Твори

ЗМІСТ

2023

Вікторія БУРА. Знайомство з його батьками (2023)

Поїзд рушив. 

 

Дівчина з хлопцем розмістилися біля вікна у кінці вагона. Опріч пари, було декілька людей. І перед тим, як поїзд рушив, їм вдалося зручно влаштуватися. 

 

 Дівчина, яка ще секунду тому поставила голову на плече коханого, перемістилася на його коліна; хлопець не заперечував. Він усміхнувся своїй майбутній дружині, а вона йому.

 

— Поки людей немає... — Ніяково відказала та.

 

 Заховавши телефон у внутрішню кишеню куртки, хлопець почав ніжно проводити пальцями по волоссі коханої. Дівчина заусміхалася.

 

— Що?

 

— Нічо'.

 

Вона не припиняла усміхатися.

 

— Кажи.

 

— Що?

 

— Кажи.

 

— Гаразд, розповідай, що у твоєму селі є цікавого, окрім тебе, звісно.

 

— Та нічого немає.

 

— Йой, та не бреши. Та мусить щось же бути!

 

— Є музична школа, а тепер типу як музей... Сам навіть не знаю, давно вдома не був, уже як п'ять років!

 

— О! Бач, є щось таки! Дай вгадаю: там ще магазин є.

 

— Та…

 

—  Я так і думала! Це все інтуїція! Напевно, і школа є, і… Усе, інтуїція закінчилася. Якщо серйозно, то що там є цікавого?

 

Хлопець видихнув і мовив:

 

— Є дуб...

 

— Цікаво-цікаво. І яка його функція?

 

— Фотографуються біля нього…

 

— Серйозно?

 

— Так. Та йому десь за шістсот років, як-не-як.

 

— Непогано як на село, знаєш.

 

— А тобі лиш би посміятися! Щоб ти розуміла, це колись було місто!

 

— Ой!

 

— Та. Ще в минулому столітті там республіку створили.

 

— Та про це я вже чула і не раз! Ти ще скажи, що там скіфи жили!

 

— Ну, за скіфів не знаю, а трипільці були.

 

— Ну хоча б хтось! І що вони там робили?

 

— Мед і вино ховали.

 

— Що?! Серйозно? Та ну!

 

— Та, правда, не вони, а князі, але то таке…

 

Обидва засміялися, а поїзд уже давно проминув місто.

 

— Коханий, я жартую, не сердься. Вибач. Ну а що мені ще робити стільки часу? До Києва ще стільки їхати! Ну розкажи щось цікаве, будь ласка.

 

Хлопець зітхнув і благально поглянув на дівчину. Пальці продовжували пестити волосся.

 

— Там нічого цікавого немає, нічого розповідать.

 

— Ну а що мені робити в Медвині, окрім знайомства з твоїми батьками?

 

— Цікаве запитання!

 

 Насміявшись, хлопець поглянув у вікно і мовив:

 

— Раніше, коли я ще до школи ходив, жила в селі одна бабця, так вона багато чого нам розповідала. Але коли то було — тепер уже нічого не пригадую, — наречений перевів погляд на дівчину. — Якби й хотів, нічого не пригадую. Пам'ятаю, за повстання щось згадувала, та й усе. А про що саме — згадати не можу. Та можна було б і розпитать в когось, ти таке любиш, знаю, але вже немає в кого. 

 

— Прикро... То що, я даремно собі купляла новий блокнот? Про що мені писати? Та мені не треба, як історику, мені щось таке, цікаве розкажи. І чогось супер-пупер видумувати не треба, я не журналістка. Мені щось легке, на мініатюру чи оповідання. Ох.

 

— Ти щойно за журналістів згадала, так пам'ятаю, до нас у село приїжджала знімальна група…

 

— Когось убили? Маніяк? Серійний вбивця? 

 

Наречений засміявся вслід за дівчиною.

 

— Ну а що? Не можна пофантазувати? Так, що у вас було?

 

— Та так, чупакабра курей їла.

 

— О! А ти кажеш, що нічого цікавого! Непогано-непогано, але мені це не підходить. Я і сама про таке можу навигадувати.

 

— Більше нічого розповісти, кажу ж.

 

— Гаразд...

 

 Людей ставало більше. Коли дійшла черга перевіряти квитки і до пари, дівчина вже спала. Так і пропустила всю дорогу, хоч довго мостилася біля вікна. Лишень десь перед Києвом наречений розбудив її.

 

•••

 

Двері автобуса зі скрипом зачинилися. Хлопець взяв сумку в одну руку, а в другу взяв руку коханої. Вона була холодна, а сама дівчина помітно тремтіла.

 

Він поцілував її в маківку та усміхнувся. 

 

— Ти ж з ними вже знайомилася. 

 

— Неа, відеодзвінок не рахується. Я бою-ю-юся.

 

— Не бійся. Все буде добре.

 

— Знаю… А точно все буде добре?

 

•••

 

— Що скажеш?

 

— А що казати? Чесно, очікувала гіршого. Боялася, що до хати не випустять, а якщо й впустять, то потім виженуть. Поки що все норм. Ох, напевно, дарма парилася через це.

 

 — Я ж тобі казав! Ти їм ще тоді сподобалася!

 

— Йой…

 

Пара прогулювалася ранковим селом заки був вільний час. Така собі міні екскурсія.

 

— А куди ми взагалі йдемо?

 

— Зараз дізнаєшся.

 

— Сподіваюся, що ти не будеш мене по якихось чагарниках водити.

 

— Подумаю-подумаю.

 

— Агов!

 

— Та жартую. Тут неподалік той дуб є. Вирішив тобі його показати. Чи ви щось маєте проти?

 

— Та нє… На скількох дубів дивилася і зрозуміла одну річ — кожен дуб по своєму унікальний. Нє? Та добре, пофоткаюся, як скажеш.

 

•••

 

Дерево вражало своєю витримкою та могутністю. Воно височіло над дівчиною і здалося на мить, що ладне її розчавити.

 

 Дівчина видихнула та налякано перевела погляд на нареченого. Той передивлявся зроблені знімки.

 

— Не хотів би сюди повернутися після навчання?

 

Хлопець звів брови вгору та на мить кинув погляд на дівчину.

 

— Коли скажеш батькам про… Коли ти чи ми це скажемо? Ну…

 

— Сьогодні-завтра. Ще не знаю. Як вийде загалом.

 

— Це не були сильно для них? Вчора зробили такий сюрприз із приїздом, а сьогодні такий. Чи, може, вони вже про щось здогадуються? На їхньому місці я би так і зробила відразу.

 

— Що буде, те буде. Ходи вже, бо ще змерзнеш і я тебе потім не відігрію.

 

Хлопець взяв наречену за руку, як та зупинила його.

 

— Є ще дещо.

 

— Кажи.

 

Дівчина нахилилася та прошепотіла три слова, від яких у коханого земля пішла з-під ніг.


[Лютий 2023]


Катерина ВЕКЛЕНКО. Непереможний народ (2023)

Гудуть комарики, сідає за обрій сонечко, спадає спека, пахне скошеною травою, а на стовпі клекотять лелеки. Після тяжкого дня мешканці Медвина вийшли за двори, посідали на ослінчики й, розповідаючи цікаві історії з життя, насолоджувалися теплим літнім вечором. За балачками час минув швидко. Уже стемніло, та ніхто не хотів іти додому, але голодні комарі враз допомогли людям розійтися. У всіх будинках було темно, лише в одному крізь шибку виднілося мерехтіння свічки. Це хатина діда Остапа та його онука Андрія.

- Діду, може ви мені розкажете, де моя мама й тато? – мовив хлопець, виглядаючи з лежанки.

- Ти справді хочеш знати? – запитав дідусь.

- Так! Я вже дорослий і хочу знати, чому з дитинства жодного разу не бачив батьків, – упевнено промовив Андрій.

Дід Остап узяв люльку, підпалив її, закурив і сказав:

-  Не знаю я, любий, де твої батьки.

-  Як ви не знаєте? – здивувався Андрійко.

- Не перебивай, зараз розповім. Навесні пішов я до березового лісу сік точити, аж раптом почув дивний звук. Спочатку подумав, що то якась пташка, але почав прислухатися й зрозумів, що це плач, пішов за звуком. Під березою, у яру, лежав ти. Я подивився, що нікого поряд немає, і забрав додому. Тоді було холодно, ти захворів. Я тебе вилікував і залишив собі. Тепер чотирнадцять років живу з чудовим онуком.

- Дідусю, мій рідненький, – мовив Андрій і скочив із лежанки, підбіг і міцно обійняв старенького.

- Ну все, я тобі розповів, тепер лягай спати, уже час он який, завтра рано вставати, треба їхати у поле, – сказав дід і вийшов на вулицю, а хлопець ліг відпочивати.


Ніч. На подвір’ї тихо, дід Остап сів на порозі, закурив люльку й дивився на зоряне небо. Враз тишу перервав гавкіт собак, дід скочив із порога, почав прислухатися, бо мав погане передчуття.

- Більшовики, – мовив чоловік і, не гаючи часу, побіг до хати будити онука.

- Андрію, уставай! – крикнув дід.

- Що сталося? – мовив спросоння хлопець.

- Більшовики наступають! Уставай і біжи до нашої землянки, тільки швидко, щоб тебе ніхто не бачив, бо буде біда, – сказав дід і дав їжу та деякі речі онуку.

- Дідусю, а як же ти? – запитав Андрій.

- Не переймайся за мене, я прийду до тебе, як тільки зможу. Біжи, мій хлопчику, – сказав, обійнявши онука.


Андрій злякався, біг щосили до землянки. Стукіт підков коней, гавкіт собак, більшовики були вже в селі. Жінки й діти кричали, плакали та просили, щоб їх не чіпали. Чоловіки зібралися й стали боронити свій Медвин, але їх сили із загарбниками були не рівні.

У повітрі витає запах солярки, пороху, біди. Андрій сидів у землянці й чекав діда. Було чути тільки крик і постріли. День хлопець просидів сам, уже ввечері прийшов дід.

-  Діду, що там? – запитав схвильовано Андрій.

- Вчасно ти втік. Більшовики беруть у полон хлопців, деякі тікають, багатьох уже немає на цім світі.

- А що ж далі? – із страхом запитав Андрій.

- Не знаю, будеш сидіти тут, поки це не закінчиться. А завтра вранці я піду розвідаю, що і як, їсти візьму, протягнемо якось.

- Діду, а можна я з тобою? – запитав Андрій.

- Ні, це небезпечно. Чекатимеш мене тут, – відповів Остап і, зморений, ліг спати.


Рано-вранці дід пішов у село, а хлопець залишився знову сам. Одному ще страшніше, коли дідусь десь у селі, між загарбниками.

Уже почало сіріти, а діда немає. Андрій хвилювався й уже хотів виходити із землянки, як почув постріл і крик:

- Стій!

- Тільки не це… – мовив пошепки Андрій і почав молитися.

Через декілька хвилин хлопець почув кроки в сторону землянки. Андрія огорнув страх. Він забився в куточок і накрився речами, щоб його не було видно. Відкрилися двері, хтось зайшов усередину. Хлопець уже прощався з життям, але почув рідний голос.

- Онучку, ти де? – мовив дід.

- Я тут, – Андрій вийшов із кутка й, почувши голос дідуся, заспокоївся.

- Ось тримай, трішки їжі дістав, – сказав Остап.

- Діду, які новини? – запитав переляканий хлопець.

- Ледве втік від цих клятих загарбників, побачили мене й давай гнатися. Тепер треба бути більш уважним, – сказав старий, закуривши люльку.


Новий день. Дідусь знову зібрався йти в село.

-  Діду, може не підете? – сказав онук.

- Ні, треба щось їсти, тому потрібно йти. Не виходь ніде, чекай мене, – промовив Остап і пішов.

Минуло хвилин зо двадцять. Аж раптом Андрій почув постріл.

- Може, то мені почулося, – подумав хлопець, щоб заспокоїти себе.

Увесь день чути іржання коней, постріли, ще й гроза зібралася, немов фільм жахів. Андрій заснув під дощ, не дочекавшися дідуся. Прокинувшись, хлопець очікував побачити діда, та його поряд не було.

- Мабуть, уже пішов у село, – подумав Андрій і з нетерпінням почав виглядати Остапа.

Хлопець просидів день, та дід так і не прийшов.

- Невже той постріл був у дідуся? – злякано подумав Андрійко. – Цього не може бути, ще почекаю.


Ніч хлопець не спав, усе виглядав Остапа, та він так і не прийшов. Тоді Андрій уже зрозумів, що його найрідніша людина на небі, і заплакав…

- Хочеться їсти, – подумав хлопець і заглянув до торбини, яку йому давав дідусь, та там нічого не було, навіть крихти хліба. – Потрібно йти тепер самому в село.

Було моторошно, але хлопець переборов свій страх, виліз із землянки й пішов у напрямку села. Дорога була важкою, після зливи багато води й бруду. Хлопець уже майже дістався до села, як почув стукіт підков. Обернувшись, Андрій побачив трьох більшовиків на конях. Бігти сенсу не було, тому хлопець став, подивився на небо й побачив птахів, посміхнувся крізь сльози. Потім опустив голову й поглянув на загарбників, які підходили до нього.

Хлопець побачив холоднокровну посмішку. Потім один із ворогів дістав зброю й по степу пролунав страшний постріл.


Тиша… Лише чути кування зозулі й стукіт підков.

Тепер Андрій і Остап зустрілися на хмаринці й слізно спостерігають за своїм селом. Уже незабаром сподіваються побачити жовто-синій стяг, який майорітиме над рідним Медвином попри біду й жах…

Оксана ГЕРАЩЕНКО. Гени. Не цурайся (2023)

Сморід горілого душив нестерпно, жар забивав дух, паморочилося й нудило. Здавалося, що от-от і легені перетворяться на лівер, а брудний піксель припаяється до шкіри. Черговий снаряд ударив за стіною – Макса припечатало в долівку. В голові рій думок наробив рейваху й оглашенно не давав здоровому глузду взяти верх.

«Де моя чота́?»

«Ми ще в Бахмуті?»

– Малий! Відходимо! – ледь помітна тінь в місці, що було колись дверима, заклично махала рукою й навпомацки рухалася в напрямку умовної безпеки. Юнак поправив шолом, намірився прудко підскочити на ноги. Де там! Явні ознаки контузії не відпускали з підлоги.

– Мааамооо! – Максим стогнав, кричав і просто боявся померти. А коли він боявся, то якоїсь холери починав співати українські народні пісні.

Вибух!

Сержанту Митяю перестало бути моторошно. Він кудись падав і цей політ-падіння зваблювали спокоєм.

– Тримайся. Я поряд, тільки треба заповзти за ту стіну, – чоловік в дивному вбранні схилився над Максимом.

Зусилля:  – Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя

Ще кілька метрів.

Стіна. Все.

Свідомість вояка чкурнула в стугін чергового прильоту.

 

***

Майор медичної служби Марія Вишня, з позивним «Ма», гладила Максимове волосся поглядом, аби не розбудити. Тільки ж надія з’явилася на гаразди зі здоров’ям без критичних наслідків, враховуючи польові умови та ступінь контузії. Евакуація не можлива під суцільним ворожим вогнем, медиків катма, на відміну від поранених, тому, як нині кажуть: «Якось так». І попри це, вона творила дива воскресіння тяжкопоранених ратників.

– Ма, де це ми? – Макс раптово прокинувся й витріщився на Маруси́ну.

– Чччь, – притулила палець до вуст лікарка і жестом наказала не підводитися.

Хлопець зі стогоном видушив смачний матюк, затулився долонями й заплакав.

– Я ж того, думав, що все. Що хана мені! Якби не дядько у тому будинку, я б…

– Який дядько? – здивувалася Марія, – особисто тебе знайшла, поряд не було нікого.

– Та був там дядько! В чоботах юхтових, штанях таких кумедних, все наспівував, наспівував…

Маруся списала ту балачку проявом контузії, вколола седативне й понесла свою турботу до «синочків» в інші кімнати.

Максим не йняв віри сам собі. «Нібито ж був дядько, чи не було?» – вовтузилися мислі, буцім в’юни у тазику.

– Дідько! Та точно був! Назвався ще так кумедно, по-кацапськи – «Пєтух», – випалив вголос у вечорові сутінки куцої кімнати.

– Ти поспати даси? – почулося з напівтемряви.

Митяй вп’ялився поглядом у напрямку голосу. На розкладеному кріселку лежав боєць, поряд швабра, прибита до фарбованої долівки – імпровізований штатив для крапельниць.

– Це коли тебе припечатало, брате? – Макс підвівся на ліктях і намагався роздивитися свого сусіда, та в голові паморочилося до нудоти й вгледіти бодай обличчя не було змоги – мла на очах.

– І тобі: доброго вечора, слава Ісу й моє шанування, – крізь зуби вицідив поранений.

– Вибач. Привіт. Мене трохи гепнуло, то я туплю. Максом звати, Митяй прізвище, мо’ чув, – відрекомендувався парубок.

– А, то це ти «Томськ», – схвально відгукнувся боєць, – «Псих» – будьмо знайомі. В цивільному житті я Руслан Середюк – модний приватний психотерапевт. На війні, як виявилося, тільки на «принеси-подай» годний, ще й під касетну втрапив. Не те що ти – легенда. Як вдалося з автомата два дрони відразу завалити?

– То я того, – знітився Максим, – чисто пощастило. І не називай мене «Томськом», будь ласка. В мене що прізвище, що позивний однакові – Митяй. «Томськом» командир спочатку дражнив, коли дізнався, що моя матір звідти. Та не москалі ми!

– Домовилися.

Тиша лягла на бруднющу долівку порохами смутку й тривоги. Ні – очікуванням, бо навіть ворог умовк.

– До війни ким був? – розпорошив пилюку безгоміння Руслан.

– Не повіриш, вчителем музики вдень, барменом ніччю. Мамка роботу втратила, то я після коледжу відразу в школу влаштувався. На заочне хтів до інституту, тільки ж… війна, – підсумував Макс.

– То ти солоденьким старшокласницям на акордеоні полонези граєш? – хихикнув Русик.

– Ага, початковим класам гами на піаніно. Хоча, клавішні, я б сказав – мені не пасують. Буває на гітарі в барі на замовлення пісню-другу виконаю, то якось так добре од того, що пальцями по струнах побігаєш. Дивне якесь відчуття, ніби вони ворушать не хвилі повітря, а щось усередині, – Митяй посміхався у померки та перебирав п’ястками на грудях, ніби й справді грав.

– Брате, ти не уявляєш, що може музика робити з людиною. Це я тобі як фахівець заявляю. Музика бавиться нашими емоціями, лікує, гукає до дій, – Руслан миттю ввімкнув режим психотерапевта.

– Та ну тебе! Ще скажи: «Може поговоримо про це?»

Середюк щиро засміявся, ойкнув, вхопився за поранений бік. За стіною сусідньої кімнати хтось з побратимів спросоння крив матом московітів. Почулося рідне Марусине «Чччь». Ніч зашторювала драперією сцену невимовного жаху війни й ратники втихли з надією забутися у сні.

Ранок розпочався о четвертій канонадою.

– Митяй, живий!? – зіпав Руслан.

– Так! А ти де? – Мак силувався перекричати артобстріл. Двигтіло, гуло, стогнало все. Спалахи вибухів осяяли кімнату, в якій безпорадно тинявся з простягнутими руками Максим Митяй.

– Малий, лягай! – знову знайомий голос гукав Макса.

– Дядьку, де ви?

– Лягай, трясця твою мамку!

Хтось силоміць уклав хлопця на долівку. Максим ніяк не міг зрозуміти, що відбувається, чому так темно, попри обстріл.

Ма намагалася закрити собою двох безпомічних «синочків».

– Боже, вбережи!

 

***

У Військово-медичному клінічному центрі Східного регіону Максима Митяя знали всі як вояка, що збив два дрони однією автоматною чергою, музиканта, якому під силу примусити плакати гітару. А ще Митяй вперто відмовлявся проходити психологічну реабілітацію й продовжував розмовляти з уявним героєм з гетеронімним «Петюх».

– Дядьку, ви б того, пояснили, що та як, бо тяжко в темноті жити. Струн не бачу, а нових пісень хочеться, – вів розмову Макс, сидячі на лаві шпиталю.

– Дитя моє, тобі тільки вдається, що не бачиш. Я ж бо сліпцем кобзою правив, без надії на білий світ глянути. Не бійся, розвидніє згодом, – одказував Петюх.

– Дядьку, а як вам у Медведині вдалося з мінімальною кількістю зброї побороти більшовиків? – цікавився Макс.

– Йой, малий, коли б ми їх справді побороли тоді, коли б до нас Україна приєдналася, то тобі з побратимами не довелося б зараз вчергове волю здобувати, – чулося одному Максимові й нікому більш на білому світі.

Ой, з-за гори високої з під чорного гаю… – завів Митяй, що аж мурахи шкірою.

Одспівав, рвучко підвівся, аж тут:

– Чччь, не поспішай, бійцю, – Марусина підхопила Максима, що перечепився за бордюр.

– Ма, ти? Дай обійму, – здивувався дитинно, руки тягне.

– Ні, як Ма то обіймати, а як свого рідного психотерапевта, то й не тра’? Привіт, Томську, – Русик зіжмакав Макса братньою силою.

– Знайшли таки, – Митяй сяяв!

І була розмова довга, буцім батько Дніпро, і щира, як сонце травневе, що веснянки дітям на ніс заціловує.

– Максе, я все про твого «Петюха» міркував, про твої козацькі пісні. Як ти взагалі вижив і лишився нормальним після такої сильної контузії, мені Мар’я все розповіла, – розважливо почав Русик.

– Гадаю, це – генетична пам’ять, Митяю. Науковці стверджують, що народні пісні пробуджують гени. Уяви? Максе, це пісні в тобі гени Антіна Митяя розбудили, це він тобі допомагає не просто вижити, а жити, Максе. Ти ж як співаєш, то пам’ятник плаче й ангелики з дівочих думок народжуються.

– Не вигадуй, Психу! Де Митяй – Герой визвольного руху з Богуславщини, де я – покруч росіянця й українки з Томську, – гірко заперечив Максим.

– Брате, Митяя заслали в Томськ за антидержавну пропаганду в 1906 році. Він хлопака статний був та ще й на кобзі грав, україночок вродливих всім світом розкидано, мов цвіту Божого. І сам поміркуй: як в Томську «Митяй» намалювався,– підтрунював Русик. – А зір у Філатова відновлять і будеш, брате, кобзу освоювати.

 

***

– Огійовичу, припини! Лоскотно! – русокоса панна грайливо сміялася й куйовдила чуприну Антіна.

– Моє, – цілував округлий живіт засланець-кобзар, – моє серденько чується. Іч, який справний – боєць. Слово дай, павонько, що фамілію збережеш, що не одцураєшся України.


Альона ГОРЄВА. Хай їм Цур (2023)

Рудоволосий чоловік задумливо дивися як сонце сідає за обрій, стоячи на околиці містечка, яке слугувало йому домівкою добрі дві сотні років. Вересень 1920 року видався напрочуд холодним, хоча події, що відбувалися останнім часом, більше нагадували йому старі часи, коли доводилось спускатися до Пекла аби визволити добрі душі з цупких лап Пека. Добрі дві сотні років Цур боронив Медвин. Боронив, як міг: десь домашнім затишком та гарним врожаєм, часом доводилось боронити вогнем і мечем. Вже немало всякої біди він бачив відтоді, коли Дванадцятикритка покликала його, але подія минулої ночі перекреслила все.

Починалися нові часи. Люди, ті самі люди, які колись активно зрікалися своїх богів, які поступово забували про свій рід та коріння раптом прокинулися і усвідомили, що мають рідну землю, рідну мову. З задоволенням він спостерігав, як його підопічні будують своє, скидаючи тягар чужого ярма не тільки у фізичному плані, але й у плані духовному, і ще більше впевнився у правильності свого рішення захищати цих людей.  Тоді він зрозумів, що боротися є за що, хоча навіть у зворотньому випадку, Цур би став на їхній захист, бо, якщо зберегти бодай малюсіньке насіння роду, воно пройде через покоління, проросте у комусь з нащадків, і згодом покличе. А поклик  той відгукнеться у мільйонах сердець, і люди будуть пам’ятати….Стародавньому божеству дуже хотілося, щоб люди пам’ятали.

Вони проходили і раніше. Самовпевнені та самовдоволені, вимагали повного підпорядкування, грабували та вбивали. Він дивився на них і не розумів, як оці можуть бути людьми. Ще тоді Дванадцятикритка казала, що за чорнотою душі своєї вони обійшли навіть Пека. Звісно ніхто не стояв осторонь. Люди брали до рук зброю, захищаючи своє, відьми та духи псували життя загарбникам у свій спосіб, а він, наступаючи собі на горлянку, вивчав надбання прогресу, який колись люто ненавидів. Старі методи більше не працювали. Добрих півтора роки, суспільними зусиллями у них виходило відбиватися, але цього разу відстояти своє у них не вийде. Він це відчував.

Цього разу вони прийшли востаннє. Прийшли вночі, як злодії, якими вони, власне, і були. Тільки цього разу з ними прийшли й інші. П’ятеро людей. Четверо чоловіків та жінка, у формі, з нашитими червоними зірками на рукавах. Звичайна форма червоноармійців, з вигляду як звичайнісінькі люди, але щось у них було таке, що навіть у Цура побігли мурашки по шкірі. Зустрічати дивних візитерів він прийшов не сам, взяв з собою Дванадцятикритку та Старосту. Довіряв він їм безумовно. Тоді ще вони були впевнені, що вистоять і далі, але коли з тіні дерев, назустріч їм вийшли троє, він зрозумів, що це кінець. Навіть говорити нічого потрібно не було, цього разу вони прийшли не вимагати, а попередити, мали бодай якусь честь на відміну від тих, кому служили, хоча, не виключено, що просто хотіли оцінити сили противника. Дивлячись у блакитні очі  офіцерки червоної армії, вони з Дванадцятикриткою усвыдомили все. Тепер стало зрозуміло, чому нова влада так не любила церкву та молитов… Отак вони і стояли один проти одного, не говорячи ні слова, а потім одночасно розвернулися, повертаючись кожен до своїх.

Йшли мовчки, думаючи кожен про своє. Староста виглядав найгірше. Навіть він, будучи звичайною людино, розумів, що цього разу битися їм доведеться з противником, якого кулі не беруть. На околиці Медвина Цур зупинив відьму, вхопивши її за плече, але вона тільки засмучено подивилася на нього і сказала:

- День. Може два. На третю ніч прийдуть точно.

Третій день добігав кінця прямо зараз. Тихенько шелестіло опале листя. Осінь була ранньою.

- Йдете? – запитав він у Дванадцятикритки.

Вона стояли поряд з ним разом з двома своїми ученицями. Він навіть не відчув, як вони підійшли, а це було дуже недобре. Його сили танули. Люди і раніше мало вірили у Цура, а тепер, з початком великих війн, взагалі у мало що вірили. Він уважно подивися на відьму. Змарніла. Від повнолицьої чорнявої молодиці, яка покликала його на захист Медвина двісті років тому, нічого не залишилося. Мимоволі він задумався, а скільки їй років? Колись, у її чорних очах, він побачив відлуння сивої давнини. Особливо йому запам’яталися спогади про дивовижні прикраси з золота у формі тварин та птахів, чудернацький орнамент на глиняних горщиках, дуже схожий на якусь рослину, і, звісно, війни. Багато війн, куди ж без них?

-  Йдемо. – Пролунало у відповідь. На нього вона не дивилася.

-  Куди?

- Деінде… Ходімо з нами.

- Не можу.

- Чому?

- Ти знаєш. Вони вірять у мене, а я вірю в них.

Якийсь час вони мовчали, спостерігаючи як небо з червоно-рожевого стає чорнильно-синім. Часу залишалося мало.

-  Ти загинеш, Цуре. В тебе зовсім не залишилося сил.

- Мене не можна вбити.

- Вони всі помруть, не зараз так потім. Це не остання біда, Цуре. – вона вперше за всю розмову подивилася йому прямо у вічі.

І в тих очах він побачив мільйони вбитих та закатованих, худі мертві тіла, які ніхто не ховав, бо живі мало відрізнялися від мертвих. Бачив жінок та дітей, яких заганяли до вагонів, як худобу, чув стогін та крики людей, які залишились під завалами якогось величезного кам’яного будинку, коли великий металевий птах щось на нього скинув і той розлетівся на друзки, і ще багато чого, від чого по обличчям обох котилися сльози.

- Вони помруть. І нікому буде більше боротися, нікому буде більше вірити у тебе. Ти поринеш у забуття.

- Завжди будуть ті, хто буде боротися. А вороги… Хай їм цур, відьмо!


*****

Високий рудоволосий чоловік похапцем збирав речі та вдягав однострій. Прогрес більше не був його ворогом. Тепер він вправно володів і автоматом, і гвинтівкою, навіть танком міг керувати - події 2014 року багато чому його навчили. За ці сто два роки, що він прожив серед людей, він впевнився, що колись зробив правильний вибір. Люди не припиняли боротися ні на мить. За свою державу, мову та віру, і він готовий боронити цих людей і далі. А вороги… Хай їм цур!

Олександра ДУДКО. Незабутнє (2023)

...Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас...
 

Сергій Жадан

Десь у глибинах саду – весняний шум і грім. Дощ рвучко змивав сліди зимового сну. Вітер стогнав, сопів у старому комині. Сполоханим птахом у кімнаті притаїлася журба, а за дверима вирувало життя – відчайдушне, бурхливе. Уже наполегливо стукав березень, турбуючи сонну землю. 

Час невпинний: щомиті нестримно втікає, прагнучи вирватися назустріч небуттю… Хлопець сів за письмовий стіл біля вікна, розгорнув старий фотоальбом. Переглядаючи світлини, згадав слова дідуся про тернисті життєві шляхи, де Добро зі злом споконвіку веде боротьбу.

 І один із найзаповітніших оберегів на цих шляхах – сімейний альбом, де рідні світлини, що одвіку й донині містять у собі силу-силенну спогадів... Справедливо кажуть: «Найтяжче, що маємо, – це наша пам’ять. А найгірше – те, що вона лише тяжчає з кожним роком».

А кожна світлина – це зупинена мить життя. Майбутнє живе в мріях, а минуле – у спогадах. Що відчували, про що мріяли люди, які на світлинах? Відомо, найзаповітніші думки, почуття людини висвітлюють очі. А зі світлин вони дивилися пильно, з гідністю, їхні погляди промовисто свідчили, що знають вони багато:

 – Сокровенне... Ніхто з майбутніх поколінь ніколи, у всі часи потомні, не дізнається, як усе було. Незабутнє… Ми замкнемо все на вічні часи в глибинах безмовності наших душ – і туди не зможе пробитися жоден голос, жодне слово. Споконвічне…

Пам’ятав ще з дитинства, як вабив цей старий сімейний альбом: він нагадував велику фортецю, де всі охоронці, оберігаючи свою таємницю, змовилися нікому її не розкривати. А серед них – і вродливий юнак у вишиванці, мережаній червоними й чорними візерунками минулих літ. І коло змикалося – минуле зустрічалося з сьогоденням:

– Дідусю, це ж Ви у вишиванці на цій світлині! – вигукнув тоді радісно.

Дідусь уважно подивився й сумно промовив:

– Це прадід мій.

– Прадід Ваш?.. А такий молодий! – здивувався.

– Навіки залишився він молодим. Стільки полягло наших земляків смертю героїв – усі навічно залишилися молодими! А про загиблих забороняли навіть пам’ятати…

– Невже можливо заборонити пам’ятати? – замислився.

– Були часи, коли намагалися викреслити з пам’яті людської все, що нагадувало про минуле народу, про його історію, культуру.

