Історія

Під кінець Першої світової війни та після краху Російської імперії в українців з’явився шанс отримати власну державу і вони ним скористалися – на мапі світу з’явилася Українська Народна Республіка. Медвинці позитивно сприйняли такі політичні зміни й у своїй більшості підтримали ідею самостійної України. Немало з них стали до лав регулярної армії УНР. Після припинення повноважень гетьмана Скоропадського Медвин опинився під владою Директорії, однак коли взимку війська Червоної армії взялися за окупацію Наддніпрянщини, селяни вирішили самотужки боронити від них свою землю, аж доки на підмогу не прийде військо Петлюри.

У квітні 1919 р. мешканці Медвина, Ісайок та сусідних сіл розпочали Медвинське антибільшовицьке повстання, яке очолив державний діяч УНР Григорій Пирхавка та офіцер Коломієць. На той час повстанці мали 900 багнетів, 72 старшин і 40 кулеметів (Левченко Б. Про минувшину Медвина // Медвинські скрижалі: Історико-публіцистична збірка / Укладачі П.Б. Гогуля, А.М. Листопад. – Миронівка, 2011. – С. 123). Повстанцям вдалося вигнати більшовиків не тільки зі своїх сіл, а й із волосного центру Богуслава, який звільнили вже 6 квітня, ліквідувавши при цьому 50 червоноармійців, і до середини травня відновили там українську владу (Центральное бюро связи и информации при Наркомвоен Украины. – Сводка № 2 (18– 26 апреля 1919). – С. 2). Повстанці успішно боронилися не тільки від більшовиків, а й від білогвардійців.

У проголошеній повстанцями Медвинській республіці розвивалося господарське і культурне життя – селяни отримали землю для вільного господарювання, у Медвині діяло товариство «Просвіта», при якому його очільник, відомий на всю Україну бандурист Антін Митяй (по-вуличному Петюх) створив співочий і драматичний гуртки, укомплектував українську бібліотеку.

Майже півтори роки більшовики намагалися захопити Медвинську республіку і остаточно встановити тут свою владу. 18 серпня (5 серпня – за старим стилем) 1920 р. в село приїхала делегація від комуністів і на загальних зборах оголосила вимоги з Москви – мобілізація до «червоного» війська чоловіків 1899 року народження, сплата надзвичайно високого продовольчого податку, росіянізація населення і боротьба з «петлюрівщиною», себто лояльністю до УНР (Дубинець І. Горить Медвин // Коваль Р., Гогуля П. Медвинське повстання: Спогади. – К., 2014. – С. 26).

Знаючи, що невдовзі в село приїде більшовицький загін і розпочне каральну акцію за невиконання вимог, медвинці вирішують активізувати повстання, отаманом обирають Хому Сидоренка (по-вуличному Лебедя), начальником штабу – Миколу Василенка, а керівником пропаганди – Антіна Митяя. Підсилює повстанців загін звенигородського отамана Дмитра Цвітковського. Ведуться перемовини з холодноярівцями. 19 серпня (6 серпня – за старим стилем) повстанці беруть у полон приїжджих комуністів і розстрілюють. Через три дні до Медвина прибуває невеликий більшовицький загін, якому медвинці швидко дають відсіч. Після цього ще два тижні невеликі оперативні групи більшовиків намагаються взяти село, однак після низки поразок, інформація про які дійшла до Москви, Троцький скеровує для придушення повстання цілу дивізію на чолі з Будьонним. На третій день запеклих боїв, 29 серпня будьонівці заходять у село, грабують його, палять хати, накладають високий продовольчий податок. У вересні до села прибувають чекісти, які поодинці виловлюють повстанців і відправляють до Сміли, звідки мало хто повертається.

Після серпневої поразки 1920 р. повстанці мусили перейти у підпілля і переховувалися в лісі. Місцеве населення все ще постачало їх харчами, однак грабіжницьких розмірів данина, яку вони мусили російсько-більшовицьким окупантам, призвела до голоду, що й негативно позначилося на підтримці козаків.

13 жовтня 1920 р. до Медвина приїхав каральний загін більшовиків. Їхній комісар зібрав усіх місцевих і звинуватив селян у грабунку більшовицького обозу. Потім наказав усім чоловікам віком від 18 до 30 років зайти до волосної управи й пригрозив розстріляти їх, якщо медвинці не повернуть награбоване. У той же день «червоні» вивели 80 заручників за село і в урочищі Ковтунів лісок повбивали. Уночі рідні страчених розібрали тіла і поховали на цвинтарях, а зі скривавленої землі насипали могилу, яка і досі є місцем ушанування жертв більшовиків.

Втративши надію на допомогу війська УНР, зважаючи на російсько-більшовицьку окупацію та активне переслідування учасників Медвинського антибільшовицького повстання, отаман Хома Сидоренко (Лебідь), Микола Василенко та деякі інші його козаки зважуються на еміграцію. Новим очільником повстання стає Дмитро Цвітковський, проте наприкінці липня 1921 р., коли УНР зникає як держава, він із частиною своїх бійців погоджується на совєтську амністію, яка закінчується для них розправою. Бандурист Антін Митяй гине у бою з більшовиками.

Медвинське антибільшовицьке повстання протривало до початку 1922 р. Останнім його отаманом був Левченко, група котрого боролася з каральними загонами більшовиків. Однак чекістам таки вдалося завербувати одного з козаків Левченка і той ліквідував останніх повстанців, а після виконання завдання сам був страчений «червоними». Остаточно повстанчі настрої зміг придушити тільки Голодомор. Однак і після нього совіти не забули про «гріхи» решти колишніх повстанців і під час Великого Терору знищили тих, з ким не розправилися раніше. Найбільше розстрілів медвинських повстанців припадає на весну 1938 р.

Попри намагання влади СССР всіляко дегуманізувати повстанців і видати їх за звичайних «бандитів», пам’ять про них і про їхню боротьбу передавалася з покоління в покоління. У 1952 р. у Нью Йорку виходить книга спогадів «Медвин горить» очевидця повстання Івана Дубинця, яка набуває розголосу поміж українських діаспорян. Потрапила вона до медвинців на початку 1960-х через Олександру Бражник, яка приїхала із США навідати рідне село і таємно передала селянам примірники книги.

Вперше загиблих від рук більшовиків вшанували під час Другої світової війни, коли в село прийшли гітлерівці. Але коли нацистська окупація змінилася на комуністичну, російсько-більшовицькі окупанти поновили переслідування тих, хто мав найменший стосунок чи симпатію до Медвинської республіки та ідеї самостійної України. Наступне вшанування медвинських постанців та заручників відбулося біля місця страти останніх аж 1989 р., незадовго до розпаду СССР. Відтоді 13 жовтня – щорічний день пам’яті героїв Медвинського антибільшовицького повстання.

Про значення цієї історичної події влучно написав літературознавець Юрій Лавріненко у передмові до книги Івана Дубинця «Горить Медвин»: це повстання, як і інші доводить що «український народ не пішов у добровільне рабство» (Дивнич (Лавріненко) Ю. Ще декілька слів до спогадів про Медвин. // Коваль Р., Гогуля П. Медвинське повстання: Спогади. – К., 2014. – С. 57). Хоча у 1991 р. українському народові вдалося відновити незалежність, про яку так мріяли медвинські повстанці, пам’ять про їхній подвиг учить нас цінувати й берегти свою свободу.

Марина ГОГУЛЯ