановили жорсткий режим . Через кілька місяців селяни виступили проти окупантів. А в 1919 році до влади прийшли більшовики - Знаєш, хто це такий? (Внук ствердно кивнув). Було створено „Самостійну Медвинську республіку”. Та повстанці знову протестували проти більшовицького ладу. Вони вбили багато червоноармійців, але повстання було розгромлено. Більшовики знову встановили свою владу.

- А твій тато твій що робив?

- Тато був у складі повстанців. Все швидко змінювалося: то більшовики перемагали, то повстанці. Коли знову ввійшли в село більшовики, вони вимагали, щоб сільські хлопці йшли до лав Червоної армії. Наклали великі податки на селян. Дуже грубо спілкувалися і лише російською мовою.

- Чому? Вони не розуміли української? – здивувався Яків.

- Вони хотіли, щоб не було української мови, а лише їх більшовицька російська. Та не довго їм довелося панувати у селі, бо в серпні 1920 року їх розстріляли. І відразу селяни проголосили свою Медвинську республіку. Разом з усіма активістами був і твій прадід Яків. Вони ходили в розвідку.Їх було мало - всього 1000 добровольців. Та більшовики не дрімали:вони з кулеметами наступали на село, спалили церкву,грабували і вбили кілька чоловік. Селяни героїчно захищали село, але Медвин підпалили вражі душі. Згоріло більше як пів тисячі хат. Більшовики довго грабували обійстя. Коли заїжджі карателі знову повернулися, вони зібрали чоловіків до 30 років, назвали село бандитським і змусили позносити всі продукти з села. Заручників розстріляли за селом.

3

Запала мовчанка. Дідусь пригадував ті події, про які розповідав йому батько, а внук намагався в уяві відтворити ці страшні картини.

- А що було далі? – перервав мовчання Яків. – Павло зітхнув і продовжив: - Ще двадцять років більшовики вишукували повстанців у Медвині та околицях і знищували їх. Боротьба продовжувалася. Рештки повстанців групою перебували у лісі. Їх ловили, страчували аж до 1938року. Отой великий хрест, що стоїть на окраїні села, є на місці розстрілу жителів Медвина.

- Сумно, - коротко резюмував Яків. – Павло лиш мовчки кивав головою. Щось підійшло до горла. Затуманились очі.

- Всі жителі села, твій дідусь – герої, правда?

- Правда, онучку. Ще тоді вони звільняли нашу землю, а лише цього року наша ненька Україна стала незалежною. Вона ніби вільна,

але нам, тобі з друзями слід берегти її, щоб знову якісь лихі душі не занапастили її, не змогли нас знову поневолити. Україна для нас як мати. Її треба любити, шанувати і берегти рідну мову, щоб у нікого більше не виникло бажання її у нас забрати.

- Дідусю, дякую тобі за цікаву розповідь.

- Я не все тобі розповів. Опис всіх подій знайдеш у книзі Івана Дубинця „Горить Медвин”.Він жив у Медвині. Навчався.У Києві здобув вищу освіту.Згодом переїхав до Сполучених штатів Америки і там описав боротьбу односельців - повстанців та Голодомор. Прочитай. Ще й мені розповіси. Та й знайомим порекомендуй .Про це треба знати. Бо це наша історія.

Єлизавета ЛЕЙЄР. Межа (2021)

Вже декілька тижнів його мучать жахи. Один жахливіший другого. Вони були настільки реальні, що він перестав бачити різницю між сном та життям. Він страждав, йому було боляче не лише психічно, але навіть й фізично. М’язи зводило від перевтоми, легені горіли від недостачі кисню, а на обличчі немов маскою надовго застиг вираз жаху.

– Позавчора я тікав від Тиранозавра, вчора ледь не спалили інквізитори … - розмовляв він сам з собою. Давно звик до цього. Родини не було й немає, друзів також, з роботи вигнали через часті запізнення. – А сьогодні майже проштрикнув наскрізь якийсь лицар. Синці, порізи зі сну нікуди не зникають. Що ж це? Здається я божеволію…

Сни продовжували снитися. Він пам’ятав кожен немов це було наяву і згодом він зрозумів – так і було. Сни не були снами, щоночі він подорожував у часі. Він бував в гостях Леонардо да Вінчі, бачив ще молоду Єлизавету ІІ та воював проти німців Першої Світової війни.

Він подорожував часом немов іншими світами й не помітив як почав жити цим. Сьогодення стало другорядним, нецікавим, зайвим. Він не повертався у минуле щоб знову пережити свій день народження, не прагнув виправити помилки вчорашнього дня і не тому, що не міг контролювати свої стрибки, а тому, що не хотів цього. Не бачив сенсу витрачати на це сили й час. Його не хвилювало, що буде завтра й післязавтра. Тепер він жив десь і колись, а не сьогодні і зараз. Таке життя його цілком влаштовувало.

Оскільки подорожувало його тіло, не тільки свідомість, він навчився виживати у будь-якому часі, будь-яких умовах. Динозаври більше не лякали, він знав де треба ховатися і що їсти. Інквізитори його не помічали, а лицарі приймали за свого. Жахи перетворилися на солодкі сни, а сни стали життям. Він більше не хотів прокидатися.

На жаль, для нього, стрибки відбувалися мимохіть і лише коли він засинав. Тож він перестав пити каву, навіть у гостях. Сердився на себе коли не міг заснути – перенавантажене постійними авантюрами тіло прагнуло відпочинку. Сон не був сном, отже фактично він не спав і його організм почав противитися життю, яке стало для нього небезпечним. І тоді боротьба з реальністю перетворилася на боротьбу з самим собою, з власним тілом. Щодня він пив пігулки, снодійне, з часом збільшуючи дозу для сильнішого ефекту. Спочатку дві, три, потім чотири… Він купував по декілька упаковок в різних аптеках, інакше йому б не продавали, це були єдині дві-три години коли він не «спав». Вже через місяць його дозою стала майже вся упаковка.

Одного вечора його погляд застиг на невеличкій купці різнокольорових пігулок (одне й те саме снодійне не діяло довго). Він нарахував 5 кружечків і 7 оваликів. Вони були білі, жовті, рожеві та блакитні, навіть одна чорна. На якусь мить його пройняло жахом та страхом, що після такої дози він вже не прокинеться ніколи.

– А хіба це погано? – слова проглинула порожнеча, але відповіді він не чекав, бо для себе давно вирішив – краще ніколи не прокидатися, ніж жити в сьогодні. Звичним рухом він закинув купку до рота й запив двома великими ковтками води. В роті залишився гіркувато-солодкий присмак.

Ще до того як відкрити очі його вуха почули постріли та крики, ніс вловив запах сирості, дерева й трави. «Невже посеред поля бою опинився?» - злякала перша думка. Відчуття не підвели – він стояв посеред темного лісу, де вівся бій. Молоді хлопці в пошарпаній одежині, але з бойовим кличем нагадували партизан, їх було набагато менше ніж противників, сили були не рівні. В противниках він впізнав російську спецслужбу – «ВКЧ – КГБ» - гласила нашивка найближчого і схоже мертвого солдата.

– За Медвин! – юнацький крик одного з повстанців відразу відкрив розуміння ситуації.

Медвинське повстання 1919-1922 років. Він не дуже любив історію, але цю подію добре пам’ятав. Село, яке давив жорстокий окупаційний режим німців, потім більшовиків і політика «воєнного комунізму», зрештою проголосило себе Республікою. Медвинську Республіку з її антибільшовицьким повстанням зрештою ліквідували, тож він знав на що йде, але це не змусило його відмовитися від свого рішення. Перший крок, другий, третій і ось він вже хапає рушницю невідомого солдата, але йому байдуже. Він біжить. Кров забурлила в жилах, очі застилала немов пелена. Десь до вух долетів ще один вигук «За Медвин!», він не відразу впізнав свій голос. Новонабуті союзники підтримали його нестройним гулом голосів, його запал передався іншим.

Боротьба була запеклою, загін повстанців тримався з останніх сил, проте здаватися не збирався. Постріли, крики, стогін, все змішалося й часом він боявся сплутати «своїх» і «чужих». Це була не його битва, він міг просто втекти, або стати на бік переможців. Проте він також розумів й іншу річ – переможцями є не ті, хто виграють бій, а ті, хто виграє війну…

Одна куля потрапила в плече, вона пішла на виліт, але такий біль він відчув уперше в житті. Втрачаючи свідомість встиг помітити, що разом з ним залишилося чотири медвинці. Коли він прокинувся пострілів чути вже не було, у вухах стояв дзвін, недалеко хтось плакав. На дитину, а це вона плакала, шикнули і та затихла, хоча повністю заглушити схлипи не змогла. Повіки були немов налиті свинцем, та йому вдалося їх підняти. Його з вцілілими повстанцями повернули до села. Вони стояли посеред широкої площі від якої розходилося декілька вуличок. «Напевно по неділях тут гарний ярмарок» - підмітив він мимоволі. Сонце ще не встало, але крім них та російських солдатів, які націлили свої рушниці на повсталих, зібралося чимало глядачів. До нього підійшов один з солдатів:

Нам сказали, що ти не мєстний, якщо приєднаєшся до нас то будеш жити. – в очах потемніло, а живіт скрутило. Це був не страх, щось інше, йому було зле, але попри це на обличчі з’явилася крива посмішка.