– Так не має бути!

– А в пам’яті завжди зринали дорогі серцю образи, боліла душа від непоправної втрати. Я завжди всім серцем жадав, щоб ви не забували про свій рід. Забувати – це відкриватися лиходійству, а ми не маємо на це права. Наші рідні завжди з нами, вони – наші ангели-охоронці... Наші рідні вмирають лише тоді, коли вмирає пам'ять про них.

– Дідусю, не забудемо – будемо пам’ятати, – впевнено карбував кожне слово.

«Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості, ані людяного суму», – лунають пророчі слова славетного українського письменника, класика світового кінематографу Олександра Петровича Довженка.

Камера завжди вдало фіксувала зображення, що незмінно залишалися в пам’яті.  Яка слушна думка: «Життя – кінематограф, смерть – фотографія»… Але ж смерть чи безсмертя? Щоразу ми далі гортали сімейний альбом, подорожуючи в часі, а дідусь продовжував свої роздуми:

– Задивитися в джерела свого роду, дізнатися про родинне коріння важливо для кожної людини. Поділитися спогадами, залишити на згадку майбутнім поколінням – це життєво важливо. Так велить наша совість...

Дідусь обережно передав зшиток чорно-білих фотографій:

–  Ось знімки Книги споминів нашого земляка Івана Варфоломійовича Дубинця –  «Горить Медвин». Автор планував продовжити свою працю, але не судилося: підступна смерть обірвала його життя. Книга споминів у шістдесятих роках минулого століття була доправлена земляками в Медвин і перефотографована…

– Цей зшиток чорно-білих світлин здавна в нашому сімейному альбомі. Дідусю, знаю, що ці спогади свято береже кожна родина в Медвині.

–  Стільки односельців загинуло в далеких 1919-1922 роках, під час Медвинського повстання, а стільки згодом було репресовано!  

«Історія – це свідок часів, світило істини, життя та пам’яті», – мережилося слово до слова – і враз наверталися на думку спогади. Щоразу згадували про одвічну боротьбу Добра зі злом…

Книга споминів «Горить Медвин» нашого земляка Івана Варфоломійовича  Дубинця – данина великої пам'яті Медвинському повстанню, загиблим землякам. Вона про любов до рідного краю, до свого роду, до народу, про смерть і безсмертя, про страждання та безмежну сміливість. Усе навіки закарбовано на Медвинських скрижалях. Це маємо пам’ятати, щоб забуття не відчиняло двері лихоліттям…

У небі навколо місяця помітив кільце світла... Великі казкові жорна – над споконвіку, з діда-прадіда, нашим обійстям. Хто знає, що ховається за ними – незвіданими, непередбачуваними? Ось коло змикається – сьогодення зустрічається з минулим. А жорна історії безжальні, жорстокі…

Усе враз здригається від гучного:

– Увага! Повітряна тривога! Усі – в укриття!

–  Відбій! Бережіть себе й своїх близьких!

У повітрі ще бринів тривожний крик пташок, а здалеку вже було чути їхню дзвінку пісню: «Весна прийшла!». Бурхливі струмки несли з пагорба Тотоха крижану воду. Від стрімкого вітру зашуміли дерева, вітаючи весну. Скрізь – сильний подих землі.

Весна променить життєдайними силами, як і твори, що назавжди залишаються в історії рідного краю. І такий історично-мемуарний нарис «Горить Медвин» Івана Варфоломійовича Дубинця – українського політичного діяча, журналіста, письменника, який немов лицар правди розповів світові про жорстокі реалії, які в 1919-1922 роках відбувалися в його рідному Медвині, що на Київщині.

Цьогоріч у березневі дні – новий запис у нашому альбомі: «До 104 річниці початку Медвинського антибільшовицького повстання та 120 ювілею літописця Івана Дубинця відбудеться презентація книжки – «Медвинське повстання у фактах, постатях, спогадах»»...

–  Не забудемо – будемо пам’ятати!

Велелюдно на цій світлині: односельці вшановують пам'ять героїв-земляків:

–  Люди не забудуть вас ніколи, землі своєї рідної синів!

–  Вічна пам'ять, вічна слава!  

На холоднім граніті викарбувані імена героїв. Тоді, восени, крізь бетонні плити розквітли й полум’яніли багряні чорнобривці...

Повітря вкотре стогне від гучномовного:

–  Увага! Повітряна тривога! Усі – в укриття!

–  Відбій! Бережіть себе й своїх рідних!

Білий весняний цвіт опадає, а вранішні сонячні промені розвіюють імлу темної ночі. Так щоразу промені нашої пам’яті освітлювали все навколо, коли дідусь розгортав наш сімейний альбом.

– Згадаймо, що бачили на безлічі світлин, чули в свідченнях очевидців, читали в щоденниках і мемуарах... Лихоліття забути тяжко: ці часи залишають безліч шрамів у найпотаємніших закутках пам'яті.

І дивовижно, що вже немає безмовності на дорогих серцю світлинах – крізь століття бринить гучне багатоголосся:

–  У такі миті переповісти все…

–  Вісім десятків медвинських юнаків…

–  Без вини порубані на цім полі…

– Думав, що більше не побачу рідний край…

–  І все зникає з очей, далі – мряка, туман…

–  Скільки волі, стільки й людини!..

–  Бережіть себе й своїх рідних!

Пильно вдивляюся в світлини, вслухаюся і запам’ятовую кожен погляд, кожен голос, кожне слово:

– Згадаємо все – і вже не буде ні печалі, ні тривоги…

  «Совість – це голос твого янгола. І якщо ти його чуєш, то ти людина», – лунають мудрі слова славетного нашого земляка, видатного українського кінорежисера, сценариста Володимира Терентійовича Денисенка.

Щоразу перегортаю сторінки сімейного альбому – і дитячі спогади переплітаються із казковими, пісенними образами, а реалії життя – з історичною минувшиною… Це історія нашого роду, народу – нам продовжувати її писати, карбувати кожну наступну сторінку.

У нашому альбомі – нова пам’ятна світлина: в родинному колі – юнак у вишиванці, так схожий на того, який із пожовлої від часу світлини дивиться крізь століття на своїх нащадків. Берегиня всіх обіймає… Лине чудодійна пісня кобзарів, плине пісня рідного краю – і промені нашої споконвічної пам’яті освітлюють життєвий шлях кожного з нас:

–  Не забудемо – будемо пам’ятати!

–  Будемо жити – будемо перемагати! – чути рідний голос. 

Минуле змикається із сьогоденням, щоб відповіді на сьогоднішні питання ми шукали в днях минулих, а майбуття бачили крізь призму нинішнього часу. У світлинах сімейного альбому – незабутнє… У сімейний фотоальбом навіки вписана наша історія – історія родини, роду, історія краю, історія народу, держави.

Віталій ДУЛЕНКО. Житимуть діти (2023)

Здіймаючи куряву, Іван підбіг до батька.

— Ось, приніс, — випалив хлопець, відхекуючись.

Яків узяв невеликий клунок із зав’язаним у нього тютюном та пересипав до кисета.

— Дякую, сину, — він скуйовдив первістку неслухняний вихор на маківці.

Іван дивився як батько вміло скрутив чималу цигарку, запропонував кисет хлопцям, з якими стояв у дозорі. Федір пригостився, інші дістали власний тютюн й задиміли. Яків помітив прохальний погляд сина.

— Рано тобі, — посміхнувся він. — Підрости.

— Мені вже дванадцять. — почервонів син.

— Та вони з хлопцями кізяк смалять, а я думав, що то гай горить, — пожартував Микита, спльовуючи на землю.

Чоловіки засміялися.

Яків примружився і подивився довкола. Їхній загін стояв на підвищенні, щоб завчасно помітити кінноту більшовиків. Зібрані поля приємно тішили око господаря й тягнулися чорним морем ген до самого обрію. Жовтень видався теплим, Яків відчував, як лагідні сонячні промені проходять крізь сорочку і гріють сильне тіло. У повітрі пахло зерном, землею та димом, який чоловік завжди відчував у осінню пору. Особливий солодкий дим, який обіцяв завершення роботи та смакування власного врожаю.

Бита дорога з півдня була порожньою. Яків видихнув дим, відчуваючи в грудях напруження, яке не відпускало його відтоді, як вони проголосили Медвин республікою.

— Не крути носом, — сказав він сину. — На, потримай.

Яків зняв із плеча рушницю і простягнув Івану. Той шанобливо прийняв важкий дарунок, з незвички ледь не впустивши долі. Батько розім’яв праве плече.

«Росте хлопець», — водночас із задоволенням та болем подумав Яків. — «Варто вже вчитися тримати зброю. Хех, цигарку йому», — посміхнувся він у вуса.

Син стрімко ріс та мужнів, і Яків відучував, як усе довкола так само стрімко міняється. Німці, гетьманщина, Директорія, більшовики, і це все за один рік. Зараз вони самі собі хазяї, вибороли право ось цією зброєю, яку із захопленням розглядав його син.

«Але як надовго?» — знов стислося серце чоловіка. Тривога з новою силою вп’ялася в душу, гризучи її кістяними зубами.

З дня на день вони очікували ворожу кінноту, знали, що їм не дадуть спокою. Варто подати приклад, і хто знає скільки ще сіл повстануть проти червоної напасті.

«Якби ж повстали, якби ж звільнилися», — подумав Яків, відчуваючи на щоках теплий вітер. — «Здається, нічого б більше не хотів. Щоб жили діти, щоби був врожай та панувати на власній землі. Хіба це багато?»

— Хіба це багато? — повернув його від роздумів веселий голос Федора. Він ще був парубком і любив посміятися. — Ось я одного разу качку встрелив, кілограмів десять, не менше. Один дзьоб, як мій кулак.

— Бреши більше! — пирхнув хтось із чоловіків і всі засміялися.

На дорозі було порожньо, тільки вітер ганяв куряву. Синє-синє небо величезною макітрою накрило чорні ниви та зелену леваду. Велетенські райські хмари, пофарбовані білим, рожевим, бузковим та блакитним, виглядали несправжніми. Яків відчув скільки простору навколо нього, скільки кольору, і йому захопило подих.

«Оце б побалакали так, посміялися, та й пішли додому, до родини. Переживали б через поламаного воза чи скільки треба дров заготувати. А в хаті б чекав гарячий борщ. Та й сів би на призьбі, закурив цигарку, дивлячись на хмари, і не тривожився б ні про що».

— Кляті більшовики, — сплюнув у дорожню пилюку Омелько. Під час повстання він втратив брата. — Самі не вміють жити й іншим не дають.

— Так, так, — схвально загуділи чоловіки.

Яків кинув цигарку на землю і роздушив п’ятою.

— Чом же вони не дадуть нам спокій? — вигукнув Іван. Він із рішучим виглядом тримав у руках батькову рушницю, а Якову здалося, що син за якусь мить виріс і перетворився на дорослого чоловіка. Суворо стиснутий рот, недитячий погляд з-під насуплених брів.

— Дідько їх знає, чого їм не живеться. Натура, мать, така падлюча. Як де бачать вільну людину, відразу намагаються її заполонити, — відповів Яків, дивлячись у сірі очі сина.

— Хіба з панами було краще? — пробурмотів хтось із дядьків.

— Не краще, — сказав Яків. — Але ці інші. Це таке зло, що його ще ніхто не бачив. Забирати в людей хліб, це ж ким треба бути?

— Собаки.

— А як вони нас завоюють? — з тремтінням у голосі запитав син.

— Ніхто не знає, що буде, таке життя. Та й чи був би хтось щасливим, якби міг заглянути в майбутнє? Усе, що ми можемо зараз, сину, це взяти зброю до рук і боронити себе. Добрими словами тут не допоможеш.

— Оце б тебе батюшка почув, — пожартував Федір.

— Та й батюшка українець, — відповів Яків.

Він приклав долоню до лоба дашком і поглянув на дорогу. Йому здалося, чи там дійсно курилося?

— Іване, у тебе добрі очі. Що ти бачиш?

Син вп’явся очима в обрій, ворушачи блідими губами.

— Щось… щось наче курява. Їде хтось… — здушеним голосом сказав син і злякано подивився на батька.

«Ось і почалося», — зітхнув Яків, відчуваючи, як сильно, до щему в грудях, йому хочеться жити.

— Іване, біжи в село, нехай б’ють дзвони. Нехай готуються.

— Батьку, а як же ви?

Яків лагідно усміхнувся до сина і скуйовдив йому вихор.

— Ми їх зустрінемо. Давай, біжи!

Він забрав у сина рушницю і на мить притиснув до себе сина. Іван відчув запах сіна, шкіри та тютюну, який завжди оточував батька. Він поглянув на нього широко розплющеними очима, кліпнув, зганяючи сльозу, й щодуху помчав до села.

— Ну, ось і смерть наша, — зітхнув Омелько, стаючи поряд із Яковом.

— Житимуть діти, — відповів той.

Ірина КАПІТОНОВА. Таке літо буває раз на все життя (2023)

Таке літо буває раз на все життя, коли тобі вісім років, коли, набігавшись ярами, впадеш горілиць на м’яку траву і вдихнеш на повні груди насиченого ароматами м’яти й чебрецю повітря.

Коли вранці несила лежати в ліжку, і ти, намагаючись не розбудити ще сплячих батьків, тихо виходиш з хати й прямуєш босоніж по ще холодному від роси споришу до розлогої вишні та куща порічок, кладеш ягоди до рота й мружишся, чи то від кислуватого смаку, чи то від яскравих променів сонця, що пробиваються крізь густе горіхове листя. Ти окидаєш оком подвір’я і подумки складаєш перелік справ, які доведеться сьогодні встигнути зробити, однак роздуми перебиває рудий кіт, що обережно виходить з-за повітки, і, не помітивши небезпеки, ліниво витягується на стежині. Він теж мружиться. Бабуся кличе снідати, і ви з котом наввипередки мчите до веранди.

Полудень сповнений важкої млосної спеки, від якої у декого опускаються повіки, однак не у тебе. Ти ладнаєш вудки й старанно складаєш наживку упереміш з бутербродами до старого наплічника - дідусь вперше покликав тебе на справжню, дорослу, риболовлю. 

Тебе переповнює радість й гордість, бо ж це значить, що ти вже не малий (тобі ж вже вісім років!), однак водночас відчуваєш, як щось млоїть десь там, глибоко в животі. Щось схоже, як тоді, коли потайки виліз на стару яблуню й не знав, як спуститися додолу. Однак вже за мить ти забуваєш усі сумніви й тривоги, бо мрії несуть тебе туди, де сіпається поплавок і ти витягуєш свого першого карасика. Ти потім усім захоплено розповідатимеш, як тобі це вдалося, твої очі сяятимуть, а історія з кожним разом повнитиметься все новими неймовірними подробицями.

Прохолода надійде аж надвечір, і тоді ти мчатимеш на велосипедах з сусідськими хлопчаками вуличкою, обминаючи кропиву й підступні вибоїни, назустріч вітру й пригодам. У вас буде курінь з бур’янів і гілок та стара бабусина тачка, яка правитиме то за бричку, то за причепа, і ви довго сперечатиметесь, чия черга в неї впрягатися, аж поки мама не прийде й не забере ту “колісницю”, яку ви взяли без дозволу.

Уночі, коли над хатою вже заясніють Касіопея і Велика Ведмедиця, змивши з подертих ніг втому, пил і чорний сік шовковиць, ти знесилений прийдеш до ліжка. Накотиться сум і спогади про дім, однак ти все одно стиха подякуєш Богу за цей день і за воїнів, завдяки яким ти можеш бути тут, у Медвині, де не чути сирен, де є літо, яке буває раз на все життя, коли тобі вісім років.

Валерія МАТВІЄНКО. Яблука (2023)

с. Медвин, 28.08.1920 рік.

 

Великі червонобокі яблука аж переливалися під ранковим промінням. Гафія на хвилину забула свої журливі думки, замилувалася. Добрий урожай Бог послав. Може, це хороший знак? Загавкав Сірко, проводжаючи гостя. За мить почулися важкі кроки чоловіка.

- Хто приходив? – заправила неслухняне пасмо під хустину.

- Володя, - задумливо відповів Яків.

- Знову агітував бути розсудливим? – посміхнулася саркастично.

- Агітував.

- Ну а ти?

- А що я? Він мою позицію знає, нічого не змінилося. 

- То чого ж ходить? 

- Боїться, то й ходить.

Жінка зневажливо скривилася.

- Боронити своє треба, а не здавати. Інакше все життя доведеться боятися.

- Бойова ти в мене, жінко, - Яків поклав зірване яблуко до кошика. – Але Володю можна зрозуміти. Не встоїмо ми проти армії. 

- То чого ж ти біжиш зі своєю рушницею щоразу, коли дзвони зачуєш, якщо все-одно не встоїмо? – Гафія розізлилася, як завжди, коли чула про безнадійність їхнього опору.

- Бо так правильно, - чоловік продовжував спокійно рвати яблука, не зважаючи на емоційні спалахи дружини. – Це мій дім, який я своїми руками будував. Моя земля, яку я власним потом поливаю. Моя дружина, яка мала би свій запальний характер тільки вночі показувати, - кинув на Гафію поглядом з-під густих брів. – Не можна приходити на чужий двір і хазяйнувати. Цього з дитинства треба дітей вчити, аби їм потім не довелося кров’ю розплачуватися. Чужого не чіпати, своє берегти.

Тривожно забемкали церковні дзвони. Зграя галок знялася в повітря із прибраного сусідського городу.

Яків провів птахів поглядом, зітхнув. Поцілував дружину і неквапливо пішов до повітки, де за дровами лежала рушниця.

Гафія, схвильовано притиснувши руки до грудей, пішла слідом.

Зібрані яблука соковито переливалися, так і полишені під деревом у плетеному кошику.

 

 

с. Закутинці, Білоцерківський район, квітень 2016 р.

 

На серці відлягло від одного погляду на знайому зелену хвіртку.  Гуси у дворі заґелґотали, зустрічаючи гостю. Оля навіть у свої 22 з острахом проходила повз білих охоронців, які щоразу витягували довгі шиї чи то лякаючи, чи то справді наміряючись наздогнати і вщипнути.

- Олечко! Люба моя! – баба Дуня вийшла назустріч, почувши гусячу сигналізацію.  

- Ба, ви що, кухню білите? Обіцяли ж мене дочекатися.

- Ти й так по тих своїх науках натомилася, он змарніла зовсім. А я помаленьку, з Божою поміччю, спішити нікуди, - посміхалася баба і дівчина відчувала, як наповнюється теплом і спокоєм, якими світилися рідні очі.

- Що у тебе трапилося, люба? – уважно глянула баба. Вона вже зняла поцяткований вапном фартух і гріла картоплю.

Оля взяла з тарілки ледь зморщене квашене яблуко. Посміхнулася. Замурзані друзі, гуси і ці яблука – вірні супутники її дитинства. 

У баби був чималий сад, але там росли переважно яблуні. Деяким було вже років по 40, а одній, старезній, близько 100. Баба казала її ще Олін прадід, Яків, садив. Яблуня вже давно не родила, половина гілля всохло, навіть листя не мало, але баба не дозволяла її зрізати. 

- Доки за життя тримається, нехай стоїть, - зупиняла синові пропозиції.

Оля покрутила яблуко в руках, понюхала. Зітхнула. Нічого не трапилося у неї. В тім-то й біда.

- Лишився місяць до захисту, а я й досі не придумала, про що знімати дипломну роботу.

- Хіба тема така важлива? Цікаво можна розказати про все на світі. Тут головний секрет – щоб воно тобі самій відгукувалося. Тоді відгукнеться і глядачам.

- Справа в тому, що на захист приїде режисер зі Штатів. І візьме на стажування того, чий фільм сподобається найбільше. 

- Усі твої мрії зводяться до того, аби стажуватися в Америці?

Дівчині хотілося крикнути, що бабуся просто не розуміє. Але та розуміла. Розуміла значно краще навіть за саму Олю, тому онука й приїжджала так часто в гості. 

- Уяви, що ніякий режисер не приїде, диплом ти вже отримала. Про що знімала б тоді?

Дівчина на хвилину задумалася:

- Про діда Якова.

 

 

26.02.2022, Херсон

 

- Сашо, куди ти збираєшся?

Жінка стояла в дверях, спершись на одвірок. Сльози ніби застигли в очах, рідко-рідко ковзаючи вниз по блідих щоках. Чоловік складав теплі шкарпетки в невеликий наплічник.

- Поїду в інтернат на Кулика. Максим казав, що там всі.

- А хто всі? Хто всі, Сашо? Армія? Генерали? А з чим? Ні зброї, ні бронежилетів.

- Хтось же віддає накази, хлопці не за просто так туди поїхали, - чоловік зупинився на мить. Вперся поглядом у чорні підштанники, що тримав у руках, ніби вирішував, пакувати їх чи ні. 

А може просто боявся підвести очі.

- Там же твій брат, - промовив тихо.

- Саме так, мій брат. Але він хоч стріляти вміє, а ти ж і зброї в руках не тримав ніколи. 

Настя рвучко відірвалася від стіни, підійшла до чоловіка, потягнула за рукав. 

- Я не можу втратити вас обох.

- Ти не втра… - почав було він і замовк, наштовхнувшись на її палючий погляд. Ці оптимістичні слова видалися враз штучними і недоречними. Простягнув руку, провів пальцями по щоці, витираючи вологий слід.

- Я кохаю тебе, - прошепотів.

- Тоді не йди!

- Саме тому і маю йти.

- Командирів не лишилося. Всі повтікали ще позавчора, а то й раніше. Ніхто не збирався захищати місто, Сашко. Нас просто залишили ворогу, чуєш? Ніхто не збирається захищати місто.

- Саме тому і маю йти, - повторив чоловік. Але не було в його голосі ані виклику, ані впертості. Сумна рішучість бриніла і раптом забрала у Насті всі переконливі слова, всі сили для суперечки.

Жінка сіла на край дивану, швидко витираючи сльози, новий потік яких налетів раптово, як весняна гроза. 

- Піду з тобою.

- Не дурій, Настю. Бери Данилка і виїжджайте з міста. До моїх батьків їдьте. 

- Навіщо? Ви ж збираєтеся відбити загарбників, чого ж нам тікати? – з викликом глянула жінка на Сашка. Її настрій змінювався, як погода у березні. 

Чоловік відклав нарешті підштанники. Сів біля дружини, обійняв за плечі. 

- Коли почув про початок війни, згадав фільм, що Олька на захист диплому знімала, пам’ятаєш? Про Медвинське повстання, в якому її прадід Яків брав участь. Він був з тими, хто встиг відійти в ліси після захоплення Медвина більшовиками, проте через 5 років його таки упіймали і стратили. 

Тоді вся ваша група мріяла про стажування у Штатах, яке обіцяв  американський режисер. Він Юльку обрав. Але зараз, хоч убий, не згадаю, про що був Юльчин переможний фільм. А от Якова з Гафією пам’ятаю і досі. 

Сашко встав, підійшов до вікна. Подивився кілька секунд і вернувся назад.

- «Бо так правильно», - так, здається, Яків казав. Правильно – захищати свій дім. Всупереч страху, всупереч зневірі. Щоб наші діти навчилися берегти свою землю і свободу. Цього лише правильними словами не навчити – має бути приклад.

Сашко поцілував чоло дружини, що вже не схлипувала, тільки мовчки пригорталася до нього. Вона теж пам’ятала фільм колишньої одногрупниці. 

 Стиснувши рідну руку на своїх колінах, жінка встала.

- Піду зберу щось поїсти з собою. Бутерброди є, печиво. І яблука, ті, що мама передала. З першого урожаю. - Настя закусила губу, згадавши, як тішилися батьки чоловіка новим садом.

Сашко обійняв її міцно. 

На вулиці завила сирена.

 

 

1.03.2022, Бузковий парк, Херсон

 

Сутінки повзли стежками маленького парку, ніби саваном накриваючи вологу грузьку землю, торішню пожовклу траву і тіла захисників між деревами, потрощеними БТРами.

Молоденька яблуня-дичка прокинулася, напоєна кров’ю навпіл із пронизливою мрякою. Минуле і майбутнє з розірваної артерії чоловіка всоталося у  чорний фільтр грунту, змішалося із тихим яблуневим соком і зануртувало, напуваючи невидимі ще пуп’янки тугих бруньок. 

Нуртували болем спогади про бій у тих кількох, хто вцілів.

Починалася весна.

2022

Валерія ГАБАЙ. Медвин. Історія одного села (2022) 

Медвин, село про яке майже ніхто не знає. На його рахунку було багато повстань, навал печенігів та монголо-татар. Не обійшла його й тяжка рука більшовиків. Медвинська спільнота уособлює в собі той незламний український дух, який є у кожного з нас. У кожного з українців. Недаремно там тече річка яка має символічну назву – Хоробра.


На вулиці стояла спека. Спека яка затуманювала мозок, але не душу. На дворі був серпень 1920. Наше село вже пережило окупацію німців, гетьманську владу, Директорію, більшовиків, денікінців. Зараз діє тутешній «волревком». Але мені здається це ще не все. Далеко не все...

Чую хтось біжить, біжить так швидко, як тільки може. Вдивляюсь в силует. Хлопчина якийсь, мабуть. О, так тож Юрась. Йому вже дванадцятий йде, хороший хлопець, роботящий. Але занадто швидко біжить. Щось сталось напевно.

– Дядьку, чули? – захекавшись швидко починає розповідати хлопчик.

– З центру 4 комісари приїхали, збори будуть пополудню.

– Тато вас чекає у себе, як завжди, – швиденько додав хлопчина і побіг.

Знову щось невідоме, як та чорна хмара, насіло над головами медвинців. Посильні зранку обійшли вже всі будинки, напевне. Мій же знаходився на окраїні, сюди мало хто просто так навідувався.

Зайшов на розмову до Григорія, тата Юрася, та й пішов на збори. Було від сили чоловік 200, робочий день, всі сходились не охоче. Виступав голова цієї комуністичної четвірки й оголосив розпорядження більшовицької влади:

1) мобілізація на фронт

2) продрозгорстка

3) боротьба з «петлюрівщиною»

Було багато галасу та реплік, але нічого так і не було вирішено. Збори було перенесено на наступний день. 6 серпня – велике свято Спаса. Всі розходились в нелегкому нервовому напруженні з очікуванням завтрашнього дня.


Сильний стукіт об скло розбудив мене. На дворі світало. Хтось шукав мене.

– Вставай, вставай, – пошепки хтось казав. Голос здавався дуже знайомим. Гриць.

– Чого тобі, Грицю? Спати набридло? Робити нема чого? До зборів ще далеко. Чому ти такий наляканий?

– Наші повстання робити будуть. Комуністів захоплять, – пошепки, оглядаючись почав чоловік.

– Ану до хати зайди, бо ще почує хто, – пригрозивши кинув я.

Відчувся легкий протяг. Свіже повітря зайшло до хати так тихо, як тільки може. А з ним і Гриць.

– Що ти хотів розповісти? Розповідай.

І так просиділи вони аж до десятої ранку. І розповів Гриць, як дізнався про все що буде. І який план зробили, і хто буде повстання влаштовувати.


Збори почались лиш о другій половині дня, і тривали в напруженні. Буря казав за совєтську власть та петлюрівщину. І тут група з молодих людей почала стискати коло біля сцени. Як Гриць казав. Єдина думка яка промайнула «зараз почнеться» і група з молодих людей біля сцени різко сказала:

– Руки вгору! – в душі все похололо наче вони звертались до мене. Комуністи були оточені. Потім ввірвались до голови волревкому. Кругом були всі роззброєні.

А далі все як в тумані: заарештованих в карцер, оголошено повстання, мобілізація та призначення отамана.

Ось і почалась війна проти більшовиків, проти совєтської власті.


Події у Медвині зацікавили більшовиків у Києві та навіть у Москві. Планувалось жорстоко придушити це повстання.


Ніч. Ніч перед боєм була у всіх в німому напружені. Спати не хотілось, деякі жінки збирали речі та думали куди йти та ховатись. Питання яке витало в повітрі: Чи переживемо ми день? Чи повернемось ми до своїх сімей?

Була майже 9 ранку, ми сиділи разом з Грицем і говорили. Діти всі були у хаті, а дружина готувала сніданок. Клунки були зібрані в одному місці, на всяк випадок. Почув якийсь галас надворі. Гриць теж нашорошив вуха.

– Що то? – спитала Марійка, найменшенька Грицева донечка.

Я вийшов на ґанок, побачив якийсь дим. Потім був вибух. Гриць теж переполоханий вибіг. В душі все похололо, серце в п’яти.

– Почалося, – це все що я спромігся вимовити. Ком стояв у горлі. Юрась почав кликати маму, всі почали брати клунки і йти хто куди, хто до погреба, хто до лісу.

Єдине що потрібно, це взяти рушницю і йти до бою. Гриць також вже зібрався, швиденько попрощався з дружиною та діточками. Й ми хутко пішли на допомогу нашим. Почулися постріли гармат, рушниць, гам, шум. Серце калатало як навіжене.

В деякі вікна вже поприлітали кулі, хтось вив від болю. Худобу яку не повипускали, нагадувала про себе відчайдушним криком.

Через декілька годин більшовики починали підпалювати хати. Язики вогню було видно вже далеко в інші села, і від цього ставало дедалі страшніше. Від диму було важко дихати, біля деяких хатин лежали люди. Люди які більше ніколи не заговорять. О 9 вечора вже все палало. Наступала ніч.


Ніч була тиха. Навіть дуже. Худоба вже не верещала, пташки не співали, коники в траві теж притихли.

Медвинці чекали ранку.

Василь ГОРБАТЮК. «Славка-бавка, стільчик і лавка...» (2022)

Зрілі роки Мирослави Лещенко припали на час „розквіту соціалізму” в колишньому Радянському Союзі. Вона стала письменницею, перекладачем художньої літератури, автором книг „Ольга Кобилянська” і „Ванда Василевська”, головним редактором видавництва „Радянський письменник”. Можна було б вбачати, що розпад Радянського Союзу ламав не тільки велику імперію, але і її життя, на сторонній погляд, забезпечене, з надійною висхідною.

Однак сталося інакше: Мирослава Пилипівна рішуче й безоглядно вступила до лав тих, хто прагнув якнайшвидше побороти імперський режим, повести український народ до прадавньої мети – утворення власної держави. Мирослава Лащенко стала активним членом Українського товариства „Меморіал” імені Василя Стуса, його відповідальним секретарем, членом Братства ОУН-УПА.

— Весною 1933-го мені було 10 років, – згадувала Мирослава Пилипівна. – Жили ми сім’ю в райцентрі Антонінах. Батьки з такою зарплатою, що жили впроголодь.

Якогось дня дівчинка разом зі своїми однолітками „попасом, тобто об’їдаючи всяку зелень по дорозі”, натрапила на знеможеного від голоду підлітка. Кілька днів намагалися порятувати його чим-небудь їстівним, але зусилля їхні обірвалися трагічно: просто на очах дітей хлопчика силою кинули на підводу з мертвими і ще живим відвезли на цвинтар.

Діти побігли до редакції районної газети, зі сльозами на очах розповіли про страшний злочин відповідальному секретареві часопису – батькові Мирослави. Він написав про цю подію в наступний номер газети. Але замітку не помістили, Пилипа Лещенка вигнали з роботи.


* * *

Мирославин батько народився 1890 року в селі Володарка на Київщині в сім’ї Петра Ліщенка і Катерини, що мала дівоче прізвище Тиміш. Пилип Ліщенко закінчив військово-фельдшерську школу, і в першу світову війну його мобілізували до російської армії як медика. В революційні роки трохи навчався у Київському університеті. За Української Народної Республіки став журналістом. Полковник українського війська, він був членом редколегії газети „Україна” військового міністерства УНР.

