Учасники повстання

Микола Василенко був начальником штабу Медвинського антибільшовицького повстання, яке у серпні 1920 р. очолив Хома Лебідь (Сидоренко). Саме тоді медвинці буквально оголосили війну більшовикам, відмовившись записуватися до їхніх лав та здавати високий продовольчий податок. Деякий час повстанцям вдавалося тримати оборону села, блискавично відтісняючи окупантів, аж доки «червоних» не підсилила регулярна армія на чолі з Будьонним, проти якої у легкоозброєного війська повстанців було мало шансів. Після поразки частина медвинських козаків переходить у підпілля, частина здається «новій владі», а деякі втікають через Збруч на Захід. 

Взимку 1920–1921 рр. Микола Василенко з дружиною та щойно народженою донькою Олею переходять Збруч. Спочатку вирушають до Ладижинки на Уманщині, де виготовляють собі нові документи, там же до них приєднується старший брат – медвинський повстанець Панас Василенко. Щоб уникнути погоні ЧК, медвинці деякий час переховуються у лісі села Верхнячка на Черкащині, а потім рушають до Дунаївців – до тестя отамана Хоми Лебедя. Ось що побачив Микола Василенко, мандруючи окупованою більшовиками Україною: «У дорозі ми вже були днів десять. Пройшли чималу частину дороги; долали по 25–35 верст у день. Бачили декілька біль-менш попалених сіл, а одне – то цілком спалене. Що ближче до границі, то все частіше стрічалися нам більшовики; все більше були заповнені грабителями “визволені” села» (Василенко М. Мова про пережите // Коваль Р., Гогуля П. Медвинське повстання. – Кам'янець-Подільський, 2014. – С. 71).

Перейшовши Збруч, Василенки дісталися Східної Галичини, яка тоді належала до Польщі, згодом доля закинула їх до Франції, Аргентини, і, насамкінець, до США. В еміграції у подружжя Василенків народилося ще двоє дітей – Надія та Богдан. Микола Василенко помер 1975 р., а Антонина – 1976-го. Поховані поряд у містечку Йонкерз, біля Нью-Йорка.

Очевидно, саме історію переправи медвинської родини Василенків через Збруч і втілив у своєму романі «Чорний ворон. Залишенець» Василь Шкляр, за який був визнаний лауреатом Шевченківської премії.

Серед репресованих учасників Медвинського антибільшовицького повстання – Федір Миронович Василенко (1898 р.н.).

З проголошенням Української народної республіки 1918 р. медвинець вступає до лав її війська. Перший час проходить службу у Корсуні. У березні-квітні 1919 р. відзначається в оборонних  від більшовиків боях за Фастів, Козятин і Бердичів, а коли армія Петлюри відступає з Бердичева, повертається у рідне село і відразу ж вливається в місцеве антибільшовицьке повстання, яке було реакцією Медвина і довколишніх сіл на загрозу втратити Україну. 

Василенка цінують за його військовий досвід та патріотизм. Спочатку Федір Миронович воює у групі отамана Дяченка, а після розгрому повстання будьонівською дивізією наприкінці серпня 1920 р. – у легендарного отамана Цвітковського, офіцера петлюрівської армії. 

1921 р. Федір Миронович вперше потрапляє до рук більшовиків. Ті відправляють його на трибунал до Сміли, звідки майже ніхто не повертається. Василенка засуджують до страти, однак йому і ще кільком побратимам вдається утекти зі смілянської тюрми. Майже рік повстанець переховується від окупаційної влади, однак після оголошення амністії вирішує здатися окупантам. 

Через три тижні після амністії медвинця викликають до Богуслава, однак повстанець, відчуваючи розправу, знову втікає. 1922 р. Василенка затримують і садять до київської тюрми. Через 8 місяців відпускають.  

1936 р. у Федора й Олени народився первісток – Володимир. Менш, ніж через два роки – 30 квітня 1938 р. – до дому Василенків увірвуться чужинці, відвезуть Федора разом з іншими медвинцями спочатку до відділення НКВД у Білій Церкві, а потім до Києва. Тепер йому згадують не лише «злочини» 20-річної давності – участь в антибільшовицькому повстанні та службу у Петлюри, а й закидають працю на «ворожу країну» – Польщу, з якої походила його дружина. Крім цього Василенку шиють участь в неіснуючій «контреволюційній організації», куди його нібито завербували 1937 р.

На третій раз повстанцю не вдається перехитрити смерть. 25 квітня 1938 р. о 23:00 охорона вивела його з тюремної камери київської в’язниці. Візит охорони у такий час означав одне – розстріл. На цей раз вирватися із лещат смерті Федору Василенку не судилося.

Серед архівних документів зберігся лист мешканки с. Медвин Ксенії Павлівни Гогулі до генпрокурора СРСР, який вона наважилася написати аж після смерті Сталіна, 15 березня 1955 р.: «В 1937 году адміністративним порядком забрано мого чоловіка, законного мужа Гогуля А.А., от якого я до настоящого время ніяких сообщеній не получала і ніяких переказів не маю, та не могу знать – чи такий єсть в живих. В виду чого прошу Ген. Прокурора СРСР о розиске мого мужа Гогулі Афанасія Антоновича… Милостиво проситься наша сім’я Ген. Прокурора СРСР о помилуваніі і поверненні Гогулі А.А. в с. Медвин, …де ми сімейно проживаємо,  также после повернення Гогуля А.А. буде проживать в нашому сімейству і даємо свою подписку, що… більше не зделаєм ніяких преступленій против настоящей Сов. Власті».

Заступника голови колгоспу Афанасія Гогулю (1903–1938) засудили за «розкрадання колгоспного хліба» під час «збиральної кампанії» у 1933 р., а також за те, що «продавав» цей хліб «куркулям». Спочатку селянину дали 5 років ув’язнення і виправних робіт на будівництві, але під час Великого Терору у 1938 р. йому згадали ще й причетність до Медвинського антибільшовицького повстання, участь у загоні отамана Цвітковського. 13 квітня 1938 року о 23:00 Афанасія Гогулю розстріляли.

Клопотання Ксенії Гогулі завершили розглядати аж 1957 р. Дружина 19 років чекала на свого чоловіка, який страшного 1933-го рятував своїх рідних та багатьох медвинців від Голодомору.

ГЛУХЕНЬКИЙ (НІКОЛЕНКО) Михайло Климентович (1884 (1885?), м-ко Стеблів - ?) у 1918 р. служив у місцевій сотні Вільного Козацтва, у 1919-1920 рр. належав до загонів отаманів Діяченка, Гудзенка, Василенка і Цюрупи. У 1920 р. вливається у загін Д. Цвітковського, бореться проти більшовиків у Медвині. 22 грудня 1920 р. заарештований совітами у Стеблеві, у травні 1921 р. засуджений за «контрреволюцію» і «бандитизм» до п’яти років таборів на півночі СССР. Справа Глухенького переглянута 7 вересня 1993 р., у реабілітації відмовлено.

Одним із учасників Медвинського повстання проти більшовицької окупації був батько видатного українського режисера Володимира Денисенка, Терентій Якович Денисенко (1899-1968). Про нього, як і про давній Медвин, розповідає донька Галина Денисенко:

«…Коли я згадую про Медвин, бачу перед собою велике горбисте село надзвичайної краси – суцільний сад. Центр села – між двома віддаленими пагорбами, біля великого ставка, що мав назву «Мирський». Навесні станеш на горі – хат не видно, лише молочне море цвіту. Споконвіку люди тут жили з врожаю садів. У Медвині було навіть виведено напрочуд врожайний зимовий сорт яблук, відомий на всю округу як «медвинська циганка». Ці яблуні живуть до 125 років.

Назва села «Медвин», за легендою, з’явилася після татарського нашестя, коли татари порозбивали діжки з медом і вином, які зберігалися в погребах під кручею в центрі села. Потекли річки з меду і вина. Ось тобі й мед-вин! До того часу село мало назву Самгород чи Самбір.