Своїх не зраджу.

Трохи запізно прийшла думка, що напевно цього разу він перетнув межу.

Степан МАЛЮТА. Семьон (2021)

Курява піднімалася від тупоту копит червоних. Червоні полчища вже не за горами. Дужі жеребці, немов у такт вистукували по землі марш Мендельсона: матінка-земля лякалася їх духу. Невидимий дирижер керував тією нестримною, незупинною силою природи. Дика лють в очах, блискавки із зіниць готові розірвати все на шмаття. Божевільний шал тиску по венах від тіла людини передавався тварині. І вони зливалися в одно: не людина то вже, не тварина, а червоний серп і молот, що сіє чорну смерть всьому сущому на землі.

“Хахли вабще там абарзели! Вапще совесть патєрялі!”. Лисий побагровів, коли почитав донесення й стукнув своїм кулачком по дерев’яному столу. Його орлинний погляд зосередився на помічникові. Командир зараз був, диким тигром, готовим напасти миттю й розцарапати обличчя, нутрощі й серця кігтями, гострими, як бритва, кігтями й поїсти то все, навіть не плямкнувши. До старовинної зали, котра колись була поміщицьким маєтком, зайшов дужий й кремезний червоноармієць (вчорашнього секретаря підстрелили петлюрівці) та після гарячкових слів червоного командарма: зіщулився, мов хворобливий згорбився, мов старий дідок, став мокрим і пустим місце. Молодий, зелений, учора присягав на вірність служінню Країні Рад, ледь не просльозився, коли цілував багряну тканину з вождем світового пролетаріату. Поцілував шорстку, вологу тканину, в яку загортали тяжкопоранених, якою накривали мертві трупи, в ім’я котрої вбивали українську нечисть. А сьогодні стояв біля нього самого: загартованого, лютого україноненависника М. І пальці Семена так і прикіпили до рушниці, він хотів угатити свинцю в ці тигрячі груди, щоб із його чорного рота нічого вже не пролунало на адресу його народу.

“Та пасматрі что еті гади хахли сдєлалі в Мєдвінє. Суки! Рєспубліку сєбе захатєлі”. І покотився регіт на весь кабінет. Майже беззубий рот, з якого сипалося матюччя на Петлюру, Винниченка, Грушевського, Шевченка, хотілося запхнути дуло малокаліберної рушниці й встрілити у цей мозок, щоби він розпластався на портретах Леніна й Маркса позаду цієї лисої голови. Семену вже свербіло всередині, так уже хотілося пальнути разочок у тут лису макітру, “…ще не час, ще не час”, заспокоював він себе.

“Семьон! Вот ти хахол”, різонув М. язиком-лезом по душі Семена. Семенові захотілося кричати, його душа волала зараз прокричати. Молодий українець в конспірації хотів вискочити на стіл й у два більшовицькі вуха по гучномовцю кричати. “Я – українець! Червона гидотна ти морда! Нічого я тебе ще порубаю, посічу власним мечем!”.

Непорушно стояв Семен, тільки поглядом відповів, що так. “Скажи, вот зачєм тваи братья виступают там в Медвинє. Уже сахарной завод взяли і камуністов наших, братьєв твоих и моих поубівалі. Почему хахли не панімают, что красниє их спасители и принесу тим мир. Ну ничего, сейчас соберьом войско и пойдем на Медвинцев. Парубаем єтих падлецов и негодников”. Рішуче заявив М., стукнувши по столі, одягся у своє парадну форму. І скоса дивився на Семена, яких не міг вимовити ні словечка.

Питання зависло у повітрі. М. споглядав на Семена, уже тоді запідозрив щось неладне. Очі Семена блукали по портретах вождів, втупилися на декілька секунд в підлогу, а потім налилися злістю на самого себе за щойно сказане: “Да, таваріщь начальник, убйом етих хахалов, затравим еиу нечесть”. На слові нечесть прикусив собі язика. Тихо поплентався за М., мов учень, який не склав іспит, але мав шанс виправитися. Червоний Бог М. ще дасть йому шанс показати себе в бою. Ще дасть можливість проявити свою відвагу за червону ідею.

…Успенська церква горіла. Боги смажилися в червоному казані війни. Палала Божа Матір, молячись за українських синів і дочок, смиренний Христос не вимовляв жодного слова, лише тільки споглядав, як червона чума ходила по українській землі і збирала собі пожитки. П’яні, ошалілі від війни солдати хапали дружин і гвалтували їх. Безсоромно входили з багнетами, грабували хати, забираючи зі скринь усі збереження. Виловлювали худобину, різали свиней на обійстях, до возів прив’язували коней, усе збіжжя з сільських хат скидали на свої вози…червоний шабаш у Медвині тривав. Після грабунків усіх виганяли на сільський майдан. Молоді, дужі хлопці, які щойно косили жито й конюшину, а вдень і вночі копали рови й відстрілювалися від червоних, тепер йшли на заклання. Старі йшли в свою останню путь. Один, другий, третій…п’ятий…десятий…двадцять п’ятий…п’ятидесятий…

Всі стояли в очікуванні. Гробова тиша зависла на майдані, біля якого палала старовинна церква, зі старим священиком порубаним комуністами в ній. Село палало. М. дивився на натовп селян: молоді й старі, маленькі й великі. Їх очі не виражали нічого, крім бажання повернутися до спраглої землі й втамувати її спрагу власним потом, трудовими мозолями.

Ви бандитскає село. Всьо, что у нас укралі далжни вернуть абратно”. М. не потрібен був гучномовець, його голосна й чортова горлянка сягала далеко за цей майдан, за пагорби й ліси. Дехто здригнувся, у натовпі почалися шушукання, молоді рвали свої груди в бій і тільки наставлені на них багнети зупиняли гарячу сільську українську кров.

“Семьон! А! Семьон! Вибєрі сєбє хахла какого-нибудь и пристели єво. Чтоб усмирить єтих падлюк!”. Семен невпевнено вийшов із-за спин червоних солдат. Душа полізла в п’яти, серце не стукало, а колотилося, як ті дзвони Успенської церкви, яка горіла-дотлівала, а попіл від богів йшов до небес, до інших богів, як жертва. М. побачив хвилювання, невпевненість свого підлеглого. Й тицьнув пальцем на гарно вбрану дівчинку Марійку, яку відірвали від ігор брудні смердючі лаписька комуняків. Вінок на її голові розвівав вітер, білу сорочку, ще не замащену важкими хатніми роботами й життєвими клопотами, майже ангельську Семен не хотів ніяк забруднити кулями револьвера. Сам М. вручив для страти свій іменний револьвер. Матір Марійки заголосила, важкий материнський крик і порухи підбігти за дитиною стримували чоловіки, яких стримував сам Господь Бог. Вона впала в траву, хрестилася до згорілої церкви, била руками об землю і кляла все на світі й навіть те, що народилася.

В Семена тряслися руки. Між солдатів уже покотився смішок, що він молодий, зелений, не під силу йому вбити своїх же. І таки вони не помилилися. Відстань між Семеном і Марійкою була сантиметрова. Їх серця билися в такт, а душі вже хотіли полетіти до Господа. “Семьон! Сука! Стреляй иль я тебя сам застрелю, хахол сука и кто тебя мне дал в распоряженіє и єво тоже сегодня расстреляю! Сабаку”. Семен наставив нагана до лоба Марійки, піт стікав струмочками по скронях молодого хлопця.

Чоловіки на тому боці просили свого, українця, опам’ятатися, перейти на їх бік. Семен нікого не послухав. Мільйон думок роїлося в його голові, його завдання було вбити М. ціною власного життя. І різко розвернувшись, вже без надії виконати святу місію вбивства червоно командира й збереження життя, у його груди полетів свинець. Він розтрощив кістки, роздер грудну клітину, червона чума хотіла смерті й вона її отримала. Куля зачепила й Марійку, потрапила точно в серце. Семен упав першим, а на нього зверху, як тополя в полі, похилилася й Марійка.

“Вперьод братци! Убйом нечесть хахляцкую”. М. наступив на Семена й дав команду вбивати, приносити в жертву червоній чумі все нові й нові українські душі.


Інеса МЕЛЬНИК. Гора в Медвині (2021)

Боже, я нічого не встигаю, стою в цих заторах вже кляту годину! Якщо я запізнюся на конференцію до Олександра Євгеновича, він мене звільнить на раз-два! – з розпачем протягла Діана і відкрила вікно власного автомобіля.