Коли в листопаді 1920 року рештки українського війська перейшли Збруч, Пилип Ліщенко не вирушив з усіма: подався на схід, щоб забрати з собою молоду дружину.

Юстина Михайлівна Шульц народилася в сім’ї німецьких поселенців села Медвин. Коли навчалася в Київській жіночій гімназії, з дівчатами брала участь у концертах в клубі українських офіцерів. Там і познайомилася з українським старшиною Пилипом Ліщенком, а невдовзі й одружилися.

Невідомо, чи Пилип Ліщенко, перебуваючи в рідних краях, відвідав і матір, але в ті часи загін чекістів прибув до Володарки, щоб „расстрелять на месте” „бандита”, „петлюровца”. Побили стареньку вдову, постріляли ікони, але після „наведення довідок” виїхали з Володарки з даними, що Ліщенко „ушел за границу”. Вірила в це і матінка. З думкою про щасливу долю сина й померла.

Тим часом Пилип Ліщенко з молодою дружиною вирушив на захід з наміром пробитися через кордон. Але поблизу Шепетівки, просто на возі, Юстина Шульц-Ліщенко народила дитину. За кілька днів хлопчик помер, нещасна мати перебувала в гарячці, й потрібно було рятувати її. Так Пилип Ліщенко трохи змінив своє прізвище – став Лещенком – і влаштувався працювати учителем української мови і літератури в Шепетівській окрузі.

Коли мешкали в селі Шмирки, 12 травня 1923 року народилася донька Мирослава, а через три роки — син Тарас. Ще один син — Гай (німецьке ім’я Гайнріх) – народився 1928 року в селі Велика Гнійниця Плужненського району (тепер Поліське на Ізяславщині).

Коли працював у Антонінському районі, в 1931 році заарештували з обвинуваченням в організації селянського бунту. Кілька місяців перебував у в’язниці, але зумів вирватись на волю.

В 1933 році вдалося влаштуватися в редакцію районної газети. Однак незабаром і стався той випадок з голодуючим підлітком...

Після звільнення з редакції Пилип Петрович знайшов роботу в селі Михайлівці Красилівського району. Але й тут не давали йому спокою, часто викликали на допити в НКВС. Кілька разів Лещенко брав із собою старшу дочку – чотирнадцятилітню Мирославу. Просив чекати його в сквері, а коли він не вийде, йти в будинок районного НКВС і питати, де її батько.

Але заарештували його вдома. Це сталося 31 липня 1937 року. В хаті, згадувала Мирослава Пилипівна, все перетрусили, батька забрали. Через місяць поштою прийшла від нього перша й остання звістка зі зворотною адресою: м. Вінниця, тюрма, СК – 30. Після цього – мовчанка назавжди.


* * *

Мирослава влаштувалась працювати помічником бухгалтера в Красилівській районній заготівельній конторі. Але якось начальник контори викликав до свого кабінету й визвіривсь на неї:

„То ти приховуєш, що твій батько – ворог народу! Хотіла нам нашкодити? Знищити контору?”

Єдиною розрадою в житті залишалася сцена художньої самодіяльності. А тут у Красилів з Проскурова приїхав на гастролі обласний молодіжний театр. Творчі сили мав недостатні, тому режисер вирішив провести конкурс на поповнення трупи. І саме на Мирославу впав вибір. Її пробували навіть на роль Мавки з „Лісової пісні” Лесі Українки. Вирішили взяти дівчину в колектив. Але потрібні документи. В неї ж, п’ятнадцятирічної, паспорта ще нема.

Режисер пішов до тих, хто заарештував учителя Пилипа Лещенка – до начальника районного відділу НКВС Гершкевича, начальника міліції Волкова.

Ті поставили умову: „Хай напише заяву, що відмовляється від батька – ворога народу. Тоді дамо паспорт”.

Ні! Нізащо!

Театр повернувся до Проскурова без неї.


* * *

У лютому 1941 року Мирослава вмовила подругу Ліду – дівчину з села Ясногородка Макарівського району Київської області, де тепер жила сім’я Лещенків, разом з нею піти на вечір пам’яті Лесі Українки в Академію Наук України. Мирослава ж бо – студентка філологічного факультету Київського університету, Леся – її улюблена поетеса. Але не тільки. Онде на сцені виступає молодша сестра поетеси – Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, з дитинства так знайома дівчині. Бо ж сусідами жили колись у селі Велика Гнійниця. Тоді батько вчителював у місцевій школі, а Ольга Петрівна мешкала в рідних свого чоловіка – Григорія Кривинюка. Дружили сім’ями, діти гралися разом. Син Ольги Петрівни Василько дражнився з Мирослави, складаючи всякі віршики про неї:


„Славка-бавка,

стільчик і лавка...”


Коли вечір скінчився, Ольга Петрівна виходила з Академії разом з Агатангелом Кримським. Коло гардероба, вгледівши двох дівчат, зупинила свого супутника і всміхнулась до Мирослави: „Славка-бавка, стільчик і лавка?” Й обняла, поцілувала дівчину. „Де ж ви поділись?” — „Тата забрали, а нас вигнали з квартири. Ми зараз бездомні”.

„Негайно приходьте до мене, – схвилювалась Ольга Петрівна. — Про все поговоримо. Дядька Чорномора теж нема”.

Дядько Чорномор – так жартома називали діти обох сімей Григорія Кривинюка.

„Може, вони десь там зустрінуться з Пилипом, твоїм батьком”.

А потім почалась війна. Студентка Мирослава Лещенко разом з однокурсницями працювала на будівництві оборонної лінії перед Києвом.

Потім — німецька окупація. Ходила із села до Ольги Петрівни Косач-Кривинюк, набравши у ноші якомога більше картоплі, квасолі, крупів, борошна, буряків – у Києві лютував голод.

А ще – з маминого Медвина переносила до Києва усні чи письмові повідомлення від місцевих українських партизанів-націоналістів: виконувала обов’язки зв’язкової…


* * *

До кухонного вікна квартири Мирослави Пилипівни підлітали, сідали на жерсть підвіконня голуби. І вже квапилася туди господиня – зі жменькою чогось їстівного для птахів.

Важкі дитинство і юність навчили її подавати руку іншим, хто потребує підмоги…

Мирослава Пилипівна відчиняла шафки, зазирала між книги – шукала давні фотокартки, документи.

— Живу з вічним страхом, що мене чекає повальний трус. Тому ховаю все по різних кутках – там те, а там інше. Як будуть шукати, може, щось та не знайдуть...

Це теж було звідти, з досі болючого дитинства. З часу батькового арешту.

В 1992-му довідалась, що батькові 7 вересня 1937 року постановою трійки НКВС УРСР було винесено вирок: найвища міра покарання.

Де його тіло покояться? Невідомо.

Отож у лісі під Биківнею, де було знайдено поховання тисяч жертв більшовицького терору, з’явилася табличка з написом: „Лещенко (Тиміш-Ліщенко) Пилип Петрович, вчитель, журналіст, полковник УНР (1890-1937 рр.)”

Мирослава Пилипівна відійшла у Вічність 17 березня 2011 року. Мабуть, десь там, у горніх високостях, зустрілася з Батьком… 

Оксана КАРПЕНКО. Давнє фото (2022)

Ярина, загорнувшись у плед, слухала через навушники улюблену Beggin. За вікном вечоріло. Невпинно згущувалися синюваті тіні, обриси будинків тьмяніли, зливаючись з деревами. Задзвонив смартфон. Піднявши слухавку, Ярина почула голос мами: «Донечко, як ти? Голодна? Розігрій кашу в мультиварці. Я затримаюся ще на годину. Робиш уроки?» Ярина гмукнула на «уроки» щось незрозуміле, потім лагідно запевнила маму, що поїсть, і поклала слухавку. Музичний настрій було перервано. Ох, ці уроки! Кому і навіщо вони потрібні! З українською мовою та літературою дівчинка справлялася легко, а от французьку та історію ненавиділа. Скільки останню не зазубрювала, все одно в голові нічого не лишалося. Роздратовано мружачись, Ярина ще щільніше загорнулася у плед, заплющила очі і поринула в сон.

…Неширокий провулок був ущерть заповнений людьми. У вітряному березневому повітрі лунали тривожні голоси, ледь стримуваний плач, а подекуди й голосіння. Натовп стіною стояв перед рядом вантажівок. В кузовах на повний зріст, як оселедці у бочці, виструнчилися чоловіки в самих піджаках, спецівках, без шапок. Дівчинка відчула, що хтось міцно тримає її за лікоть. Просто біля вуха почула шепіт: «Ти його бачиш? Он там, зверху в кузові?» Дівчинка повернула голову на голос і побачила ліворуч запнуту хусткою, років п’ятнадцяти дівчину, яка стривожено вдивлялася заплаканими очима, вишукуючи когось. Раптом з-за борту другої від них машини нахилився розхристаний чоловік зі змарнілим обличчям і темними кругами під очима. «Клаво! Валеріє!» - щосили загукав він. Дівчатка стрепенулися і всім тілом потягнулися в напрямку дорогого голосу. «Бережіть маму і не кидайте школу! Чуєте мене – не кидайте школу! Вчіться!» Відразу за цим вигуком загуркотіли мотори і машини рушили вперед, люди поспіхом задкували, жінки плакали, не криючись, діти наполохано скрикували. Своїх рідних вони бачили востаннє…

Розбудили Ярину гучні кроки: брат повернувся з тренування по карате. Брязкаючи кришкою, сипав вечерю. На столі помітила яскравий пакунок. З грайливою цікавістю зазирнула в нього: там лежали цукерки в барвистих обгортках і спокусливе печиво з кремом.

– О, у нас солоденьке? А де ти взяв? І чому воно у нас?

Хлопець застережливо підняв долоню, зупиняючи намір сестри розгорнути цукерочку:

– Мама сказала, щоб я купив. Увечері, пізніше запалимо свічку і пом’янемо нашого прапрадіда. Сьогодні 5 квітня. День його страти.

– Що означає «страти»?

– Це означає, що його розстріляли у 1938 році так звані більшовики. Похований у Биківні, навіть, могили немає…

– А за що розстріляний?

– Ну, ти ж пригадуєш, що одна з гілок нашого роду з Богуславщини, з села Медвин. Більш як сто років тому його намагалися загарбати москалі. А люди чинили опір, зорганізувалися у повстання, яке в історію увійшло як Медвинське. А наш прапрадід Захар Миколенко був активним його учасником. Та й як він міг стояти осторонь, адже був освічений, без його участі в сільській громаді мало що відбувалося: потрібна школа – і Захар вже на будівництві, координує роботу і сам з лопатою в руках працює. У новій школі відкрили класи по лікбезу (ліквідація безграмотності для дорослих) – і Захар проводить уроки, займається вечорами з молоддю. Там, у маминих паперах є світлини з дідусевими учнями. Непересічна була особистість…

Наступного ранку Ярина прокинулася з важкою головою. Окрім того, що всю ніч тарабанив дощ по ринвах, дівчинці верзлася якась нісенітниця: жінка з плачем долала розмоклу від талого снігу дорогу. Йшла, глибоко грузнучи важкими чобітьми. Хустка весь час лізла на очі, з яких невпинними струмками текли гіркі сльози. Обабіч чорніли поля, де-не-де вкриті острівцями посірілого від весняного сонця снігу.

Стріпнувши головою і, зачісуючи в охайний хвіст золотаве волосся, дівчинка промовила бабусину приказку: «Куди ніч – туди й сон». Але цього разу це не спрацювало. Ярині здалося, що вона забула щось дуже-дуже важливе і марно намагається пригадати його. Думка, як рудий лисячий хвіст, погойдувалася перед внутрішнім зором, та коли дівчинка ось-ось мала її вхопити, зникала.

Ну, Бог з нею. За кілька хвилин буде онлайн-урок. Добре, що вигадали гугл, можна завжди підглянути відповіді й не навантажувати голову зайвим учінням. Ось і зараз, тест з історії. Ярина вправними рухами хутенько знаходила відповіді й уже за десять хвилин завдання було виконано. А тепер можна і розважитися: чат з подружкою вже аж «прогинається» від повідомлень і телеграм бемкає.

Надвечір повернулася додому мама. Спершу вона довгенько гомоніла по телефону з бабусею, потім по черзі слухавки взяли Ярина з братом. А після вечері мама покликала обох до себе. Вона сиділа за столом, на якому віялом були розкладені старовинні світлини: чорно-білі, із надірваними краєчками, а подекуди, й цілими шматками, світлини ніби кликали до себе. Увагу Ярини привернув погляд темнокосої з глибокими чорними очима жінки. Вона стояла біля колони, обіпершись ліктем на її виступ. Жінка усміхалася, але не безтурботно, а ніби обважніло. Видно, що спізнала вона немало на своєму віку.

Щось у ній було знайоме. Але що?... Ярину осяйнуло: якщо їй додати хустку та чоботи… Так, це вона, та сама жінка з її сну. Та, яка вперто брела по бездоріжжю, заливаючись слізьми.

– Мамо, а хто ця жінка? – запитала Яринка.

– Це бабуся Одарка. Точніше, твоя прапрабабуся, - відказала мама.

Ніби крізь густий туман, який гасить звуки, до дівчинки долинала розповідь мами. Адже погляд Ярини привернула ще одна світлина. На ній були дві молоді дівчини… Ті самі зі сну.

– Мамо, а це… Клава і Валерія… Хто вони?

– Валерія? – мама пильно подивилася на дочку. – Так, це вони. А звідки ти знаєш про Валерію? Адже я сама дізналася це ім’я годину тому. Валя, коли виросла, попросила у паспорті записати її Валентиною. Це твої бабусі, вони рідні сестри. Саме вони востаннє бачили свого батька Захара...

– Це була остання зустріч перед тим, як його стратили… І він заповідав їм берегти маму і ще щось… - Ярина розгублено затнулася, силкуючись витягнути із пам’яті сну надважливу думку-коштовність.

«Не кидати школу! Вчитися!» - одночасно вигукнули мама з донькою. Вони обнялися і ще довго вдивлялися в давні світлини своїх рідних.

А Ярина наступного ранку прокинулася зі світлою голівкою, хоч і лягла спати майже опівночі. І першою думкою було: гугл-гуглом, а вчитися все одно треба. Знання зміцнюють рід і дають сили для життя.

31.05.2022 

Марта КОСТИРКО. Сентиментальна історія (2022)

І

Марія йшла босоніж по ранковій літній росі. В її руках корзина зі свіжими яблуками, а на обличчі непомітна посмішка. У Медвині всі плоди ніби з меду, а сонце тут дійсно пускає золоті промені.

— Мамо!

Їй на зустріч біжить її Макар, її син, її найбільша гордість і надія. Його маленькі ніжки вкриваються росою, а серце Марії – радістю. Стільки всього пережила і вона, і чоловік Василь, але з появою Макара все минуле ніби стало страшним сном, і почалась нова епоха життя.

— Мамо! Ходіть сюди!

Де б Марія не була, вона завжди бігтиме на клич свого сина.


II

Йшли дні, місяці й роки. Обличчя Марії вкрилось помітними зморшками. Над Медвином пролітали весни, перелітні птиці й зміни державної політики. Життя селян нічим не відрізнялося від того життя, що було в сусідніх областях.

Марія починала свій звичайний день золотої осені зі збору яблук.

— Доброго здоров’я, пані сусідко. — Омелько пильно спостерігав за Марією.

Жінка вже знала, що далі казатиме норовливий сусід.

— А ваші кури знову пролізли на мій город.

Марії вже набридло постійно слухати про це від сусіда. Хіба ж вона винна, що їй нікому зробити нову огорожу? Василя вже давно у живих нема, а синок Макар як поїхав на заробітки до Києва декілька місяців тому, так ще й не повернувся.

— Я вже вам декілька разів казала, пане Омельку, що не можу цього зробити сама. Ви б насправді могли б мені й допомогти.

Сусід неприємно усміхнувся.

— А от син ваш по домі ходить, то чого ж він не може полагодити?

Марія здивовано заклякла.

— Ви не знаєте? Приїхав нині, поки ви яблука збирали.

І залишивши настирливого сусіда самого, Марія кинулась до будинку.

Тілом потекла приємна суміш радості і любові. Перед нею, спершись об стіл, дійсно стояв її Макар, її дрібненькі кучерики, її частинка тіла. Між матір’ю і сином запала мовчанка, і на мить кожен замислився, який звук буде наступним: нявчання кішки, сміх Макара чи безладний стук Маріїного серця.

— Сину! — Марія обняла сина. Ледь стримала сльозу. — Ти чого так раптово?

Макарові очі засяяли ніжністю. На ласку він відповів ще більшою ласкою.

— Так свято ж скоро, святої Покрови. Хіба я міг забути про свою матір Марію?

Мати щиро усміхнулась. Не очікувала такої приємності від сина. Поки Марія оговтувалась від несподіванки, Макар встиг насипати їсти і собі, і їй.

— Що не кажіть, мамо, а наша каша найсмачніша

— Та вже й і її скоро не буде. Ці кляті московити всі соки з нас п’ють. Не здивуюсь, якщо зажадають продрозверстку кров’ю платити. Та давай не про це. Розповідай, що у тебе там, синку.

Макар гірко усміхнувся.

— Складно.. Але де ж зараз легко?

І далі вони говорили про все, і ні про що водночас. Вона дивилась на свого, вже зовсім дорослого сина тою дитячою любов’ю, і в такі сакральні моменти єднання їй хотілось, щоб час не закінчувався.


III

Вечір перед Покровою був неспокійним. Марія закінчувала поратись біля кухні. Якась душевна тривога не полишала її.

— Стійте! Ну куди ви його! — Марія почула крик сусідки. Через голос пані Ганна передавала усю свою тривожність і нерозуміння. Марія вибігла на вулицю.

За парканом було декілька незнайомих чоловіків. Перед собою вони ввели зв’язаного Омелька.

— Уйди! — більшовик відштовхнув Ганну так, що вона впала.

Не встигла Марія й слова сказати, як вже на її подвір’ї красувалось троє будьоновців. Мати затривожилась. Відчула, що велике лихо насувається на неї.

— Е кто дома из мужчин?

Будьонівець дивився на жінку з насмішкою. Бідолашна Марія й слова не могла промовити.

З оселі вийшов занепокоєний Макар.

— О, сам явилса. Давайте его к нам.

Двоє більшовиків взяли Макара за руки. Той намагався вирватись, але його сила була мізерною.

— Ні! — по щоках Марії почали котитись сльози. — Чого ви так? Що він зробив? Пустіть мого сина!

Вона з кулаками кинулась на більшовиків. Їй хотілось вбити кожного з них.

— Уйди старуха! Мы не виноваты, это приказ.

Марія побігла за сином. Вибігла на вулицю, де вже було декілька інших її сусідок.

— Ні! Макаре!

— Мамо! — син обернувся на її клич. В його очах було стільки болю, що Марія просто не могла на це спокійно дивитись. Її серце обливалось кров’ю.

— Куда идеш?

Пролунало декілька вистрілів. Під ногами у Марії появились виїмки з патронами. Вона впала на землю. Жінка не до кінця усвідомлювала, що відбувається. Сусідка Ганна обняла її за плечі. Обоє залились гіркими сльозами.


IV

В урочищі Ковтунів лісок було надзвичайно тихо. Ця тиша особлива - пронизлива, прозора, наче вакуум, здатна витріпати всі нерви. Тиша величезного, абсолютного кінця.

Місяць холодним блиском освітлював Марії дорогу. Вона пересувалась як примара. В якусь мить її життя перетворилось на існування. З того часу, як Макара повели в нікуди пройшло декілька годин. Багато чого наговорили їй односельчани за цей період. І розстріл, і рубання, і кара за Медвинське повстання…

Марія зацьковано обернулась назад. Позаду неї йшла така ж згорьована і налякана Ганна. Раптом жінки зупинились. Від картини, що побачили перед собою, їм одразу ж захотілось побігти додому і помолитись Богові. Але від цього не втекти. Серед гори мертвих, понівечених, несхожих на самих себе людей їм обом потрібно було знайти своїх найдорожчих чоловіків.

Марія зі сльозами вдивлялась в обличчя кожного колишнього односельчанина. Багато серед них були її друзями. Вона ненавиділа усіх в той момент. Ненавиділа більшовиків. Ненавиділа Бога, бо не вберіг увесь український народ від червоної напасті. Але найбільше ненавиділа себе, бо не змогла нічого зробити.

— Омелько? Це ти? — Ганна на коліна встала перед тілом мертвого чоловіка. Марії стало дуже шкода сусідів, і вже їй не хотілось злитись на Омелька за курей. Все стало таким мізерним у ту мить.

Марія повільним кроком йшла далі. Вже декілька хвилин вона не могла знайти свого сина. В серце підкралась надія, що з Макаром все гаразд, він врятувався і чекає на неї вдома. Але це не її доля.

Вона вдивлялась в обличчя сина і не могла розпізнати його. Такий юний, такий сильний, але більше не живий.

— Макарчик, ти вибач мені! — плач поступово переходив у істерику. Марії пригорнула мертве тіло сина до грудей і колисала його як раніше, у дитинстві.

Крик матері було чути на увесь Медвин. Так боліло не лише її серце, а й серце кожної українки, яка втратила через політичні сутички сина, чоловіка, батька чи сестру. І досі болить… 

Юлія КУПІЧ. Мереживо (2022)

У кімнатці було холодно і сіро. Вечоріло. Густе сизе зимове небо кашляло снігом. «Лампочки Ілліча» не вистачало, щоб освітити усі кутики кімнати. Бетонна клітка, близько 12 квадратів, із шаровими стінами серед напівпромислового кварталу, у будівлі совкового типу, що бачила кращі часи і різних людей. Наразі вона уміщувала чотирьох жіночок у камізельках, важких зимових чоботях, які спритно перебирали пальчиками, намотуючи стрічки, переважно пастельних кольорів. Робота кипіла. Радіо у старій касетній магнітолі тихенько гуло невигадливу мелодійку. Від нього, як і від радіатора – було ні холодно ні жарко. Руки потроху коцюбли, нагадуючи вузли, що їх петлювали хазяйки, замислені, неговіркі, із попелястими обличчями, що без динамічного руху поступово зливалися із загальним монокольором приміщення.

– Люсіль, ми свій бік – вже.

– Знімаємо і на перекид.

Зацівкали гвіздочки, з яких, туго натягнута, мов волосінь, основа не хотіла зіскакувати і намагалася втяти, звиклі вже, ба, навіть, мозолисті, пучки. Перетягли, підвісили, розіп’яли. Дерев’яна рама, що на ній напиналася сітка, стовбурчилася нетесаним брусом, щирилася колючками скалок, чіпляла на себе нитки і шматочки вовняного одягу.

У цьому, мовчазному світі, де кожна з жінок була чужою одна одній за своїм внутрішнім світом, їх поєднували, натомість, дуже матеріальні речі: мотузочки, клапті старої постільної білизни, ватин, обрізки диванної тканини, тасьмочки та пацьорочки – усе те, чому судилося за кілька годин копіткої ручної праці стати маскувальною сіткою та подушечками для спальників. Уже наготовані невеликі мішечки з-під солі і цурку, в яких води поїдуть на схід. «Ой, казала мама: "Не люби військових, ані білобрисих, ані чорнобро-о-о-ових"», – виводила Алла Кудлай з приймачика. У Марії сіпнулась рука.

– Тримай її! – гукнула Люсіль, і з обох боків жінку, якою почало термосити, схопили під лікті товаришки обабіч неї. Істерика тривала недовго. За якихось п’ять хвилин Марія перестала голосити, бити руками й ногами, бризкати слізьми і почала вщухати, як і завірюха за вікном зі старою дощатою рамою.

«Павучихи» повернулися до роботи. Звично і знайомо заходила ніч. Рипнули вхідні. На порозі постав кремезний чоловік, чисто виголений, свіжопострижений, за ним заповз свіжий дух лосьйону після гоління і пішов битися навкулачки із холодним припахом поту багатогодинної праці. Жінки попіднімали землисті обличчя до прибулого і звично безмовно привіталися, вроздріб хилитнувши головами.

– Де? – більше задля ритуальності, не привітавшись до ладу, спитав чолов’яга. Чудово знаючи, що готові пакунки складаються у правому, ближньому до дверей, куті.

Йому також будо відомо, що ці робочі панянки не з телелейок-базікалок. У кожної своя втрата і покута, своя, доля, свої хрести і камені. Спершу, йому було дивнувато, що в цьому сірому колодязі, більше схожому на камеру, було тихо і моторошно, всі-бо знають, які баби плескачі язиками. Але ця команда і справді більше була схожою на добровільну спільноту німих. Куці і скупі слова, лише у справі, повітря коливати дарма не годилося. Дивно було і якось не по-людськи, проте без будь-яких чвар чи з’ясувань стосунків.

Наймолодшою була Марія. На вигляд років 40, худорлява, із сивіючими пасемцями і скорботним трикутничком замість вуст. Хлопчик-семиліток навчався в інклюзивному класі, а Марія намагалася працювати в його школі вчителькою – аби тягти їх двох, й, щоб дитя було під наглядом, – так часто чинять у подібних випадках. Та молодицю навряд чи можна було б назвати старанною. Надто часто вона замилювалась на педрадах чи уроках, провокуючи смішки від учнів та зауваги від старших колег. У свої 27, а саме стільки їй було за паспортом, вона вже ні у віщо не вірила, окрім того, що чоловік, все ж таки, колись повернеться.

Ніна була пристаркуватою жіночкою, років п’ятдесяти, зі слідами колишньої шаленої краси на обличчі та бурхливих походеньок молодості, яка скінчилася нагло і фатально. Влітку можна було помітити великого скорпіона, що визирав жалом хвоста з-під майки на спині та химерне візерунчасте татуювання, що обплітало передпліччя. Коли її Тимур пішов на схід, вона вирішила, що з ним пішла і її юність, запал, стала виваженою та терплячою, відчайдушно волонтерячи скрізь, де лише можна, не усвідомлюючи, що її вогонь не зник і не змовк, а просто знайшов собі інше русло. Діти повиростали, їм діла немає до того, чим мати «бавиться», – дбають за статки, не чуючи ні янгола на плечі, ні ворога, що дише в потилицю.

У Зіни, третьої з бригади, навпаки, не було ні чоловіка, ні дітей. Від природи тиха і непоказна, мов мала польова миша за своє, ще не надто довге, життя не напташила добра: ні палаців, ні на таці. Вона розуміла, що нічого не буває «з одного копита» – в казки не вірила. Тому жила, як бог покладе – тривалий час працювала санітаркою у лікарні суворого режиму для злочинців, потім – доглядальницею у приватному геріатричному пансіонаті, а згодом, покинула роботу й пішла прибиральницею, переїхавши у стару, полупану хату, без газу і світла, на околиці міста. Та стара мазанка, з одного боку підтикана риштованням, дісталася у спадок від померлої бабці молодому (якраз їй у сини) АТОвцеві Антонові, якого, вже те не було відомо як, здибала, лежачого, у приватному пансіоні знайомої. Хлопця «долежувати» туди відправив батько, зневірившись у синові та лікарях. Антон був поранений, проходив реабілітацію та дізнавшись про загибель побратима викинувся з вікна шпиталю, і вже мало що могло йому допомогти. А Зіна зважилась. І вже який рік тягала його на візку і судно з-під нього. «Він людина, а не сміття» – лише раз прохопилася тій самій знайомій, та й вже.

Заправляла в царстві сірості і мотузочок Люсіль. Чому її так звали, нікому достеменно не було відомо. Її прабатьків, свого часу, викурили більшовицькі загони із Медвина, і тікали повстанці лісом із колишньої республіки аж до запорізького дядька, аби лиш врятувати животи: прадіда Петра, прабаби Ониськи і баби Пріськи, що ще була у прабабиному животі. Їм вдалося вижити і наслухатися переповідок про звірства червоних на їх батьківщині. Дядько ж був не в тім’я битий, тож мав і хату, і таку-сяку конячину, і корову, що муляла односельцям, мов камінчик у черевикові. Розкуркулили. А потім був голодомор. І зі всенької сімейки дядька Омеляна лишився він, його старший син Павло та племінник зі своїми дівчатами. Решту – поскладали у колодязь.

Потім була війна, і мужики пішли з кінцями. Ониська, зоравши собою шмат колгоспного поля, лягла у ріллю. А Пріська, зібравши нехитрий скарб із розореного хліву, бо хату розірвало вже давно, пішла до міста шукати правди і світлої долі. Вийшла заміж, народила Тетяну, вмерла пологами. Чоловік здав дитя у притулок і гайнув на цілину. І от вже коли Тетяна виросла, вивчилася, вийшла заміж – народила дочку Олену. Так на світі з’явилася Люсіль. Ця дитяча кпина прилипла ще змалечку, коли мала гулила: «Оцю я Люсі». За роки свого життя Олена зрозуміла, що за багатьма вдавано хорошими намірами криється підлість і ницість. Вона добре знала історію свого роду, не полінувалася покопирсатися в архівах. Із часом знайшла цих трьох – нащадків вцілілих після розгону Медвинського повстання. Під її крилом ніхто з дівчат не знав, що й інші мотузочки їх пов’язують, окрім тих, які перебирають руки…

Нині Олену шалено обурювало, що хтось може прагнути повернення беззаконня, яке нищило покоління її пращурів. Революція, Голодомор, репресії… Тут тобі і Афган, тут тобі й Крим і Донеччина, і Луганщина. Люсіль така: вона – не лайно на лопаті. Вона не буде стояти осторонь. Протистояння тече у жилах і пам’ять роду тримає невідплачені кривди.

Найстрашніший звір – це мати. Так кажуть. А найгірший ворог – жінка, дружина, що підтримає свого захисника. Мовчки подасть патрон і зв’яже сіточку. 

Марія КУХАРУК. Очі Медвина (2022)

Вже немолодий Іван Дубинець мовчки дивиться на мене із своєї фотокартки. Очевидно, той особливий погляд прийшов з дитинства. Часу, коли душі українських козаків раптом ожили й набули нового втілення. В куточках очей сховався пронизливий блиск, що завжди відлякував ворогів. А десь глибше знайшлося місце смутку, який пережили медвинці під час повстання. Це горе нас змушували забути, але ми пам'ятаємо.

В сонячному промінні купалися стиглі вишні. Рік в Медвині видався багатим на різну городину. Люди раділи результатам своєї важкої праці, адже українці завжди були беручкі до роботи.

Через трохи вишні осипалися, затишні садки і будинки спустошили, а більшість селян повбивали. Натомість залишилися обдерті хати з курниками та чотири великих колгоспи.

Маленький хлопчик сидів в кущах, спостерігаючи те все жахіття. Більше в нього не буде мами з татом. Раніше вони завжди весело співали разом, а тепер відспівуватимуть їх. Подерті дитячі руки не знаходили собі місця, раз за разом натрапляючи на колючу кропиву. Степан згадував, як він радісно підносив їхнім захисникам повні клунки сала й хліба. Сам же він декілька днів нічого не їв. Та й не відомо, чи вдасться бодай вхопити окраєць хліба, бо голод в душі був не фізичним.

Величезну дірку нічим не закрити. Лагідні материні руки завжди акуратно  пришивали різнокольорові латки на порваний одяг. Тільки от ниток вже немає, а почуття - не тканина. Степанко плакав декілька днів, щодуху закриваючи собі рота. Він боявся тих звірів, які переламали його біленьку хатку. Чудовиська жорстоко забрали дитинство. Зараз хлопчик стомився й сліз на те не вистачало.

Під Ковтуновим ліском, на чистом полі лежало сімдесят дев'ять постріляних і порубаних тіл. Степан біг туди щодуху. Можливо, його тато не там. А якщо він живий? Скоро повернеться додому, щоб заспокоїти сина. І хлопчик буде не зовсім один.