...Частина села має назву Денисія – від імені якогось козака Дениса: він у давнину збудував тут обійстя. Його нащадків почали називати Денисенками. На цьому кутку села був ставок, що до наших часів мав назву Денисів. Нині цей ставок майже висох.

Під час ... [більшовицько-української війни - МП] в 1920 році батько брав участь у відважному Медвинському повстанні, створенні відомої Медвинської республіки, яка тримала оборону села проти таращанських продзагонів. Батько залишився одним із тих, хто вижив після варварського знищення юнаків армією Будьонного, яка поверталась після поразки у війні з Польщею. Вцілілі загони повстанців відступили до лісу, і батько був серед них. Пішки пішов із села, маючи намір вчитися. Розповідав нам, що кілька разів потрапляв під розстріл, але чудом рятувався. Нарешті він дістався до Києва і мав намір вступати до Київського політехнічного інституту. Згадував і кумедне з тієї нелегкої пори: верхній одяг був залитий олією, пляшку якої мати поклала йому на дорогу в кишеню. Тож пішов складати вступні іспити у спідній білизні, підперезавши сорочку очкуром. Як згодом розповідав батько, професор, що приймав іспити, похвалив його і поставив у приклад іншим абітурієнтам як «молодого человека в белом костюме, который знал лучше всех».

Закінчивши інститут, із початку 30-х років батько працював на каолінових заводах: спочатку на Вінниччині – у Глухівцях, потім у Турбові, згодом переїхав на Донбас у селище Просяна, де працював головним інженером каолінового заводу.

Сьогодні зрозуміло, чому ми переїжджали з одного заводу на інший. Батько намагався замести сліди, оскільки медвинців більшовицька влада розшукувала ще впродовж двадцяти років (загалом було знищено понад 6 тисяч медвинчан – тих, хто хоч якось був причетний до повстання).

Мабуть, це генетично передалася батькові з попередніх поколінь любов до садів: де б не доводилося жити, він найперше садив дерева. Нині сягають неба посаджені ним разом з іншими студентами дерева на території Київського політехнічного інституту, де зараз великий парк з могутніми соснами, що відділяє навчальні корпуси інституту від проспекту Перемоги. У студентські роки він працював на київській водокачці (в кінці Червоноармійської вулиці), і також висадив там невеликий яблуневий сад.

Навіть у дворі недобудованого багатоквартирного будинку, в якому в 60-х роках ми отримали квартиру, посадив вишні та яблуні. На запитання мами – навіщо він це робить, адже діти все одно обірвуть, обламають, відповідав: «Хай хоч раз дерева зацвітуть під нашими вікнами». Після виходу на пенсію, отримавши 5 соток кооперативної землі поблизу Києва у районі села Осокорки, на голому піску виростив розкішний сад і до останніх днів експериментував, виводячи нові сорти”.

Цитується за книгою: Чуєш, брате мій! : Спогади, фотодокументи / Упорядкування Г.Т. Денисенко. – К.: Укр. письменник, 2013. – С. 36–38.

Варфоломій Дубина (1873–1962) – учасник Медвинського антибільшовицького повстання, член товариства «Просвіта» в Медвині, батько відомого громадського діяча, письменника та археолога, автора книги спогадів «Горить Медвин» про Медвинське антибільшовицьке повстання Івана Дубинця (Дубини) та Луки Дубини, розстріляного під час Великого терору за те, що підтримував вільну Україну. 

Його могила на цвинтарі по вулиці Зарічок (куток «Гладь») неподалік від колишньої музичної школи і теперішнього приміщення музею, а колись – школи, де вчився Іван Дубинець. Могилу допоміг відшукати директор Медвинського музею, краєзнавець Петро Гогуля, який розповів також, що кошти на пам’ятник, завдяки якому вдалося встановити поховання, привезла із США Олександра Бражник, а разом із ними таємно – примірники виданої 1952 року в Нью Йорку книжки його сина Івана Дубинця про злочини совітів у Медвині у 1919–1922 році. І хоч Іван пішов з життя на 8 років раніше за батька, як бачимо, Варфоломій-Артелемій Іванович Дубина був активним членом товариства «Просвіта», що на момент антибільшовицького повстання у Медвині налічувало більше 200 учасників, для поповнення фондів його читальні добирався по книжки українською аж до Білої Церкви. У кінці 1920–тих совіти розкуркулили його, забравши землю. «Дід був запальчивим, але і швидко відходив, …його завжди запрошували будувати хати чи клуні», – згадує його родичка Валентина Биковська Биковська В. Вартоломій Іванович Дубина // Коваль Р., Гогуля П. Медвинське повстання. – Кам’янець-Подільський, 2014. – С. 112).

Дубина Лука Варфоломійович (1898, м-ко Медвин – 4.09.1938, м. Київ) – брат громадського діяча й автора спогадів «Горить Медвин» Івана Дубинця, син повстанця Варфоломія Дубини. Заарештований і ув’язнений в Уманській тюрмі, звідки доставлений до Київської і розстріляний, за рішенням Особливої Трійки УНКВД Київської області. Похований у Биківні.

На вулиці Богуславська, а колись – Дубинівка у Медвині знаходилася хата, де народився Іван Дубинець (справжнє прізвище – Дубина) – відомий громадський діяч, письменник та археолог, автор книги спогадів «Горить Медвин» про Медвинське антибільшовицьке повстання.

Іван Варфоломійович народився 30 березня 1903 р. у сім’ї українця Варфоломія та осетинки Ожени третім, загалом подружжя мало восьмеро дітей. Старший брат Лука разом із батьком приймав участь в антибільшовицькому повстанні 1919–1922 рр., через що його під час Великого терору розстріляли. Початкову і середню освіту здобув у Медвині, у 1918 р. вступив до Богуславської української гімназії – вчительської семінарії. Саме тоді постає нова українська держава і молодий семінарист захоплюється національною ідеєю, а в 1920-му допомагає повстанцям боронити від «червоних» Медвин. Можливо, неповноліття і врятувало Івана від розправи карального загону будьонівцями над медвинськими чоловіками, яких підозрювали в участі в антибільшовицькому повстанні.

У 1921–1926 рр. Іван Дубина вчителює в Медвинській семирічній школі, а в 1926–1930 рр. здобуває вищу освіту з геології в Київському інституті народної освіти (сучасний Київський національний університет імені Тараса Шевченка), тут у вченому званні доцента провадить свою наукову кар’єру. Тут йому вдалося досягти наскільки високого професійного рівня, що в 1937 р. Іван Варфоломійович представляв свій університет на Міжнародному геологічному конгресі в Москві, де виступив із доповіддю. 

Під час геологічних експедицій Центральною Україною стає очевидцем Голодомору.  

На початку Другої світової війни проживав у Києві. Став секретарем Української національної ради (УНР), яку створила у столиці ОУН Андрія Мельника. Нацисти, не поділяючи самостійницьких прагнень українських націоналістів, розпочинають репресії проти членів УНР, двічі заарештовують Дубинця, тож він разом із іншими мельниківцями переходить у підпілля. Очевидно, у цей час змінює прізвище "Дубина" на "Дубинець".

Коли у 1944 р. нацисти відступають на Захід, Дубинець втікає з Києва до Австрії, а в 1945-му опиняється в Німеччині. У Новому Ульмі він перебуває в таборі для переміщених осіб, працює в українській газеті «Українські вісті» та культосвітнім референтом у таборі, згодом читає геологію в Українському університеті в Аугсбурзі. Тоді ж бере участь у створенні Української революційно-демократичної партії, зав’язує дружбу з однопартійцем, письменником Іваном Багряним, літературознавцем Григорієм Костюком. 

Під час так званого «процесу Кравченка» 1949 р. у Парижі Дубинець на боці письменника і втікача з СССР дає свідчення про Голодомор і репресії в СССР, чим докладається до судового виграшу і до розвінчання «країни рад».

У 1950 р. допомагає своєму другу, письменнику Івану Багряному видати роман "Сад Гетсиманський", зібравши серед українських еміґрантів Америки кошти на його друк.