– З цією роботою я взагалі і Києва не бачу! Нашо я сюди переїжджала?! – подивилася вона на світлофор перед собою, та на сусіднє авто, де сидів бородатий красунчик, - Господи, який мен, він що теж на мене дивиться? О боже… я зараз задихнуся.. – відвела від нього погляд.

Брюнетка переїхала із села Тетерин Житомирської області у столицю вже близько двох років тому та працювала менеджером в компанії продажу мобільних аксесуарів. В її обов’язки входило обдзвонювання клієнтської бази, спілкування із поставниками товару, та, власне, продаж.

Алло, Наталю – набрала дівчина свою колегу, - я взагалі не встигаю на конференцію. Корки не рухаються, я повертаюся додому – стискала кермо автомобіля Діана.

– Слухай, я розумію, що в тебе тяжкий тиждень, але ти знаєш, що бос цьому ніяк не зрадіє. І так вже маєш догану за браковану партію навушників з «Аліекспресу» - напруженим голосом відповіла знайома.

– Так-так, тому я вже все продумала, поки чекала хоч якоїсь активності на дорозі. Я тому тобі і зателефонувала, бо хочу попросити про допомогу.

– Ох, починається – чулося, як співрозмовниця посміхається.

– Зараз ми зробимо так, ніби я написала заяву на тиждень відпустки за свій рахунок, і підпишу її вчорашнім числом. І все, мене сьогодні може і не бути.

– Десь плануєш їхати? А? Може ти хлопця собі знайшла? – цікавилася Наталя.

– Та яке там, для хлопця треба вільний час, а в мене його немає, на скільки ти знаєш.

Ну так, так – підтверджувала колега.

Я чула, що є гора Тотоха в Київській області, думаю, поїду відпочивати туди на тиждень, може нерви зміцню.

– Ох, і заздрю я тобі. Добре тоді, кидай заяву на g-mail, я її роздрукую і можеш собі відпочивати.

– Дякую тобі дуже! З мене сувенірчик! – із посмішкою роз’єднала зв'язок Діана.

***

–Вибачте, будь ласка, жіночко, підкажіть мені, чи я вже в Медвині? – звернулася до перехожої Діана.

– Так, дитинко, ти до когось в гості їдеш? – поставила на землю пляшку з молоком старенька.

– Я в Медвин приїхала, на гору хочу сходити, але ще не маю де заночувати, не підкажете, де зняти будиночок на декілька діб?

А я можу тебе в себе поселити, діда мого немає вже, і тобі добре, і мені не самотньо – посміхалася сива пані Марія.

Яка миленька жіночка – пронеслося в думках дівчини, - домовилися, сідайте в авто, далеко живете? – поцікавилася Діана

– Та де, дитинко, ось я тільки з подвір’я вийшла, молоко йшла сусідці віддати, став автомобіль, ходімо я тобі все покажу – лагідними очима дивилась сивоволоса.

– Дивись, - почала екскурсію пані Марія, - тут у мене кролики.

– Бозе, як хольосі – із любов’ю дивилась Діана.

– Тут моя Ласка – корова – погладила господиня тварину.

– Які в неї глибокі очі – із захватом прокоментувала брюнетка.

Звісно, тварини – наші друзі, як їх не любити, от скажи? – задала риторичне питання жінка та спохватилася – Дитинко, ти ж дороги! Ходімо я тебе нагодую, що я тобі своє угіддя показую! Ти ж напевно стомлена! – витирала руки об фартух газдиня.

Та ні, Ви що, я заїхала в АТБ, купила собі вівсянки, по дорозі з Києва на заправці ще хот-дог з’їла, не турбуйтеся – Діана відчувала подяку.

Ой, ні, дитинко, хот-дог то не їжа, ходи млинців з молочком поїмо – торкнулася до руки гості.

Ну добре – зніяковіла дівчина та подивилася на землю, де прокльовувалися весняні кульбабки.

***


– Доброго ранку, пані Марічко – зайшла на кухню Діана із посмішкою на обличчі, – яке ж гарне сьогодні сонечко!

– Доброго ранку, дитинко, ти вчасно прокинулася, вже чайник закип’ятився, зараз будемо чай з медом пити – захлопотано крутилася біля плити сивенька.

– Оо, чай з медом у ранковому Медвині? – мила чашечки дівчина.

До речі, ти знаєш, що наше село так називається, бо, за легендою, князь Володимир зберігав на цій території мед та вино? – діставала баночку з медом господиня.

– Нічого собі, я чомусь думала, що тут були ведмеді, я чомусь мала такі асоціації. – розсмішила пані Марію Діана, та продовжувала: - Сподіваюся, на Тотосі немає ніяких ведмедів? Бо сьогодні туди збираюся.

– Ні, дитинко, там нікого такого немає, то наше місце сили, таку потужну енергетику має, як і Тибет. Як тільки у когось слабшає здоров’я, необхідно туди йти відразу, з усього світу до нас приїжджають лікуватися.

Поговорили дві жінки разом, та розійшлися, пані Марія – до Ласки, води їй дати, а Діана взяла маршрут на гору.

Які краєвиди, аж дух захоплює – піднімалася дівчина вгору та промовляла сама до себе, - ось тут собі і розстелю килимок для йоги, оглянула уквітчану місцину дівчина.

Діана поклала килимок на траву, поставила біля себе пляшечку із водою, сіла в позу лотосу, глибоко вдихнула і видихнула декілька разів, відчувала, як умиротворення приходить до неї та подумала – «Яке щастя для тіла – відчувати таку гармонію, давно вже я не мала цього почуття…

Постійно в русі, спізнююся, вмовляю клієнтів, зароблені гроші йдуть на квартиру та авто, не зрозуміло для чого ця система працює, якщо я не почуваюся щасливою..

Думаю, у менш розвинених країнах людям краще навіть, адже вони живуть групами, мають багато вільного часу, не переймаються звільненням, не мають скільки тривоги всередині, мають коханих людей. Оце б і мені закохатися, відчувати цю ейфорію, але краще ж самою, ніж з будь-ким, правильно?

Потрібно зайнятися чимось, що приносило б задоволення більше, ніж стресу… напевно, повернуся у Київ та зміню роботу.» - закінчила роздуми брюнетка, відключила повністю розум, та намагалася наповнитися цілющою енергетикою гори.

***

– Діана, нарешті дочекалася тебе! За цей тиждень скільки всього сталося! Я тобі телефонувала! Де твій телефон? – збуджено зустрічала Наталя колегу в офісі.

Я його вимкнула повністю на весь той час поки була в Медвині. Я так славно відпочила, відчуваю себе такою спокійною, врівноваженою, сповненою сили. Ти б знала, Наталочко, які люди в Медвині уважні, турботливі, дорогу покажуть, нагодують, світлі люди, добрі. Нам в Києві таких не вистачає, – з теплом згадувала Діана.

– Чесно, я вірю тобі, але, будь ласка, давай пізніше, мене зараз розірве, якщо я тобі не розповім одну новину! – швидко говорила колега.

Ну..

– У. НАС. НОВИЙ. КЕРІВНИК!!! – спішила поділитися інформацією дівчина.

– Хм, добре, сподіваюсь це принесе позитивні зміни в життя, – з надією сказала Діана, та додала: - зараз піду познайомлюся з ним, маю повідомити про своє повернення. – Відкрила двері в кабінет директора, та завмерла: - Доброго дня…- промовила спантеличено і забула, що далі має казати,- біля вікна стояв бородатий красунчик, якого вона бачила на світлофорі тиждень тому.

Вітаю, Ви ж Діана? Як Ваш відпочинок? – приязно посміхався чоловік до неї.

Невже Всесвіт почув мої бажання, коли я була на горі? – пронеслася одна думка, а за нею і наступна – весілля з цим бородатим будемо грати в Медвині…


Олександр МОРОЗЮК. (Олександр МІНОВИЧ). Дід Улас (2021)

В четвертому класі відмінили фізкультуру. Замість неї була зустріч з ветераном війни.

До школярів прийшов батько Кольки Гнатенка. З десятком блискучих чи то медалей, чи то орденів. В новому костюмі – мов на свято.

Цілу годину розповідав про те, як воював, як бив фашистів, за що отримав блискучі відзнаки, як дійшов аж до самісінької Праги. Сипав на клас іменами маршалів, генералів, назвами дивізій, фронтів з якими мав справу: «Тимошенко, Рокосовський, Перший Український, Другий Білоруський». Ніби був не рядовим бійцем, а сам генералом. Мабуть готувався або вчителька допомагала, щоб доблесті було більше. Все-ж-таки на носі тридцята річниця Перемоги.

Після розповіді ветерану довго аплодували, подарували квіти та пов’язали на шию червоний піонерський галстук.

Віталька йшов додому зі школи та переповнювався заздрощами. Йому так хотілося бути на місці Кольки. Щоб так само у клас прийшов його батько з медалями, щоб можна було їх потримати хоча б руках, щоб гордо йти з батьком додому, аби все село бачило.

На жаль батька у Вітальки немає. І ніколи не було. Мати так і каже, що ніколи не було, хоча, як таке може бути, хлопець не міг взяти до тями.