Нелюдський крик почувся ще здалеку.

Медвинці серед ночі розшукували своїх рідних ,закопували всіх разом без трун та священника. Степанко розгубився і став трохи звіддаля, боячись ступити  й крока. Раптом хтось ненароком його штовхнув, заляпавши багнюкою. Хлопчик чесно намагався дістатися потрібного місця, але всі були зайняті своїм горем. Нікому не було діла до маленької дитячої душі. Якась жінка схопила його за руку і повела до села, примовляючи : "Бідна дитина". Той  завмер, втупившись в свої обдерті штани. Чоботи давно вже стерлися. Деякий час вони так мовчки й йшли. Вітер дув в обличчя, доносячи поодинокі стогони. Степанко не зовсім розумів, що сталося. Та скоро вже все проясниться. Він дізнається, що сусідка Олена не зможе тримати його вічно у себе вдома, бо сама має трійко дітей. Зрозуміє, що рідний тато й мама чомусь виявилися злодіями. Насправді вони заслуговували покарання, а сліпий бандурист, який навчав всіх українських пісень був пропагандистом. Та й сама українська мова для селюків. Тепер в школах викладають російською.

Тим часом Іван Дубинець так і не завершив роботу над новою книгою. Тридцятого січня 1954 року друзі знайшли чоловіка мертвим у власній квартирі. А він просто пам'ятав ще тисячі таких Степанків і навіть тоді, коли людям закрили вуха , боровся за те, щоб відкрити очі. Бо так вчив його тато.

Ігор ЛОПАТКА. Двічі не помирати (2022)

  — Молоте, без підкріплення нам капець. Якщо витримаємо ще годину — буде добре.

  — Бачу, брате. Арта на підході, обіцяли авіацію. Мусимо вистояти, хлопці!

  — Соколе, я Бузьок, я Бузьок як чути, прийом? Соколе, я Бузьок...

  — Ну, що там, без змін?

  — Тиша...

  В окопі також було тихо. Ворога тепер було не тільки добре чутно, а й видно. Там за “зеленкою” в п’ятистах метрів від позицій українського добровольчого батальйону перегруповувалася ворожа бригада орди “Z”. Вони бряжчали затворами гармат, ревіли моторами танків та БМП, топтали чорнозем потворною кирзою. Комбат Молот вдивлявся в зморені, чорні від диму та безсоння обличчя своїх побратимів. В їх очах він бачив страх, той самий, що сам відчував. Не смерть їх лякала, а те, що вони не зможуть втримати позицію і ворог прорветься до Києва з південного боку. Туди, де зараз в підвалах та укриттях переховуються їхні батьки, сестри, кохані дружини та діти. Трохи більше як триста захисників вітчизни залишилось після нічного “Граду”. Це вже навіть не батальйон проти двох тисяч до зубів озброєних “орків”.

  Здавалося, ніби ще сьогодні він сидів в штабі й особисто добирав кожного зі своїх шестисот “камікадзе”. Так жартома називали його батальйон в навчальному центрі. Вчорашні студенти, таксисти, офісні менеджери після скороченого семиденного курсу молодого бійця потрапили в саме пекло. Військового досвіду в більшості не було. Але в кожного з них було щось більше — жага до боротьби за свою сім’ю, землю, Батьківщину.

  Триста пар очей розгублено блукали по бліндажу, наче шукали порятунку, шукали відповіді на свої німі запитання: “за що це їм?”. Молот також не знав. Він намагався віднайти слова, які б підняли моральний дух його бійців, після яких він би почув в одвіт багатоголосе: “З Україною в серці — до останньої краплі крові”. Та слова чомусь барилися і з його вуст не зринали.

  — Слава Ісусу Христу! Час для молитви, браття, — важкі думи комбата розбилися об заспокійливий голос побратима.

  З бліндажа вийшов невисокий молодий капелан з позивним “Падре”. Йому ще не було й тридцяти, а колись чорнявий чуб вже засріблився, наче його вкрила ранкова паморозь. Він вдів на шию єпитрахиль, поцілував хрест та відкрив Біблію.

  — Слава тобі, отче! — з полегкістю прошепотів комбат та вдячно поглянув на священника.

 

***

 

  — Хлопці, ви знаєте правила. Назад ніхто не може повернутися.

  — Правила? Петре, які зараз можуть бути правила? Ти бачиш, що твориться на нашій рідній землі? Ти або негайно нас пускаєш, або ми йдемо до вашого головнокомандувача і продовжимо розмову там.

  Ватага чоловіків гуділа, мов рій розлючених диких шершнів і напирала на Петра, який без успіху силкувався вгамувати їх запал. Рішучістю був пронизаний кожен м’яз цього єдиного організму, цього нестримного гештальту, що нісся до високих позолочених дверей. Вони не витримали натиску юрби та з гуркотом відчинилися.

 

  — Ой, у лузі, червона калина похилилася

  Чогось наша славна Україна зажурилася...

 

  За столом, підперши голову кулаком, возсідав сивобородий старець і зосереджено слухав тужливі слова пісні. Поодаль на низькому ослінчику сидів бандурист в довгому червоному жупані, кинутому на плечі, у вишиванці та синіх шароварах. Він ніжно притискав до грудей бандуру й ласкаво торкав її струн. Одна з них востаннє бренькнула — мелодія обірвалася.

  — Батьку, як не старався — не зміг я стримати їх. Бачте, треба їм...

  Петро був перебитий на пів слові. На вістря гурту вийшов його очільник в сіро-зеленому мундирі та твердо мовив:

  — Дозволь мені сказати слово до тебе, батьку! Звуть мене Хома, Хома Сидоренко. Та в народі мене кличуть Хома Лебідь. Я народився в українському селі Медвин, яке після Першої світової війни стало осередком боротьби за українську державу. Я був учасником Вільного козацтва й очолював Медвинське повстання проти більшовицького гніту та окупації в далекому 1920-му році. Сто років тому ми програли, але не здалися і вибороли довгоочікувану суверенну державу в 1991-му році. На кожному з етапів боротьби за незалежність і свободу ми, український народ, платили дуже велику ціну. Ті з нас, хто стоїть тут перед тобою, полягли головами тоді в 1920-му році. Ось ці вісімдесят молодиків, що стоять позаду мене, були страчені російською владою на околиці Медвину просто тому, що були українцями. Ще сотні й сотні стоять там за дверима...

  Хома перевів подих, проковтнув тугий клубок, що заважав говорити та ще міцніше стиснув руків’я шаблі, яка висіла на поясі.

  — І от зараз, коли наші внуки, правнуки мирно жили, творили нову, сильну Україну, знову прийшло зло на наші землі. Новий Сталін-Гітлер розкрив свою кровожерливу пащеку, щоби відкусити найласіші шматки нашої держави. Мій народ повинен кинути знаряддя праці й знову взяти в руки зброю, щоби боронити свої терени. Сто років тому ми програли, але сьогодні ми не можемо допустити, щоби це сталося знову. Ми, медвинці, просимо тебе, батьку, відпустити нас боронити наше село, нашу землю, наш народ. Якщо не пустиш, то ми готові піти до самого пекла, лиш би захистити Україну.

  Старець насупився. Протягом промови Хоми його обличчя мінялося від співчутливого до сурового. Він окинув оком повну залу, глибоко зітхнув і звернувся до сміливців.

  — Зухвалі та справедливі твої слова, Хомо. Та не гоже мертвим втручатися в справи живих. Ви своє життя прожили, всі свої сили віддали в боротьбі, тепер настала черга наступних поколінь. Антіне, так це твої такі браві козаки? — доброзичливо звернувся до бандуриста.

  — Мої, батьку! Всім серцем та душею підтримую їх мужній порив. Дай нам піти...

  Двері навстіж відчинились і до зали вбіг засапаний чоловік.

  — Медвин горить!

 

***

 

  — Повітря! Вогонь по правому флангу!

  — Ще кілька таких ударів і нас тут заживо землею накриє. Нас кинули напризволяще, Молоте.

  — Тримати стрій! Без бою не здамо Медвин, браття!

  Молот гатив з “покемона” та косив русню, мов колоски по світанню. Бліндаж накривав град мін і снарядів, ворожі танки колом обступили сотню українських бійців. Ще мить і останній спротив залишків батальйону Молота затихне назавжди.

  — Не здамо, брате Молоте!

  Комбат здригнувся від ледь чутного доторку невидимої руки Хоми Лебедя. Той усміхнувся йому, витяг шаблю і кинувся в бій:

  — Двічі не помирати! За Медвин, за вільну Україну!

  З окопів один за одним почали видиратися півпрозорі примари медвинців: одна сотня, дві, п’ять, десять. Хто з рушницею, хто з пістолем, а хто просто голими руками кидався на ошелешених загарбників.

  — Що це, Падре? — Молот на мить перестав стріляти й подивився на побратима, що перезаряджав автомат.

  — З нами Бог, брате! З нами, Бог!

Над полем бою розливисто забриніла бандура.

 

  — ... А ми тую червону калину підіймемо

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо...

 

***

 

  — Скільки? Ще дві тисячі? Петре, в нас скоро не буде для цих рашистів місця. Гаразд, гаразд, я зрозумів — Його слово закон.

  Диявол невдоволено кинув слухавку.

  — Що, знову наряд зверху?

  — Сили та терпіння мої закінчуються, Абаддоне. Ті кацапи гірше чортів, все пруть і пруть. Їх ніде вже не раді бачити, навіть в пеклі. Так ні, думають, що комусь потрібен їх “русскій мір”. От і покажи їм нашу гостинність. Приготуй дві сотні казанів в казармі Будьонного.

  — Буде зроблено, — Абаддон направився до виходу.

  — Хоча знаєш що — краще одразу шістсот шістдесят шість сотень казанів. Відчуваю, що ці чортяки просто так не зупиняться, поки їх всіх не відправлять до пекла.

09.03.2022

Олена СКУЛОВАТОВА. Сіра книжечка (2022)

— Та що собі дозволяєш?! — професор витріщав почервонілі, позбавлені вій очі й бризкав слиною. — Шмаркач! Дурень! Та ти знаєш, що за це світить? — зі злістю роздер списані дрібним почерком аркуші.

Юнак у щільних джинсах та барвистій сорочці завмер посеред кабінету і здивовано кліпав.

— Розпустилися, відчули дух свободи! Вже таке траплялося, і ще трапиться. Вони спершу послаблять, дозволять вам підняти голови, а тоді по одному зловлять й тугіше затягнуть петельку, — професор поправив краватку, ніби його шию вже стиснув зашморг. Згріб пошматовані листки, зім’яв, немов хотів перетворити на м’ячик, та кинув до сміттєвого кошика. Визирнув за двері, переконавшись, що чужі вуха його не чують й важко повалився в широке крісло.

— Сідай, Олексо. Через ці твої модні вуса забуваю, що ти дитина.

— Думав, діду, така тема вам сподобається. Це ж невідома сторінка історії. Ви ж на лекціях вчили, що потрібно докопуватися до суті, прагнути висвітлювати всі події. А тут таке знайшлося. Та в наших підручниках лише кілька слів: на Київщині орудували банди, які знешкодив загін Будьонного. Але ж там стільки подій відбувалося.

— Мовчи, дурню, — професор шикнув, але вже спокійніше, лють поступово згасала, змінюючись апатією. — Думаєш, що з обґрунтуванням такого дослідження тебе до аспірантури візьмуть? Та тебе на олівчик візьмуть, швиденько, як ідеологічний ворог, топтатимеш засніжені сопки. Розповідай, як в це влізти примудрився, а тоді подумаємо, що робити.

— Та як. Копали біля Немирова Скіфське городище. Знайшли не багато, більше купалися, — Олекса усміхнувся спогаду про тонкий стан одногрупниці Зіни, за якою упадав на літній практиці. — А тоді хтось показав мені книжечку.

— Хто і яку? — професор насторожився.

— Василь Білий, — буркнув Олекса. — В нього її вже немає. Сказав, що віддав господарю.

— Розберемось, — професор склав до купи пальці, підпер підборіддя і вдивився в обличчя онука.

— То, навіть, не книжка була, так, брошура. Самвидав. Там розповідалося про Медвинську республіку, яка проіснувала кілька років та антибільшовицьке повстання…

Професор шикнув:

— Не кричи, гарно чую, — сторожко обвів очима кабінет.

— Та я все там докладно описав, — вказав рукою на кошик зі спаплюженим рукописом.

— Почекай, то ти прочитав брошуру і спробував її перетворити у науковий текст?

— Ображаєте, діду. По закінченню практики ми з… — запнувся. — Василем Білим поїхали до Медвина й жили там кілька тижнів. Гарне місце, душею до нього прикипів, колись куплю там хату, — замріявшись Олекса не помітив, що професор кидає на нього стурбовані погляди. — Говорили з місцевими, розпитували, збирали по зернинці, досліджували, так би мовити, усе в польових умовах. Не всі охоче розповідали, впевнений, знають значно більше. Проте, я трохи назбирав фактажу. А тоді ще місяць у Києві архів копав. А ви отак за хвилину все знищили, — додав з докором.

— І правильно зробив, — професор важко відкинувся на оксамитову спинку крісла та стомлено стулив очі.

— Але ж я виклав усе ідеологічно-правильно. Зазначив факти. Написав, що селяни не розуміли — більшовицька влада бажає їм добра, і тому чинили супротив. Що вони знищили багато загонів «червоних», поки прийшов Будьонний зі своїми вояками, що не хотіли платити продподаток та йти до лав червоної армії. Уточнив, що це через дрімучість та низьку політичну грамотність. Чого ви так на той текст роз’ятрилися?

Професор підняв лівий кутик знекровлених сухих губ і хмикнув:

— Я помітив твої старання писати зважено. Цього замало. Про цей супротив Радянській владі нащадки мусять забути. Сьогодні ти пишеш ідеологічно-правильно, а завтра замислишся, як так вийшло, що «дрімучі селяни» створили республіку, заснували товариство «Просвіта», драматичний гурток, органи самоврядування та успішно господарювали. І чому вони так не хотіли до Радянської влади. А там за крок і до істинних причин репресій доберешся.

Обличчя Олекси здивовано витягнулося, набувши розгубленого виразу:

— Я про «Просвіту» там не писав.

— Думаєш, розумний? Теж мені дослідник століття. Зараз підеш і засядеш за наукову роботу по давньому Риму, або краще скіфам, що там накопав у Немирові, опишеш. Це безпечно. Я вже з усіма, з ким треба, домовився, матимеш місце в аспірантурі. І ще, волосся пострижи й костюм носи, в такому вигляді тебе комісія швидко відшиє.

Пригнічений, Олекса піднявся й похнюплено попрямував до виходу.

— Чекай, — професор підхопився: — про Медвин забудь, звісно, якщо хочеш жити, бо й сам пропадеш і мене підставиш.

Коли Олекса вийшов, професор підійшов до сміттєвого кошика і витягнув зім’яті аркуші. Важко зітхнув, помітивши тремор у вкритих старечими пігментними плямами руках, і запхав усе до дипломата з думкою, що потрібно десь сховатися та спалити. Навіть у смітнику ці аркуші надто небезпечні.


***

Професор швидким кроком прямував додому і відчував, як ручка дипломату пече долоню. Йому здавалося, що з кожного зустрічного автомобіля за ним спостерігають гострі ворожі очі.

Опинившись вдома, зачинив двері на всі замки й накинув ланцюжок. Важко прошкутильгав на кухню, дістав пошматований рукопис, поклав у раковину та підпалив. Веселе полум’я швидко ковтало чіткі сині літери. Згоріло все, лише невеличкий шматочок залишився лежати на попелищі. Очі професора вихопили обривки фраз: «У квітні 1922 року, — відірвано, — у Гірчаковському лісі, — обгоріло, — винищено всіх…» — перед очима професора поплило. Він бачив себе хлопчаком, який завмер, причаївшись за поваленим деревом. Матір відправила його віднести батькові та його хлопцям їжу: пів хлібини, шматок сала та кілька цибулин. Майже не мала, що дати. Чекісти, які збирали продподаток, вигребли все.

Він біг весняним лісом, уявляючи, як зрадіє батько його появі, але не дійшовши десять метрів до землянки, почув шум та сховався. Саме вчасно, бо звідти вийшов міліціонер із рушницею, слідом батько та кілька чоловіків зі зв’язаними руками, тоді ще двоє конвоїрів. Полонених підвели до дерева. Поставили плече до плеча. Він зрозумів, що їх стратять, хотів заплющити очі, але не міг. Забув, як дихати, чекаючи пострілів. Але вони не пролунали. Один із міліціонерів дістав ніж і вправно, зі знанням справи, почергово перерізав полоненим горлянки, витер лезо об батькову сорочку й запхнув за чобіт.

Дочекавшись поки міліціонери підуть, біг крізь ліс, не розбираючи дороги, ковтав сльози й задихався від відчаю та ненависті. «Їдь якнайдалі, забудь хто ти й звідки, ніколи нікому не розповідай про своє походження та батька», — шепотіла матір, проводжаючи на потяг. Вона відчувала, що на їхній непокірний Медвин ще чекає розправа й відіслала сина до сестри у Київ. Більш вони не побачились. У тридцять дев’ятому прокотилася нова хвиля репресій, яка винищувала решту непокірних, тих, хто прагнув свободи. Матір, як дружину «бандита», репресували, а згодом розстріляли в підвалі НКВС у Богуславі.

Професор витер мокре від сліз обличчя, підняв останній клаптик Олексиної роботи та запалив сірник. Як заворожений дивився на полум’я, поки воно не опекло пальці. Тоді, немов прокинувшись, узявся згрібати попіл до смітника та мити раковину.

— Ех, Олексо, Олексо, — бубонів під ніс. — Нічого ти не знаєш. Може, колись, Україна знову заявить про себе, а зараз доводиться зчепити зуби та мовчати, щоб було кому подати голос колись.


***

Вишмигнувши з дідового кабінету на залиту сонцем вулицю, Олекса швидким пружним кроком поспішив до парку. На лавці чекала Зіна.

— Ну як? Схвалив тему?

— Та мало не вбив, — звалився поряд дівчини. — Розпитував де взяв книгу «Горить Медвин».

— І що ти? Видав мене?

— Ні, сказав в Івана Білого.

— Це хто такий?

— Ніхто. Вигадав. Дід не заспокоїться, буде шукати, щоб знищити, і не знайде, — хмикнув. — Треба книгу й мій рукопис, той що без ідеологічного сміття, надійніше сховати. Нехай не зараз, та колись прийде час, хочу вірити, й історія припинить прислуговувати та стане дороговказом, застереженням наступним поколінням, вчителькою життя.

— Ти романтик, — Зіна ніжно всміхнулася й поклала руку на коліно Олекси, він накрив її своєю й задивився на мереживо листя, пронизаного осіннім сонцем. 

Валерій ХМЕЛІВСЬКИЙ. Червона папка професора Загоруйка (2022)

Вінниця. 12.07.2020

Віктор Іванович перебував у гарному гуморі та абсолютно здоровим, це миттєво видавали очі. І усмішка. Наш професор наче на років двадцять помолодшав. Не треба бути знаменитим і професійним фізіономістом, щоб з першого ж погляду відчути це.

– Забули... Забу-у-ли зовсім про старого...

– Що ви кажете таке, Вікторе Івановичу?! А втім... Дійсно... Скільки часу минуло? Три місяці вже не бачилися. Даруйте вже...

– Не вибачайтеся... Розумію... Але, якби ви знали, як я вас радий бачити! – запрошуючи жестом нас із Мариною до своєї їдальні, де на величезному овальному столі парував, мало не підскакуючи, виблискуючий хромом, електричний самовар. – Та й він, гляньте, аж пританцьовує... Жаль, Андрія і Наталі немає з вами, але з цим що я для вас підготував, ви впораєтеся, впевнений.

Марина, швиденько порхнувши, вимкнула штепсель із розетки, не забувши при тому, ледь присівши, рукою злегка поправити свою зачіску, використавши хромовану поверхню затихаючого, але все ще паруючого самовара за дзеркало. Ми з Віктором Івановичем, з розумінням усміхнувшись, нишком, змовницьки, переглянулися.

– Молодість! Красива-красива, Мариночко... Як весна! – констатував, усміхаючись, професор. – Та й скільки там молодості треба, щоб красивою бути? Одного поруху достатньо. Втім, мабуть, і його забагато – молодість завжди така. І лише енергія молодості може розправитися з цією гідрою...

– З гідрою? – весело зблиснувши очима, відірвавши погляд від хромованого самовара і крутнувшись на одній нозі майже проспівала Марина, – Гідру в студію! Яку там її нам ви приготували... для екзекуції?

– Я ж казав уже. Із лженаукою тою... З історіографією радянською. З історією держави, суцільно забарвленою репресіями проти власного народу, його кров'ю та муками заради світлого майбутнього, яке так і залишилося недосяжним міфом. Простіше сказати: банальною брехнею.

– Сталінською?

– Ой, не лише сталінською, Мариночко... Він просто виявився цинічним, послідовним і найталановитішим, якщо можна це називати талантом, наслідувачем злочинної справи, започаткованої більшовиками на чолі з Леніним.

Ми з Мариною переглянулися. Здивування наше аж надто великим не було, але й настільки збудженим нашого професора ми не бачили ще.

– Так-так, друзі. Саме перший голова Ради Народних Комісарів, Ленін, започаткував жорстокий диктаторський режим, а ініціювавши червоний терор – розв'язав громадянську війну, вигадав військовий комунізм і продрозверстку, що зрештою і призвело до масового голоду в 1921-22 роках... Сталін на перших ролях з'явився в 1922 році. А погляньте – що вже тоді творилося на нашій землі. Це в Чечельницькому районі, у нас:


"... Негайно відправитися через Любомирку, Стратіївку в Попову Греблю, оточивши останню, і запропонувати громаді села Попової Греблі негайно видати бандитів, ватажків їх, зброю і все награбоване бандитами в Чечельнику. У випадку відмови у виконанні вказаних вимог, а також беручи до уваги, що село Попова Гребля було гніздом переховування і розсадником бандитів, до вищезазначеного села вжити заходи репресій, аж до спалення. Спалення села доручити кавалерійському загону т. Шпірта, привести у виконання".

(З протоколу № 1 від 15 квітня 1921 року засідання трійки при Ольгопольській повітовій нараді у складі: Антонін (голова), Шпірта, Добровольський // Державний архів Вінницької області, Ф.Р. – 925, оп. 2, справа 266, арк. 99).


– І спалили? – розгублена і шокована від прочитаного, Марина перевела погляд на Віктора Івановича.

– Так. Наступного дня, 16 квітня, і спалили. 534 хати згоріли... Троє людей загинуло...

– Жах...

– Жах, Мариночко, і цинізм, ще й у тому, що від наступного дня це село отримало іншу назву: Червона Гребля... І це ж не виняток поодинокий. А Медвинська трагедія?

– Я і не чула... – Марина присіла на стілець. – Це теж Вінниччина? А коли?

– Це, Мариночко, південь Київщини і зовсім поруч із Тарасовими Моринцями, кілометрів тридцять, не далі. А там, у переддень Покрови, 13 жовтня 1920 року більшовики спалили більше півтисячі хат і вбили близько сотні селян. А всього за двадцять років по тому звели зі світу майже шість тисяч медвинців.

– За що?

– За те, що хотіли жити на своїй землі, розмовляти українською мовою і не коритися червоним зайдам-окупантам. От і повстали. Навіть оголосили себе Медвинською республікою... Козацький край! І від серпня до 13 жовтня боронили своє село від більшовиків так, що проти них червоні окупанти змушені були кинути цілу стрілецьку дивізію.

– Боже, скільки ще таких сторінок треба відкрити...

– Бо то дійсно була не наука, а реально – якась державна терористична організація на ідеологічному фронті. – Віктор Іванович відчеканив, наче студент на доленосному для нього екзамені. Відсьорбнувши кілька ковтків чаю, продовжив: – Як же мені боляче, друзі мої, що я все життя своє наукове прожив саме там... Але нічого... Як там кажуть мудрі люди? Краще пізно очиститися, ніж, ніколи не очистившись, померти у бруді... Не дивуйтеся – віруючим я стаю...

Та ми з Мариною уже й не дивувалися особливо, бо далеко не вперше чули схоже від професора, але сьогодні він був налаштований якось дуже вже незвично і войовниче. На це красномовно натякала червоного кольору професорова папка, з якої, наче факір із чарівної скриньки, він щоразу діставав все цікавіші документи і факти, спростовуючи "залізобетонні" підвалини радянської історичної науки і все більше стимулюючи тим й нас до пошуку та встановлення істини.

Віктор Іванович враз посерйознішав, взяв до рук свою папку і тихо, і урочисто водночас промовив: "Сьогодні. Сьогодні буде доречним це... Петра... Петрів день. День святих, славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла."

– І жнива колись традиційно розпочинали наступного дня! – похизувалася власною ерудицією Марина. – Мені бабуся в дитинстві розповідала. І показувала навіть, як серпом жати. Учила!

– То ти й жито жати умієш? – про такий талант Марини я і не підозрював.

– От, щодо жита не впевнена, а пшеницю вмію. Бабуся брала мене за руку і ми не ховаючись йшли на колгоспне поле, нажинали такий об'ємний сніп і несли його додому. І саме тринадцятого липня завжди. А потім, до Святвечора, ми з бабусею робили з того снопа Дідуха... І не такого, як зараз продають на базарі, а справжнього. Па-ху-чо-го-о!

– Так... Було саме так... От і вам я пропоную розпочати власні ваші жнива саме сьогодні і саме тут. Погляньте тепер на оце...

Віктор Іванович дістав із папки аркуш стандартного формату і вручив Марині.

– Читайте, Мариночко, вголос.

Марина пробігла очима мовчки по тексту. Її обличчя миттєво набрало серйозного вигляду, вона піднесла долоню до власного обличчя, прикривши нею рота. Але за хвилину зібралася і прочитала:


Офіційна версія: 13 липня 1943 року в селі Копище Олевського району Житомирської області сталася одна з найжахливіших трагедій України: нацистські загарбники влаштували каральну операцію "Фрау Хельга" (пані Ольга), метою якої було повне знищення жителів села. За один день спалили живими 2887 мирних жителів, з них 1347 дітей віком до 12 років. Врятувались лише четверо дорослих та 46 дітей.


– Тож, друзі мої – в дорогу. Побувайте там завтра. – професор поклав перед нами червону папку. – А тут докази того, що зробили це червоні партизани Сабурова. Він сам зізнався у своїх мемуарах. Як цензура радянська проґавила те? Не розумію. Я двадцять років вишукував докази і збирав їх по краплиночці докупи... Архіви засекречені досі. Щось знищено у травні 1991 року за наказом генерала Ковтуна. Там... побачите все. Тепер – це ваше.

– Інтригуєте! – Марина вже зовсім спокійно, як студентка-відмінниця чи офіціантка (бо саме розливала нам свіжо заварений чай) усміхнувшись краєчками губ, тихо і сумно сказала: – Я, коли дізналася, що у Росії законодавчо заборонили порівнювати Сталіна і Гітлера, – взялася порівнювати! І вжахнулася, бо повірити неможливо, але факт: протягом 1921-39 років у Радянському Союзі розстріляли 745 220 людей, а в Німеччині, протягом 1933-39 років винесли всього... один смертний вирок за антидержавну діяльність. Усвідомити це неможливо. Чесно кажучи, я навіть злякалася. Є від чого забороняти порівнювати...

– От і буде вам, Мариночко, і це до монографії. Ви справитеся, вірю. 

2021

Мар'яна АНГЕЛОВА. Остання місія Еріки (2021)

Так далі не могло тривати… вона не може повсякдень жити їхнім життям, перетравлювати всі ці чужі історії, побрехеньки, зітхання. Це ніби відтиск на допотопній сухій копірці, щоразу блідіший. Щодня, щодня і без шансів чогось оригінального. Лише повтори! Вона врешті має розірвати  пекельне коло – робота, робота, кава, робота, тарілка з холодними ошинками, робота і знову кава… Ні, тепер наостанок все частіше чай, бо її просто змордувало пекельне безсоння. У снах також якісь потаємні сценарії, романи, інколи – поезії – сполохи підсвідомого - не то вибухи, не то блискавиці. Їй дуже подобалося слово «мрево». Ніби марево і марення заразом – межа сущого і вічного. Це слово і сотні інших, улюблених, наче наближали її до логічного завершення колись блискучої кар’єри. Все менше слів могли її здивувати, відкрити щось нове. Чи була вона красивою – о, так! На неї любили дивитися, нею хотіли володіти. Та що там – вона пам’ятала доторки їхніх чутливих пальців – не менше сотні претендентів на її взаємність, а може і більше. Але повсякчас, брутально використана, вона зилишалася сама. Знову і знову, знову і знову. Курва! Що то за  доля така, дивне слово приблудилося. Здається, з її польського періоду. Але самотність не така страшна. В ній буквально стугоніло  незреалізоване бажання, місія! Понад усе вона хотіла стати жінкою, жінкою… а залишалася друкарською машинкою.

Так, це була доволі пошарпана німецька машинка Еріка, яка пережила переїзд до Польщі, далі до Києва, роботу в комендатурі, принизливі торги і продаж на Євбазі. Подумати лишень, її, справжню арійку, продали на вульгарному єврейському торжищі… Поруч з продажем тифозних блощиць, якими інфікували офіцерів, які тільки й мріяли втекти з цього пекла. Далі було дуже екзотично – прокламації, якісь миршаві розпорядження, відчай -   ОУНівське підпілля. Саме тоді їй вживили інші літери, кирилицю.  Це була доволі болюча екзекуція. Та врешті вона почала забувати сите німецьке життя і увійшла в нове, радянське. Щоправда, їй пощастило – по війні вона опинилася не в казенній установі, а в квартирі поета. Та не просто поета, а живого класика, лірика, генія! Якби вона таки була жінкою, то могла б спізнати жагу цього великого перелюбника. Але вона була Ерікою, лискучою друкарською машинкою із заплутаною біографією, практично без шансів на політ. Хоча хто ж може передбачити, що з ним трапиться вже завтра зранку! І воно таки прийшло, її велике випробування!

Поет повернувся додому на світанку, пом’ятий, стомлений, але вже натхненний. Еріка побачила його з вікна, коли він зупинився під розквітлим каштаном і знявши капелюха, ніби щось попросив у неба. Сьогодні він точно зможе писати, як колись! Він відчував, передчував, прагнув! Все частіше його інтрижки переставали носити сексуальний характер, а перетворювалися на пошуки творчого допінгу. Йому щораз треба було сильніших почуттів. А їх могла забезпечити лише одна – його законна Муза, його Марія. Вона шматувала його, кричала, ображала останніми словами і слухала образи, вона провокувала його і приймала провокації, далі вони билися, плювалися і врешті – кохалися. Та цього разу щось пішло не так. Дружина присікалась до машинки. Їй здалося, що ця чорна лярва чекає його повернення на вікні і готується прийняти чергову дозу поетичних відвертостей. 

– Це все через неї, через поезію, будь вона проклята! – кричала Муза, чомусь показуючи на Еріку.

- Ну, Маруся, слухай, до чого тут вона, - намагався вислизнути з лещат ревності поет.

- Маруся? Маруся! Це їй кажи  - Маруся. Я Марія! – натякала на суперницю дружина.

Таки вигадавши нову кару, Марія взяла машинку і, погрожуючи поетові, почала колихати її наче дитину. Градус протистояння наростав і врешті машинка спізнала красу польоту і то в буквальному сенсі. Падіння було руйнівним і болісним. Каретка з’їхала, чотири літери викривлені разом з держаками. О, мої ребра, встигла простогнати Еріка і затихла.