Пік громадсько-політичної діяльності Івана Дубинця припадає на життя в США, куди переїздить 1949 р. У Нью-Йорку медвинець продовжує публічно викривати злочини совітів, тут долучається до створення ДОБРУСу (Демократичного об’єднання бувших репресованих совєтами), допомагає українським «неповерненцям» переселитися до США, організовує протести проти повернення совітських втікачів до СССР. Особливо не злюбили його совіти через організовані ним акції до 20-ліття Голодомору в 1953 р., за що, очевидно, 30 січня 1954-го Іван Варфоломійович і був ліквідований КГБ.

Посмертно, у 1955 р. у Детройті ДОБРУС видає збірку матеріалів і документів про Голодомор «Біла книга про чорні справи Кремля», для якої медвинець у співавторстві підготував розділ про Голодомору 1932–1933 років, а перед тим – у 1952-му – книгу спогадів «Горить Медвин», яка до цього часу і є найповнішим джерелом інформації про Медвинське антибільшовицьке повстання.

Пилип Ігнатенко із сусіднього села Дмитренки брав участь у боях проти більшовиків, а після придушення повстання перебрався у ліси, де з іншими козаками продовжив підпільну боротьбу, – розповідає медвинець Іван Степанченко 1941 р.н., одружений на онуці повстанця. Достовірно відомо, що дмитренківці підтримали медвинських козаків у серпні 1920 р., коли у складі загону Мусія Шуляка відбили кінноту більшовиків біля садків «Круглик» («Кругляк») і «Хабні», та богуславського шляху. Можливо, Пилип Ігнатенко був у цьому загоні.  Хоч у 1920-х роках селянину вдалося уникнути більшовицької розправи, однак вона спіткала його 1933 року під час організованого совітами Голодомору.

Микита Федотович Кнюх (1888-1938) - учасник Медвинського повстання, у 1918 воював у лавах УНР. 

Онук Андрій Василенко розповідає, що "дід не пішов на сходку після якої відбулася страта повстанців у Ковтуному ліску. Коли зганяли людей на сходку, у двір заскочив верхи будьоновець з шаблею наголо, а у дворі був дід і старший син Іван, на той час шести років. Малий почав плакать з переляку, дід підхопив його на руки, той гад покрутився навколо них, закобинив і вилетів з двору. Дід до останнього не хотів вступати в коллгосп, викручувався як міг, за ,що устиг відсидіти рік у в'язниці. Забирали на страту радбандити його у квітні 1938-го, вночі, разом з іншими 23 мучениками. Востанне їх живими бачили на вокзалі у Білій Церкві під час погрузки у вагони. На той час дядьо Ваня якраз служив там і ще хтось із медвинців. І той товариш якраз був на вокзалі, прибіг у частину і розповів дядькові, а той побіг на вокзал, та вже не застав...".

Страчений у Києві (ймовірно, у Жовтневому палаці) 7 травня 1938 р., похований у Биківні. На цвинтарі дільниці "Зірка" у Медвині є символічна могила Микити Кнюха. 

Про останнього отамана Медвинського повстання, що виступав проти нової окупаційної влади в своєму містечку, пише Іван Дубинець:

“Під кінець зими 1922 року рештки повстанців об’єдналися у більшу групу під керівництвом Левченка, що згуртував біля себе близько 20 осіб. Такий групі було вже легше боротися від переслідувань, а то навіть нападати на міліцію.

Весною 1922 року між загоном Левченка  значно більшою групою міліції, яка тоді нараховувала близько 80 осіб, сталися бої в Гірчаковому лісі, в яких було забито більше десятка осіб з обох боків. Однієї ночі Левченко зі своїми товаришами напав на хату старшого міліціонера Романа Стукала, що проявляв найбільший сприт у переслідуванні повстанців. Хата була під залізним дахом, тому її не змогли запалити. Стукало дві години відбивався, поки не приспіла міліція. Левченко зі своїми товаришами відступив у ліс” (Дубинець І. Горить Медвин // Медвинське повстання. - Кам’янець-Подільський, 2014. - С. 49-50).

Загін отамана Левченка більшовики ліквідували влітку 1922 року. Отамана Левченка, як у кінці 1990-х розповідала його родичка Марія Хомівна Морозова (1920 р.н.), вбили в лузі біля Сарапучиного ставка в центрі Медвина. 

Останніх його повстанців зліквідував завербований “червоними” побратим, якого більшовики потім розстріляли в Богуславі. Старшого міліціонера Романа Стукала влітку 1924 року застрелив невідомий месник, коли той повертався з поля. 

Військовий квиток – одна з останніх речей, що належала хліборобу з Медвина Зоту Луценку (1896–1938), конфіскований незадовго до розстрілу. У радянському військовому квитку містяться скупі дані про освіту, соціальне походження та категорію військ, до яких він надається. Разом із тим, документ мовчить про сам військовий досвід 38-річного селянин, який, зрештою, і став вирішальним фактором, через який медвинець опинився у розстрільному списку НКВД.

На початку національно-визвольних змагань, очевидно, у 1918 р., Зот Луценко вступив до лав армії УНР, а в 1919–1922 рр. брав участь у Медвинському антибільшовицькому повстанні – спочатку у складі отамана Дмитра Цвітковського, колишнього сотника армії УНР, а потім – у групі останнього отамана медвинських повстанців Левченка: боровся проти більшовицької окупації від початку і до кінця. Після поразки Медвинської республіки був схоплений більшовиками і в 1923 р., разом із іншими повстанцями засуджений до розстрілу. Однак в останній момент вирок змінили на 10 років тюрми. Після звільнення Зот Васильович повернувся до Медвина, працював у колгоспі, однак йому недовго судилося бути на волі: 1937 р. його знову арештовують, щоб 25 квітня 1938 р. відібрати життя.

Знайдено ще одну символічну могилу учасника Медвинського антибільшовицького повстання, розстріляного совєтами під час Великого терору і таємно похованого в Биківнянському лісі поблизу Києва – Якова Івановича Марушевського. Знаходиться вона на Ригорівському цвинтарі у Медвині, поруч із могилами його рідних.

Із книги спогадів і свідчень «Медвинське повстання» (Коваль Р., Гогуля П. Медвинське повстання: Спогади. – Київ: Історичний клуб «Холодний Яр» ; Кам’янець-Подільський : Медобори – 2006, 2014. – С. 138-139.) дізнаємося про кількох повстанців із прізвищем Марушевський, а за архівів знаємо щонайменше про трьох, яких стратили в тюрмі НКВД 1938 року.

Справа № 56575 Фонду 263 Архіву Громадських об’єднань України розповідає про Якова Івановича Марушевського (1883-1938), унтер-офіцера армії Російської Імперії, від 1911 року – жандарма Варшавського вокзалу, учасника Медвинського антибільшовицького повстання у 1919–1920 роках, повстанця загону Дмитра Цвітковського, «середняка», батька трьох дітей.

Якова Марушевського заарештували 30 березня 1938 року, обвинувачуючи в участі у фіктивній “контрреволюційній повстанській організації”. Він мужньо витримав допити із застосуванням відомих в НКВД силових практик і винним себе не визнав. 

Разом із іншими медвинцями, колишніми учасниками Медвинського повстання - Василем Платоновичем Заваденком, Федором Мироновичем Василенком, Зотом Васильовичем Луценком, Андрієм Степановичем Ільченком його розстріляли пізно увечері 25 квітня 1938 року.

Справжній інтеліґент, освічений, чесний, вірний своїм принципам – таким був Захар Юхимович Миколенко (1893–1938), бандурист, учитель, учасник Медвинського антибільшовицького повстання 1919–1922 рр. Російсько-більшовицька загроза, що насувалася на рідне село Медвин на півдні Київщини, змусила його 100 років тому стати до лав повстанців і зі зброєю протистояти «червоній орді», аж поки не відновиться українська держава.