Замість батька – дід Улас. Він може все, вміє все, знає, здається, про все-про все на світі. Тисячі історій тримаються в його голові. Одна цікавіша іншої. Дід так захоплююче їх розповідає, що в онука вуха виростають, аби нічого не пропустити.

- Іди-но сюда, внуче, - каже дід Улас. Давай з тобою будем шпаківню майстрити. Ти тут скраю цю доску держи, а я олівцем помічу. Во! Добре. А тепер бери ножовку і відрізай. Тож добре. Давай цвяхи. От сюда бий. Тільки ж не по пальцях. Дивись, куда б’єш. Бо дасть мені мати за тебе.

Віталька сопе від зосередження. Старається, щоб дід похвалив. В роботі виставляє надвір кінчик язика. Дід з того кпинить:

- Язика сховай, майстре, бо ше прикусиш. То-то роботяга знашовся – язик довший за руки. Мабуть будеш язиком заробляти. В учоні підеш. Ге?

- Нє. Мені в нас тут добре. Нашо тиї ваші учоні здалися? В город ше їхати.

- Е, то знаїш, як карта ляже.

Коли роботу закінчили, Віталька просить діда розказати історію. Про повстанців в республіці Абударії.

Дід любить про таке говорити. Як почне, то ніби перевтілюється. З таким запалом розповідає, ніби не видумує. Ніби сам в тій Абударії був та все своїми очима бачив. Що то за така країна і де вона – малий не знає. Питав у вчителя географії, той сказав, що це дідові видумки. Не існує такої країни.

Слухає хлопець оповідки про героїчних людей, які не побоялися виступити проти великої сили жорстоких чужинців, що прийшли аби познущатися над простими людьми-хліборобами. Щоб вигребти у них останнє в коморі та залишити на голодну смерть, щоб силою забрати в свою чужинську армію сільських чоловіків та хлопців, щоб встановити свої мерзенні порядки, чужу мову.

Розповідає дід про тих хліборобів, наче про себе. І про звички їхні, і про те, як вони на конях їздили, як на вечорницях співали, як косили та орали, як гуртувалися, щоб відсіч дати ворогам, як стріляли. І як падали скривавлені від куль ненависних чужаків.

Мати раз почула ті розповіді. Зблідла раптово, перелякалася. Почала діда сварити:

- Чи ви геть, тату, з розуму з’їхали. Хіба ж то таке можна малому казати. Ану, як піде по селу всім розказувати. Не оберемося лиха. Знов прийдеться переїжджати. Сиділи ви там-сиділи по тих сибірах, а так за двадцять п’ять років розуму не набралися.

- І шо ти, мов курка настрахана, - відповідав дід Улас. - Кудачиш і кудачиш. Хто тут знає, про шо говориться? Ми ж далеко від країв наших. Та й слухати тре було. Про Абударію ми говоримо. Поняла? Про А-бу-да-рі-ю. Йди й не мішай. Крутишся під ногами. А ти, Віталька, слухай і запоминай. Колись воно втямиш, шо воно й до чого.

Віталька робив з дідом свищики та дудки з вербових гілок, вчився ловити рибу на ставку, ставити верші, плисти на спині, їздити верхи на старому коні Шнєрку, збирати в лісі лисички, бабки, маслюки і гриба-веселку для настоянки, щоб дід взимку натирав ноги, як будуть вельми крутити.

Дід був йому помічником, другом, порадником, вчителем та оповідачем. Всім був гарний дід Улас. Тільки дуже вже жаль було малому, що він не мав жодних заслуг, як деякі інші чоловіки. Не було в їхній хаті таких, як по інших хатах, чисельних фото в дерев’яних рамках, де красувалися хвацькі вояки. В формі, зі значками, в погонах та портупеях, а часом в хромових чоботях «гармошкою». Ох і хотілося малому побачити хоч раз свого діда в такому.

А ще хтілося хоч раз почути де то ті сибіри, про які обмовилася мати, і чого то в них сидів його дід. Та й чого так дивно і незрозуміло треба казати – «сидів»? Хіба він там ніколи не лежав чи не ходив?

На всі такі питання внука старий Улас відмовчувався. Переводив мову на щось інше. Або казав, що про таке Вітальці рано знати, аби не проговорився комусь та аби він не повторив шлях діда.

Розумів хлопець, що скриває від нього дід Улас якусь велику таємницю і не хоче нею ділитися, так як ділився всім. Ніби береже його від якоїсь небезпеки.

Улас був в поважних літах. Довгенько пожив на цьому світі. Тому й прийшла йому невдовзі пора відвідати тих, з ким провів юність та молодість. І які вже давно його чекали, як казав сам дід.

Полежав старий на лавчині під вікном з тиждень та й відійшов. На прощання покликав онука та заповів:

- Пройдуть часи, Вітю, все поміняється. Обов’язково поміняється. Тоді зможеш ти сам відкрити таємницю мого життя. Дивись. Не забудь про це. І шоб внукам-правнукам своїм розповів про те, шо взнаєш. Родом я з села Медвин, шо на Богуславщині. Запомни цю назву. Вона тобі допоможе таємницю відкрити.

Пройшли часи. Багато разів літо міняло весну, а зима – осінь. Розвалився Радянський Союз.

Колишній Віталька став Віталієм Петровичем і вченим та грамотним чоловіком. Завжди пам’ятав він заповіт свого діда. Коли ж настала така пора, що можна було поритися в архівах, то не забарився, відразу ж відшукав все про свого діда Уласа, про його село та про визначне антибільшовицьке повстання в цьому селі в 1919 році. Про участь діда в повстанні. Про безчинства, грабунки та насильства більшовиків. Про Медвинську республіку, яку створили селяни. Про криваву розправу більшовиків з повстанцями.

Не думав і не гадав, який шлях пройшов дід Улас. В якому протистоянні брав участь. Які поневіряння прийшлось винести за таке. Як чудом уник розстрілу.

Зрозумів онук, про яку Абударію розповідав йому старий Улас.

Якимсь разом прийшов Віталій Петрович на могилу до діда. Провідати.

Старий дубовий хрест почорнів, земля заросла барвінком. Але дух діда Уласа неначе зберігся, неначе сходив від могили, мов від когось живого:

- Доброго дня тобі, діду. Постою тут коло тебе трохи.

А ти, виявляється, герой. Горджуся тобою.


Тетяна ОВЧАР. Спогади (2021)

Я мала…

Бабуся взяла мене з собою на храм до своєї подруги. Виходимо з автобуса на Миколії. Дорогою бабуся кілька разів мені наголошує аби я нічого не ляпнула про куркулів. Мене пригощають гостинцями. Бабуся з вузликом смакоти, а я з повними карманами їдемо додому. Я ніяк не можу зрозуміти: чи вони замаскувалися під хороших, чи ці просто не куркулі.

Я підліток…

Ми з бабусею дивимося на новий пам'ятник Голодомору в Богуславі. Бабуся плаче і каже, що хрести мають стояти на кожній дорозі. Цікавлюся: чи серед дороги помирали і куркулі. Баба дивиться в нікуди і каже, що то було страшне, найстрашніше, що вона в житті бачила.

Я доросла…

Близька людина відкриває душу, але через слова і голос іншої рідної людини. Мій рідний дід за щось дуже сильно не любив тих медвинців, і у ті найстрашніші роки він робив той страшний злочин у Медвині: "забирав у багатих і давав бідним". Я жахаюся правди.

Я достатньо доросла...

На Сторіччя Медвинського повстання у 2019 року приїхали всією великою родиною. Мають бачити діти як твориться історія тут і зараз їхніми руками. Тиша і молитва. Вдячність повстанцям за любов до України, через любов до своєї рідної землі. Сто років тому, а бій той самий, розподіл на свій-чужий однаковий. Я "свій", але десь сидить в мені той чужий, який раптом може ляпнути "куркулі".


Катерина ПОЛАВЕЦЬ. Запитай у кобзаря (2021)

На причілку сиділо літо – рижісінький чоловік з такими ж рижими вусами, як і чуб. Обличчя – у «веснянках», як у дитинстві бувають діти. За народною прикметою, ластовинням вкривається личко дитини, яка любить порпатися у ластівчиних гніздах. Тільки як до такого дістатися? Ластівки – мудрі птахи і завжди вмощуються високо…

– Невже й правда ти, дідусю, в дитинстві нишпорив у ластівчиних гніздах? – запитала внучка Леся.

Дід Василь розгубився… «П’ятирічна білява дівчинка наділена неабиякими здібностями: усе схоплює на «лету», – думав він, не знаючи, що відповісти.

– Дідусю! Дивись, скільки бджіл біля твоєї груші!

– Ото ж то й воно! Мов у вулик прилетіли. Гляди, щоб котра з них тобі «меду не дала»…

– Та навіщо він мені, коли груші солодкі, як мед, – розмірковувало дівча, підіймаючи із землі грушу.