 Тим часом на першому поверсі письменницького будинку молода поетеса щойно завела своїх дівчаток в дитсадок і намірилася щось писати. Сьогодні це мав бути редакційний висновок – справа рутинна і низькооплачувана, але така необхідна. Особливо, коли в тебе є малі діти і амбітний чоловік. Потім треба буде піти на роботу і там, в бедламі спільної кімнати віддрукувати цей «шедевр» – коротку рецензію. Зазвичай їй давали посередні твори якихось поетів-початківців. Ви правильно здогадалися - наша молода поетеса досі не мала власної друкарської машинки! І тут її увагу привернув навеличкий трикутний газон під вікном. На ньому лежало щось відчайдушно схоже … ні, не може бути, це якась мана. На газоні лежав розтерзаний, розбитий друкарський механізм. Господи, каретка відлетіла метри на два! Вже вдома поетеса взялася оглядати нещасну Еріку. І хто б у тому нужденному повоєнному світі відмовився від трофейної машинки. Але наша поетеса, сільська дитина з чистою душею вирішила відмовитися. Вона пішла сходами вгору і в кожній квартирі питала про злощасну Еріку. Врешті вона подзвонила у двері класика.

- Володимире Миколайовичу! – зніяковіла молода поетеса, -  це не ваша машинка… впала… Еріка… там в мене перед вікнами, я машинку друкарську…

- Тамарочко, дорогенька! Нехай вам залишиться. Я на ній все одно вже не зможу нічого написати… забобони, - зітхнув геній і почвалав на кухню доїдати Марусині пиріжки, які обіцяли йому прощення і цілком прогнозовану втіху.

Так Еріка опинилася в письменницькій комуналці набагато нижчого статусу, але з не менш бурхливим життям.

-Ой, я уже ремонтував цю машинку, - загадково підморгнув поетесі майстер-єврей.

Його  шанували в письменницьких колах за колоритні оповідки у поєднанні з тонкою делікатністю. Цього разу обійшлося без оповідок. Пінхас Моісейович, більше знаний як дядя Піня години дві морочився з Ерікою. І от нарешті гордо простягнув замовниці аркуш з видрукуваними літарами. Вони всі були рівненькі, з гарним відтисвом. Всі, окрім заголовної Ф. Вона виходила якась збита, без ніжки.

-Це зможу зробити тільки вдома, - пообіцяв майстер.

Та молода поетеса вочевидь не хотіла так швидко прощатися зі своїм новим щастям – машинкою. Чи вона просто помножила кількість рецензій необхідних на подальший ремонт. Тому й пообіцяли подзвонити згодом.

Еріка опинилася на новенькому письмовому столі. До неї раз по раз торкалася майже дитяча рука, то гладила, то пробувала каретку, тоненькі металеві облямівки літер, які тримали склянні мембрани. Ті, у свою чергу, захищали літери від стирання.

-Футбол, фабрика, фантастика, феєрверк, фіфа, о фіфа! – поетеса зрозуміла, що найближчим часом жодне з цих слів не має шансів опинитися в її поезії. Тому полишила безнадійну справу підрахунку збитків на машинку. Збитків, які були чистим прибутком, бо нова власниця машинки здобула інструмент не лише для натхнення, але й заробітку.

Та якщо ви думаєте, що місія нашої легендарної Еріки була саме в цьому, ви помиляєтеся. Певно, ви вже зрозуміли,  що наша головна героїня мала щасливу здатність потрапляти в різні пригоди.  І хоча скаржилася на відсутність новизни та різноманіття,  цього разу їй таки випало здійснити свою місію. На жаль, останню.

-І звідки вона взялася? Тільки не говори, що її подарував Микола, - чоловік поетеси мав чи не єдиний талант -  починати сварки на рівному місці.

-Я її знайшла! Їй Богу! – зашарілася щаслива власниця Еріки.

-Знайшла? Ти серйозно? Ну, мене тут за дурника мають, але ж не настільки. - чоловік рушив довгим коридором у напрямку кімнати найвідомішого мешканця комуналки. Пристрасті накалялись.

Перекладач Микола був холостяком та ексцентриком. Отримуючи гонорар за свій черговий переклад, він поспішав розпрощатися з усілякою можливістю оміщанитися. Гроші пекли йому руки і він витрачав їх з шаленою швидкістю. Позичав друзям, летів на матчі улюбленого Динамо через весь Союз, купував найекзотичніші, бажано абсолютно неужиткові речі. Скажімо, оті дві статуї негритосів на повен зріст, які чи то прикрашали, чи то захаращували його заповнену книжками кімнату. Але найбільшою атракцією Миколи були подарунки друзям. Він з біблійною щедрістю зазвичай дарував людям те, про що вони найбільше мріяли! І до слова, саме так у нашої поетеси нещодавно з’явився письмовий стіл.

-Миколо, відчини, - загупав чоловік у двері. – Це ти подарував машинку?

-Машинку? – заспаний Микола не міг в’їхати в провокаційне питання і глянув на поетесу. Вона відчайдушно замахала головою! – Поки не я! – резонно сказав перекладач.

- Це ти! Ти знову випендрюєшся! – наполягав чоловік.

- Пішов у дупу! Я всю ніч не спав, – філософський відповів Микола і з хряскотом зачинив двері.

Еріка була щаслива, життя заграла новими барвами. В такий шарварок вона досі не потрапляла. Інтриги, кохання, шалені ревнощі, політ, смерть і воскресіння, і знову, знову ревнощі. Ось воно -  справжнє життя! Але на цьому пригода не закінчилася.

По обіді Микола привів з ресторану «Інтурист» якусь неймовірно стильну особу. Зазвичай перекладач, який знав понад двадцять мов,  їв у ресторані. Цей єдиний прийом їжі відбувався після відкриття годині о першій і   називався снідання-обідання. Микола і таємнича незнайомка говорили англійською, але було таке враження, що жінка ця українка. Тим паче, що під модним демисезонним пальто вона носила дуже гарну, навіть раритетну, вишиванку. Від неї пахло екзотичними парфумами і закордоном, над модними темними окулярами трошки запитально вигиналися архетипні брови. Неначе жінка себе питала,  що я тут роблю. Негри реально вражали! Треба сказати, що перекладач частенько приводив гостей, тим паче, що він використовував «Інтурист» ще й задля того, щоб послухати живу іноземну мову.

Десь за півгодини Микола виглянув і покликав сусідку, - Тамаро, а зайди до нас! Можеш принести машинку?

Так Еріка опинилася в чудернацькій кімнаті, до стелі забитій книгами,  з аскетичною канапою та важким старовинним столом. А ще тут були кролевецькі рушники, підшивки закордонних газет і статуетка Дон Кіхота,  роман про якого нещодавно заходився перекладати геніальний Микола. Випрасувана сорочка на бильці стільця була єдиною світлою плямою в приглушеному, демонічному  інтер’єрі. Ну, і негри посеред кімнати далі робили свою справу – вражали!

- Це Олександра! Вона щойно приїхала з Медвина. Точніше, вона приїхала з Нью Йорка, - представив гостю Микола. В кімнаті і тон розмови, і її значення відразу набули інших сенсів.

- Ясно, - абсолютно спокійно відреагуала на новину молода поетеса, поставивши машинку поруч з Миколиною друкарською на стіл. Еріка здивовано розглядала конкурентку. Добротна, теж німецька. До біса, що тут коїться?

 - Микола сказав, що ви з Черкащини? – чистісінькою українською запитала Олександра.

 - Так і є. Ми з Великих Голяків, це поблизу Мельників. Але до війни я жила в Богуславі.  Медвин – такий теплий спогад. Колись дитиною була там на ярмарку. Гарно, пагорби…

- Ти знаєш про Медвинську республіку. Про повстання? – перепитав Микола.

- Певна річ! - Відповіла поетеса, присіла на крайчик канапи, говорила спокійно, розсудливо. Але слова не зважувала, ніби знала, що тут не здадуть. - От тільки там все зачистили енкаведисти. Мої дядьки були на іншому боці, але їх теж порішили. Один боротьбіст, другий махновець.

- Книжка є про це. Гарна книжка, від нашого земляка Івана Дубинця, - сказала Олександра і витягла з сумки згорток. Подала до рук поетеси книгу. Стало зрозуміло, що Микола її вже бачив і прийняв рішення втаємничити у справу сусідку по квартирі.

- Дубинця знайшли отруєним газом в нью-йоркській квартирі. Ще він зібрав унікальні свідчення про голодомор, – зауважив перекладач.

- Зрозуміло. Що робимо? – спитала молода жінка.

- Треба передрукувати книжку. Потрібна чиста машинка!

- «Медвин горить». Невеличка, - зважила книжку на долоні поетеса.

- Так, невеличка, років на десять потягне,  -  зауважив Микола. – Пані Олександро, коли буде передрук, хто повезе книжку землякам?

- Думаю, Денисенко, мій поручитель, - сумно усміхнулася Олександра.

- Батько режисера Володі Денисенка,  який нас познайомив, учасник повстання,  - пояснив перекладач. – Машинку для передруку треба чисту, щоб вона потім не світилася в жодному видавництві.

- Зроблю три закладки по три, далі вже погано видно. Так з оригіналом буде десять екземплярів, - сказала поетеса. – На перший випадок вистачить?

- Дякую вам… тобі, - Олександра без модних окулярів була схожою на свою землячку.

- Але є одна штука, точніше – дві, - сусідка повернула голову до Миколи. -  У неї пошкоджена літера Ф, а це дуже прикметно! Тому машинку далі можуть відслідкувати.  Але майстер її раніше ремонтував, сказав, що до падіння цього ганжу в машинки не було. Це від удару.

-Ну, наше щастя, дівчата. Літера Ф в українській мові найменш уживана, -  заважив перекладач і всі якось вибачливо засміялися.

-  А найчастіше яку літеру викорсистовують? – Олександрі хотілося якось продовжити розмову, яка очевидно вичерпалася.

- Літеру П, здається, - відповів Микола.

- П, як Правда?

- Простір, природа, політ…

- Політика, повстання.

- Покидьки, підлість, подонки…

- Парадокс!

- Письменники!

- Добре, візьмуся я за Передрук! – усміхнулася сусідка. – От тільки друга заковика -  машинку мені подарував Поет і він про неї знає.

- Він петлюрівець! – додав Микола і від цього всім стало якось легше.- Тамаро,  ти не переживай. Я тобі подарую нову машинку!

- Боже збав! Знову П – подарунок, – ще гучніше зайшлася поетеса.  – Підемо ми з Ерікою до роботи. От така в тебе місія, рідненька! Чи ти думала про неї вранці, чи мріяла? Ех, не судилося сьогодні народитися геніальному редвисновку! 

Роман АНДРІЯНОВ. Пазли пам'яті (2021)

Споконвічний конфлікт поколінь… бабуся насварила батьків, як маленьких. Розказала про їхню безвідповідальність, недбале ставлення до батьківських обов’язків, ще раз навела страшні приклади наслідків довготривалого «сидіння» в інтернеті, нагадала батькові, що його вона так не виховувала!

Батько, який і сам іноді полюбляє пограти в «стрілялки» щось спробував заперечити та одразу отримав удар з другого фронту. Мама теж перейшла у наступ, підхопивши бабусину пісню, і почала перераховувати, що він як батько повинен робити і чого не робить. Ґвалт зняли добрячий. Ситуація переростала у глобальний конфлікт.

Батько говорив, що він заробляє гроші, забезпечує добробут і не так вже погано забезпечує, бо сім’я може собі дозволити новітні гаджети та досягнення техніки, про які інші навіть і не знають.

–   До чого ті гаджети, коли дитина з ними втрачає своє здоров’я і не бачить живого спілкування з батьком?

–   Так, добре, я кину заробляти і буду з ним більше спілкуватися!

Як завжди, на допомогу всім прийшов дідусь. Він сказав, що спробує зі мною домовитися, а як уже ні – то нехай переходять до радикальних заходів.

Дідусь прийшов до мене у кімнату. Я чемно зупинив гру і усім видом показав, що готовий його вислухати, але і він потім вислухає мої контраргументи.

–   Коли ти шукаєш щось для уроків, - почав дідусь – тут все ясно, заперечень не може бути. Та коли ти годинами граєш у гру або теревениш з друзями – тут є декілька питань.

–   Уважно слухаю – я вдаю максимальну терплячість та вихованість.

–   Що дають тобі ці іграшки та віртуальна дружба? Невже не приємніше зустрітися з друзями?

Дідусь – учасник протистояння на Майдані та АТО. У нього багато знайомих, друзів, побратимів. З кимось він спілкується по телефону, багато з ким зустрічається. Та це й зрозуміло – він не звик до соцмереж.

Намагаюся йому м’яко заперечувати: зараз не ті часи, це економить час, та й ще: Сергій – найсильніший у нашому класі, а у грі я завжди його обходжу! Зараз всі так живуть!

–       Е, ні! Далеко не всі. Та й жити – це діяти, робити справжні вчинки, а не ховатися за вигадані персонажі у іграх. Давай так: кожен день я буду розказувати тобі якусь історію з життя. Скільки часу тобі буде цікава моя історія – на скільки хвилин менше ти будеш грати в ігри.

У мене немає вибору, інакше, взагалі жорсткі заходи вживатимуть.

–   Розкажу тобі про Медвинську республіку.

–   Може, я краще на історії про неї почитаю?

–   Та, може, й краще, та підручник не містить цієї історії.

У селі Медвин на Київщині місцеві жителі створили власну українську республіку, яка протрималася майже місяць.

–   Чому в підручнику про це нічого немає?

–   Про цю історію широкий загал взагалі довго не знав. «Совєти» таки добре злякалися і разом із самим селом вирішили і пам'ять про ці події стерти.

Повіяло чимось таємничим…

–   Так як у «Людях у чорному»?

–   Не зовсім. Події Медвинського повстання відбувалися у далекому 1920 році, а винищення його учасників тривало аж до 1938 року. Навіть згадка про ці події повинна була навіювати жах смерті. Хочеш жити – мовчи, а краще – забудь!

–   Та що ж там таке сталося?!

–   Закривай очі і слухай! Раз тобі комфортніше у віртуальному світі – спробуй уявити як це могло бути.

Революційні події у Петрограді отримали жвавий відгук у Медвині. Хоч і був Медвин селом, та місцеві жителі доклали чимало зусиль до формування національної свідомості не тільки у школярів. У них навіть культурно-освітній гурток діяв.

Не сиділи і не чекали. Дізнавшись про політичні зміни, створили земельний комітет і почали ділити панську землю. Це була споконвічна мрія – бути господарем на своїй землі. Та потяглася безкінечна зміна влади і окупантів – то німці, то більшовики, то денікінці, то поляки…, а треба їм усім від селян одне – хліба! Не орали, не сіяли, нічим не допомагали, не питали «чи є удосталь?». Усі тільки вимагали: «Давайте! Давайте!»

Розплющую очі:

–   Як це «Давайте!»? А ви хто такі? Звідки прийшли? Хто їх кликав? Що ви нам за хліб дасте?

–   Ото ж так, синку! Ніхто нам нічого не давав. Тільки вимагали: «Давайте! Повинні! Мусите!».

–   Та що ж це за порядки такі?

–   Порядки «совєтські».

Увійшовши у село вп’яте, червоні комісари почали вимагати величезний продовольчий податок, проводити мобілізацію. Коли місцеве населення почало обурюватися, комісари погрожували, що «витрясуть з селян душу, а те, на що поклали око – заберуть»! Швидко зрозумівши ситуацію, селяни проголосили свою республіку. Свою, власну. Нікого не чіпали, ні до кого не втручалися, та свого віддавати не збиралися, але стояли на своєму! Нашвидкуруч почали будувати оборонні споруди. Сподівалися, що дочекаються допомоги із сусідніх сіл.

–   Отож! – прийшов батько. – Не сидіти та чекати треба було, а домовлятися з сусідами!

–   Вони не сиділи… розумний тут говорити, а там все по-іншому…

Дідусь замовкає. Мабуть, згадує свої буремні дні. Потім продовжує:

–       Тільки кадровим більшовицьким військам вдалося зламати опір селян. Ті, кому пощастило, відступили у ліс, а в Медвині почали хазяйнувати більшовики: спалили близько 600 хат… грабували все, що вціліло, забирали продовольство. Всіх, хто хоч трохи викликав підозру, заарештовували і віддавали до військового трибуналу. Звідти ніхто не повертався.

Батько з дідусем ще довго сперечалися про тактику повстанців (про мене вони вже забули), та прийшла бабуся і наполегливо запропонувала на сьогодні припинити дискусію. Дідусь так розхвилювався, що пішов пити ліки, а я вирішив, що обов’язково прочитаю про Медвинську республіку докладніше, аби всі пазли склалися в моїй уяві єдиною картиною пам’яті.

Катерина БАЗІР. Нездійснені мрії (2021)

Крок.

«Невже усе ось так і закінчиться?»

Ще один крок.

Під ногою хруснула гілка, але Ничипір не зважав. Він продовжував йти. Він був змушений йти. Наче насміхаючись над ним, крізь гілля дерев вперше за декілька днів пробивалося сонячне проміння, і лагідно торкалося обличчя.

Ничипір мимоволі перевів погляд на брата, що йшов попереду. Кремезна статура Купріяна вирізнялася з-посеред інших, і хоча Ничипір не міг бачити його лиця, він був впевнений, що воно, як завжди, напружене і відсторонене.

Йому було не страшно за себе, його душа вже давно втратила здатність відчувати. Проте його серце боліло, переймаючись за долю рідних.

«Що ж буде з мамою, з бідними тіткою та дядьком? З нашим селом?»

Ще один крок.

Вже так близько.

«А втім, що буде з Україною?»

Вона палатиме, Ничипоре.

Палатиме, як палав Медвин того тисяча дев`ятсот двадцятого року. 

 

***

 

Старенькі хатини спалахнули, мов копиці сіна. Добре, що він останнім часом погано спав, і встиг швидко вивести маму та брата, поки полум`я не зжерло все довкола їхньої домівки. Не всім так пощастило. Хапаючи декілька потрібних речей, він всучив їх мамі та закричав до малого.

-       Федоре, біжіть до лісу, чуєш?! Я залишуся, допоможу кому зможу, а ви з мамою біжіть! Будьте обережні, не попадіться тим клятим звірам.

Федір несміливо кивнув, і Ничипір, підбадьорливо стиснувши наостанок худеньке плече брата, вибіг на дорогу. Могутня яблуня, що росла собі біля їхньої хвіртки., вже теж палала. Охоплена полум`ям гілляка з тріскотом впала, зачепивши руку хлопця. Той голосно вилаявся, проклинаючи ворога. Зціпивши зуби, Ничипір намагався не зважати на кров та біль від опіку, і допомогти односельчанам, крики й плач яких роздавалися звідусіль.

Дим заважав не лише дихати, а й бачити будь-що у тому пеклі, в якому вони опинилися. Нашвидкоруч зробивши з обгорілого шматка сорочки щось схоже на пов'язку та закріпивши її на обличчі, Ничипір кинувся в напрямку до хати дядька Якова, що жив неподалік. 

Він побачив його біля сараю. Дядько, тихо плачучи, дивився як догорало усе, що він тяжкою працею наживав упродовж життя, плануючи передати його своєму синові. Поруч, прихилившись до нього і мовчки здригаючись, стояла тітка. Тоненька, ніби тростинка, вона, здавалося, ще більше зменшилася від горя. 

- Дядьку! - торнувся його плеча Ничипір. - Вам треба забиратися звідси! Тут небезпечно, тікайте у ліс!

- Що? - здригнувшись, за декілька секунд відізвався той. - З Галиною та Федором усе добре? 

- Так, так, і ви скоріше тікайте, хутчіше!. Де Купріян, дядьку?!

- Не знаю… Не знаю, Ничипоре! – розпачливо скрикнув Яків, виходячи із заціпеніння. 

- Беріть тітку і йдіть! Ну ж бо!

«Ганна. Треба дістатися до неї.» - пульсувала в хлопця лише одна думка. Допомігши кільком селянам і радячи всім старим тікати, він вибіг на вулицю, що вела до церкви.

Осліплений, обгорілий, знесилений, Ничипір побачив Купріяна, такого ж чорного, як і він сам, біля хати кобзаря Антіна. Той допомагав йому та бабці Гафії вибратися з вогняного полону.

Тут крики людей довкола здавалися ще гучнішими. Крізь дим хлопець побачив стовп яскравого полум`я. То палала церква.

«Ганна».

 Він мчав так стрімко, як міг, разом з тим роззираючись та вишукуючи серед постатей її. Він не міг кричати, дим переповнював його легені. Біля будинку священника він спинився. 

Ганна лежала, закривавлена і обгоріла, посеред згарища, у тому місці де в будинку священника колись була вітальня. Ганна, її два маленькі брати та батьки.

Ось тоді для Ничипора його життя перестало мати значення.

Після пожежі селяни побачили, що вщент згоріло більше третини усіх хатин. Будьонівці покарали повстанців.

Повстанців, які боролися за свободу рідного краю.

 

***

 

День, коли будьонівці заполонили село, і захопили молодих хлопців назавжди закарбувався в історії багатостраждального, але такого гордого Медвина. Юнаки, у більшості своїй безневинні парубки, які мріяли про вільне щасливе життя на рідній землі, стали жертвами людської жорстокості.

Крики в той день були ще страшнішими, ніж ті, які лунали в день пожежі.

Плакали матері.

Блідніли батьки. 

Будьонівці звинуватили селян у пограбуванні обозу.

Вісімдесят хлопців, вісімдесят нещасливих душ було захоплено ними та замкнено у волосному карцері. 

Серед них був і Ничипір. Ничипір, який пустими очима поглядав на брата Федора, на Купріяна.

Купріян подивився на хлопця. Вони обидва знали, що живими їх не відпустять.

- Йому лише чотирнадцять. - неголосно зауважив Купріян.

- Тут є вікно. Воно замале, та, мабуть, ваш хлопець пролізе. - раптом промовив Сидір Дяченко. - Треба лише трохи натиснути і воно видавиться, цвяхи все одно старі.

«Ми з ним разом ходили до школи» - раптом згадав Ничипір.

Це було лише декілька років тому, а здавалося, їх пройшло мільйон. Він оглянув кімнатку, і помітив тут же й двох братів Сидора, Андріяна та Дмитра..

- Федоре, ризикнеш? - спробував посміхнутися тому Сидір, але гримасу на його обличчі навряд чи можна було назвати посмішкою.

«Цього року ми всі забули, як воно -  посміхатися».

Федір повернувся до Ничипора. В його очах можна було побачити страх і розпач. Зрештою, він був ще дитиною.

Але хто з тих вісімдесяти людей не відчував розпачу?

- Тікай, Федоре. Передай мамі, що я люблю її. - прошепотів Ничипір малому, назавжди викарбовуючи в пам'яті образ брата. 

Ледь стримуючи сльози, Федір міцно обійняв його, і, глянувши востаннє, протиснувся через віконце.

Ничипір присів попід стіною, ноги не тримали його, та закрив очі. 

«Нехай Бог береже вас».

 

***

 

Крок.

Ще один крок.

Як іронічно. Скільки разів вони втікали сюди разом з Ганною, щоб побути наодинці і сховатися від всевидющого ока її батька.

А тепер тут все закінчиться. Тут, у Ковтуновому ліску.

Де він знав кожну травинку. Кожне дерево.

Де проводив літні вечори і ранки.

Де будував мрії, спершу сам, потім з Ганною.

Вони хотіли власну хатину й чотирьох дітей. Ганна сміялася над ним, але її очі завжди захоплено сяяли, і вона уважно слухала його наміри та завжди  підтримувала.

«Але й Ганни вже немає» - раптом нагадало йому серце, яке тепер нічого не відчувало, обпалене болем.

Ще один крок.

Безглузді думки заполонили його голову.

«А завтра ж свято. Старий Дяченко поведе тих нещасних трьох корів на випас. А Антін, мабуть, зіграє у пам`ять про нас якусь сумну пісню. Може навіть нову придумає?».

Втім, для Ничипора, як і для решти хлопців, вже не було ніякого завтра.

Їх змусили спуститися вниз, у балку.

Три брати Дяченки стояли, притиснувшись один до одного, мовчазні і горді. Ничипір поглянув на Купріяна, розуміючи, що бачить брата востаннє. Він заплющив очі й згадав маму, Федора, згадав Ганну.

І тоді, під постріли, його серце забилося швидше. Через якусь мить він впав, притиснений до землі купою інших тіл.

Його серце забилося останній раз. І завмерло. 

Вмерти за рідну землю йому було не страшно. Страшніше –  жити на поневоленій.

Роман ГАЛКІН. Медвинська покрова (2021)

Жовтень в тому році був надзвичайно холодним. Що там казати: усе життя українського селянства протягом кривавих подій революції та громадянської війни стало не те, що холодним, воно перетворилося на страшну реальність, просякнуту людською плоттю, стражданнями, слізьми і покаліченими серцями невинних душ, безрозсудно насаджених на багнети червоних мародерів.

Так, 1920 став, по істині, роком мародерства, коли шалене викачування ресурсів з села досягло свого апогею: поряд із політичною боротьбою виникла боротьба природна - кожен думав в першу чергу про шматок хліба.

Втім, того дня я і матір думали далеко не про хліб насущний, а про те, як прогріти нашу невеличку хату. Почуття неймовірного холоду у перші дні жовтня перемогло над масовим почуттям голоду. Нічого не може бути гіршого, аніж невтримне бажання їсти і синхронна потреба у теплі. Без перебільшення скажу, що ці двоє здатні вбити людину за лічені дні, а то й години. Прикладом того є усе сімейство Коновальців, що проживали на сусідній вулиці і загинули при таких обставинах за якихось два дні. Спочатку їх дворічна донечка Софійка, а наступного дня і мати Ярина. Батько ж Богдан просто не витримав втрати найрідніших і, не убачивши сенсу подальшого свого життя, повісився.

Найближча до нашого села лісова ділянка була повністю вирубана червоними ще взимку 1918 року для ресурсного потенціалу «доблесної» робітничої армії. Така «акція» позбавила не тільки наш Медвин запасів дров для зимового прогрівання хат, а й навколишні села Ольховець, Хиженець, Гути і Дмитренок.

Медвинська республіка у ті години як ніколи відчувала відрізаність від всього світу і тільки шалений міг того не помітити. Усе наше, тепер вже не життя, а дике існування було зведено нанівець і лише най витриваліший міг вирватися з того смертельного кругообігу.

Не довго думаючи, я поцілував матір, взяв сокиру свого покійного батька і покинув дім у пошуках хоч якихось дров і їжі, аби пережити ще один день. Проте ніхто з медвинців не міг і припустити, що то буде одна з найтрагічніших дат в історії нашого героїчного села.

Цього разу, разом з сусідським хлопчиком Сашком я вирішив піти по дрова аж на окраїну Гударового яру. За чутками селян у тих місцях повинні були залишитися ще не зрубані червоними дуби. Небезпека була тільки в тому, що за останніми даними медвинських лазутчиків якраз у той район нещодавно був перекинутий один із обозів кінної армії більшовиків. Не вагаючись, під страхом смерті, ми таки вирушили у путь, наївно покладаючись на вдачу.

По дорозі до яру я постійно думав про батька. Як же його у ті страшні хвилини не вистачало. На деякий час здавалося, що я вже змирився з його трагічною смертю на фронті у 1917… Три роки пройшло, а час не лікує, лише розтерзує незатягнуті в юнацькому серці рани і посилює потугу за найдорожчою для мене людиною.

-                     Святославе, прийшли! Хутчіш до роботи, поки не натрапили на червоних, - оглядаючись навколо промовив Сашко і був готовий допомогти.

Невеличкі дуби дійсно були ще не займані, тож ми негайно приступили до роботи. Значно облегшили процес сухі гілки, що попадали з дерев під дією вітру. На все про все було витрачено десь хвилин сорок, аж раптом, наші плани перервав стукіт кінських копит, що наближався з-за яру.

-                     Ховайсь,- гукнув я Сашкові, - і стрибнув до траншеї, що була вирита кимось неподалік.

-                     Ні слова з вуст, Святе, благаю, бо поляжемо від куль більшовиків, - шепотом сказав Сашко.

Стукіт припинився і було зрозуміло, що незвані гості зупинилися неподалік:

-                     Товаришу Самойленко, гайда до обозу і передай наказ, щоб військо вирушало до яру і ночувало там. Двадцять бійців візьми і направляйся до Медвина. Організуємо селюкам продрозверстку за їхню петлюрівщину як положено! Виконуй!

-                     Слухаюсь.

-                     А я «прочешу» тут територію, аби зайвих очей не було.

Наміри червоних більш ніж зрозумілі: сьогодні день буде облитий кров’ю, об’єми якої представити ніхто не міг.

Як тільки окаянні покинули се місце змови, ми з Сашком позбирали залишки нарубаних дров і хутчіш побігли до села. Страх не стільки за себе, скільки за односельчан був таким сильним, що змушував бігти зі швидкістю африканського гепарда. Не вперше помічаю, що сильні емоції здатні мобілізувати найпотаємніші ресурси людського організму, коли нависає смертельна небезпека над тобою і побратимами.

Я встиг лише закинути половину дров до хати і, не пояснивши нічого своїй наляканій матері, побіг по іншим хатам попередити людей про навалу і каральні наміри червоних, що з хвилини на хвилину мали навідатися сюди. В першу чергу до лісу стали відступати учасники повстання і найближче до них оточення. «Дамоклів меч» же висів над іншими селянами, які постали мішенню для більшовицьких катів.

Під гучні постріли, під стукіт кінських копит і з криками «Долой петлюровщину, долой врагов народа» ці дикі слуги Вельзевула увірвалися в село. Головний кат наказав зібрати усіх. Казав, що ми бандити і петлюрівці, грабіжники і хитрі тварюки, які обікрали їх обоз вночі. Далі червоні мародери поставили ультиматум: якщо не повернемо усе вкрадене у вигляді продуктів за одну годину, то з кожним буде ось так – вивели трьох чоловіків, одного застрелив, а двох зарубали шаблею. «Герої-карателі, нічого не скажеш», - подумав я і зрозумів тоді усю суть соціалізму…

Публічна страта невинних людей налякала селян і більшість повтікали. У відповідь на це, кати зібрали молодих чоловіків і вивели до урочища Колтунів лісок, де і порубали невинних.

Ту ніч перед Покровою я запам’ятав на все своє життя. Порубані, скалічені слугами Сатани тіла односельчан лежали бездиханно і стікали кров’ю. Кров’ю, якою вже вдосталь була просякнута українська земля. Вже вкотре твої сини, Україно, помирають від багнетів і куль за наше майбутнє, за славу і честь. І не видно ні кінця, ні краю; не видно нічого: лиш темряву і залиті червоною рідиною трупи невинних, що покривають землю своєю бездиханною плоттю.

Тієї ночі небайдужа половина медвинців переносила і ховала з честю своїх односельчан. «Ще один день пережитий і ніхто не знає, що там буде завтра. Страшні часи настали, страшні…», - подумав я, а у церкві тим часом били у дзвони: настала Покрова. Холодна і кривава Покрова. 

Ярослав ГОЛУБНИЧИЙ. Женці жнуть (2021)

 Розділ І

Палюче сонце стояло над Медвином. Селяни зранку тяжко працювали в полі, косили пшеницю зі сльозами на очах, бо через продрозкладку вони втратять частину свого хліба. По селу походжали більшовики, які забирали в людей продукти, а потім вагонами везли їх у Росію.

Кинувши роботу, до своєї хати біг сивий чоловік у вишиванці. То був Нестор Шумейко. Заскочивши в дім, він міцно зачинив двері та кинув дружині:

– Заховала?