У часи Медвинського повстання одним із його очільників був відомий на всю Україну бандурист Антін Митяй, який лишив по собі цілу школу бандуристів. Очевидно, Захар Миколенко разом із другом Дмитром Салатою, були не тільки його козаками, а й учнями з гри на цьому дивовижному інструменті. Захар Юхимович сам змайстрував собі бандуру, любив грати і співати у колі родини, навчив цьому і власних доньок. Особливо, пригадує дочка Катерина, любив співати «Взяв би я бандуру». 

Родина Миколенків жила у Медвині на кутку «Миколія». Тут він разом із односельцями побудував семирічну школу, в якій згодом і працював. Любов до знань Захарові привила мама Олександра, яка навчила всіх своїх дітей грамоті. У домі було чимало книг – Захар Юхимович полюбляв читати.

Одягався зі смаком, по-міському, що неабияк розвінчувало імперські стереотипи про українських «селюків». Крім педагогічної і творчої праці займався ще й підприємницькою діяльністю:  у домашньому сараї зробив магазин. Часто їздив у Київ, за товаром, там здобув освіту бухгалтера.

За совітів, окрім школи, працював у Медвині рахівником в МТС, у медвинському сільському споживчому товаристві (завідував там складом). «Старші люди казали, був дуже чесним і принциповим. Жодної цукерки не візьме зі складу. На роботу ходив у вишитій сорочці», – розповідала онуці Оксані Карпенко бабуся.

Звичайно ж, комуністи не могли пробачити Захарові участь у повстанні проти них і згадали йому це під час Великого Терору. Ось що дочка Катерина пам’ятає від мами, Одарки Гнатівни, про останні зустрічі з чоловіком: «Як забрали Захара 5 березня 1938 року – сніг підтавав. Старші дочки були в Богуславі на навчанні в медучилищі. До них пішки з Медвина прийшла мама зі звісткою. Вони дали їй чаю і вклали в ліжко, бо від нервів вона ослабла. А самі пішли в тюрму. Батька зі зв’язаними позаду руками садовили в машину. Машина повна, люди стоять один біля одного, як худоба. Він перегнувся через борт і встиг крикнути їм: „Не кидайте школу!”  Через якийсь час Одарка їздила його провідувати у Білу Церкву у тюрму, то була остання зустріч. 5 квітня 1938 року був розстріляний. Місце поховання  – Биківня».

Дружина Одарка пережила Захара на 54 роки, померла у 1992-му у віці 97 років. Виховала п’ятеро дітей: Євдокію, Клавдію, Валентину, Катерину, Миколу. Потім, вже після реабілітації батька, дочка Катерина виходила мамі пенсію за батька.

У Медвині на цвинтарі у Миколії стоїть спільний із дружиною пам’ятник і символічна могила славному медвинському повстанцеві та інтеліґенту Захару Миколенку.

Матеріал базується на спогадах доньки Захара Миколенка Катерини, записаних її онукою Оксаною Карпенко.

Найвідомішим медвинським «просвітянином» був бандурист Антін Огійович Митяй (Петюх) (1886 – вересень 1921), ідеолог Медвинського повстання, пропагандист у повстанському загоні отамана Цвітковського. У медвинській «Просвіті» він організував музичний і драматичний гуртки та бібліотеку з українськими книжками.

Антін Огійович був відомий і далеко поза межами свого села, особливо серед вояків армії УНР. Сучасною мовою, він був одним із перших військових волонтерів, які підтримували українське військо під час війни з тодішніми російськими загарбниками – більшовиками і білогвардійцями. Їздив на бронепоїзді «Хортиця», а також із кінною батареєю Полку Чорних Запорожців (ім’я яких сьогодні носить 72 бригада Збройних Сил України), козаків «Запорізької Січі» отамана Юхима Божка. Як згадує його учень, бандурист Кость Місевич, Антін Митяй отримував листи-запрошення від українських вояків, в одному з них просили: «Батьку Кобзарю! Приїжджай до нас, бо заскучили ми за твоїми думами!» (Місевич К. Бандурист Антін Митяй // Медвинське повстання. – Кам’янець-Подільський, 2014. – С. 88).

З початком Медвинського антибільшовицького повстання Митяй повернувся в рідне село і очолив там пропагандистський відділ у штабі Отамана Цвітковського. «Промовою і грою на бандурі Антін Петюх підтримував у подоланих і стероризованих большевиками селянах волю до боротьби за національне визволення і ненависть до большевизму», – згадував очевидець подій Іван Дубинець (Дубина) у книзі «Горить Медвин»[1].

Загинув медвинський бандурист у вересні 1921 р. у бою з більшовиками, похований у с. Стара Буда на Черкащині. Та пісні, які виконував Антін Митяй для вояків УНР, а потім для медвинських повстанців – зокрема, думи «Про Марусю Богуславку», «Буря на Чорному морі», «Про Морозенка», «Про Нечая», «Про Богдана Хмельницкого», «Про смерть козака-бандуриста» – живуть. За принципом циклічності історії, дума «Про Морозенка» перегукується і з сучасними подіями – боями проти московитів за Савур-Могилу влітку 2014 р., в яких брали участь і медвинці.

[1] Дубинець І. Горить Медвин // Медвинське повстання. – Кам’янець-Подільський, 2014. – С. 45–46.

Григорій Ісайович Пирхавка (1883, с Ісайки – 13.09.1937) – очільник Медвинського повстання у 1919 р. Канівський повітовий комісар УНР, помічник Київського губернського комісара УНР, заступник міністра внутрішніх справ УНР, гласний Київської губернської народної ради, депутат Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії за списком УПСР. У 1900 р. вступив до Таращанської організації есерів, після чого заарештований і засланий до Сибіру. У 1906 р. повернувся в Україну, проживав у Богуславі. За революційну агітації у 1907 р. заарештований і засланий до Вологодської губернії. Через заборону повертатися йому до України, у 1909 р. після закінчення ув’язнення живе в Іркутську, тут працює юристом, засновує український літературно-музичний гурток «Громада». У 1917 р. повертається до Києва, стає делегатом Другого військового з’їзду в Києві, вступає до Української партії соціалістів-революціонерів. У 1918 бере участь в організації Таращанського повстання проти Скоропадського, за що потрапляє до Канівської в’язниці, звідки його звільняють повстанці. У квітні 1919 р. разом із медвинцем, прапощиком Коломійцем організовує Медвинське антибільшовицьке повстання. Зимою 1919-1920 рр. – помічних Київського губернського комісара УНР. У 1920 – заступник міністра внутрішніх справ УНР. Після поразки УНР опиняється в Ченстоховському таборі в Польщі, а потім у Празі, де у 1922-1925 стає членом керівницва Закордонного комітету Української партії есерів. Один з організаторів Українського селянського союзу в Празі, голова Спілки-читальні Т.Г. Шевченка. 1928 р. повертається з Праги до Харкова, працює юристом, викладає на державних курсах. Вперше заарештований 30.12.1930, вдруге – 28.09.1933. у звинуваченні, що є «чеським агентом». 23.02.1934 засуджений до 10 років позбавлення волі, відбуває покарання в Охтирському відділі СИБЛАГУ НКВД. 31.08.1937 засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний.

ПИРХАВКА Яків Степанович (1899, с. Ісайки – 17.11. 1937, м. Київ) – племінник очільника Медвинського повстання у 1919 р. Григорія Пирхавки, якого «переховував у себе на квартирі». Учасник антибільшовицького повстання 1919 р. в с. Ісайки, «зі зброєю в руках разом з іншими повстанцями брав участь у поході на Богуслав Київської області для боротьби з соввладою». Розстріляний. Похований у Биківні.

Трійка НКВД у складі замначальника УНКВД Київської області ст. лейтенанта держбезпеки Шапіро, секретаря Київського обкому КП(б)У Костенка, воєнного прокурора Гомерова і Начальника 8 відділу УГБ КОУ НКВД Альтзіцера 17 квітня 1938 р. засудила медвинця Микиту Олександровича Плаксуна (1898 р.н.), учасника «Медвинського антирадянського повстання», «учасника політбанди Цвітковського» до розстрілу[1]. До того часу він знаходився у в'язниці м. Біла Церква.