– Дідусю! Вкус-и-и-ла!

– Я ж казав. Давай жало витягнемо та прикладемо синьку, щоб не напухло, – втішав дід.

– Бабусю! Рятуй нас!

Бабуся ніби на крилах прилетіла:

- Не зводь з дитини очей, а я – до фельдшера…

- Не плач, Лесику (так називав дівчинку). Твоя бабця така ж прудка, як і в молодості. До Медвина, аж на Богуславщину, за добу добиралася. Я ж тобі розповідав…

Дівча притихло, дмухаючи на вжалене бджолою крихітне рученятко. А дід говорив…

- Це ти казку розказуєш? – схлипнула Леся.

- Та яка ж тут казка! Те, що було насправді. Підростеш, може, історичкою станеш, згадаєш: дід Василь колись розповідав…

- А навіщо моїй бабусі Єфросинії (дівчинка, на подив, легко вимовляла складне ім’я) потрібно було у Медвин? Там мед роздавали?

Ой, дитино, бачу: ти – мов ота ясновидиця – бабка Софія, що на колишній панській балочці живе. Вона усе знає, бо, кажуть, на планиді гадає. А ти й гадати не вмієш, а як скажеш що, то – в точку…

- Та то я так, про мед, бо раз Медвин, то, мабуть, там багато бджіл і меду…А ці бджоли… вреднющі… кусючі… От що зі мною зробили – полюбуйся…

Дівча знову розкисло, а дід – за своє – розповідає.

- Так от, кажу ж, – бабуся твоя тоді ще дівчиною була, як почула, що у Медвині повстали люди проти комнезамів, які потім у село розправу прислали. Єфросинія хутчій зібрала вузол з харчами. Батько був дуже строгий. Спершу не хотів дівчину відпускати у далеку дорогу. Боявся, що і її десь схоплять будьонівці, якщо узнають, що йде до родичів у Медвин. Не близень-світ у той Медвин з Полтавщини, з Корнієнок та з Полтавців. А Медвин – він аж біля Києва, біля Богуслава. Та не злякалася твоя бабуся – пішла, понесла хлібця, сала, гречки – скільки змогла підняти…

Дитина уважно слухала, коли загавкав пес, і за ворітьми почувся голос фельдшера:

- Ну, де там наша «героїня»?

- А ви з пігулками? – раптом вибігла назустріч.

- Ні, взяв тобі вітамінки і м’ятну цукерку. Давай дивитися, що тут у тебе… О! Тут уже компрес. Добре. Ось тобі – мазь. (Простягнув коробочку). Вона буде охолоджувати болюче місце, щоб не пекло. А від температури залишаю пігулки. (Написав щось на паперовому аркушику). Твоя бабуся – мудра, вона знає, що робити…

І вже через кілька хвилин Іван Федорович Сидоренко (так звали сільського фельдшера) подався далі у своїх професійних справах. А Леся тепер не давала спокою бабусі, розпитуючи про її похід у молодості.

- Дитинко, ти ж, однак, забудеш. А от як виростеш – розповім.

- Бабусенько! Розкажи! Роз-ка-жи!

- Мої батьки – заможні люди: і корови, і воли, і пашниця – усе було. Та й діток Господь послав семеро. Ото зі старшою сестрою Мар’яною подалася в дорогу. Батько перед цим усе вивідав у миргородського кобзаря Скляра Івана (майстер був з нього неабиякий – сам бандуру виготовив, учням своїм такі інструменти розробляв). А мандрував він світом, то й знав новини. Страшне розказав: що постріляні, побиті, спалені, що, може, й родичів наших уже серед живих немає, і що все у тих, хто лишився, комнезами на продподаток забрали. Плач не плач, а сльозами їм не допоможеш: треба йти. Батько довіз нас на підводі до Попової, а далі – до Мостовівщини, а там, слава Богу, дорогою до Хорола їхали люди (везли зерно до Ракшиного млина), то і нас підвезли. Отак: де – пішки, де – на підводі і дісталися до Києва. А звідти – уже і до Медвина. Якийсь добродій підвіз підводою, а кілометрів за три до села висадив, бо боявся, щоб не перестріла жорстока будьонівська облава.

- Хто це? – запитало дівча.

- Ой, багато знатимеш – швидко зістарієшся. Кажу ж, виростеш – усе розповім.

- А ви застали своїх родичів живими?

- Ми до села так і не дійшли, а тільки до лісополоси. А звідти вийшов парубок, підперезаний ременем, у високих чоботях і в картузі. І – до нас. Злякалися ми з сестрою так, що й дар мови втратили на якусь мить. Опам’яталися, як услід за парубком вискочило на дорогу хлоп’я – босе, в подертій сорочці, і мовило:

- Не бійтеся, ми – свої, ми – з Медвина…

Назвалося хлоп’я Іваном. А ім’я парубка було Серафим. Я спитала, чи знають Сидоренків і Хоменків, чи живі вони? Сказав, що живі, але дуже налякані, бо комнезами багатьох постріляли.

– Якщо хочете щось їм переказати, то ми передамо, – сказав старший із них, не радивши нам самим іти до села.

Ми з Мар’яною виклали у третій вузол (з хустини) усі харчі, собі ж у двох вузлах залишили по шматочку хліба – на зворотній шлях, а що вже було далі – не знаємо…

- Це дуже страшно, бабусю, – ойкнула внука.

- Та все добре, – заспокоїла Єфросинія Дмитрівна. – Я через рік була на Сорочинському ярмарку, бачила кобзаря Івана Скляра. Мій батько велів: «Їдь, запитай у кобзаря про наших…» Бандурист сказав, що бачився з медвинськими повстанцями, які переховуються в лісах, і ті запевнили, що і Сидоренки, і Хоменки вижили. Мені ж так і не вдалося навістити наших далеких родичів по батьковій лінії, бо згодом і до нас постукала біда: комнезами забирали все, до голодомору довели. І наш дядько Яків Полтавець потім у Пирятинському районі підняв селян на повстання. Забрали тоді нашого дядька на Соловки. Оце ж він колись грушу посадив…

Леся голосно заплакала – затужила. А бабуся, заспокоюючи внуку, дістала зі старої скрині вишиті хрестиком рушники, свій дівочий та весільний (уквітчаний візерунками) одяг і стільки намиста та дукачів, що дівчинці аж подих перехопило… А потім бабуся дістала струну.

– Це – від бандури того Івана Скляра, у якого я запитувала про родичів…

Поряд зі струною лежало два порожніх вузлики з величезних хустин.

Це ті, з якими ви ходили? – спитала Леся.

Бабуся заплакала:

Ті…

Замість епілогу

У свої 92 роки пішла за життєвий обрій Єфросинія Дмитрівна Полтавець. А разом з нею – і спогади. Лишилося лише те, що – в дитячій пам’яті її внучки. У Корнієнках на Полтавщині (Корнієнківська територіальна громада) жили далекі родичі медвинських Сидоренків – Віктор Сидоренко, який здобув професію машиніста потягу і працював, його сестра – Люба Сидоренко, яка здобула освіту бухгалтера і працювала в Києві, а у селі Рокита залишило по собі добрий слід подружжя Івана Федоровича та Катерини Федорівни Сидоренків, у Великій Багачці (теж на Полтавщині) досі мешкає Хоменко Ольга, що народилася у селі Партизан (Великобагачанського району). Це – маленькі гілочки того великого дерева родоводу, об’єднаного нитями історії Медвина, Полтавців (таке поселення утворили міщани, яким славнозвісна цариця роздавала землі на Полтавщині), Корнієнок, Великих Сорочинець, Партизану (залишився лише хутір) і багатьох інших сіл, містечок, селищ. Об’єднаних прагненням бути незалежними, вільними господарями. І багато з них повторили подвиг медвинських повстанців. Навіть назви деяких населених пунктів промовисто це підтверджують.


Олена СКУЛОВАТОВА. Медвинська ночівля (2021)

У сутінках дерева здавалися потойбічними створіннями з тисячами покручених рук. Вони гойдали вітами, перешіптувалися, згадували про своє. Двоє хлопців зупинилися на маленькій галявині, скинули рюкзаки, звалилися на них, переводячи подих та витираючи спітнілі лоби.

− Треба ставати на ніч, кращого місця не знайдемо, та й спина ниє нестерпно, − Василь завів назад руки та зчепивши їх в замок, з'єднав лопатки, так, що аж хруснуло.

− Але тут близько до села, та й лісу, як такого, немає, так кілька дерев, − Семен тривожно оглядався.

− Ніхто нас не зачепить. Я дістаю намет, − і у підтвердження власних слів поспішив розбирати рюкзак.

За пів години отаборилися, запалили маленький газовий каганець та узялися готувати їжу. Густе ароматне вариво булькало, парувало й ніби кликало швидше узятися до вечері.

− Піду гляну що тут та як, − Семен підвівся та попрямував вздовж пшеничного поля, прискіпливо вдивляючись в темряву.