– Га? А, так, у.. – Наталія хотіла сказати, де заховала, але її перебив чоловік.

– Цить! Не говори куди! Будуть бити – не скажу, тому що не знатиму.

Шумейко глянув у вікно та побачив більшовиків, які йшли до його хати. Він одразу намагався заспокоїтися, щоб не видати себе.

Переступивши поріг, командир загону одразу до нього заговорив:

– Добрий день вам, Шумейку! А що це ви тут робите?

– А я.. – нервово промовив Нестор, очима шукаючи причину, – я хотів прослідкувати, чи моя дружина усе віддала вам!

– Це дуже добре, але хочу запитати, чому на тому тижні ви дали нам два мішки зерна, а на цьому он один лежить? – запитав командир, кинувши оком на мішок посеред хати.

- Ну як чому? – здивовано вигукнув. – Ви минулого разу забрали багато, бо наших же братів з Росії треба годувати…

– Еге ж, – погодився командир.

– А врожай же, він не безкінечний, – продовжив свою думку Нестор. – Цього разу надлишку великого ми не назбирали, ось віддаємо, що є...

– Добре, повірю вам на слово, – пробубонів під ніс командир. – Хлопці! Забирайте мішки та хліб!

Загін одразу згріб, що було на столі, та пішов далі збирати продукти по хатах. Нестор зітхнув і присів на лаву відпочити.

– Я думав у мене серце зупиниться, – міркував уголос Нестор.

– Не вигадуй, це ж не вперше, – заспокоювала його дружина.

– Та для мене кожен раз, ніби останній, – мовив чоловік.

Нестор Шумейко підвівся та пішов далі працювати, щоб наступного разу мішок зерна і дійсно не став останнім. Ця думка дуже мотивувала не тільки його самого, а й інших селян. Люди в Медвині були працьовиті, тому жили в достатку, а де достаток – там і “червоні”, які не могли його терпіти.

Селом пролунав церковний дзвін. Збори. Шумейки, як і інші селяни, на них пішли. Збори були дуже бурхливими, усі втомилися від продрозкладки та зухвалої поведінки продзагонівців.

- А на який фронт буде мобілізація, коли війна закінчиться? – спитав хтось з натовпу.

– На Колчаковский сибірський фронт! – відповів командир.

– Та хто ж за чужину воювати то буде?! – обурились люди.

– Для більшовиків жодна країна не є чужиною! – сказав командир.

– Та годі війна! Чому податок такий великий? – обурено питав хтось з люду.

– Ми з вас душу витрясемо, а зберемо! – знову відповів командир. - І мову ету дурацьку заставім забить!  – викрикнув він же.

Нестора ці слова розлютили, адже української мови його рід вчили з покоління в покоління. Примуси забути свою рідну мову можна порівняти з тим, як на твоїх очах спалюють батьківську хату. Він не витримав та вийшов з натовпу, щоб висказати усе командиру.

– Усі знають цю мову з давніх-давен! – вигукнув Нестор. – Це теж саме, що ми би вам забороняли російською мовою розмовляти, це ж нелюдяно!

– Ви, сєльскіє дурачкі, ще нам запрєтіте говоріть на язике, на котором хотім! Да у вас сіл не хватіт! – розлючено вигукнув командир.

Після зборів люд почував себе розчавленим, адже відчував, що більше не буде жити, як хоче: у волі та зі своєю мовою. Звісно, надія залишалася. Мабуть, це єдине, що залишилось, але вона була десь глибоко у серці.

– Дарма ти сказав це, Несторе, – говорила дружина, лагодячи вечерю на стіл.

– Та я теж так думаю, – зітхнувши, відповів на докори жінки Нестор. – Все ж таки при німецькій окупації жили, при денікінцях жили та й при більшовиках будемо жити.

– Ну а хто казав, що не будемо жити? – спитала Наталія. – Ми українці, як тільки не жили, як нас не хотіли здихатися – зась! Наша нація завжди буде сильна, бо з нею наша віра! – мотивувала вона чоловіка. – Ну годі, давай вечеряти та підемо спати.

 

Розділ ІІ

Наступного ранку до селян дійшла звістка, що повстанці на чолі з Хомою Лебедем пов'язали продзагонівців та членів волревкому. Хтось радів цій новині та був готовий танцювати гопака, а хтось лиш зітхнув та пішов далі працювати з тяжкими думками. Нестор був серед других, тому що в нього вже не було віри в те, що вони нормально заживуть. Він сидів біля сліпого бандуриста, який дав цю звістку людям, і ділився своїми думками.

– Ну розумієш, Антоне, – говорив Нестор, – влада з сімнадцятого року майже щомісяця змінюється, більшовики вп’яте, здається, прийшли. Так ви хочете, щоб ушосте?

– Ми зрозуміли свої помилки, все буде інакше, – спокійним тоном сказав Антон Петюх.

– Та скільки разів я вже це чув! Я вже втомився, не знаю ким себе навіть вважати! – обурено мовив Шумейко.

– Спокійно, Шумейку, ми вже риємо рови, нашу республіку підтримали Дмитренюк, Гути … - продовжував Антон, поки його не перервав Нестор.

– Так ви тепер республіку проголосили?! – здивовано та розлючено спитав Нестор. – Годі ж над нами знущатися, ну скільки можна?

– Якщо знущаються по-твоєму – іди в загін добровольцем, – незадоволено сказав Антон.

Нестор зітхнув і з важким серцем пішов працювати.

Протягом року він бачив, як з інших селищ приходили вояки та йшли в наступ. Вони вірили в перемогу та в неньку Україну, і хоч не всі мали рушниці, не вистачало набоїв, проте кожного разу вони сміливо йшли в бій. Нестор відчував себе зрадником, не кращим, ніж ті самі більшовики. Ця думка мучила його місяцями, не давала спати.

  

Розділ ІІІ

Холодна жовтнева ніч. Запах пороху різав носа, більшовики вже оточили село і були готові йти в наступ. Селом снували чоловіки, готуючись іти в бій, свій останній бій.

Нестор стояв на ґанку та дивився на це все. Наталія вже пакувала речі. Глянувши на свого чоловіка, підійшла до нього.

– Несторе, гайда збиратись, – вмовляла вона його. – Хлопці відженуть, і ми підемо геть, будемо жити, як раніше.

– Ні, жінко! – вигукнув Нестор. – Протягом усього життя я тікав від того, щоб захищати свою землю та народ! Набридло! Не тікатиму більше! Хлопці! Стривайте, я з вами!

Бійці лише кивнули Нестору, коли він наблизився до них. Командир передав йому кілька патронів та сказав дістанеш:

– Гвинтівку там дістанеш.

Чоловіки розуміли, що цей бій для багатьох буде останнім. Проте кожен хотів дати можливість своїй сім’ї бути вільною, навіть ціною власного життя.

На виході одразу почали свистіти кулі, вогні з рушниць освітлювали все навколо. Нестор не боявся йти без рушниці, він тримався своїх побратимів та чекав, коли в когось закінчаться набої, щоб він зміг вистріляти свої.

Свиснула куля біля вуха. Як скошений колос, упав поряд побратим Шумейка. Чоловік підхопив його рушницю та зарядив своїми набоями. Шумейко не вмів до ладу стріляти. Він був звичайним хліборобом. Серп та ціп – усе, що він тримав у руках.

– Геть з моєї землі, недолюди! Не ваша вона, а моя, моя! – голос Шумейка тонув серед пострілів та диму. А він просто біг вперед, стріляв наосліп та надривно кричав.

Постріл – і він вже на землі. Його рушницю одразу ж підхопили. Так має бути: живим вона потрібніша. Кров просочувалася в землю і робила її ще чорнішою. Більшовики наступали, вже горіли хати.

– Зустрінемось там, Наталко…

Оксана КАРПЕНКО. Невідправлені листи (2021)

Лист Перший.

Привіт, дідусю.

Я з батьками приїхала у Медвин. Я була у тебе вдома. Пила з кроликами чай з одної мисочки на лежанці. Які ж смачнючі сливи та грушки! Їх сушить бабуся Одарка, твоя дружина. Я знаю, що ти помер ще перед війною з фашистами. Люблю тебе. Мені 5 років.

 

Лист Другий.

Привіт, дідусю.

Не стало бабусі Одарки…  Медвин взимку, як казка… Провели бабусю… Тепер ви разом…

Я вже в 10 класі. Я знаю, що ти був репресований. Рідні кажуть, що тоді, у тридцять восьмому, людей забирали «просто так», без вини. У 1958 р. тебе реабілітовано. Тебе згадують усі твої рідні.

У мене вдома є світлина з тобою, бабусею  і твоїми дітьми.

Люблю тебе.

 

Лист Третій.

Привіт, дідусю.

Гортала сторінки фейсбуку і випадково побачила твоє фото і підпис під ним: «Захар Миколенко. Медвинський кобзар. Учасник медвинського повстання 1919 р.» Я була «в ступорі»!.. Знайшла в інтернеті книжку «Медвинське повстання. Спогади». На першій сторінці обкладинки - твоє фото з таким же підписом.

Розпитую рідних: в один голос кажуть, що це помилка, а те фото, на якому ти у військовій формі – це ніби інсценівка у фото-ательє. Врешті моя допитливість дала  «плоди». Твоя онука зізналася, що їм дуже важко було, коли тебе забрали. Прабабуся лишилася сама з 5-ма дітьми. На роботу її, як жінку «ворога народу», не хотіли брати, а найменшого твого сина вихователька виводила за ворота дитсадка (бо син «ворога народу»), звідки аж у вечері його забирала старша сестра… 

Потому твої рідні уникали спілкуватися між собою, приховували та замовчували спогади про своє життя  з того часу. Березневої ночі 1938 року, коли тебе арештували, з Миколії  забрали понад 30 чоловік.

Твоїх старших дітей вже немає на цім світі, не спитаю в них…  Менші діти – тримаються у страху і заперечують всіляко, що ти мав будь-який стосунок до тих буремних подій…

Мені 43 роки. Шукаю про тебе…

 

Лист Четвертий.

Привіт, дідусю.

Я приїхала у Медвин. Провідала твою найменшу дочку. Скільки твоїх світлин збережено рідними!.. Бабуся згадувала, як ти будував школу… Вона стоїть і досі. Вчителював. На світлинах бачу тебе в оточенні дорослих учнів, вбраних у вишиті, по-медвинському, сорочках із світлими вдумливими поглядами.

Зустрілася з краєзнавцями, вірними історії Медвина людьми. Саме від них я дізналася, що підтвердженням твоєї участі у повстанні була оповідь твого брата. Він знайшов цих людей і для засвідчення спогадів подарував їм атестат про закінчення Медвинської вищої початкової школи. Так, через  40 років і я побачила його. Ніби лист від ще одного мого прадіда…

Скажу чесно, мені бракувало цього свідчення, із середини роду. Тепер ланцюжок фактів замкнувся.

Бачиш, дідусю, нічого не загублено, а відшукано, відновлюється, твоє ім’я та вчинки – збережено.

У селі я провідала тебе на кладовищі. Знаю, що твій прах покоїться у Биківні. Але душею ти тут, вдома…

Люблю тебе і шаную.

 

Лист П’ятий.

Привіт, дідусю.

Я сьогодні провідувала тебе. Але вже не у Медвині. А в Києві. Навряд чи ти міг би собі уявити, що через 100 років після твоєї участі в обороні Медвина, про тебе можна буде прочитати на головній площі - Майдані Незалежності - країни, за свободу якої ти поклав життя…

... Пригадуєш,  коли тебе із зав’язаними позаду руками садовили в машину.  А машина повна, люди стоять один біля одного, як худоба. Ти перегнувся через борт і встиг крикнути своїм донькам: «Не кидайте школу!» Дідусю, вони вивчилися самі, вивчили своїх дітей і я вчуся, і діти мої вчаться… Ми пам’ятаємо…

Я можу вільно розмовляти рідною українською мовою, вільно ходити вулицями у вишитій сорочці - вже оплачено твоєю долею та долями таких же борців за вільну Україну. Оплачено ще 100!!! років тому.

Твоє місце поховання - ліс у Биківні, твоя душа – у Медвині з дорогою дружиною, а твій дух – віддано служить Україні. Хочу бути гідною твоєї пам’яті.

Поважаю тебе глибоко і люблю. Зараз я твоя однолітка. Нам обом по сорок п’ять років…

І я маю хист до вчителювання, слухати  людей. Як і ти, захоплююся народною культурою... Саме тобі завдячую, що маю риси наполегливості і невідступності, любові до рідного краю... І хоч я жінка, в мені теж є такий ніби бійцівський стержень. І ще – я мрію навчитися грати на бандурі…

Твоя вже старесенька дочка тебе дуже поважає і потрохи починає сприймати твою участь в тих подіях. Вона вже знає, що на стіні школи встановлено табличку про твоє вчителювання там, закріплено прапори жовто-сині та червоно-чорні. До твоєї (рідними насипаної) могили приходять зовсім чужі люди, щоб вшанувати твою пам’ять. Потрошку все змінюється, все стає на свої місця…

Ти мені снишся. Я тебе не бачу, а відчуваю, що ти поруч … І мені від того так захисно і надійно… Твоя мудрість, світле і добре обличчя на світлинах ведуть мене…

Люблю тебе, дідусю, поважаю глибоко, дякую  і пам’ятаю… Ти поруч…

 

21 лютого 2021 р.

Олена КЛАДОВА. Знак з небес (2021)

Серпень – місяць, коли село Медвин показувало свою красу найбільш виразно. У садах дозрівали червоні яблука, грона зеленого та рожевого винограду біля хати дідуся Опанаса манили до себе: «Спробуйте нас на смак!» Кожного року Петро приїжджав до села на канікули саме у серпні. Не став виключенням і цей рік – перед випускним курсом в університеті.

Петро любив дивитися на небо та розглядати намальовані хмарами силуети тварин, квітів, людей. Але сьогодні, біля дідусевої хати він побачив дуже незвичайну небесну скульптуру – чоловіка з бандурою.

– Дідусь, подивись на хмари! Бачиш бандуриста? Ніколи такого незвичного силуету не зрів.

– Нічого дивного. Антін Митяй з небес на рідне село заглядає: чи все гаразд.

– Який Антін Митяй? Про кого ти говориш? Нічого не розумію.

– Я тобі, онуче, давно казав, що історію рідного краю треба знати, а не тільки комп’ютери! Ти знаходишся в Медвині – селі, що має багату історію. На початку минулого століття тут відбулося Медвинське антибільшовицьке повстання, а бандурист Антін Митяй підтримував армію Української Народної Республіки, після повернення в рідне село очолив пропагандистський відділ у штабі Отамана Цвітковського. В його домівці розміщувався осередок товариства «Просвіта». Своєю грою на бандурі та співом Антін підтримував учасників повстання, членів їх родин. Ім’я цієї людини відоме далеко за межами Медвина. Якщо цікаво, то прочитай книгу «Медвинське повстання», у ній багато зібрано цікавих матеріалів, є світлини. Збірку можеш знайти на столі в залі, я її часто перечитую. А ввечері, коли зі своїми справами впораюсь, екскурсію тобі селом проведу.

Протягом дня Петро із зацікавленістю знайомився із запропонованою дідусем Опанасом книгою, а ввечері під час екскурсії дивився на сільські хати вже іншим поглядом – як на історичні пам’ятки. Спитав у діда, чи не знайдеться у нього великий аркуш білого паперу та був задоволений, коли Опанас дав йому ватман. На другий день онук зробив декілька світлин відомих місць села, сходив до музею, а потім знов майже до ночі не відходив від свого ноутбука. Протягом наступного тижня Петро поводився звичайно: прогулянка на річку, допомога діду в збиранні фруктів та ягід, а більшість часу – у хаті з ноутбуком та смартфоном. Однак настрій в юнака був якийсь загадковий: він таємниче посміхався, а іноді підморгував діду.

У неділю після сніданку Петро зайшов у кімнату діда зі смартфоном.

– Дідусь! Хочу поради у тебе попросити. Прикро мені стало, що Медвин має таку унікальну історію, багато його мешканців віддали своє життя за Україну, а знають про це мало і на Батьківщині, і у світі. Подумав я, в Інтернеті цим питанням поцікавився та пропаную зробити декілька кроків, щоб популяризувати пам’ятки Медвина та його історію з використанням сучасних комп’ютерних технологій.

Перший крок – використання аудіогідів. Відомі музеї у світі користуються аудіогідами для найцікавіших експонатів. Пристрій працює з навушниками, щоб люди в залі не заважали один одному. Проте для музею – це істотні витрати на закупівлю та обслуговування устаткування, організацію пункту видачі пристроїв в оренду, розв’язання питань зарядки й ремонту. Тому краще використовувати аудіогіди, що працюють на вулиці. Такі пристрої містять аудіоісторії не про музейні експонати, а про визначні місцеві пам’ятки, мають карту та пропонують маршрут прогулянки. Кожний рік багато людей приїздять до гори Тотоха біля нашого села, що отримала славу енергетичного центру України та популярна не тільки серед українських, а й іноземних громадян. Треба використати цю можливість, заохотити гостей встановити аудіогід на свій Android телефон! Можна визнати село туристичним об’єктом та поставити на ньому QR-код. Це дешевше та дає змогу туристам легко орієнтуватися, навіть не знаючи української мови, тому що QR-коди встановлені кількома мовами. Впевнений, що люди зацікавляться та будуть знайомиться з історією Медвина.

Другий крок – впровадження досвіду хлопця з міста Суми Дмитра Дубовика. Він зробив постери з пам’ятками свого міста та опублікував їх в зручному форматі для установки на телефон. Несподівано ці постери часто стали встановлювати як шпалери у смартфонах. Я зробив декілька світлин у селі. Є тут гора Тотоха, Медвин дуб – ботанічна пам’ятка природи місцевого значення, пам’ятний знак на честь Медвинської республіки 1920 року та шляховий показник з портретом Антіна Митяя. Уявляєш, діду, частинки села розлетяться Україною та світом! На мій погляд, виховувати молодь треба через дію. Встановить юнак чи дівчина постер з пам’яткою Медвина на свій телефон, узнає історію про минуле села чи його природу, розповість іншим. Хтось захоче приїхати та познайомитися з Медвином, а йому запропонують аудіогід про визначні місцеві пам’ятки. Хіба не цікаво?

Петро підійшов до дідуся та став показувати в смартфоні світлини, які зробив у селі.

Дід Опанас, який у молодості займався фотографуванням, відмітив, що світлини були виконані з любов’ю та знанням основ фототехніки. «Вміє, якщо захоче», – подумав він про онука.

– А тепер, дідусь, пішли до моєї кімнати, продемонструю ще одну річ. Останній крок щодо вивчення історії села я бачу в створенні родинної гри про Медвин.

Пан Опанас побачив, що на аркуші ватману, який був ігровим полем настільної гри, умовно зображені основні історичні та природні пам’ятки села. Петро пояснив:

– Маршрут гри максимально наближений до фактичного місця розташування зображених об’єктів. Я графічно помітив не тільки місця, де встановлені пам’ятні знаки, але й ті, про які ти мені розповідав, наприклад, «Медвинський бабин яр» – територію розстрілу 194 євреїв біля села, у вересні 1941 року. В комплект, разом з кубиком та фішками, обов’язково необхідно вкласти брошуру з цікавими описами кожної пам’ятки. Нехай діти у школі вивчають з її допомогою краєзнавство. Таку гру можливо випустити невеликим накладом. Гадаю, що знайдеться в селі чи районі живописець, який намалює об’єкти краще ніж я. Однак це лише початок задуму.

У майбутньому мрію розробити мобільну гру про Медвинське повстання. На жаль, зараз знань бракує та й часу на таку роботу треба багато. Але обов’язково займусь цим питанням, коли повернусь додому, в Київ. Люблю прислів’я: «Не місце прикрашає людину, а людина місце». Ми, молодь, повинні розповідати історію України світу!

– Я тебе підтримую, онуче, хоча не розуміюсь у сучасних комп’ютерних технологіях. Треба, щоб такі ініціативи не залишились на папері й у думках, а були реалізовані. Спробую поговорити з директором музею, керівництвом територіальної громади, хто зможе допомогти у розв’язуванні таких питань. А ти добре продумай всі дрібниці, щоб пояснити зацікавленим особам про свої ініціативи.

– Добре, дідусь, я зроблю нотатки, аби нічого не забути. Коли повернуся до Києва, спробую знайти інвестора, який буде зацікавлений, щоб про історію Медвина впізнала більшість людей. Впевнений: все буде гаразд. Саме силует з хмар бандуриста Митяя надихнув мене на ці пропозиції. Випадковостей не буває, це знак з небес, а він виведе на вірний шлях.

Ольга КОВПАК. В гостях у бабусі (2021)

Павло вже з годину сидів під крислатою липою. Червневе сонце розжарило небо, а воно щедро віддавало тепло землі. Здавалося, що повітря було насичене не лише ним, але й п′янкими запахами, особливо липи. Не витерпів Павло усього цього та й подибав до хати. Зайшов лиш до порога, а з хати йому назустріч инший запах – солодко пахла випічка.Аж голова закрутилася. – Що це тут таке духмяне ? –  запитав у дружини.   

- Чому питаєш? Забув, що Якуша сьогодні приїде? Хіба ти не його цілу годину виглядав?

- Та я так : стомився та й присів. Любувався нашою природою. Від нашої липи далеко видно. Хіба не знаєш? А небо чистеньке. Без хмаринки. Думав, що за ними поспостерігаю…

- Бачу, твоя любов до неба і до хмарок не змінюється з юності, - чи то серйозно, чи з посмішкою промовила бабуся, виймаючи випічку з дечки.

-  Як можна не любити їх? Ти ж теж колись любила зі мною за хмарками спостерігати. Пам′ятаєш, як вони змінюються-переливаються? Різні малюнки малюють, у звірів перетворюються. Краса!      

-  Та пам′ятаю я. пам′ятаю,але для цього мені бракує часу.

Щось загуркотіло. 

 - Йди, діду, внука зустрічай. Чуєш, автобус проїхав? 

Павло підвівся з широкої лавки і подався до дверей. Двір зустрів його легким вітерцем.

 -  Нарешті… 

Яків якраз зайшов у двір і здивувався:

  -  Я ж щойно приїхав, а ти кажеш „нарешті.”

 -  Привіт, внучку. Це я не тобі. Я вітерцеві, бо раніше його не було.

 -  А-а-а, - обізвався Яків. Добрий день, дідусю.

 - Що добрий, то добрий…Заходь, двері відчинені.

                                        

1

-  Ти на все літо? – вийшла бабуся назустріч.

-  Так.

- Ну, дідусю. Не будеш сумувати. Внук тебе розвеселить.

Пройшло декілька днів. Дідусь і Яків не змогли піти рибалити, бо небо затягнули хмари. За такими Павло не любив спостерігати, він лише поглядав у вікно, чи не розпогодилося.

-   Розкажи, Якове, як у школі вчишся? Який предмет тобі до душі? 

-   Ну, щось подобається, щось ні, а щось цікавить, - відповів онук, теж поглядаючи у вікно.

-   А що цікавить?

-   Знаєш, дідусю, нам вчитель історії говорив щось про повстання якесь, про республіку Медвежу чи що? Я не добре слухав, бо якраз у той день друг мені приніс цікаву книжку з історії і я пролистував її під партою. Думав, що це не важливо.

-  Помиляєшся, Якове, важливо. Все, що стосується твоєї Батьківщини – важливо, ще й дуже. Особливо для тебе.

-   А чому саме мені?

-  Та тому, що те, про що розповідав учитель, стосується нашого краю, твого дідуся теж.

-  Тебе?

-  І мене. Тільки я трішки обмовився: мого тата, а твого прадідуся Якова.

-  Дідусь як я – Яків? 

-  Не він як ти, а ти – як він.

-  А чому мене так назвали – в честь нього? Ким він був, розкажи.

Павло задумався. Сьогодні він довгенько просидів надворі, якраз згадалися ті події. Йшов 1991 рік.  А тоді був 1919. Не лише цифри змінили свої позиції: Україна стала вільною, незалежною…

- Чому  мовчиш, дідусю?

 

2

-  Згадую, дитино. Слухай…

-   Те, про що розповідав твій вчитель, відбувалося в наших краях.

-   ?????

- Було це давно. Те, що відбувалося у 1917 році в Києві та Петрограді…

-  Революція? – перебив розповідь хлопчик.

- Відгукнулося і тут, в  Медвині. Тут була економія графа  Браницького. Люди захотіли для себе землі. Створили земельний комітет і стали розподіляти землі поміщика. Хотіли бути господарями на своїй землі. Але в навесні 1918 року Медвин захопили німецькі окупанти і встановили жорсткий режим . Через кілька місяців  селяни виступили проти окупантів. А в 1919 році до влади прийшли більшовики  - Знаєш, хто це такий? (Внук ствердно кивнув). Було створено „Самостійну Медвинську республіку”. Та повстанці знову протестували проти більшовицького ладу. Вони вбили багато червоноармійців, але повстання було розгромлено. Більшовики знову встановили свою владу.

- А твій тато  твій що робив?

- Тато був у складі повстанців. Все швидко змінювалося: то більшовики перемагали, то повстанці. Коли знову ввійшли в село більшовики, вони вимагали, щоб сільські хлопці йшли до лав Червоної армії. Наклали великі податки на селян. Дуже грубо спілкувалися і лише російською мовою.

- Чому? Вони не розуміли української? – здивувався Яків.

- Вони хотіли, щоб не було української мови, а лише їх більшовицька російська. Та не довго їм довелося панувати у селі, бо в серпні 1920 року їх розстріляли. І відразу селяни проголосили свою Медвинську республіку. Разом з усіма активістами був і твій прадід Яків. Вони ходили в розвідку.Їх було мало  - всього 1000 добровольців. Та більшовики не дрімали:вони з кулеметами наступали на село, спалили церкву,грабували і вбили кілька чоловік. Селяни героїчно захищали село, але  Медвин підпалили вражі душі. Згоріло більше як пів тисячі хат. Більшовики довго грабували обійстя. Коли заїжджі карателі знову повернулися, вони зібрали чоловіків до 30 років, назвали село бандитським і змусили позносити всі продукти з села. Заручників розстріляли за селом.

 

3

  Запала мовчанка. Дідусь пригадував ті події, про які розповідав йому батько, а внук намагався в уяві відтворити ці страшні картини.

- А що було далі? – перервав мовчання Яків. – Павло зітхнув і продовжив: -  Ще двадцять років більшовики вишукували повстанців у Медвині та околицях і знищували їх. Боротьба продовжувалася. Рештки повстанців групою перебували у лісі. Їх ловили, страчували аж до 1938року. Отой великий хрест, що стоїть на окраїні села, є на місці розстрілу жителів Медвина.

-    Сумно, - коротко резюмував Яків. – Павло лиш мовчки кивав головою. Щось підійшло до горла. Затуманились очі.

-  Всі жителі села, твій дідусь – герої, правда?

-  Правда, онучку. Ще тоді вони звільняли нашу землю, а лише цього року наша  ненька Україна стала незалежною. Вона ніби вільна, але нам, тобі з друзями слід берегти її, щоб знову якісь лихі душі не занапастили її, не змогли нас знову поневолити. Україна для нас як мати. Її треба любити, шанувати і берегти рідну мову, щоб у нікого  більше не виникло бажання її у нас забрати.

-  Дідусю, дякую тобі за цікаву розповідь.

-  Я не все тобі розповів. Опис всіх подій знайдеш у книзі Івана  Дубинця „Горить Медвин”. Він жив у Медвині.  Навчався.У Києві  здобув вищу освіту.Згодом переїхав до Сполучених штатів Америки і там описав боротьбу односельців - повстанців та Голодомор. Прочитай. Ще й мені розповіси. Та й знайомим порекомендуй .Про це треба знати. Бо це наша історія.

Єлизавета ЛЕЙЄР. Межа (2021)

Вже декілька тижнів його мучать жахи. Один жахливіший другого. Вони були настільки реальні, що він перестав бачити різницю між сном та життям.  Він страждав, йому було боляче не лише психічно, але навіть й фізично. М’язи зводило від перевтоми, легені горіли від недостачі кисню, а на обличчі немов маскою надовго застиг вираз жаху.

–       Позавчора я тікав від Тиранозавра, вчора ледь не спалили інквізитори … - розмовляв він сам з собою. Давно звик до цього. Родини не було й немає, друзів також, з роботи вигнали через часті запізнення. –  А сьогодні майже проштрикнув наскрізь якийсь лицар. Синці, порізи зі сну нікуди не зникають. Що ж це? Здається я божеволію…

Сни продовжували снитися. Він пам’ятав кожен немов це було наяву і згодом він зрозумів – так і було. Сни не були снами, щоночі він подорожував у часі. Він бував в гостях Леонардо да Вінчі, бачив ще молоду Єлизавету ІІ та воював проти німців Першої Світової війни.

Він подорожував часом немов іншими світами й не помітив як почав жити цим. Сьогодення стало другорядним, нецікавим, зайвим. Він не повертався у минуле щоб знову пережити свій день народження, не прагнув виправити помилки вчорашнього дня і не тому, що не міг контролювати свої стрибки, а тому, що не хотів цього. Не бачив сенсу витрачати на це сили й час. Його не хвилювало, що буде завтра й післязавтра. Тепер він жив десь і колись, а не сьогодні і зараз. Таке життя його цілком влаштовувало.

Оскільки подорожувало його тіло, не тільки свідомість, він навчився виживати у будь-якому часі, будь-яких умовах. Динозаври більше не лякали, він знав де треба ховатися і що їсти. Інквізитори його не помічали, а лицарі приймали за свого. Жахи перетворилися на солодкі  сни, а сни стали життям. Він більше не хотів прокидатися. 

На жаль, для нього, стрибки відбувалися мимохіть і лише коли він засинав. Тож він перестав пити каву, навіть у гостях. Сердився на себе коли не міг заснути – перенавантажене постійними авантюрами тіло прагнуло відпочинку. Сон не був сном, отже фактично він не спав і його організм почав противитися життю, яке стало для нього небезпечним. І тоді боротьба з реальністю перетворилася на боротьбу з самим собою, з власним тілом. Щодня він пив пігулки, снодійне, з часом збільшуючи дозу для сильнішого ефекту. Спочатку дві, три, потім чотири… Він купував по декілька упаковок в різних аптеках, інакше йому б не продавали, це були єдині дві-три години коли він не «спав». Вже через місяць його дозою стала майже вся упаковка.

Одного вечора його погляд застиг на невеличкій купці різнокольорових пігулок (одне й те саме снодійне не діяло довго). Він нарахував 5 кружечків і 7 оваликів. Вони були білі, жовті, рожеві та блакитні, навіть одна чорна. На якусь мить його пройняло жахом та страхом, що після такої дози він вже не прокинеться ніколи.

–       А хіба це погано? – слова проглинула порожнеча, але відповіді він не чекав, бо для себе давно вирішив – краще ніколи не прокидатися, ніж жити в сьогодні. Звичним рухом він закинув купку до рота й запив двома великими ковтками води. В роті залишився гіркувато-солодкий присмак.

Ще до того як відкрити очі його вуха почули постріли та крики, ніс вловив запах сирості, дерева й трави. «Невже посеред поля бою опинився?» - злякала перша думка. Відчуття не підвели – він стояв посеред темного лісу, де вівся бій. Молоді хлопці в пошарпаній одежині, але з бойовим кличем нагадували партизан, їх було набагато менше ніж противників, сили були не рівні. В противниках він впізнав російську спецслужбу – «ВКЧ – КГБ» - гласила нашивка найближчого і схоже мертвого солдата.

–       За Медвин! – юнацький крик одного з повстанців відразу відкрив розуміння ситуації.