Крім стандартного звинувачення «за контрреволюційну діяльність»,  Плаксуну закидали «поширення провокаційних чуток про погане життя селян в СРСР» 1932 р. – тобто в часи Голодомору. 25 квітня 1938 р. цей вирок виконали. Про це свідчить запис у книзі актів виконання вироків, підписи енкаведистів Воробйова та Алтзіцера під реченням «Смерть розстріляних констатували» та наведений червоним олівцем мінус навпроти прізвища убитого. Разом із Микитою Плаксуном у той день розстріляли ще 28 українців.

Під час сталінського Великого терору саме медвинське походження могло стати для чоловіка віком після 35 фатальним, адже він міг бути потенційним учасником Медвинського антибільшовицького повстання. Одним із таких жертв сталінізму став медвинець, учитель Платон Трифонович Салата (18.11.1899 – 8.05.1938) (Справа № 57967. – Фонд 263. – Центральний державний архів громадських об’єднань).

Щоб виконати від час Великого терору планові знищення начебто неблагонадійних людей, гебісти заарештовували «підозрюваного» у «воєнно-троцькістському заговорі», вибивали з нього потрібне число «ворогів народу», а потім з кожним із них повторювали те саме. Більшість розстрілювали. Платона Салату працівникам КГБ страшного 1937-го назвав Григорій Рябоконь, давній знайомий медвинця у чиновницьких справах. Невдовзі після вибитого зізнання Рябоконя стратили.

Обов’язковим пунктом під час допиту Платона Салати була участь в Медвинському повстанні. Свою участь він заперечував, мовляв, це не я, а мій рідний брат служив у загоні отамана Цвітковського і спілкувався із бандуристом Антіном Митяєм. Це могло бути правдою, якщо, за його свідченнями, у 1919–1920 рр. Платон Трифонович був військовим комісаром Жаботинської волості на півдні сучасної Черкащини. Андрія Салату серед репресованих не ми знайшли, очевидно, йому вдалося уникнути розправи, переїхавши і «загубившись» на Донбасі, як це часто робили колишні «амністовані» повстанці, зокрема, батько відомого українського режисера Володимира Денисенка.

Колишнього волосного старшину Медвина – батька братів Салат розкуркулили у 1929-му за 1-ю категорією (покаранням для якої мали бути табори чи смертна кара), тож у всіх справах КГБ Платон Трифонович підозріло значився як «сын кулака». Те, що дружина Платона Салати була дочкою попа, також дорівнювало неблагонадійності.

Однак невдовзі Платон Салата  і сам викупив батьківську «провину», бравши участь у подібних розкуркуленнях, та наскільки затято, що совєти засудили його у 1931-му на два роки тюрми за «перекручування класової лінії» – себто дискретидацію совєцького керівництва своєю діяльністю.

Останнє своє десятиліття Платон Трифонович працював вчителем у сільських школах, виховував чотирьох дітей. 8 грудня 1937 р. у його хату в селі Слобода Кагарлицького району стукають енкаведисти і забирають під слідство – спочатку в районне відділення, потім у Білу Церкву і насамкінець – у Київ. При затриманні вилучають (чи то підкидають) «23 примірники забороненої літератури».

Своєї участі в антисовєцькій троцькістській організації Салата під час допитів не визнав, нікого зі свого кола знайомих не назвав. 8 травня 1938 р. його розстріляли за вироком трійки УНКВД Київської област за ст. 54-10, 54-11 КК УССР.

Органи згадали про Платона Салату знову, коли на початку 1969 р. донька Салати, Ольга Яркіна прислала з Донецька листа, в якому просила КГБ повідомити про долю батька.

Після перерозляду справи, 6 серпня 1969 р., рішенням Київського обласного суду, Платон Салата реабілітований посмертно.

У серпні 1920 р. повстанський комітет Медвинської самостійної республіки очолював учитель, сотник Хома Лебідь, справжнє прізвище – Сидоренко (6 жовтня 1893 - 24 липня 1956). Після того, як 5 серпня більшовики оголосили про мобілізацію, запровадження високого продовольчого податку та боротьбу з «петлюрівщиною», отаман Лебідь дав наказ заарештувати всіх комуністів, оголосив воєнний стан у селі та почав підготовку повстання. Разом із загонами отамана Цвітковського, групою Мусія Шуляка, медвинці тримали оборону села, аж доки 27 серпня на допомогу більшовикам не підійшли частини регулярної армії на чолі з Будьоним. Після більшовицької розправи над Медвином 1921 р. Хома Лебідь емігрував до Польщі, а його керівничу роль перейняв Дмитро Цвітковський, який об’єднав медвинський загін зі звенигородським і продовжив боротьбу у підпіллі. Перед переходом кордону Хома мусив залишити свого трирічного сина Миколу, який в дорозі обморозив ноги, у батьків дружини в Дунаївцях. Як розповідає онука Хоми Дмитровича, Тетяна Ткач, Сидоренки планували повернутися по свого первістка, сподіваючись, що совєтська окупація України триватиме недовго, однак зустрітися їм не судилося. Микола усе життя прожив із тавром «сина ворога народу». Молодший брат Хоми, повстанець і вчитель Микита Сидоренко того ж, 1921 р. здався під більшовицьку «амністію», однак совєтська влада не змогла простити йому «петлюрівського» минулого і разом з багатьма іншими медвинськими повстанцями розстріляла у 1938р.

 Як розповідає онук Хоми Лебедя і син його доньки Олени, Філіп Балларіні-Сидоренко, у період із 1922 по 1924 рр. пара Сидоренко прибула до Франції після перебування в транзитному таборі. Тут відбулася дещо анекдотична ситуація: «Після його приїзду до Франції потрібно було відновити документи про посвідчення особи. Оскільки держави України більше існувало, держслужбовець хотів вказати в паспорті Хоми російську національність, що розлютило мого діда і він відмовився. Ось так усе життя він мав паспорт для осіб без громадянства („паспорт Нансена”). Коли ж чиновник запитав у нього про особу матері, Хома відразу не зрозумів, про що йдеться, бо ще не розмовляв французькою, а коли втямив, що реєстратор запитує, вигукнув: „Ах, мати!”. Так чиновник і записав ім’я моєї прабабусі як „Mati”… Спочатку після приїзду до Франції Хома Сидоренко продовжував досить інтенсивну громадсько-політичну діяльність, регулярно приймаючи в своєму будинку емігрантів з УНР. Та після вбивства в Парижі Симона Петлюри Хома Сидоренко почав хвилюватися за своє життя, а також за життя членів його сім'ї», – розповідає Філіп Балларіні-Сидоренко. Разом з тим, він протягом усього життя тримав міцні зв’язки із французькою діаспорою українців. Хома мав гарний голос, брав участь у хорі українських емігрантів та керував ним.

Хома Дмитрович знайшов роботу на фабриці Вільрю-Мішевіль. У 1935 р. сім'я Сидоренків переїхала до містечка Сольн, за 13 км. звідти, де Хома працював при доменній печі. У Франції в родині Сидоренків народилося четверо дітей. Там він помер у 1956 р. Хома та Олена Сидоренки поховані на кладовищі Сольна.

Микола Платонович Слуцький народився 13 грудня 1902 р. у Канівському повіті, за офіційною версією — в Каневі, але, можливо, і в Медвині. Був молодшим сином священика Платона Крисантійовича і Надії Кирияківни. Під час Першої світової старший брат Платон отримав військові знання, які знадобилися потім в 1919 р. в армії УНР. Платон Слуцький мав неабиякий акторський хист — грав у виставах театральної трупи Садовського. А Микола мав гарний голос, який одного разу і врятує йому життя. У 1920-му, в розпал Медвинського антибільшовицького повстання, старший, Платон, вже перейшов на бік більшовиків, а молодший навпаки — влився в загін уенерівського офіцера Цвітковського, який вів боротьбу проти більшовиків на Канівщині, Звенигородщині, Уманщині. У листопаді 1920 р. старший брат Платон приїздить додому, навідати рідних, та одного пізнього вечора до його хати навідується отаман Цвітковський із побратимами, зокрема, й братом Миколою. Повстанці радять тодішньому совєтському комісару з продрозверстки вшиватися з села, доки живий. Платон негайно доповідає про цей візит начальству, а те, замість взятися за «бандитів», кидає до карцеру самого Платона як їхнього спільника.