Василь помішав суп та прислухався до тихого голосу ночі. Майже поряд затріпотіли крила й жирна куріпка поспішила сховатися між налитого зерна. З села чулося протяжне мукання втомлених корів, в лісі озвався шуліка.

Друзям подобалося блукати польовими дорогами, шукаючи цікаві місця та милуючись соковитою літньою природою. Мріяли про справжні подорожі, але стипендії вистачало лише на невеличкі рейди в сусідні області. Вони, зазвичай, збирали рюкзаки, приходили на автовокзал і купували квитки на найближчий рейс.

Василь набрав дерев’яною ложкою суп, подмухав і підніс до рота. Вдовольнившись смаком, розлив по пластикових мисках, нарізав чорний хліб та цибулю.

− Поки ти блукав, я вже їсти насипав.

− Виглядає смачно, − Семен розстелив килимок, сів схрестивши цибаті ноги та узявся до їжі. − Тут зовсім поряд нас хрест якийсь… − проказав гучно сьорбаючи наваристу юшку.

− Може могила? – Василеві не хотілося говорити. Гаряча їжа навіювала сон, і він поспішав забратися до намету та закутатися у свій зручний спальний мішок.

− Та ні, швидше обеліск. Хрест високий, дерев’яний і поряд гранітний камінь. Я в темряві не зміг розібрати, що там написано.

− Завтра подивимось.

***

Семен крутився з боку на бік й не міг заснути. Йому не подобалося місце ночівлі. Причини не знав, але відчував нав'язливу тривогу. Коли ходив до хреста, то кілька разів йому вчувався чи то стогін, чи плач. Спинявся, прислухався і звуки зникали, але залишалося липке тривожне відчуття, яке спрутом ворушилося в шлунку, тиснуло, не давало спокою.

Поряд з товаришем, який мирно посапував, його бентежило якесь сумне та далеке відлуння минулого. Семен дістав телефон та відкрив карту. З супутника місце їхньої ночівлі нагадувало балку. Поряд поле, на сході село Медвин.

− Чого не спиш? Вимикай, батарею посадиш, − Василя збудило світло.

− Якось не спокійно на душі. Місце тут нехороше.

− От тільки не починай. Теж мені містик двадцять першого століття, − Василь часом сердився на друга через його надмірну чутливість, яка йому здавалася дівочою. – Підхопимось й підемо серед ночі кращого шукати?

− Я трохи почитав про це село… Ти щось знаєш про Медвинську республіку.

− Яку ще республіку?

− Уяви, тут три роки була самостійна республіка, яка мала свої органи управління і, навіть, товариство «Просвіта».

− Та, ну.

− В яких це роках?

– Після революції сімнадцятого. Але чому я цього не пам’ятаю зі шкільної програми? Я ж історію гарно вчив, навіть ЗНО здавав.

− То може цього й не було в підручниках. Ти такий наївний. Історія пишеться на замовлення. Думаєш, нам розповідають що і як було насправді? Кажеш після революції. А багато ми про ту революцію знаємо? Як вийшло, що перемогли більшовики? Що вони зробили такого, чого інші не спромоглися?

− Якби я ж знав. Та цікаво, що Медвин з кількома сусідніми селами зумів протриматися досить довго серед тогочасного хаосу.

− Але якою ціною? Це все пізнавально, але, може, будемо спати. Завтра ще до вокзалу теліпати двадцять кілометрів. І не сади телефон, залишимось без карти, − Василь перевернувся на інший бік і відразу засопів. Семен заздрив здатності друга миттєво засинати за будь-яких умов. Закувала зозуля. Семен закрив очі й спробував розслабитися. Уявив балку, обриси дерев, їхній намет поряд пшеничного поля і високий хрест – одвічний символ мук. Сон поступово огортав свідомість…

***

Семен побачив, що стоїть посеред хати в натовпі чоловіків. Важке повітря просякло потом. Всі похмурі, мовчазні, такі, як бувають на похоронах. Високий парубок відкинув довгого чуба, оглянув товариство пильним поглядом та сперся на підвіконня.

− Хлопці, я не вірю червоним. Вони нас не випустять, навіть якщо люди останній кусень хліба віддадуть.

− Але ж Будьонний казав, що як селяни принесуть продукти, то відпустить, − подав хтось несміливий голос, − Завтра ж свято велике – Покрова, невже вони не люди?

− Ти про червоних виродків? Вони Петра застрелили у матері на очах, і нас переб’ють, коли здеруть продподаток.

Знадвору пролунав звук схожий на шкрябання. Чубатий приклавши долоню до скла вдивився у темряву.

− Це, здається, Сашко Кирпатий. Не шуміть… − тиша стала відчутною на дотик.

За вікном ще пошкрябали й обережно вийняли раму. Чубатий перекинув ноги та вистрибнув у вікно першим. Семен, який опинився поряд, відчув, як його пхнули в плече.

− Давай, малий, вперед.

На дворі поступово опинилося близько двадцяти осіб. З-за рогу почулася брудна лайка й пролунали постріли. Всі кинулися у розсипну. Семен помітив, як Чубатий підкосився і схопився за плече, кинувся до нього й почув: «Тікай!», але покинути пораненого не зміг, підхопив і спробував потягнути. Чубатий втрачав сили. Їх швидко наздогнали та завернули до решти.

Розлючені втечею червоні, погнали заручників крізь село. Сходило сонце і ставало холодно. Люди йшли, плутаючись в ногах і кидали останні погляди на рідні хати. Терор запустив свої лапи в їхню мрію, розкрив червону пащу і готувався прийняти жертву. Односельці виходили з дворів та проводжали тужливими поглядами своїх синів, братів, коханих. Якась жінка кинулася до Будьонного, який гордовито їхав попереду, але її грубо відштовхнув солдат у недолугій гостроверхій шапці, схожій на середньовічний шолом із зіркою на лобі. Жінка впала на узбіччі, розірвавши навислу тишу гірким надривним риданням.

Семен відчував липкий страх, який сковував тіло та заважав дихати. Їх привели на край поля та по-діловому вишукували рядами вздовж струмка. Пролунала команда: «Плі». Люди падали. Падав Семен. Не розумів, чи живий, але ясно відчував, як холодна вода швидко пробирається крізь одяг.

− Беречь потроны! Саблей руби ублюдков!

Семен чув передсмертні крики, відчував вагу навалених на нього тіл і гарячі струмки, які стікали по голій шиї та щоках. Вони пахли залізом. Різкий біль пронизав свідомість − лезо шаблі дісталося його лівої руки. Раптово крізь передсмертні крики та стогін, пролунав гучний розкотистий голос Чубатого: «Будьте прокляті на віки!» Гримнув постріл й над балкою запановувала тиша[1].

− Семене, брате, − все добре, −Василь трусив друга за плечі намагаючись розбудити від страшного сну.

***

Двоє хлопців йшли селом, кукурікав півень, перевалюючись з ноги на ногу дріботіло до річки кілька качок, листоноша на скрипучому велосипеді спішила доставити пенсії. Семен замислено мовчав, лише час від часу витягував ліву руку з кишені й з подивом поглядав на довгий глибокий шрам, якого вчора ще не було.



[1] «Кілометр за Медвином, під Ковтуновим ліском на чистому полі лежало 79 тіл простріляних і порубаних юнаків Медвина. З 80-ти тільки один, що легко ранений, зразу впав у воду струмка і прикрився трупами інших, залишився живий». Уривок з книги І. Дубинця «Горить Медвин» присвячений розстрілу заручників каральним загоном Будьонного


Любов ТІТКОВА (ҐОНТА-ТОРАК). Моторошненька грушка (2021)

Святослав – дитина типової Катерини того часу. ЇЇ кохання пройшло, як і прийшло, нізвідки прибуло, туди й відправилось; тільки подарунок залишило – велике пузо із зародженим життям. Вона не хотіла цієї дитини, як і її батьки: ноги парила, тягарі носила, зілля від баби шептухи пила. Усе дарма! Молоде життя міцно трималось за стінки матки і не бажало прямувати у інший світ. Її лупцювали, били в живіт, та все даремно! У визначений час вродилось воно – здоровісіньке та пискляве. Своїм верещанням він сильно дратував усіх, бо був нікому непотрібним. У нього навіть не було імені. Його просто називали воно. Коли йому було чотири роки мати вирішили піти у місто в найми, а синка захопити з собою. По дорозі вона, ніби, забула синка у дорозі. Насправді їй бракнуло відваги проломити його маленький череп каменюкою, тому залишила помирати: чи то від диких звірів, чи то від голоду. Якщо вирішила вбити, то вбивай, але це ж люди – завжди прикидаються милосердними, однак від їхнього милосердя вмирати захочеться. Хлопчик б з голоду помер, тільки вовки не дали. Вовки виявили до нього більше співчуття ніж люди. Вовки хотіли погнати хлопчика на шлях чумаків, але туманувате дитя не розуміло, що від нього хочуть ці чотириногі. Він тільки тягнувся до них ручками. Чотириногим нянькам довелось чумаків спровадити до хлопчика. Так дитя опинилось серед чужих людей у селі Медвин, хоча свої були гірше чужих. Люди не знали, що з ним робити. Одні добрі люди взяли до себе, поки знайдуться його батьки. Мабуть, вони здогадувались, що хлопчину ніхто не шукає. Скільки його не пробувало розрухати, та воно, це мале дитинча, забилось у куток і рюмсало: тихо… беззвучно.. без сліз. Хлоп’ятко боялось, щоб йому, знову, не надавали духопеликів. На голівоньці у нього виднілось чимало ґуль. Чи довго, чи ні, але і в їхній хаті, він став чимось, на кшталт, ручного цуценяти, якого не кликали за стіл, а давали їсти, як собаці. Спочатку хлопчик боявся сідати за стіл із такою гурмою людей, а коли наважився, то його відпихнули.