Медвинське повстання 1919-1922 років. Він не дуже любив історію, але цю подію добре пам’ятав. Село, яке давив жорстокий окупаційний режим німців, потім більшовиків і політика «воєнного комунізму», зрештою проголосило себе Республікою. Медвинську Республіку з її антибільшовицьким повстанням зрештою ліквідували, тож він знав на що йде, але це не змусило його відмовитися від свого рішення. Перший крок, другий, третій і ось він вже хапає рушницю невідомого солдата, але йому байдуже. Він біжить. Кров забурлила в жилах, очі застилала немов пелена. Десь до вух долетів ще один вигук «За Медвин!», він  не відразу впізнав свій голос. Новонабуті союзники підтримали його нестройним гулом голосів, його запал передався іншим.

Боротьба була запеклою, загін  повстанців тримався з останніх сил, проте здаватися не збирався. Постріли, крики, стогін, все змішалося й часом він боявся сплутати «своїх» і «чужих». Це була не його битва, він міг просто втекти, або стати на бік переможців. Проте він також розумів й іншу річ – переможцями є не ті, хто виграють бій, а ті, хто виграє війну…

Одна куля потрапила в плече, вона пішла на виліт, але такий біль він відчув уперше в житті. Втрачаючи свідомість встиг помітити, що разом з ним залишилося чотири медвинці. Коли він прокинувся пострілів чути вже не було, у вухах стояв дзвін, недалеко хтось плакав. На дитину, а це вона плакала, шикнули і та затихла, хоча повністю заглушити схлипи не змогла. Повіки були немов налиті свинцем, та йому вдалося їх підняти. Його з вцілілими повстанцями повернули до села. Вони стояли посеред широкої площі від якої розходилося декілька вуличок. «Напевно по неділях тут гарний ярмарок» - підмітив він мимоволі. Сонце ще не встало, але крім них та російських солдатів, які націлили свої рушниці на повсталих, зібралося чимало глядачів. До нього підійшов один з солдатів:

–   Нам сказали, що ти не мєстний, якщо приєднаєшся до нас то будеш жити. – в очах потемніло, а живіт скрутило. Це був не страх, щось інше, йому було зле, але попри це на обличчі з’явилася крива посмішка.

–   Своїх не зраджу.

Трохи запізно прийшла думка, що напевно цього разу він перетнув межу.

Степан МАЛЮТА. Семьон (2021)

Курява піднімалася від тупоту копит червоних. Червоні полчища вже не за горами. Дужі жеребці, немов у такт вистукували по землі марш Мендельсона:  матінка-земля лякалася їх духу. Невидимий дирижер керував тією нестримною, незупинною силою природи. Дика лють в очах, блискавки із зіниць готові розірвати все на шмаття. Божевільний шал тиску по венах від тіла людини передавався тварині. І вони зливалися в одно: не людина то вже, не тварина, а червоний серп і молот, що сіє чорну смерть всьому сущому на землі.

“Хахли вабще там абарзели! Вапще совесть патєрялі!”. Лисий побагровів, коли почитав донесення й стукнув своїм кулачком по дерев’яному столу. Його орлинний погляд зосередився на помічникові. Командир зараз був, диким тигром, готовим напасти миттю й розцарапати обличчя, нутрощі й серця кігтями, гострими, як бритва, кігтями й поїсти то все, навіть не плямкнувши. До старовинної зали, котра колись була поміщицьким маєтком, зайшов  дужий й кремезний червоноармієць (вчорашнього секретаря підстрелили петлюрівці) та після гарячкових слів червоного командарма: зіщулився, мов хворобливий згорбився, мов старий дідок, став мокрим і пустим місце. Молодий, зелений, учора присягав на вірність служінню Країні Рад, ледь не просльозився, коли цілував багряну тканину з вождем світового пролетаріату. Поцілував шорстку, вологу тканину, в яку загортали тяжкопоранених, якою накривали мертві трупи, в ім’я котрої вбивали українську нечисть. А сьогодні стояв біля нього самого: загартованого, лютого україноненависника М. І пальці Семена так і прикіпили до рушниці, він хотів угатити свинцю в ці тигрячі груди, щоб із його чорного рота нічого вже не пролунало на адресу його народу.

“Та пасматрі что еті гади хахли сдєлалі в Мєдвінє. Суки! Рєспубліку сєбе захатєлі”. І покотився регіт на весь кабінет. Майже беззубий рот, з якого сипалося матюччя на Петлюру, Винниченка, Грушевського, Шевченка, хотілося запхнути дуло малокаліберної рушниці й встрілити у цей мозок, щоби він розпластався на портретах Леніна й Маркса позаду цієї лисої голови. Семену вже свербіло всередині, так уже хотілося пальнути разочок у тут лису макітру, “…ще не час, ще не час”, заспокоював він себе.

“Семьон! Вот ти хахол”, різонув М. язиком-лезом по душі Семена. Семенові захотілося кричати, його душа волала зараз прокричати. Молодий українець в конспірації хотів вискочити на стіл й у два більшовицькі вуха по гучномовцю кричати. “Я – українець! Червона гидотна ти морда! Нічого я тебе ще порубаю, посічу власним мечем!”. 

Непорушно стояв Семен, тільки поглядом відповів, що так. “Скажи, вот зачєм тваи братья виступают там в Медвинє. Уже сахарной завод взяли і камуністов наших, братьєв твоих и моих поубівалі. Почему хахли не панімают, что красниє их спасители и принесу тим мир. Ну ничего, сейчас соберьом войско и пойдем на Медвинцев. Парубаем єтих падлецов и негодников”. Рішуче заявив М., стукнувши по столі, одягся у своє парадну форму. І скоса дивився на Семена, яких не міг вимовити ні словечка.

Питання зависло у повітрі. М. споглядав на Семена, уже тоді запідозрив щось неладне. Очі Семена блукали по портретах вождів, втупилися на декілька секунд в підлогу, а потім налилися злістю на самого себе за щойно сказане: “Да, таваріщь начальник, убйом етих хахалов, затравим еиу нечесть”. На слові нечесть прикусив собі язика. Тихо поплентався за М., мов учень, який не склав іспит, але мав шанс виправитися. Червоний Бог М. ще дасть йому шанс показати себе в бою. Ще дасть можливість проявити свою відвагу за червону ідею.

…Успенська церква горіла. Боги смажилися в червоному казані війни. Палала Божа Матір, молячись за українських синів і дочок, смиренний Христос не вимовляв жодного слова, лише тільки споглядав, як червона чума ходила по українській землі і збирала собі пожитки. П’яні, ошалілі від війни солдати хапали дружин і гвалтували їх. Безсоромно входили з багнетами, грабували хати, забираючи зі скринь усі збереження. Виловлювали худобину, різали свиней на обійстях, до возів прив’язували коней, усе збіжжя з сільських хат скидали на свої вози…червоний шабаш у Медвині тривав. Після грабунків усіх виганяли на сільський майдан. Молоді, дужі хлопці, які щойно косили жито й конюшину, а вдень і вночі копали рови й відстрілювалися від червоних, тепер йшли на заклання. Старі йшли в свою останню путь. Один, другий, третій…п’ятий…десятий…двадцять п’ятий…п’ятидесятий…

Всі стояли в очікуванні. Гробова тиша зависла на майдані, біля якого палала старовинна церква, зі старим священиком порубаним комуністами в ній. Село палало. М. дивився на натовп селян: молоді й старі, маленькі й великі. Їх очі не виражали нічого, крім бажання повернутися до спраглої землі й втамувати її спрагу власним потом, трудовими мозолями.

“Ви бандитскає село. Всьо, что у нас укралі далжни вернуть абратно”. М. не потрібен був гучномовець, його голосна й чортова горлянка сягала далеко за цей майдан, за пагорби й ліси. Дехто здригнувся, у натовпі почалися шушукання, молоді рвали свої груди в бій і тільки наставлені на них багнети зупиняли гарячу сільську українську кров.

“Семьон! А! Семьон! Вибєрі сєбє хахла какого-нибудь и пристели єво. Чтоб усмирить єтих падлюк!”. Семен невпевнено вийшов із-за спин червоних солдат. Душа полізла в п’яти, серце не стукало, а колотилося, як ті дзвони Успенської церкви, яка горіла-дотлівала, а попіл від богів йшов до небес, до інших богів, як жертва. М. побачив хвилювання, невпевненість свого підлеглого. Й тицьнув пальцем на гарно вбрану дівчинку Марійку, яку відірвали від ігор брудні смердючі лаписька комуняків. Вінок на її голові розвівав вітер, білу сорочку, ще не замащену важкими хатніми роботами й життєвими клопотами, майже ангельську Семен не хотів ніяк забруднити кулями револьвера. Сам М. вручив для страти свій іменний револьвер. Матір Марійки заголосила, важкий материнський крик і порухи підбігти за дитиною стримували чоловіки, яких стримував сам Господь Бог. Вона впала в траву, хрестилася до згорілої церкви, била руками об землю і кляла все на світі й навіть те, що народилася.

В Семена тряслися руки. Між солдатів уже покотився смішок, що він молодий, зелений, не під силу йому вбити своїх же. І таки вони не помилилися. Відстань між Семеном і Марійкою була сантиметрова. Їх серця билися в такт, а душі вже хотіли полетіти до Господа. “Семьон! Сука! Стреляй иль я тебя сам застрелю, хахол сука и кто тебя мне дал в распоряженіє и єво тоже сегодня расстреляю! Сабаку”. Семен наставив нагана до лоба Марійки, піт стікав струмочками по скронях молодого хлопця.

Чоловіки на тому боці просили свого, українця, опам’ятатися, перейти на їх бік. Семен нікого не послухав. Мільйон думок роїлося в його голові, його завдання було вбити М. ціною власного життя. І різко розвернувшись, вже без надії виконати святу місію вбивства червоно командира й збереження життя, у його груди полетів свинець. Він розтрощив кістки, роздер грудну клітину, червона чума хотіла смерті й вона її отримала. Куля зачепила й Марійку, потрапила точно в серце. Семен упав першим, а на нього зверху, як тополя в полі, похилилася й Марійка.

“Вперьод братци! Убйом нечесть хахляцкую”. М. наступив на Семена й дав команду вбивати, приносити в жертву червоній чумі все нові й нові українські душі.

Інеса МЕЛЬНИК. Гора в Медвині (2021)

 – Боже, я нічого не встигаю, стою в цих заторах вже кляту годину! Якщо я запізнюся на конференцію до Олександра Євгеновича, він мене звільнить на раз-два! – з розпачем протягла Діана і відкрила вікно власного автомобіля.

– З цією роботою я взагалі і Києва не бачу! Нашо я сюди переїжджала?! – подивилася вона на світлофор перед собою, та на сусіднє авто, де сидів бородатий красунчик, - Господи, який мен, він що теж на мене дивиться? О боже… я зараз задихнуся.. – відвела від нього погляд.

 

Брюнетка переїхала із села Тетерин Житомирської області у столицю вже близько двох років тому та працювала менеджером в компанії продажу мобільних аксесуарів. В її обов’язки входило обдзвонювання клієнтської бази, спілкування із поставниками товару, та, власне, продаж.

 

Алло, Наталю – набрала дівчина свою колегу, - я взагалі не встигаю на конференцію. Корки не рухаються, я повертаюся додому – стискала кермо автомобіля Діана.

– Слухай, я розумію, що в тебе тяжкий тиждень, але ти знаєш, що бос цьому ніяк не зрадіє. І так вже маєш догану за браковану партію навушників з «Аліекспресу» - напруженим голосом відповіла знайома.

– Так-так, тому я вже все продумала, поки чекала хоч якоїсь активності на дорозі. Я тому тобі і зателефонувала, бо хочу попросити про допомогу.

– Ох, починається – чулося, як співрозмовниця посміхається.

– Зараз ми зробимо так, ніби я написала заяву на тиждень відпустки за свій рахунок, і підпишу її вчорашнім числом. І все, мене сьогодні може і не бути.

– Десь плануєш їхати? А? Може ти хлопця собі знайшла? – цікавилася Наталя.

– Та яке там, для хлопця треба вільний час, а в мене його немає, на скільки ти знаєш.

Ну так, так – підтверджувала колега.

Я чула, що є гора Тотоха в Київській області, думаю, поїду відпочивати туди на тиждень, може нерви зміцню.

– Ох, і заздрю я тобі. Добре тоді, кидай заяву на g-mail, я її роздрукую і можеш собі відпочивати.

– Дякую тобі дуже! З мене сувенірчик! – із посмішкою роз’єднала зв'язок Діана.

 

***

–Вибачте, будь ласка, жіночко, підкажіть мені, чи я вже в Медвині? – звернулася до перехожої Діана.

– Так, дитинко, ти до когось в гості їдеш? – поставила на землю пляшку з молоком старенька.

– Я в Медвин приїхала, на гору хочу сходити, але ще не маю де заночувати, не підкажете, де зняти будиночок на декілька діб?

А я можу тебе в себе поселити, діда мого немає вже, і тобі добре, і мені не самотньо – посміхалася сива пані Марія.

Яка миленька жіночка – пронеслося в думках дівчини, - домовилися, сідайте в авто, далеко живете? – поцікавилася Діана

– Та де, дитинко, ось я тільки з подвір’я вийшла, молоко йшла сусідці віддати, став автомобіль, ходімо я тобі все покажу – лагідними очима дивилась сивоволоса.

– Дивись, - почала екскурсію пані Марія, - тут у мене кролики.

– Бозе, як хольосі – із любов’ю дивилась Діана.

– Тут моя Ласка – корова – погладила господиня тварину.

– Які в неї глибокі очі – із захватом прокоментувала брюнетка.

Звісно, тварини – наші друзі, як їх не любити, от скажи? – задала риторичне питання жінка та спохватилася – Дитинко, ти ж дороги! Ходімо я тебе нагодую, що я тобі своє угіддя показую! Ти ж напевно стомлена! – витирала руки об фартух газдиня.

Та ні, Ви що, я заїхала в АТБ, купила собі вівсянки, по дорозі з Києва на заправці ще хот-дог з’їла, не турбуйтеся – Діана відчувала подяку.

Ой, ні, дитинко, хот-дог то не їжа, ходи млинців з молочком поїмо – торкнулася до руки гості.

Ну добре – зніяковіла дівчина та подивилася на землю, де прокльовувалися весняні кульбабки.

                  

***

– Доброго ранку, пані Марічко – зайшла на кухню Діана із посмішкою на обличчі, – яке ж гарне сьогодні сонечко!

– Доброго ранку, дитинко, ти вчасно прокинулася, вже чайник закип’ятився, зараз будемо чай з медом пити – захлопотано крутилася біля плити сивенька.

– Оо, чай з медом у ранковому Медвині? – мила чашечки дівчина.

До речі, ти знаєш, що наше село так називається, бо, за легендою, князь Володимир зберігав на цій території мед та вино? – діставала баночку з медом господиня.

– Нічого собі, я чомусь думала, що тут були ведмеді, я чомусь мала такі асоціації. – розсмішила пані Марію Діана, та продовжувала: - Сподіваюся, на Тотосі немає ніяких ведмедів? Бо сьогодні туди збираюся.

– Ні, дитинко, там нікого такого немає, то наше місце сили, таку потужну енергетику має, як і Тибет. Як тільки у когось слабшає здоров’я, необхідно туди йти відразу, з усього світу до нас приїжджають лікуватися.

Поговорили дві жінки разом, та розійшлися, пані Марія – до Ласки, води їй дати, а Діана взяла маршрут на гору.

 

Які краєвиди, аж дух захоплює – піднімалася дівчина вгору та промовляла сама до себе, - ось тут собі і розстелю килимок для йоги, оглянула уквітчану місцину дівчина.

Діана поклала килимок на траву, поставила біля себе пляшечку із водою, сіла в позу лотосу, глибоко вдихнула і видихнула декілька разів, відчувала, як умиротворення приходить до неї та подумала – «Яке щастя для тіла – відчувати таку гармонію, давно вже я не мала цього почуття…

Постійно в русі, спізнююся, вмовляю клієнтів, зароблені гроші йдуть на квартиру та авто, не зрозуміло для чого ця система працює, якщо я не почуваюся щасливою..

Думаю, у менш розвинених країнах людям краще навіть, адже вони живуть групами, мають багато вільного часу, не переймаються звільненням, не мають скільки тривоги всередині, мають коханих людей. Оце б і мені закохатися, відчувати цю ейфорію, але краще ж самою, ніж з будь-ким, правильно?

Потрібно зайнятися чимось, що приносило б задоволення більше, ніж стресу… напевно, повернуся у Київ та зміню роботу.» - закінчила роздуми брюнетка, відключила повністю розум, та намагалася наповнитися цілющою енергетикою гори.

 

***

– Діана, нарешті дочекалася тебе! За цей тиждень скільки всього сталося! Я тобі телефонувала! Де твій телефон? – збуджено зустрічала Наталя колегу в офісі.

Я його вимкнула повністю на весь той час поки була в Медвині. Я так славно відпочила, відчуваю себе такою спокійною, врівноваженою, сповненою сили. Ти б знала, Наталочко, які люди в Медвині уважні, турботливі, дорогу покажуть, нагодують, світлі люди, добрі. Нам в Києві таких не вистачає, – з теплом згадувала Діана.

– Чесно, я вірю тобі, але, будь ласка, давай пізніше, мене зараз розірве, якщо я тобі не розповім одну новину! – швидко говорила колега.

Ну..

– У. НАС. НОВИЙ. КЕРІВНИК!!! – спішила поділитися інформацією дівчина.

– Хм, добре, сподіваюсь це принесе позитивні зміни в життя, – з надією сказала Діана, та додала: - зараз піду познайомлюся з ним, маю повідомити про своє повернення. – Відкрила двері в кабінет директора, та завмерла: - Доброго дня…- промовила спантеличено і забула, що далі має казати,-  біля вікна стояв бородатий красунчик, якого вона бачила на світлофорі тиждень тому.

Вітаю, Ви ж Діана? Як Ваш відпочинок? – приязно посміхався чоловік до неї.

Невже Всесвіт почув мої бажання, коли я була на горі? – пронеслася одна думка, а за нею і наступна – весілля з цим бородатим будемо грати в Медвині…

Олександр МОРОЗЮК. (Олександр МІНОВИЧ). Дід Улас (2021)

В четвертому класі відмінили фізкультуру. Замість неї була зустріч з ветераном війни.

До школярів прийшов батько Кольки Гнатенка. З десятком блискучих чи то медалей, чи то орденів. В новому костюмі – мов на свято.

Цілу годину розповідав про те, як воював, як бив фашистів, за що отримав блискучі відзнаки, як дійшов аж до самісінької Праги. Сипав на клас іменами маршалів, генералів, назвами дивізій, фронтів з якими мав справу: «Тимошенко, Рокосовський, Перший Український, Другий Білоруський». Ніби був не рядовим бійцем, а сам генералом. Мабуть готувався або вчителька допомагала, щоб доблесті було більше. Все-ж-таки на носі тридцята річниця Перемоги.

Після розповіді ветерану довго аплодували, подарували квіти та пов’язали на шию червоний піонерський галстук.

Віталька йшов додому зі школи та переповнювався заздрощами. Йому так хотілося бути на місці Кольки. Щоб так само у клас прийшов його батько з медалями, щоб можна було їх потримати хоча б руках, щоб гордо йти з батьком додому,  аби все село бачило.

На жаль батька у Вітальки немає. І ніколи не було. Мати так і каже, що ніколи не було, хоча, як таке може бути, хлопець не міг взяти до тями.

Замість батька – дід Улас. Він може все, вміє все, знає, здається, про все-про все на світі. Тисячі історій тримаються в його голові. Одна цікавіша іншої. Дід так захоплююче їх розповідає, що в онука вуха виростають, аби нічого не пропустити.

-   Іди-но сюда, внуче, - каже дід Улас. Давай з тобою будем шпаківню майстрити. Ти тут скраю цю доску держи, а я олівцем помічу. Во! Добре. А тепер бери ножовку і відрізай. Тож добре. Давай цвяхи. От сюда бий. Тільки ж не по пальцях. Дивись, куда б’єш. Бо дасть мені мати за тебе.

Віталька сопе від зосередження. Старається, щоб дід похвалив. В роботі виставляє надвір кінчик язика. Дід з того кпинить:

-   Язика сховай, майстре, бо ше прикусиш. То-то роботяга знашовся – язик довший за руки. Мабуть будеш язиком заробляти. В учоні підеш. Ге?

-   Нє. Мені в нас тут добре. Нашо тиї ваші учоні здалися? В город ше їхати.

-   Е, то знаїш, як карта ляже.

Коли роботу закінчили, Віталька просить діда розказати історію. Про повстанців в республіці Абударії.

Дід любить про таке говорити. Як почне, то ніби перевтілюється. З таким запалом розповідає, ніби не видумує. Ніби сам в тій Абударії був та все своїми очима бачив. Що то за така країна і де вона – малий не знає. Питав у вчителя географії, той сказав, що це дідові видумки. Не існує такої країни.

Слухає хлопець оповідки про героїчних людей, які не побоялися виступити проти великої сили жорстоких чужинців, що прийшли аби познущатися над простими людьми-хліборобами. Щоб вигребти у них останнє в коморі та залишити на голодну смерть, щоб силою забрати в свою чужинську армію сільських чоловіків та хлопців, щоб встановити свої мерзенні порядки,  чужу мову.

Розповідає дід про тих хліборобів, наче про себе. І про звички їхні, і про те, як вони на конях їздили, як на вечорницях співали, як косили та орали, як гуртувалися, щоб відсіч дати ворогам, як стріляли. І як падали скривавлені від куль ненависних чужаків.

Мати раз почула ті розповіді. Зблідла раптово, перелякалася. Почала діда сварити:

-   Чи ви геть, тату, з розуму з’їхали. Хіба ж то таке можна малому казати. Ану, як піде по селу всім розказувати. Не оберемося лиха. Знов прийдеться переїжджати. Сиділи ви там-сиділи по тих сибірах, а так за двадцять п’ять років розуму не набралися. 

-   І шо ти, мов курка настрахана, - відповідав дід Улас. - Кудачиш і кудачиш. Хто тут знає, про шо говориться? Ми ж далеко від країв наших. Та й слухати тре було. Про Абударію ми говоримо. Поняла? Про А-бу-да-рі-ю. Йди й не мішай. Крутишся під ногами. А ти, Віталька, слухай і запоминай. Колись воно втямиш, шо воно й до чого.

Віталька робив з дідом свищики та дудки з вербових гілок, вчився ловити рибу на ставку, ставити верші, плисти на спині, їздити верхи на старому коні Шнєрку, збирати в лісі лисички, бабки, маслюки і гриба-веселку для настоянки, щоб дід взимку натирав ноги, як будуть вельми крутити. 

Дід був йому помічником, другом, порадником, вчителем та оповідачем. Всім був гарний дід Улас. Тільки дуже вже жаль було малому, що він не мав жодних заслуг, як деякі інші чоловіки. Не було в їхній хаті таких, як по інших хатах, чисельних фото в дерев’яних рамках, де красувалися хвацькі вояки. В формі, зі значками, в погонах та портупеях, а часом в хромових чоботях «гармошкою». Ох і хотілося малому побачити хоч раз свого діда в такому.

А ще хтілося хоч раз почути де то ті сибіри, про які обмовилася мати, і чого то в них сидів його дід. Та й чого так дивно і незрозуміло треба казати – «сидів»? Хіба він там ніколи не лежав чи не ходив?

На всі такі питання внука старий Улас відмовчувався. Переводив мову на щось інше. Або казав, що про таке Вітальці рано знати, аби не проговорився комусь та аби він не повторив шлях діда.

Розумів хлопець, що скриває від нього дід Улас якусь велику таємницю і не хоче нею ділитися, так як ділився всім. Ніби береже його від якоїсь небезпеки.

Улас був в поважних літах. Довгенько пожив на цьому світі. Тому й прийшла йому невдовзі пора відвідати тих, з ким провів  юність та молодість. І які вже давно його чекали, як казав сам дід.

Полежав старий на лавчині під вікном з тиждень та й відійшов. На прощання покликав онука та заповів:

-   Пройдуть часи, Вітю, все поміняється. Обов’язково поміняється. Тоді зможеш ти сам відкрити таємницю мого життя. Дивись. Не забудь про це. І шоб внукам-правнукам своїм розповів про те, шо взнаєш. Родом я з села Медвин, шо на Богуславщині. Запомни цю назву. Вона тобі допоможе таємницю відкрити.

Пройшли часи. Багато разів літо міняло весну, а зима – осінь. Розвалився Радянський Союз.

Колишній Віталька став Віталієм Петровичем і вченим та грамотним чоловіком. Завжди пам’ятав він заповіт свого діда. Коли ж настала така пора, що можна було поритися в архівах, то не забарився, відразу ж відшукав все про свого діда Уласа, про його село та про визначне антибільшовицьке повстання в цьому селі в 1919 році. Про участь діда в повстанні. Про безчинства, грабунки та насильства більшовиків. Про Медвинську республіку, яку створили селяни. Про криваву розправу більшовиків з повстанцями.

Не думав і не гадав, який шлях пройшов дід Улас. В якому протистоянні брав участь. Які поневіряння прийшлось винести за таке. Як чудом уник розстрілу.

Зрозумів онук, про яку Абударію розповідав йому старий Улас.

Якимсь разом прийшов Віталій Петрович на могилу до діда. Провідати.

Старий дубовий хрест почорнів, земля заросла барвінком. Але дух діда Уласа неначе зберігся, неначе сходив від могили, мов від когось живого:

-   Доброго дня тобі, діду. Постою тут коло тебе трохи.

А ти, виявляється, герой. Горджуся тобою.

Тетяна ОВЧАР. Спогади (2021)

Я мала…

Бабуся взяла мене з собою на храм до своєї подруги. Виходимо з автобуса на Миколії. Дорогою бабуся кілька разів мені наголошує аби я нічого не ляпнула про куркулів. Мене пригощають гостинцями. Бабуся з вузликом смакоти, а я з повними карманами їдемо додому. Я ніяк не можу зрозуміти: чи вони замаскувалися під хороших, чи ці  просто не куркулі.

 

Я підліток…

Ми з бабусею дивимося на новий пам'ятник Голодомору в Богуславі. Бабуся плаче і каже, що хрести мають стояти на кожній дорозі. Цікавлюся: чи серед дороги помирали і куркулі. Баба дивиться в нікуди і каже, що то було страшне, найстрашніше, що вона в житті бачила.

 

Я доросла…

Близька людина відкриває душу, але через слова і голос іншої рідної людини. Мій рідний дід за щось дуже сильно не любив тих медвинців, і у ті найстрашніші роки він робив той страшний злочин у Медвині: "забирав у багатих і давав бідним". Я жахаюся правди.

 

Я достатньо доросла... 

На Сторіччя Медвинського повстання у 2019 року приїхали всією великою родиною. Мають бачити діти як твориться історія тут і зараз їхніми руками. Тиша і молитва. Вдячність повстанцям за любов до України, через любов до своєї рідної землі. Сто років тому, а бій той самий, розподіл на свій-чужий однаковий. Я "свій", але десь сидить в мені той чужий, який раптом може ляпнути "куркулі".

Катерина ПОЛАВЕЦЬ. Запитай у кобзаря (2021)

На причілку сиділо літо – рижісінький чоловік з такими ж рижими вусами, як і чуб. Обличчя – у «веснянках», як у дитинстві бувають діти. За народною прикметою, ластовинням вкривається личко дитини, яка любить порпатися у ластівчиних гніздах. Тільки як до такого дістатися? Ластівки – мудрі птахи і завжди вмощуються високо…

– Невже й правда ти, дідусю, в дитинстві нишпорив у ластівчиних гніздах? – запитала внучка Леся.

  Дід Василь розгубився… «П’ятирічна білява дівчинка наділена неабиякими здібностями: усе схоплює на «лету», –  думав він, не знаючи, що відповісти.

– Дідусю! Дивись, скільки бджіл біля твоєї груші!

– Ото ж то й воно! Мов у вулик прилетіли. Гляди, щоб котра з них тобі «меду не дала»…

 – Та навіщо він мені, коли груші солодкі, як мед, –  розмірковувало дівча, підіймаючи із землі грушу.

– Дідусю! Вкус-и-и-ла!

– Я ж казав. Давай жало витягнемо та прикладемо синьку, щоб не напухло, – втішав дід.

– Бабусю! Рятуй нас!

Бабуся ніби на крилах прилетіла: 

- Не зводь з дитини очей, а я – до фельдшера… 

- Не плач, Лесику (так називав дівчинку). Твоя бабця така ж прудка, як і  в молодості. До Медвина, аж на Богуславщину, за добу добиралася. Я ж тобі розповідав…

Дівча притихло, дмухаючи на вжалене бджолою крихітне рученятко. А дід говорив…

- Це ти казку розказуєш? – схлипнула Леся.

- Та яка ж тут казка! Те, що було насправді. Підростеш, може, історичкою станеш, згадаєш: дід Василь колись розповідав…

- А навіщо моїй бабусі Єфросинії (дівчинка, на подив, легко вимовляла складне ім’я) потрібно було у Медвин? Там мед роздавали?

Ой, дитино, бачу: ти – мов ота ясновидиця – бабка Софія, що на  колишній панській балочці живе. Вона усе знає, бо, кажуть, на планиді гадає. А ти й гадати не вмієш, а як скажеш що, то – в точку…

- Та то я так, про мед, бо раз Медвин, то, мабуть, там багато бджіл і меду…А ці бджоли… вреднющі… кусючі… От що зі мною зробили – полюбуйся…

Дівча знову розкисло, а дід –  за своє – розповідає.

- Так от, кажу ж, – бабуся твоя тоді ще дівчиною була, як почула, що у Медвині повстали люди проти комнезамів, які потім у село розправу прислали. Єфросинія хутчій зібрала вузол з харчами. Батько був дуже строгий. Спершу не хотів дівчину відпускати у далеку дорогу. Боявся, що і її десь схоплять будьонівці, якщо узнають, що йде до родичів у Медвин. Не близень-світ у той Медвин з Полтавщини, з Корнієнок та з Полтавців. А Медвин – він аж біля Києва, біля Богуслава. Та не злякалася твоя бабуся – пішла, понесла хлібця, сала, гречки – скільки змогла підняти…

Дитина уважно слухала, коли загавкав пес, і  за ворітьми почувся голос фельдшера:

- Ну, де там наша «героїня»?

- А ви з пігулками?  – раптом вибігла назустріч.

- Ні, взяв тобі вітамінки і м’ятну цукерку. Давай дивитися, що тут у тебе… О! Тут уже компрес. Добре. Ось тобі – мазь. (Простягнув коробочку). Вона буде охолоджувати болюче місце, щоб не пекло. А від температури залишаю пігулки. (Написав щось на паперовому аркушику). Твоя бабуся – мудра, вона знає, що робити…

І вже через кілька хвилин Іван Федорович Сидоренко (так звали сільського фельдшера) подався далі у своїх професійних справах. А Леся тепер не давала спокою бабусі, розпитуючи про її похід у молодості.

- Дитинко, ти ж, однак, забудеш. А от як виростеш – розповім.

- Бабусенько! Розкажи! Роз-ка-жи!

- Мої батьки – заможні люди: і корови, і воли, і пашниця – усе було. Та й діток Господь послав  семеро. Ото зі старшою сестрою Мар’яною подалася в дорогу. Батько перед цим усе вивідав у миргородського кобзаря Скляра Івана (майстер був з нього неабиякий – сам бандуру виготовив, учням своїм такі інструменти розробляв). А мандрував він світом, то й знав новини. Страшне розказав: що постріляні, побиті, спалені, що, може, й родичів наших уже серед живих немає, і що все у тих, хто лишився, комнезами на продподаток забрали. Плач не плач, а сльозами їм не допоможеш: треба йти. Батько довіз нас на підводі до Попової, а далі – до Мостовівщини, а там, слава Богу, дорогою до Хорола їхали люди (везли зерно до Ракшиного млина), то і нас підвезли. Отак: де – пішки, де – на підводі і дісталися до Києва. А звідти – уже і до Медвина. Якийсь добродій підвіз підводою, а кілометрів за три до села висадив, бо боявся, щоб не перестріла жорстока будьонівська облава.