Платон Слуцький тієї ж ночі втікає з-під варти і долучається до загону Цвітковського, стає його особистим ад’ютантом, але через два тижнів повстанці будуть розбиті кіннотою Котовського. Попереду — важка і голодна зима в лісі, а з нею — пронирлива робота совєтських агентів, які по одному «обробляють» повстанців, спонукаючи їх здатися під «амнестію».

Влітку 1921 р. Цвітковський, втративши надію на відновлення Української Народної Республіки, зі своїми півторма десятками козаків, серед яких і брати Слуцькі, здається совітській владі. Платона разом із повстанцями керівного складу загону через кілька місяців везуть до Харкова. Невдовзі на них чекатиме розправа, а про Миколу стане відомо тільки згодом, та ще і як...

Після амністії він вирушає до Києва, де співає в хоровій капелі «Думка», навчається в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка в артистки опери Олени Муравйової, очевидно, там і знайомиться з майбутньою дружиною — оперною співачкою Зоєю Гайдай (1902–1965). Під час виступу хорової капели в Москві, його помітив і запросив до своєї оперної студії в Москві Костянтин Станіславський і відразу ж довірив йому роль Ленського в «Євгенії Онєгіні». Саме в Москві ми більше ніколи не почуємо про Миколу Слуцького — тут він змінює прізвище на «Платонов».

65-річний Микола Платонович переживе Великий терор, коли більшість не знищених до того совєтською владою колишніх «пєтлюровскіх бандітов» буде розстріляно, і помре своєю смертю — 8 жовтня 1968 р. в Новосибірську.

На обкладинці справи НКВД Платона Слуцького – учасника антибільшовицького загону отамана Дмитра Цвітковського, Медвинського повстання 1919–1922 рр. – ледь помітні краплі крові. Хто зна, як «органи» видобували зі свого бранця інформацію, однак їхні матеріали – чи не найповніше джерело відомостей, яке ми сьогодні маємо про особистого адьютанта Цвітковського.

Народився Платон Слуцький 24 квітня 1893 р. у родині Платона Хрисантовича та Надії Кирилівни, мав молодших на 10 років братів Миколу та Василя і найменшу сестру Марію. Батько був священиком Успенської церкви у Медвині. Під час свого нальоту більшовики уб’ють його, а храм спалять.

Будучи сином попа, Платон Платонович закінчує 4 класи духовної семінарії і шість років Київського духовного училища.

У 1913–1914 рр. Платон Слуцький-молодший – актор української трупи Садовського у Києві.

У 1914 р. потрапляє у Першу світову війну, 27 квітня 1916 р. опиняється у полоні австрійців і повертається звідти аж у грудні 1918 р. 

У січні-травні 1919 р. служить в армії УНР, квартирмейстер у Січових Стрільців (відповідає за забезпечення армії житлом).

Потім повертається до трупи Садовського, але у Кам’янці-Подільському потрапляє до польського полону, втікає звідти через 15 днів, дістається до Проскурова, знову приєднується до театральної трупи і відправляється з нею до Миколаєва. Після того, як Миколаїв захопили більшовики, Слуцький вступає до Червоної армії. Спочатку його, як того, що має військовий досвід, призначають командиром взводу, а потім – командиром зведеного загону «із боротьби з бандитизмом та контрреволюцією» при Миколаївському Губвійськоматі. Тоді Слуцький вступає до партії КП(б)У. «Більшовицький» період життя Платона Слуцького припадає на лютий – листопад 1920 року.

Якось у вересні 1920-го командування відряджає Платона Платоновича до Києва, щоб отримати ветеринарні медикаменти. По дорозі назад Слуцький вирішує на кілька днів заїхати додому в Медвин. Тоді село стояло в згарищах після розправи будьонівців, під загрозою було життя його родини, особливо брата Миколи, який був активним повстанцем та поборником незалежної України. У 1921-му, на допиті у слідчій в'язниці ВЧК у Харкові, Слуцький коротко констатуватиме: «Приїхавши додому, я нікого не застав удома з огляду на те, що село, в якому я живу, повстало проти соввлади і мій менший брат, 18 років, також був ними мобілізований. Побачивши таку картину, я поїхав у повітове місто для того, щоб попередити повітову владу, що я служу в Червоній армії і щоб зупинити гоніння на рідних» (с. 9–10, тут і далі цитуються матеріали справи Платона Слуцького № 54128. – Фонд 263. – Центральний державний архів громадських об’єднань України (якщо не вказано інше).

У Корсуні, який у 1920-му був повітовим містом, його призначили адьютантом при місцевому комісаріаті, через місяць перевели до Медвинської волості працювати «агентом з розверстки» (с. 10).

Пізньої осені 1920-го, вже після розправи над цивільними 80-ма медвинцями, яка відбулася 13 жовтня 1920 р., через Медвин проходив загін Цвітковського. 10 повстанців разом із братом Миколою Слуцьким, завітали до Платонової хати і попередили «агента з розверстки», що ніякої розверстки не буде, а для нього буде краще, якщо він залишить Медвин. Платон Слуцький негайно їде з Медвина, щоб доповісти совєтським «органам» про свою зустріч із повстанцями, а ті «віддячують» – заарештовують його, звинувачуючи у «зв'язках із бандою» та «контрреволюційній діяльності».

Так закінчилася служба Слуцького більшовикам. Поки совіти відправляють у Медвин новий «загін із боротьби з бандитизмом», Платон Платонович наступного ж ранку тікає з-під варти, прибуває у розташування Цвітковського, «зливає» всю потрібну йому інфорамцію, долучається до його загону та провадить боротьбу проти «червоних» у Канівському, Таращанському і Звенигородському повітах. Був початок листопада 1920 р.

Через 20 днів загін Цвітковського потрапить в сутичку з більшовицькою дивізією Котовського, буде розбитий і від нього залишиться 50 вершників на чолі з отаманом, які перезимовують в лісах, головно, у Пехівському лісі. Зима припадає нелегка: обтяжені високим продподатком та застрашені більшовицькою розправою, селяни вже не можуть так добре підтримувати повстанців продуктами. У цей час у самого отамана закрадаються сумніви, чи не марна їхня боротьба. Тим часом більшовики оголошують амністію та обіцяють недоторканість і свободу всім тим повстанцям, які складать зброю і більше не чинитимуть опір совітській владі. Чимало повстанців по всій Україні піддаються на ці обіцянки. До літа «цвітковців» лишається біля 30-ти.

У кінці липня 1921 р. до загону Цвітковського прибуває колишній його учасник, амністований вже Григорій Мораховський і спонукає здатися більшовикам і їх. Совіти діють і через інших «амністованих», які пишуть отаману листи, змальовуючи в них чудове життя після амністії, як і недоцільність «братовбивчої» боротьби. 29 липня 1931 р. половина повстанців на чолі із Цвітковським здається. Більшовики видають їм документи та змушують схиляти до амністії й інших побратимів, однак амністовані «цвітковці» не виправдовують сподівань совітів, і ті, запідозривши у підготовці операції проти них, відправляють колишніх повстанців спочатку до Києва, потім до ВУЧК у Харків, де 2 вересня 1921 р. заарештовують і кидають за ґрати.