Маленького пуцьвірінька зробили пастухом. Діти над ним глузували, направляючи шукати велику рогату худобу на узліссі, біля пагорба під лісом, в долині за річкою, чи на царині. Її там бути не могло, але ж їм цікаво було зиркати на його метушіння і переляканий вид, коли йому не вдавалось нічого знайти. Якщо тільки дітлахи наробили якісь збитки, то всі гуртом скидали свою вину на нього. Ніхто з дорослих з ним не церемонився. Головне провести виховну роботу! Яка різниця хто винний? Покарають одного, то інші боятимуться? Але, ніхто з них не прикмітив, що духопеликів здобуває один парубійко-сирота, у якого немає нікого, хто б за ним постояв. Діти одного разу, для кумедної штуки, відправили його шукати корівку у злий ліс. Про цей ліс ходила погана слава. Діти чули шушукання батьків про зграю вовків, яка чомусь прибилась у лісі. Гутарили, що навіть були і людські жертви. Що правда, тепер його, уже не називали Воно, а просто – гей ти. Хлопчика священник охрестив і дав ім’я Іван. Либонь, усі забули про ім’я, бо Іваном його кликали кілька місяців, а потім – гей ти розтелепо, гей ти шмаркачу, гей ти пуцьвірінку, гей ти легезо, гей ти шельмо, гей ти псяюхо, гей ти скидисько, гей ти мантилепо, гей ти публіко, гей ти француватий, гей ти мацапуро! Давали йому стусанів, з вини і без неї, це так типово для доброчесних та поштивих дуків. Для них усіх він був прицуцуватий блазень, який і так не в змозі усвідомити усього цього. Парубійко, можливо і багато чого не кумекав, але чомусь серце щеміло від болю. Його ніхто не доводив до розуму, тому йому всього довелось довчатись самотушки. На радість хлопця, він народився з кебетою в голові, тому швидко докумекав, що якщо у цьому світі немає того, хто чи що постоїть за тебе, то ти попихач у громади. Хлопчик став пригадувати розповіді старих людей, які розповідали про кріпацькі часи: як їх били за найменшу провину, як молоді дівчата “ збивали пану перину” і від них, через це, відрікались усі, шпортався якийсь чоловік і не поклонився пану, чи не достатньо низько, голову гнув, чи шапку забув скинути, чи ще якісь дрібні провини, і через це - їх страшно лупцювали. Цікаві хлопчаки, а він з ними, бігли дивитись на такі речі. Це була страшна картина! У деяких хлопчиків тоді загорялись очі, немов би це вони лупцюють небораку, а інші нажахано переглядались, немов би бачили своє майбутнє. Парубійко не раз бачив ляльок у вертепі на Різдво. Того дня сніжинки ширяли цілий день. Сніг добряче припорошив землю, коли маленький Іванко дивився на чергову різдвяну вертепну виставу, то очманів, йому на мить видалось, що люди, мов ляльки, грають у світовому вертепі, не живуть, а лиш вдають. Чудернацьку гру грали усі.

У хлопчика з’явилось заняття – спостерігати за людьми, з якими він мешкав у цьому світі. І всі вони йому видавались якимись чудними. Люди завжди робили неправильний вибір. Того, хто прийме правильний вибір – цурались.

Усе почалось із дерев’яного коника, якого йому змайстрував дідусь-пастух Панас, з яким мешкав хлопчик. Його також, колись давно, ще коли гриби росли на дервах, а жаби ловили буськів, знайшла в степу валка чумаків. Дідусь усе життя працював на громаду за злиденний хліб та нікчемну хату-мазанку. Саме так, “вдячні люди”, відплачують іншим чесним людям за їх клопітку, старанну, монотонну, важку працю: черствим хлібом, застояною водою, нетопленою хатою, зіпсутим здоров’ям, лахміттям, кпинами та зневагою. Це був гарний коник та єдина іграшка малолітнього Івасика. Парубійко любив цю іграшку, бо це його і тільки його власність. Злі господарські діти, одного разу, відібрали його коника і стали жбурлятись ним. Вони відламали йому дві ноги, але совість їх не гризла. Не навчили батьки їх поважати майно та гідність тих, хто нижчий, за статусом. Це основне правило людського суспільства – топтати нижчих і самому терпіти топтання вищих. Тільки де ж є ті, кого ніхто не топче або самі нікого не топчуть. Одні вверху драбини, а інші – внизу. Івасик хотів зустрітись із першими та із другими, мабуть вони змогли б йому більше пояснили про цінності людського суспільства. Іншу ногу хлопчик сам, випадково, відламав, от і бавився тепер одноногим коником.

Одного дня дідусь Панас чомусь посварився із громадою. Свою злість він вирішив вимістити на безправному хлопчику. Навіть він перестав називати хлопчика по імені, а просто – гей ти – зінське щеня. Хлопчик бавився своєю єдиною іграшкою – одноногим коником. Дідусь Панас схопив коника і викинув у багаття. Язики полум'я поглинули його, хлопчик довго плакав. Гірка образа огорнула його серце. Івасик втік в ліс. Дід Панас його не шукав і не гукав, а прилягнув спати. Над ранок дідусь прикмітив, що постіль хлопчика порожня, але погнав череду на леваду.

***

Наступного дня на страшній галявині, біля страшної грушки, знайшли одне холодне тіла хлопчика із села Медвин, яке знаходиться із тої сторони, що за лісом. Як він міг сюди потрапити? Йому ж довелось самому подолати цілий ліс, а для його ніг це шість годин. Люди подумали, що це нечистий, не так як завжди, поселився у вербу, а чомусь ця стара грушка йому приглянулась. Священик при допомозі молитви і ладану пробував вигнати нечистого духа із грушки. Але це ж грушка чи ця химерно-маркітна місцина вбила Івасика? Його вбила людська байдужість!


Софія ФЕДОРОВА. Медвинська весна (2021)

Тугий квітковий пуп’янок обіцяє заяскравіти духмяним шовком пелюсток. Стиглий, дозрілий колос розвивається із зеленого. Скромна весняна брунька дає початок розкоші золотого, багряного, брунатного листя… Кожна мить існування всього живого – неповторна, незамінна. Усі дороги прекрасного людського життя – важливі. Людина ніколи не готується до життя, вона завжди живе. Її дитинство – час знайомства з різноманітним довкіллям, час мрій та пригод, а юність - час становлення особистості, переконань та власного самоствердження.

Сімнадцятирічний хлопчина біг стежиною через поля до річки Хоробри і невгамовні образи завзятих козаків Северина Наливайка, Максима Залізняка, величного Богдана Хмельницького, старого сліпого кобзаря, кровожерного побореного ординця, жадібного товстого пана, сильного та сміливого односельця, молоденької дівчини, заквітчаної барвінком, рутою та рястом, поспішали за ним. Тихенько прокидався день. Вмивалися верби, спустивши своє гілля в воду. На темному плесі відбивалися і темний гай, і сіра даль неба, і рідний Медвин. Тихо та суворо гомоніли прадідівські дуби біля бідненької хати. До щему у серці звучала щира українська пісня, зігрівало душу рідне слово. Все життя чекало попереду, нелегка доля щирого медвинця, але вірна, незрадлива.

Все багатобарвне та повнокровне життя цього юного хлопця – Івана Дубинця - зізнання любові до України. У кожнім його слові – бунтарська сила, щира правда, журба, любов і незламна віра в свободу рідного народу. Як неопалима купина, пройде крізь полум’я та відродиться дорогий серцю Медвин. Як це вже було не раз. Адже тут з давніх-давен живуть волелюбні, сильні духом та тілом, з щирою душею та доброю посмішкою, з вірним серцем та спрацьованими руками українці. Минають роки, століття, а гострота і сила волелюбного слова живе в їхніх серцях, звучить в їхніх домівках. Дух свободи і людської гідності проносять через віки випробувань, вбирають з молоком матері і бережуть усе своє життя, як оберіг, і це додає упевненості у власному самоствердженні. Кожен з них є живим прикладом того, як можна крок за кроком звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії.