- Хто це? – запитало дівча.

- Ой, багато знатимеш – швидко зістарієшся. Кажу ж, виростеш – усе розповім.

- А ви застали своїх родичів живими?

- Ми до села так і не дійшли, а тільки до лісополоси. А звідти вийшов парубок, підперезаний ременем, у високих чоботях і в картузі. І – до нас. Злякалися ми з сестрою так, що й дар мови втратили на якусь мить. Опам’яталися, як услід за парубком вискочило на дорогу хлоп’я – босе, в подертій сорочці, і мовило:

- Не бійтеся, ми – свої, ми – з Медвина…

Назвалося хлоп’я Іваном. А ім’я парубка було Серафим.  Я спитала, чи знають Сидоренків і Хоменків, чи живі вони? Сказав, що живі, але дуже налякані, бо комнезами багатьох постріляли.

– Якщо хочете щось їм переказати, то ми передамо, –  сказав старший із них, не радивши нам самим іти до села.

Ми з Мар’яною виклали у третій вузол (з хустини) усі харчі, собі ж у двох вузлах залишили по шматочку хліба – на зворотній шлях, а що вже було далі – не знаємо…

- Це дуже страшно, бабусю, – ойкнула внука.

- Та все добре, – заспокоїла Єфросинія Дмитрівна. – Я через рік  була на Сорочинському ярмарку, бачила кобзаря Івана Скляра. Мій батько велів: «Їдь, запитай у кобзаря про наших…» Бандурист сказав, що бачився з медвинськими повстанцями, які переховуються в лісах, і ті запевнили, що і Сидоренки, і Хоменки вижили. Мені ж так і не вдалося  навістити наших далеких родичів по батьковій лінії, бо згодом і до нас постукала біда: комнезами забирали все, до голодомору довели. І наш дядько Яків Полтавець потім у Пирятинському районі підняв селян на повстання. Забрали тоді нашого дядька на Соловки. Оце ж він колись грушу посадив…

Леся голосно заплакала – затужила. А бабуся, заспокоюючи внуку, дістала зі старої скрині вишиті хрестиком рушники, свій дівочий та весільний (уквітчаний візерунками) одяг і стільки намиста та дукачів, що дівчинці аж подих перехопило… А потім бабуся дістала струну.

– Це – від бандури того Івана Скляра, у якого я запитувала про родичів…

Поряд зі струною лежало два порожніх вузлики з величезних хустин.

Це ті, з якими ви ходили? – спитала Леся.

Бабуся заплакала:

Ті…

 

Замість епілогу

 

У свої 92 роки пішла за життєвий обрій Єфросинія Дмитрівна Полтавець. А разом з нею – і спогади. Лишилося лише те, що – в дитячій пам’яті її внучки. У Корнієнках на Полтавщині (Корнієнківська територіальна громада) жили далекі родичі медвинських Сидоренків – Віктор Сидоренко, який здобув професію машиніста потягу і працював, його сестра – Люба Сидоренко, яка здобула освіту бухгалтера і працювала в Києві, а у селі Рокита залишило по собі добрий слід подружжя Івана Федоровича та Катерини Федорівни Сидоренків,  у Великій Багачці (теж на Полтавщині) досі мешкає Хоменко Ольга, що народилася у селі Партизан (Великобагачанського району). Це – маленькі гілочки того великого дерева родоводу, об’єднаного нитями історії Медвина, Полтавців (таке поселення утворили міщани, яким славнозвісна цариця роздавала землі на Полтавщині), Корнієнок, Великих Сорочинець, Партизану (залишився лише хутір) і багатьох інших сіл, містечок, селищ. Об’єднаних прагненням бути незалежними, вільними господарями. І багато з них повторили подвиг медвинських повстанців. Навіть назви деяких населених пунктів промовисто це підтверджують.

Олена СКУЛОВАТОВА. Медвинська ночівля (2021)

У сутінках дерева здавалися потойбічними створіннями з тисячами покручених рук. Вони гойдали вітами, перешіптувалися, згадували про своє. Двоє хлопців зупинилися на маленькій галявині, скинули рюкзаки, звалилися на них, переводячи подих та витираючи спітнілі лоби.

− Треба ставати на ніч, кращого місця не знайдемо, та й спина ниє нестерпно, − Василь завів назад руки та зчепивши їх в замок, з'єднав лопатки, так, що аж хруснуло.

− Але тут близько до села, та й лісу, як такого, немає, так кілька дерев, − Семен тривожно оглядався.

− Ніхто нас не зачепить. Я дістаю намет, − і у підтвердження власних слів поспішив розбирати рюкзак.

За пів години отаборилися, запалили маленький газовий каганець та узялися готувати їжу. Густе ароматне вариво булькало, парувало й ніби кликало швидше узятися до вечері.

− Піду гляну що тут та як, − Семен підвівся та попрямував вздовж пшеничного поля, прискіпливо вдивляючись в темряву.

Василь помішав суп та прислухався до тихого голосу ночі. Майже поряд затріпотіли крила й жирна куріпка поспішила сховатися між налитого зерна. З села чулося протяжне мукання втомлених корів, в лісі озвався шуліка.

Друзям подобалося блукати польовими дорогами, шукаючи цікаві місця та милуючись соковитою літньою природою. Мріяли про справжні подорожі, але стипендії вистачало лише на невеличкі рейди в сусідні області. Вони, зазвичай, збирали рюкзаки, приходили на автовокзал і купували квитки на найближчий рейс.

Василь набрав дерев’яною ложкою суп, подмухав і підніс до рота. Вдовольнившись смаком, розлив по пластикових мисках, нарізав чорний хліб та цибулю.

− Поки ти блукав, я вже їсти насипав.

− Виглядає смачно, − Семен розстелив килимок, сів схрестивши цибаті ноги та узявся до їжі. − Тут зовсім поряд нас хрест якийсь… − проказав гучно сьорбаючи наваристу юшку.

− Може могила? – Василеві не хотілося говорити. Гаряча їжа навіювала сон, і він поспішав забратися до намету та закутатися у свій зручний спальний мішок.

− Та ні, швидше обеліск. Хрест високий, дерев’яний і поряд гранітний камінь. Я в темряві не зміг розібрати, що там написано.

− Завтра подивимось.

 

***

 Семен крутився з боку на бік й не міг заснути. Йому не подобалося місце ночівлі. Причини не знав, але відчував нав'язливу тривогу. Коли ходив до хреста, то кілька разів йому вчувався чи то стогін, чи плач. Спинявся, прислухався і звуки зникали, але залишалося липке тривожне відчуття, яке спрутом ворушилося в шлунку, тиснуло, не давало спокою.

Поряд з товаришем, який мирно посапував, його бентежило якесь сумне та далеке відлуння минулого. Семен дістав телефон та відкрив карту. З супутника місце їхньої ночівлі нагадувало балку. Поряд поле, на сході село Медвин.

− Чого не спиш? Вимикай, батарею посадиш, − Василя збудило світло.

− Якось не спокійно на душі. Місце тут нехороше.

− От тільки не починай. Теж мені містик двадцять першого століття, − Василь часом сердився на друга через його надмірну чутливість, яка йому здавалася дівочою. – Підхопимось й підемо серед ночі кращого шукати?

− Я трохи почитав про це село… Ти щось знаєш про Медвинську республіку.

− Яку ще республіку?

− Уяви, тут три роки була самостійна республіка, яка мала свої органи управління і, навіть, товариство «Просвіта».

− Та, ну.

− В яких це роках?

– Після революції сімнадцятого. Але чому я цього не пам’ятаю зі шкільної програми? Я ж історію гарно вчив, навіть ЗНО здавав.

− То може цього й не було в підручниках. Ти такий наївний. Історія пишеться на замовлення. Думаєш, нам розповідають що і як було насправді? Кажеш після революції. А багато ми про ту революцію знаємо? Як вийшло, що перемогли більшовики? Що вони зробили такого, чого інші не спромоглися?

− Якби я ж знав. Та цікаво, що Медвин з кількома сусідніми селами зумів протриматися досить довго серед тогочасного хаосу.

− Але якою ціною? Це все пізнавально, але, може, будемо спати. Завтра ще до вокзалу теліпати двадцять кілометрів. І не сади телефон, залишимось без карти, − Василь перевернувся на інший бік і відразу засопів. Семен заздрив здатності друга миттєво засинати за будь-яких умов. Закувала зозуля. Семен закрив очі й спробував розслабитися. Уявив балку, обриси дерев, їхній намет поряд пшеничного поля і високий хрест – одвічний символ мук. Сон поступово огортав свідомість…

 

***

 Семен побачив, що стоїть посеред хати в натовпі чоловіків. Важке повітря просякло потом. Всі похмурі, мовчазні, такі, як бувають на похоронах. Високий парубок відкинув довгого чуба, оглянув товариство пильним поглядом та сперся на підвіконня.

− Хлопці, я не вірю червоним. Вони нас не випустять, навіть якщо люди останній кусень хліба віддадуть.

− Але ж Будьонний казав, що як селяни принесуть продукти, то відпустить, − подав хтось несміливий голос, − Завтра ж свято велике – Покрова, невже вони не люди?

− Ти про червоних виродків? Вони Петра застрелили у матері на очах, і нас переб’ють, коли здеруть продподаток.

Знадвору пролунав звук схожий на шкрябання. Чубатий приклавши долоню до скла вдивився у темряву.

− Це, здається, Сашко Кирпатий. Не шуміть… − тиша стала відчутною на дотик.

За вікном ще пошкрябали й обережно вийняли раму. Чубатий перекинув ноги та вистрибнув у вікно першим. Семен, який опинився поряд, відчув, як його пхнули в плече.

− Давай, малий, вперед.

На дворі поступово опинилося близько двадцяти осіб. З-за рогу почулася брудна лайка й пролунали постріли. Всі кинулися у розсипну. Семен помітив, як Чубатий підкосився і схопився за плече, кинувся до нього й почув: «Тікай!», але покинути пораненого не зміг, підхопив і спробував потягнути. Чубатий втрачав сили. Їх швидко наздогнали та завернули до решти.

Розлючені втечею червоні, погнали заручників крізь село. Сходило сонце і ставало холодно. Люди йшли, плутаючись в ногах і кидали останні погляди на рідні хати. Терор запустив свої лапи в їхню мрію, розкрив червону пащу і готувався прийняти жертву. Односельці виходили з дворів та проводжали тужливими поглядами своїх синів, братів, коханих. Якась жінка кинулася до Будьонного, який гордовито їхав попереду, але її грубо відштовхнув солдат у недолугій гостроверхій шапці, схожій на середньовічний шолом із зіркою на лобі. Жінка впала на узбіччі, розірвавши навислу тишу гірким надривним риданням.

Семен відчував липкий страх, який сковував тіло та заважав дихати. Їх привели на край поля та по-діловому вишукували рядами вздовж струмка. Пролунала команда: «Плі». Люди падали. Падав Семен. Не розумів, чи живий, але ясно відчував, як холодна вода швидко пробирається крізь одяг.

− Беречь потроны! Саблей руби ублюдков!

Семен чув передсмертні крики, відчував вагу навалених на нього тіл і гарячі струмки, які стікали по голій шиї та щоках. Вони пахли залізом. Різкий біль пронизав свідомість − лезо шаблі дісталося його лівої руки. Раптово крізь передсмертні крики та стогін, пролунав гучний розкотистий голос Чубатого: «Будьте прокляті на віки!» Гримнув постріл й над балкою запановувала тиша[1].

− Семене, брате, − все добре, −Василь трусив друга за плечі намагаючись розбудити від страшного сну.

 

***

 Двоє хлопців йшли селом, кукурікав півень, перевалюючись з ноги на ногу дріботіло до річки кілька качок, листоноша на скрипучому велосипеді спішила доставити пенсії. Семен замислено мовчав, лише час від часу витягував ліву руку з кишені й з подивом поглядав на довгий глибокий шрам, якого вчора ще не було.



[1] «Кілометр за Медвином, під Ковтуновим ліском на чистому полі лежало 79 тіл простріляних і порубаних юнаків Медвина. З 80-ти тільки один, що легко ранений, зразу впав у воду струмка і прикрився трупами інших, залишився живий». Уривок з книги І. Дубинця «Горить Медвин» присвячений розстрілу заручників каральним загоном Будьонного.

Любов ТІТКОВА (ҐОНТА-ТОРАК). Моторошненька грушка (2021)

Святослав – дитина типової Катерини того часу. ЇЇ кохання пройшло, як і прийшло, нізвідки прибуло, туди й відправилось; тільки подарунок залишило – велике пузо із зародженим життям. Вона не хотіла цієї дитини, як і її батьки: ноги парила, тягарі носила, зілля від баби шептухи пила. Усе дарма! Молоде життя міцно трималось за стінки матки і не бажало прямувати у інший світ. Її лупцювали, били в живіт, та все даремно! У визначений час вродилось воно – здоровісіньке та пискляве. Своїм верещанням він сильно дратував усіх, бо був нікому непотрібним. У нього навіть не було імені. Його просто називали воно. Коли йому було чотири роки мати вирішили піти у місто в найми, а синка захопити з собою. По дорозі вона, ніби, забула синка у дорозі. Насправді їй бракнуло відваги проломити його маленький череп каменюкою, тому залишила помирати: чи то від диких звірів, чи то від голоду. Якщо вирішила вбити, то вбивай, але це ж люди – завжди прикидаються милосердними, однак від їхнього милосердя вмирати захочеться. Хлопчик б з голоду помер, тільки вовки не дали. Вовки виявили до нього більше співчуття ніж люди. Вовки хотіли погнати хлопчика на шлях чумаків, але туманувате дитя не розуміло, що від нього хочуть ці чотириногі. Він тільки тягнувся до них ручками. Чотириногим нянькам довелось чумаків спровадити до хлопчика. Так дитя опинилось серед чужих людей у селі Медвин, хоча свої були гірше чужих. Люди не знали, що з ним робити. Одні добрі люди взяли до себе, поки знайдуться його батьки. Мабуть, вони здогадувались, що хлопчину ніхто не шукає. Скільки його не пробувало розрухати, та воно, це мале дитинча, забилось у куток і рюмсало: тихо… беззвучно.. без сліз. Хлоп’ятко боялось, щоб йому, знову, не надавали духопеликів. На голівоньці у нього виднілось чимало ґуль. Чи довго, чи ні, але і в їхній хаті, він став чимось, на кшталт, ручного цуценяти, якого не кликали за стіл, а давали їсти, як собаці. Спочатку хлопчик боявся сідати за стіл із такою гурмою людей, а коли наважився, то його відпихнули.

Маленького пуцьвірінька зробили пастухом. Діти над ним глузували, направляючи шукати велику рогату худобу на узліссі, біля пагорба під лісом, в долині за річкою, чи на царині. Її там бути не могло, але ж їм цікаво було зиркати на його метушіння і переляканий вид, коли йому не вдавалось нічого знайти. Якщо тільки дітлахи наробили якісь збитки, то всі гуртом скидали свою вину на нього. Ніхто з дорослих з ним не церемонився. Головне провести виховну роботу! Яка різниця хто винний? Покарають одного, то інші боятимуться? Але, ніхто з них не прикмітив, що духопеликів здобуває один парубійко-сирота, у якого немає нікого, хто б за ним постояв. Діти одного разу, для кумедної штуки, відправили його шукати корівку у злий ліс. Про цей ліс ходила погана слава. Діти чули шушукання батьків про зграю вовків, яка чомусь прибилась у лісі. Гутарили, що навіть були і людські жертви. Що правда, тепер його, уже не називали Воно, а просто – гей ти. Хлопчика священник охрестив і дав ім’я Іван. Либонь, усі забули про ім’я, бо Іваном його кликали кілька місяців, а потім – гей ти розтелепо, гей ти шмаркачу, гей ти пуцьвірінку, гей ти легезо, гей ти шельмо, гей ти псяюхо, гей ти скидисько, гей ти мантилепо, гей ти публіко, гей ти француватий, гей ти мацапуро! Давали йому стусанів, з вини і без неї, це так типово для доброчесних та поштивих дуків. Для них усіх він був прицуцуватий блазень, який і так не в змозі усвідомити усього цього. Парубійко, можливо і багато чого не кумекав, але чомусь серце щеміло від болю. Його ніхто не доводив до розуму, тому йому всього довелось довчатись самотушки. На радість хлопця, він народився з кебетою в голові, тому швидко докумекав, що якщо у цьому світі немає того, хто чи що постоїть за тебе, то ти попихач у громади. Хлопчик став пригадувати розповіді старих людей, які розповідали про кріпацькі часи: як їх били за найменшу провину, як молоді дівчата “ збивали пану перину” і від них, через це, відрікались усі, шпортався якийсь чоловік і не поклонився пану, чи не достатньо низько, голову гнув, чи шапку забув скинути, чи ще якісь дрібні провини, і через це - їх страшно лупцювали. Цікаві хлопчаки, а він з ними, бігли дивитись на такі речі. Це була страшна картина! У деяких хлопчиків тоді загорялись очі, немов би це вони лупцюють небораку, а інші нажахано переглядались, немов би бачили своє майбутнє. Парубійко не раз бачив ляльок у вертепі на Різдво. Того дня сніжинки ширяли цілий день. Сніг добряче припорошив землю, коли маленький Іванко дивився на чергову різдвяну вертепну виставу, то очманів, йому на мить видалось, що люди, мов ляльки, грають у світовому вертепі, не живуть, а лиш вдають. Чудернацьку гру грали усі.

У хлопчика з’явилось заняття – спостерігати за людьми, з якими він мешкав у цьому світі. І всі вони йому видавались якимись чудними. Люди завжди робили неправильний вибір. Того, хто прийме правильний вибір – цурались.

Усе почалось із дерев’яного коника, якого йому змайстрував дідусь-пастух Панас, з яким мешкав хлопчик. Його також, колись давно, ще коли гриби росли на дервах, а жаби ловили буськів, знайшла в степу валка чумаків. Дідусь усе життя працював на громаду за злиденний хліб та нікчемну хату-мазанку. Саме так, “вдячні люди”, відплачують іншим чесним людям за їх клопітку, старанну, монотонну, важку працю: черствим хлібом, застояною водою, нетопленою хатою, зіпсутим здоров’ям, лахміттям, кпинами та зневагою. Це був гарний коник та єдина іграшка малолітнього Івасика. Парубійко любив цю іграшку, бо це його і тільки його власність. Злі господарські діти, одного разу, відібрали його коника і стали жбурлятись ним. Вони відламали йому дві ноги, але совість їх не гризла. Не навчили батьки їх поважати майно та гідність тих, хто нижчий, за статусом. Це основне правило людського суспільства – топтати нижчих і самому терпіти топтання вищих. Тільки де ж є ті, кого ніхто не топче або самі нікого не топчуть. Одні вверху драбини, а інші – внизу. Івасик хотів зустрітись із першими та із другими, мабуть вони змогли б йому більше пояснили про цінності людського суспільства.  Іншу ногу хлопчик сам, випадково, відламав, от і бавився тепер одноногим коником.

Одного дня дідусь Панас чомусь посварився із громадою. Свою злість він вирішив вимістити на безправному хлопчику.  Навіть він перестав називати хлопчика по імені, а просто – гей ти – зінське щеня. Хлопчик бавився своєю єдиною іграшкою – одноногим коником.  Дідусь Панас схопив коника і викинув  у багаття.  Язики полум'я поглинули його, хлопчик довго плакав. Гірка образа огорнула його серце. Івасик втік в ліс. Дід Панас його не шукав і не гукав, а прилягнув спати. Над ранок дідусь прикмітив, що постіль хлопчика порожня, але погнав череду на леваду.

 

***

Наступного дня на страшній галявині, біля страшної грушки, знайшли одне холодне тіла хлопчика із села Медвин, яке знаходиться із тої сторони, що за лісом. Як він міг сюди потрапити? Йому ж довелось самому подолати цілий ліс, а для його ніг це шість годин.  Люди подумали, що це нечистий, не так як завжди, поселився у вербу, а чомусь ця стара грушка йому приглянулась. Священик при допомозі молитви і ладану пробував вигнати нечистого духа із грушки. Але це ж  грушка чи ця химерно-маркітна місцина вбила Івасика? Його вбила людська байдужість!


Софія ФЕДОРОВА. Медвинська весна (2021)

Тугий квітковий пуп’янок обіцяє заяскравіти духмяним шовком пелюсток. Стиглий, дозрілий колос розвивається із зеленого. Скромна весняна брунька дає початок розкоші золотого, багряного, брунатного листя… Кожна мить існування всього живого – неповторна, незамінна. Усі дороги прекрасного людського життя – важливі. Людина ніколи не готується до життя, вона завжди живе. Її дитинство – час знайомства з різноманітним довкіллям, час мрій та пригод, а юність  - час становлення особистості, переконань та власного самоствердження.

Сімнадцятирічний хлопчина біг стежиною через поля до річки Хоробри і невгамовні образи завзятих козаків Северина Наливайка, Максима Залізняка, величного Богдана Хмельницького, старого сліпого кобзаря, кровожерного побореного ординця, жадібного товстого пана, сильного та сміливого односельця, молоденької дівчини, заквітчаної барвінком, рутою та рястом, поспішали за ним. Тихенько прокидався день. Вмивалися верби, спустивши своє гілля в воду. На темному плесі відбивалися і темний гай, і сіра даль неба, і рідний Медвин. Тихо та суворо гомоніли прадідівські дуби біля бідненької хати. До щему у серці звучала щира українська пісня, зігрівало душу рідне слово. Все життя чекало попереду, нелегка доля щирого медвинця, але вірна, незрадлива.

Все багатобарвне та повнокровне життя цього юного хлопця – Івана Дубинця - зізнання любові до України. У кожнім його слові – бунтарська сила, щира правда, журба, любов і незламна віра в свободу рідного народу. Як неопалима купина, пройде крізь полум’я та відродиться дорогий серцю Медвин. Як це вже було не раз. Адже тут з давніх-давен  живуть волелюбні, сильні духом та тілом, з щирою душею та доброю посмішкою, з вірним серцем та спрацьованими руками українці. Минають роки, століття, а гострота і сила волелюбного слова живе в їхніх серцях, звучить в їхніх домівках. Дух свободи і людської гідності проносять через віки випробувань, вбирають з молоком матері і бережуть усе своє життя, як оберіг, і це додає упевненості у власному самоствердженні. Кожен з них є живим прикладом того, як можна крок за кроком звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії.

І квітковий пуп’янок перетворився в ніжну квітку, колос налився золотом, а весняна брунька розкрилася молоденьким листком. Щоразу,вмиваючись росами та дощами, співаючи свою мелодію вітру, засинаючи під мерехтливими зорями, вони прославляють юного хлопчину, але великого серцем і душею медвинця.

Анастасія ЯКИМЕНКО. Все моє (2021)

Голос у гучномовці оголошує, що ми прибуваємо до третього терміналу Нью-Йоркського аеропорту. Я одягаю наплічник. Відкриваю нотатку в смартфоні і перечитую назву села: Медвин, Медвин, Медвин... Хоч убийте – не можу запам’ятати! Батько дивується:

- Як не можеш?! Це ж елементарно! – І починає свою улюблену бувальщину. – Знайшли якось наші люди медуші князя Володимира, вщерть повні медом і вином. Почали їсти-пити та порозбивали геть усі глеки! Мед і вино полилися рікою та затопили Хоробру[1] так, що можна було черпати медове вино просто з ріки. З тої пори назвали те селище Медвин.

Я чула цю билину, щонайменше, разів двадцять. Тато завше розповідає її повагом, смакуючи. Колись мене дратувала його схибленість на всьому «медвинському». А найбільше – балачки на кшталт: «От повернемося ми на Вкраїну, до Медвину...»

- Тату, ти при своєму розумі? – дратуюся я. – Де Нью-Йорк, а де твій Медвин?!

- Орисю, не переймайся. Нікуди він не повернеться. – впевнено каже мама. – Он, один Степанченко вже повернувся!

Всі ми знаємо, кого вона має на увазі. Мій прадід – Онисим Степанченко – єдиний лишився живим з чотирьох братів. Двох більшовики розстріляли в Ковтуновому ліску у 1920-му, ще одного – у Смілі, за участь у повстанні. Тільки Онисим вижив, бо був на заробітках в Америці. І так би йому лишатися за океаном, але марив він Медвином, точнісінько, як мій тато. От якось не витримав – лишив жінку з дитиною і поїхав. А через десять років, у 1933-му, сконав там від голоду.

Після згадки про діда Онисима тато підводиться і виходить з кімнати.

- Нічого-нічого! – приказує мама йому услід. – Хай пам’ятає!

В такі моменти я її ненавиджу. Бо убивати мрію, хай і нездійсненну – це жорстоко. Батько ображається, проте через день-другий відходить.

- Ми як те перекотиполе, – сумно каже він опісля, – рослини без коріння. У нас немає сили. А от у них була...

- Ти про медвинських повстанців?

Тато киває головою. Я скептично скривлюю губи. Він знає, що я про них думаю.

- Ех, Орисю! – зітхає він. – Нічого ти не розумієш! Вони відчували в собі СИЛУ – таку, що гори перевернути може! Бо міцно проросли корінням у землю свою. От якби ти побувала там, зрозуміла б. Відчула б серцем, що то твоє!

- А якщо так і не відчую? – не здаюся я.

- Тоді обіцяю назавжди забути про свої марення!

От і вдарили ми по руках. І тепер я сиджу в салоні літака, а сила реактивної тяги підіймає мене над штахетником нью-йоркських хмарочосів, зліплених між собою так щільно, що мимоволі дивуєшся, як людям вдається проштовхуватися між ними. Це мій світ. Він безмежно привабливий у своїй жорстокій, сліпучій красі можливостей. Він відбирає подих, хапає впевненою рукою і крутить-вертить тобою доти, доки не запаморочиться в голові. Він достоту позбавляє тебе можливості дивуватися. Проживши тут бодай рік, ти мимоволі стаєш циніком, який споглядає на світ згори-донизу.

Переночувавши в Києві, знаходжу у інтернет-застосунку попутників до Медвина. Ними виявляються балакучий хлопець і його дівчина.

- Обязатєльно піди на Тотоху! – радить мені водій. – Свєдущі люди кажуть, що там дуже сильне мєсто, прям як Алтай чи Тибет. Пуп Землі, короче!

Я посміхаюсь набік.

- Не смійся! – каже він серйозно. – Земля – це тєло. І на цьому тєлі є місця, де нутро – цебто сила! – виходить назовні. Так от, Тотоха – настоящій пуп Землі!

Я сміюся. Він продовжує:

- А ти думаєш звідки у Медвині взявся кобзар на всю Україну? Антон Митяй власной персоной! А як нашим хлопцям вдалося під носом у совєтов власну республіку встановить? Все тому, шо в пупі Землі живемо, дєтка!

Сміючись, доїжджаємо до селища. Я показую на карті локацію, де колись стояв будинок мого прадіда Онисима.

- І на Медвинський дуб сходи! – кричить водій із вікна.

- Обов’язково! – запевняю я його.

Прощаюся з ними, роздивляюся довкола. Під похиленим парканом буяє ружа. Я зриваю квіточку, встромляю у волосся і фотографуюся. Відправлю татові – хай потішиться.

Штовхаю хвіртку – не піддається, вгрузла. Перестрибую через паркан. Бур’яни на подвір’ї вимахали аж до грудей. Низенька хатка-мазанка ледь тримається докупи. Поряд стоїть колодязь з іржавим ціпом. Відкриваю кришку, беруся за ручку. Коловорот обертається, видаючи протяжний, надсадний скрип. Слухаю, як там, внизу, глухо булькає у воду відро. Тягну його нагору. Відро заіржавіло від руків’я до днища, але вода у ньому чиста і прохолодна. Я напиваюся, вмиваю лице і кидаю відро назад – у чорне жерло криниці. Знову слухаю, як тоскно скрипить коловорот.

Усе тут ніби просякло смутком. І навіть стара вишня понад хатою, обліплена стиглими ягодами, яких немає кому зірвати... Я набираю повну жменю вишень і жадібно поїдаю їх. Солодкі, м’ясисті, трішки з кислинкою – такі... справжні! Я безцільно блукаю попід старими деревами. Обходжу подвір’я і раптом... ціпенію.

Переді мною стоїть обгоріла хата. Глибки пустих вікон вирячаються, наче сліпець із вибраними очима. Із повалених, обвуглених стін стирчать навсібіч дерев’яні балки – точно переламані кістки з мертвої плоті.

Я підходжу ближче. Зазираю у вікно. Звідти віє холодом і заціпенінням, відчаєм і смертельним ляком, який роззявляє до мене свою чорну пащу, хоче відібрати розум, поглинути живцем...

- Після того, як будьоновці спалили Медвин, - розповідає тато, - солдати пішли селом – грабувати і ґвалтувати. Моя прабабця чотири дні ховалася у льоху. Як її звідти витягли, вона була не при собі, все повторювала, що не загасила свічок під образами і спалила хату... Бідолашна! Так і не одужала до самої смерті.

Я розвертаюсь і, не розбираючи дороги, тікаю звідти. Затикаю вуха навушниками, голосно вмикаю музику. Це місце лякає і гнітить мене. Треба розвіятися. На Тотоху, кажете? Гаразд. Прокладаю на карті маршрут. Це, виявляється, недалечко.

Біля непримітного пагорбу із надписом «Тотоха» купчиться багацько людей. Віддаля стоять автомобілі. Я йду полем. Під ногами стелеться килим бузкових суцвіть, нестерпно добре пахкотить шавлія. А який вітрище тут дме! Гарячий потік повітря звільняє тіло від утоми, а голову від смутних думок. Як добре! Вітер виштовхує мене на гору. Я не пручаюся йому. Сідаю подалі від натовпу, розправляю руки і закриваю очі. Уявляю себе птахою, що летить за вітром, куди їй заманеться. І не торкають мене ані болі, ані печалі людські – я їх не знаю. Лише нахиляю з цікавістю свою пташину голівку і роздивляюся: що воно таке?

Відкриваю очі і зненацька бачу босі ноги, що бовтаються у повітрі. Через мить вони приземляються у трьох кроках від мене. Повільно підводжу погляд вгору і бачу затерті джинси, а над ними – дуже чоловіче тіло. На грудях у нього татуювання: козак зі схрещеними на грудях шаблями. Піднімаючи очі ще вище, я бачу геть таке ж обличчя, як на малюнку: чисто виголена голова і пасмо русявого волосся на чолі. Світло-сірі очі дивного хлопця дивляться на мене так пильно, що хочеться опустити погляд, але я чомусь не можу.

Тут він сідає на землю, обличчям до мене, дістає з кишені каблучку, підвішену на ланцюжку і розгойдує її над землею.

- Що ви робите? – спантеличено питаю я.

- Намагаюся привернути вашу увагу. – відповідає він. – У мене виходить?

Його лице розпливається у щирій усмішці. Наді мною враз наче сонце засяяло, заспівали птахи і порозквітали усі на Землі квіти. Мої квіти і мої птахи. Точно, як і бузковий килим під ногами і цей гарячий степовий вітер – я відчуваю, що все це моє.

- Ще й як виходить. – всміхаючись, кажу я.


[1] Ріка, що протікає на території селища Медвин.