І Слуцький, і сам отаман, і Мораховський з Бойком, які вмовляли Цвітковського здатися й опинилися тепер в одній камері, й інші побратими розуміють, що їм навряд чи вдасться уникнути розправи. Та все ж відтягують час, пишуть до начальника ВУЧК листи, запевняючи у щирості свого «навернення». Наприкінці одного з допитів Слуцький просить дозволити йому «викупити свою провину» і «виїхати за межі Совіцької України», щоб «служити в рядах Червоної армії», «якщо можливо, на одному з кордонів РСФСР, за виключенням румунського і польського» (с. 11). Десь тоді, мабуть, і з’явилися червоні плями на обкладинці його справи.

Далі сліди амністованих козаків Цвітковського губляться. Можливо, їх, разом з отаманом, показово розстріляли у 1923-му в Умані, проте жодних відомостей про долю повстанців їх рідні не отримували.

Якось колишньому генералу-хорунжому військ УНР, Юрію Тютюннику, який перейшов на бік совітів, у січні 1927 р. прийшов лист від батька повстанця Григорія Мораховського:

«Шановний громадянине!

Пробачте, що Вас турбую, але суть самої справи мене примушує.

Мій син, Грицько Мораховський, був у армії Петлюри під час громадянської війни. В 1920 році перебував у загоні Цвітковського. 1921 р[оку] по амністії його разом з Цвітковським було викликано до Київа, а потім до Харкова. З того часу вже пройшло п’ять з лишнім років і я не маю ніяких відомостей про нього, не знаю, де він. Не діставши ніде ніякої поради, яким чином довідатись про сина, я звертаюсь до Вас з великим проханням, за порадою, куди мені звертатись, або яким чином довідатись про участь мого сина.

Прохає грома[дянин] с[ела] Теремок Шполянського району Черкаської округи, Петро Мораховський» (ГДА СЗР України. – Ф. 11012. – Т. 35. – Арк. 274–274 зв.)

Через три роки, 20 жовтня 1930 р. Юрія Тютюнника совіти також розстріляють. Як подібна доля тих, хто повірив і здався окупантам.

ХИЖНЯК Мусій Якович (?, м-ко Медвин – ?). У 1915 р. вступив до Черкаської вчительської семінарії. У 1918 р. – вояк армії УНР, артилерист. Учасник Медвинського повстання та загону отамана Цвітковського.  Вчителював у с. Софійка. У 1929 р. засуджений до трьох років таборів на півночі СССР. Під час Другої світової війни, за свідченням Г. Юрченка, примкнув до партизанської групи українського націоналіста І. Сарапуки.

«Сам он средняго роста, средней полноты, лицо круглое, смуглое, нос прямой, усы подстригает по-английски, волосы черные, курчавые, глаза карие, походка ленивая, вперевалочку, взгляд пронизывающий и не скоро забывающийся, бороду бреет, лицо нервное подвижное, при разговоре слегка передергивающееся, губы при разговоре как-то расширяются в стороны и несколько растягивает слова. Очень энергичный, дельный, с хорошей военной практикой, никогда, в самые критические минуты не теряющийся и находящий всегда выход из создавшегося положения, спокойный в высшей степени, дерзкий до крайности. В полку был одним из лучших старшин. Пользуется любовью своих подчиненных, прост в общении. Сам он офицер мирнаго времени выпуска 1914 года. Ему 29–30 лет. Любит хорошо одеваться» (с. 63, тут і далі цитуються матеріали справи № 54122 (Цвітоковський Д.В.). – Фонд 263. – Центральний архів громадських об’єднань України), – так 25 червня 1921 року, за місяць до совєтської «амністії», більшовицький агент «Гарібальді» описував отамана Дмитра Цвітковського – офіцера армії УНР, легендарного ватажка антибільшовицьких повстань у Звенигородському, Канівському, Таращанському та Уманському повітах.

 26 жовтня 1892 року народився Дмитро Васильович Цвітковський, старший син церковного псаломника (документи ЧК містять також версії, що Дмитро Цвітковський – син київського нотаріуса, однак початкова його духовна освіта вказує на те, що й його батько, Василь Цвітковський, скоріш за все, мав стосунок до церковного ремесла) з містечка Городище на Полтавщині.

1912-го закінчив чотири класи Полтавської духовної семінарії і вступив до Єлисаветградського юнкерського училища, обравши між професією священика і військового другу, ставши офіцером-кавалеристом. Бере участь у Першій світовій війні.

У 1917-му, командуючи Волинським полком армії Російської імперії (де служив перед тим у взірцевому підрозділі – лейб-гвардії), опиняється аж у Виборзі. Саме тоді відбувається Лютнева революція, російський цар зрікається престолу, розпадається імперія, формується українська держава. Від української громади Цвітковського делегують до Києва на Другий Всеукраїнський з'їзд, де він стає членом Генерального секретаріату Центральної Ради.

У кінці 1917-го у Невелі українізовує 17-й корпус «царської» армії, з українськими вояками вертається до Києва і вступає до І-го Гайдамацького кінного полку армії УНР імені Костя Гордієнка.

1918-го бере участь в організації повстань проти Гетьмана Скоропадського.

У грудні 1919 – на початку 1920-го брав участь у Першому зимовому поході, воював проти білогвардійців. Під час відступу українських частин на Одеський фронт, полк Цвітковського скеровують до Умані.

1920-го в Умані сходиться з отаманом Волохом, вступає до його партії боротьбистів з комуністичним ухилом і  переходить на бік «червоних», у 60-ту стрілецьку дивізію. Та невдовзі лишає «товаріщей» і в другій половині 1920-го – вже керівник антибільшовицьких повстань і разом із отаманом Холодного Яру Петром Дерещуком, отаманами Андрієм Гулим-Гуленком та Семеном Гризлом. У Звенигородському повіті до загону Цвітковського зголошується біля 15000 селян, них український офіцер формує 3000-не військо, яке, маючи 500 шабель і кулемети, веде бої проти «червоної» кінної армії Котовського.

У листопаді 1920 р. під с. Шаулиха на Черкащині більшовики розбивають загін Цвітковського. Отаман з побратимами переховується, перезимовує в лісі. Вирішує боротися далі, бо, як потім доводив один із повстанців Цвітковського, Панас Власюк, «Ми можем перейти кордон, але не хтіли, бо знаємо що зробимо більше, як зробили б за кордоном» (с. 20).

У березні-квітні 1921 р. Цвітковський зі своїм загоном прибуває до Медвина й очолює там спільно з бандуристом Антіном Митяєм антибільшовицьке підпілля. З ядром у 30–50 повстанців кошмарять червоних, перевдягаються в будьонівський однострій і зненацька нападають то в одному, то в іншому населеному пункті. «Цвітковці» разом із повстанцями Холодного Яру планують створити спільний протибільшовицький фронт, сподіваються на підтримку армії УНР (яка в той час перебуває в інтернованих таборах), аби прогнати «товаріщей» і відновити по всій Україні свою державу. Однак шанси перемогти «червоних» окупантів усе зменшуються.

На початку літа 1921 р. до Цвітковського приходить лист від колишнього військового побратима Бойка, завербованого комуністами, де той вмовляє отамана здатися. ЧК розраховує, що з допомогою амністії «возможно будет ликвидировать бандитизм в самом упорном его пункте Медвине» (с.15).

29 липня 1921 року Цвітковський разом зі своїми 13-ма козаками прибуває в містечко Виноград неподалік Лисянки (Іван Дубинець у книжці «Горить Медвин» пише про те, що амністія відбулася в Медвині, однак документ ЧК з переліком амністованих повстанців Цвітковського (с. 5 справи Цвітковського) свідчать на користь Винограда). Решта перебувають у «столиці» Цвітковського – Пехівському лісі неподалік с. Ризине. Цвітковський із повстанцями здає зброю, віддає коней, – совіти, зі свого боку, видають їм документи, які підтверджують, що їхня влада припиняє їх переслідувати. Повстанцям дозволяють навідатися додому, та через деякий час сексот Петренко доповідає, що амністовані, «разъехавшись по домам, занялись своей прежней работой, … хотят подготовить новое восстание. Каждый сотрудник банды Цветковскаго где бы то он не находился обязательно должен „навербувати таємним чином кільканадцять козаків, які у випадку потреби повинні бути готові'” (…). Каждый из них знает, где спрятано оружие – а оно спрятано в нескольких местах – в любое время может снабдить любое количество людей» (с. 21).