І квітковий пуп’янок перетворився в ніжну квітку, колос налився золотом, а весняна брунька розкрилася молоденьким листком. Щоразу,вмиваючись росами та дощами, співаючи свою мелодію вітру, засинаючи під мерехтливими зорями, вони прославляють юного хлопчину, але великого серцем і душею медвинця.

Анастасія ЯКИМЕНКО. Все моє (2021)

Голос у гучномовці оголошує, що ми прибуваємо до третього терміналу Нью-Йоркського аеропорту. Я одягаю наплічник. Відкриваю нотатку в смартфоні і перечитую назву села: Медвин, Медвин, Медвин... Хоч убийте – не можу запам’ятати! Батько дивується:

- Як не можеш?! Це ж елементарно! – І починає свою улюблену бувальщину. – Знайшли якось наші люди медуші князя Володимира, вщерть повні медом і вином. Почали їсти-пити та порозбивали геть усі глеки! Мед і вино полилися рікою та затопили Хоробру[1] так, що можна було черпати медове вино просто з ріки. З тої пори назвали те селище Медвин.

Я чула цю билину, щонайменше, разів двадцять. Тато завше розповідає її повагом, смакуючи. Колись мене дратувала його схибленість на всьому «медвинському». А найбільше – балачки на кшталт: «От повернемося ми на Вкраїну, до Медвину...»

- Тату, ти при своєму розумі? – дратуюся я. – Де Нью-Йорк, а де твій Медвин?!

- Орисю, не переймайся. Нікуди він не повернеться. – впевнено каже мама. – Он, один Степанченко вже повернувся!

Всі ми знаємо, кого вона має на увазі. Мій прадід – Онисим Степанченко – єдиний лишився живим з чотирьох братів. Двох більшовики розстріляли в Ковтуновому ліску у 1920-му, ще одного – у Смілі, за участь у повстанні. Тільки Онисим вижив, бо був на заробітках в Америці. І так би йому лишатися за океаном, але марив він Медвином, точнісінько, як мій тато. От якось не витримав – лишив жінку з дитиною і поїхав. А через десять років, у 1933-му, сконав там від голоду.

Після згадки про діда Онисима тато підводиться і виходить з кімнати.

- Нічого-нічого! – приказує мама йому услід. – Хай пам’ятає!

В такі моменти я її ненавиджу. Бо убивати мрію, хай і нездійсненну – це жорстоко. Батько ображається, проте через день-другий відходить.

- Ми як те перекотиполе, – сумно каже він опісля, – рослини без коріння. У нас немає сили. А от у них була...

- Ти про медвинських повстанців?

Тато киває головою. Я скептично скривлюю губи. Він знає, що я про них думаю.

- Ех, Орисю! – зітхає він. – Нічого ти не розумієш! Вони відчували в собі СИЛУ – таку, що гори перевернути може! Бо міцно проросли корінням у землю свою. От якби ти побувала там, зрозуміла б. Відчула б серцем, що то твоє!

- А якщо так і не відчую? – не здаюся я.

- Тоді обіцяю назавжди забути про свої марення!

От і вдарили ми по руках. І тепер я сиджу в салоні літака, а сила реактивної тяги підіймає мене над штахетником нью-йоркських хмарочосів, зліплених між собою так щільно, що мимоволі дивуєшся, як людям вдається проштовхуватися між ними. Це мій світ. Він безмежно привабливий у своїй жорстокій, сліпучій красі можливостей. Він відбирає подих, хапає впевненою рукою і крутить-вертить тобою доти, доки не запаморочиться в голові. Він достоту позбавляє тебе можливості дивуватися. Проживши тут бодай рік, ти мимоволі стаєш циніком, який споглядає на світ згори-донизу.

Переночувавши в Києві, знаходжу у інтернет-застосунку попутників до Медвина. Ними виявляються балакучий хлопець і його дівчина.

- Обязатєльно піди на Тотоху! – радить мені водій. – Свєдущі люди кажуть, що там дуже сильне мєсто, прям як Алтай чи Тибет. Пуп Землі, короче!

Я посміхаюсь набік.

- Не смійся! – каже він серйозно. – Земля – це тєло. І на цьому тєлі є місця, де нутро – цебто сила! – виходить назовні. Так от, Тотоха – настоящій пуп Землі!

Я сміюся. Він продовжує:

- А ти думаєш звідки у Медвині взявся кобзар на всю Україну? Антон Митяй власной персоной! А як нашим хлопцям вдалося під носом у совєтов власну республіку встановить? Все тому, шо в пупі Землі живемо, дєтка!

Сміючись, доїжджаємо до селища. Я показую на карті локацію, де колись стояв будинок мого прадіда Онисима.

- І на Медвинський дуб сходи! – кричить водій із вікна.

- Обов’язково! – запевняю я його.

Прощаюся з ними, роздивляюся довкола. Під похиленим парканом буяє ружа. Я зриваю квіточку, встромляю у волосся і фотографуюся. Відправлю татові – хай потішиться.

Штовхаю хвіртку – не піддається, вгрузла. Перестрибую через паркан. Бур’яни на подвір’ї вимахали аж до грудей. Низенька хатка-мазанка ледь тримається докупи. Поряд стоїть колодязь з іржавим ціпом. Відкриваю кришку, беруся за ручку. Коловорот обертається, видаючи протяжний, надсадний скрип. Слухаю, як там, внизу, глухо булькає у воду відро. Тягну його нагору. Відро заіржавіло від руків’я до днища, але вода у ньому чиста і прохолодна. Я напиваюся, вмиваю лице і кидаю відро назад – у чорне жерло криниці. Знову слухаю, як тоскно скрипить коловорот.

Усе тут ніби просякло смутком. І навіть стара вишня понад хатою, обліплена стиглими ягодами, яких немає кому зірвати... Я набираю повну жменю вишень і жадібно поїдаю їх. Солодкі, м’ясисті, трішки з кислинкою – такі... справжні! Я безцільно блукаю попід старими деревами. Обходжу подвір’я і раптом... ціпенію.

Переді мною стоїть обгоріла хата. Глибки пустих вікон вирячаються, наче сліпець із вибраними очима. Із повалених, обвуглених стін стирчать навсібіч дерев’яні балки – точно переламані кістки з мертвої плоті.

Я підходжу ближче. Зазираю у вікно. Звідти віє холодом і заціпенінням, відчаєм і смертельним ляком, який роззявляє до мене свою чорну пащу, хоче відібрати розум, поглинути живцем...

- Після того, як будьоновці спалили Медвин, - розповідає тато, - солдати пішли селом – грабувати і ґвалтувати. Моя прабабця чотири дні ховалася у льоху. Як її звідти витягли, вона була не при собі, все повторювала, що не загасила свічок під образами і спалила хату... Бідолашна! Так і не одужала до самої смерті.

Я розвертаюсь і, не розбираючи дороги, тікаю звідти. Затикаю вуха навушниками, голосно вмикаю музику. Це місце лякає і гнітить мене. Треба розвіятися. На Тотоху, кажете? Гаразд. Прокладаю на карті маршрут. Це, виявляється, недалечко.

Біля непримітного пагорбу із надписом «Тотоха» купчиться багацько людей. Віддаля стоять автомобілі. Я йду полем. Під ногами стелеться килим бузкових суцвіть, нестерпно добре пахкотить шавлія. А який вітрище тут дме! Гарячий потік повітря звільняє тіло від утоми, а голову від смутних думок. Як добре! Вітер виштовхує мене на гору. Я не пручаюся йому. Сідаю подалі від натовпу, розправляю руки і закриваю очі. Уявляю себе птахою, що летить за вітром, куди їй заманеться. І не торкають мене ані болі, ані печалі людські – я їх не знаю. Лише нахиляю з цікавістю свою пташину голівку і роздивляюся: що воно таке?

Відкриваю очі і зненацька бачу босі ноги, що бовтаються у повітрі. Через мить вони приземляються у трьох кроках від мене. Повільно підводжу погляд вгору і бачу затерті джинси, а над ними – дуже чоловіче тіло. На грудях у нього татуювання: козак зі схрещеними на грудях шаблями. Піднімаючи очі ще вище, я бачу геть таке ж обличчя, як на малюнку: чисто виголена голова і пасмо русявого волосся на чолі. Світло-сірі очі дивного хлопця дивляться на мене так пильно, що хочеться опустити погляд, але я чомусь не можу.

Тут він сідає на землю, обличчям до мене, дістає з кишені каблучку, підвішену на ланцюжку і розгойдує її над землею.

- Що ви робите? – спантеличено питаю я.

- Намагаюся привернути вашу увагу. – відповідає він. – У мене виходить?

Його лице розпливається у щирій усмішці. Наді мною враз наче сонце засяяло, заспівали птахи і порозквітали усі на Землі квіти. Мої квіти і мої птахи. Точно, як і бузковий килим під ногами і цей гарячий степовий вітер – я відчуваю, що все це моє.

Ще й як виходить. – всміхаючись, кажу я.


[1] Ріка, що протікає на території селища Медвин.