У серпні 1921 року, за домовленістю із совітами, Цвітковський їздить Таращанським і Канівським повітами, закликаючи повстанців до «амнестії»: «Шановне козацтво… Нічого бояться, нічого не вірить. Над усим прошлим радянська влада ставить хрест і кличе нас до нового братерського життя…» (с. 19), – йдеться в написаній від імені отамана відозві. Однак, не принісши окупантам очікуваних результатів, Дмитра Васильовича з іншими «амністованими» відправляють для дачі свідчень у Київ, потім до ВУЧК у Харків.

2 вересня 1921 р. їх заарештовують і кидають до харківського підвалу. Цвітковський із побратимами намагаються відтягнути час та уникнути розправи. Пишуть зі своєї камери № 5 начальнику ВУЧК Євдокімову: наполягають на особистій зустрічі з ним, запевняють у щирості свого навернення і висловлюють сумніви у справжності «амнестії».

Далі сліди отамана губляться. «Вся жизнь Цветковского, начиная с совершенного его возраста, изобилует контрреволюционными проделками… Явившийся Цветковский не дал ценных показаний в смысле всестороннего освещения банд и не сделал ничего в смысле склонения банд к сдаче на сторону советской власти (…). Элемент весьма вредный и неисправимый» (с. 62) – завершує характеристику отамана слідчий.

Символічна могила відважного учасника Медвинського антибільшовицького повстання, матроса Мусія Шуляка (1890-1943?) знаходиться на одному із цвинтарів Медвина, розташованому на вул. Шевченка, неподалік від Стовпового шляху, що веде до Лисянки. 

Коли після кількаденного бою за Медвин 28 серпня 1920 р. більшовики відчули свою перевагу і почали масований наступ на село, в останній момент на допомогу прийшов Мусій Шуляк із загоном із 25 селян, який він зібрав у сусідніх селах Гута і Дмитренки. Об’єднавшись із медвинцями, козаки відтіснили більшовицьку кінноту, що переважала у кілька разів, до села Дібрівка. 

Після придушення Медвинського антибільшовицького повстання про долю Мусія Шуляка мало що відомо. Йому судилося дожити до Великого терору, і 1937-го потрапити в руки НКВД і зникнути після вироку - заслання до таборів - зникнути. 

Мусію Шуляку поставили пам'ятник разом із дружиною Варкою Іванівною, яка померла 1979 року. Ще через десять років його реабілітували.

Серед репресованих і розстріляних 1937 року медвинців – фотограф Сава Яременко (1883–1937), чиї світлини 1920–30-х років ще й досі зберігаються в багатьох родинних альбомах. Разом з дружиною Сосанною він тримав фотоательє, кравецьку майстерню, а під час Медвинського повстання в його домі збиралися на ради керівники повстання.

Сторінки його життя відкриває слідча справа, що містить численні свідчення односельців.

«Яременко, хоч і був малограмотним, проте хитрим чоловіком, вміло жив. 1920 року, в період Медвинського повстання проти радянської влади, Яременко Сава сам безпосередньої участі в повстанні не брав, але до нього сходилися ватажки повстання, бували в нього і він був у курсі всіх справ повстанців. У роки колективізації Яременко нічого не робив, сам до колгоспу не вступав, працював тільки у своєму господарстві і у фотографії… Стосовного того, що у Яременка Сави в період Медвинського повстання збиралися ватажками повстання, то мені відомо про це, тому що я сам брав участь у повстанні, як і інші особи, проте сам я разом з ватажками повстання у Яременка не був… Я працював у нього батраком – він платив мені 12 рублів у місяць і його харчування… Перед арештом у 1937 році Яременко тримав фотографію, приміщення для фотографії він побудував ще в ті роки, коли я в нього працював. Коли я працював у Яременка, робочий день у нього обмеженим не був, працювали з раннього ранку до пізнього вечора, там же в нього й жили. Яременко часто влаштовував у своєму домі вечірки з випивками, на цих вечірках у нього бували ті, хто краще й заможніше жив» – свідчить Пилип Євтухович Денисенко, 1896 р.н. (тут і далі – переклад з російської, ЦДАГО, фонд 263, опис 1, справа 62976ФП, с. 275–283).

«Одного разу я особисто почув, як під час однієї випивки у Яременка вони співали націоналістичну пісню «Ще не вмерла Україна. Вище я сказав, що Яременко Сава і Яременко Гнат були противниками заходів, які проводила радянська влада. Це підтверджується тим, що Яременко Гнат категорично відмовився вступати до колгоспу, Яременко Сава був проти контрактації фруктів та овочів. Я особисто приходив до нього з цим питанням, але він мені заявив, щоб я більше до нього не приходив, бо він продавати фрукти зі свого саду державі не буде» (там же, с. 294–295).

Слідчих дуже зацікавив епізод із виконанням гімну України в Сави Яременка вдома. Опитавши низку свідків на предмет того, що чоловік говорив про совєтську владу, вони назбирали нового компромату і використали його при винесенні вироку. Якщо Сава Яременко дійсно говорив так і ці слова не були вигадкою застрашених свідків чи слідчого НКВД, то він просто передбачав майбутнє:

«В 1933 році Яременко щодо існування радянської влади говорив: «Усіляка влада не вічна і не може бути вічною, бо якщо змінювалися влади, то і радянська влада не вічна. Прийде час, що й комуністів не буде, їх виженуть» (там же, с. 182).

«В 1935 році щодо будівництва соціалізму в нашій країні Яременко був контрреволюційно налаштований і при цьому говорив: «До біса мені соціалізм, коли він робиться тільки для того, щоб забрати, а не дати. Не може бути такого явища, щоб не було нічого власного. Якщо не буде землі у селянина, то й хліба їсти не будемо» (там же, с. 182).

«За показами Одуда, Яременко явно виражав націоналістичні настрої, виступав за відділення України від СРСР: «Хліб весь із колгоспів вивозять державі, а колгоспники лишаються без хліба, в Україні керують не робітники й селяни, Українська республіка залежна від Росії і є ніби колонією російською, звідки вивозять тільки багатство» (там же, с. 182).

«В 1935 році Яременко підбивав робочих МТС у зв’язку з затримкою зарплати на страйк, при цьому казав: «Коли б ми всі робітники застрайкували, тоді б їм було совісно в газетах писати, бо страйкують тільки за кордоном» (там же, с. 182).

«Під час обговорення проєкту нової Конституції стосовно вільного виходу з СРСР, Яременко висловив незадоволення керівниками українського керівництва і виявив тенденції відокремлення України від СРСР: «Україна має право відділитися от СРСР і стати незалежною республікою. Це залежить від керівників української республіки. Якби в уряді були українців, то були би певні, а то в лиш один з України, а інші прислані з Росії, і тому справа трудна. Та вона якось сама стане зміна в уряді, а наш брат буде підтримувати» (там же, с.182, до речі, у цьому місці слідчої справи «Україна» надрукована з маленької літери, а «Росія» – з великої»).

«За показами свідка Заєнка, Яременко щодо справ у колгоспі висловлювався: «Труд пропадає даром, колгоспники працюють день і ніч, а ходять без штанів, голодні. Цікаво було б одягти в брудні штани і тримати голодними тих, хто трубить колгоспникам про соціалізм і на шиї колгоспника живе, що би він тоді сказав. Совєтська влада в Україні, ця жахлива експлуатація – попи обіцяли царство на небі, а совєтська влада обіцяє краще життя біднякам колись там, а сама живе на всю ширину. Де совість комуністів, які довели народ до такого положення?» (там же, с. 183).

Сам Сава Яременко винним себе не визнав і відмовився свідчити проти себе. Його засудили до страти і виконали цей вирок 23 вересня 1937 року.