Бібліотека

Муза йому, як вродився, лихо й добро утворила:
  Очі затьмила його, зате спів дарувала солодкий.

(Одісея, п. VIII).

Так Гомер намагається виправдити нещасну долю сліпців-співаків, що світа ніколи не бачать. Але це не стосується до кобзаря Митяя: крім сліпоти та співу, ще одним доля наділила його – він був революціонер і брав велику участь у подіях своєї округи за часів революції.

Антін Митяй народився 1888 р. в сем’ї бідного селянина Аггея Митяя в с. Медвині на Канівщині. Аггей, як і більшість медвинських селян, мав дуже мало своєї землі і жив із заробітків на панських ланах графа Браніцького. Антонець змалку осліп і не міг ходити без побічної допомоги. Особливо тяжкі були для Антонця юнацькі роки: треба батькові допомагати, бо не можна ж хліб дурно їсти. А як його тут заробиш! Тільки хіба руку простягнеш: подайте, сліпенькому, що ласка ваша!

Революція 1905 року мала деяке значіння в житті Антонцевому: його забрано як бунтовщика разом із другими медвинчанами. Передержали трохи в Канівській в’язниці, а потім одправили до Архангельської губернії: знайомство з інтелігентними політичними в’язнями, як учителі, агрономи, статистики та ин., вплинуло на дальше життя Антонове. Ще в Канівській в’язниці всі дивувалися з його голосу та майстерного співу. Коли-ж Митяй повернувсь із заслання, його взяли під свою опіку місцеві поляки з українськими традиціями (Петровський, Сідлецький, Оляшкевич) і віддали своїм коштом у науку до бандуриста Гната Хоткевича.

З Митяя вийшов не аби-який кобзар. Маючи дуже гарний голос (драматичний тенор), Митяй добре грав на кобзі і виконував власне всі популярні козацькі думи: Про Марусю Богуславку, Буря на Чорному морі, про Морозенка, про козака Нечая, про Харька, про чайку-небогу, про Богдана Хмельницького, про смерть козака-бандурника. Але особливий хист Митяя виявляється в народніх побутових піснях, що їх він знав безліч. Його особлива маніра співати речитативом пісні з широким регістром вражали великою майстерністю та технікою. Хто чув у виконанні Митяя «Ой, де-б я, де-б та з досадоньки пішла», або «Ой, піду я по-над лугом» – той не забуде Митяя ніколи.

Вуличним співцем Митяй не був і по ярмарках не співав. Його кликали на весілля та инші сімейні свята і він там співав по кілька день. Особливо любили Митяя села Звинигородського повіту, що ближчі до Медвина: бувало цілими місяцями він переходив із своєю бандурою з хати до хати. Часто кликали Митяя на концерти до Богуслава, до Каніва, до Корсуня. Колись цілою ватагою з Митяєм на чолі їздила молодь по Канівщині колядувати на пам’ятник Шевченкові.

Оригінальний (хоч, може, за-вузький) утворив був Митяй музичний центр, до якого тяглося все те, що любило народню пісню – центр, цілком достатний для сільської околиці. Навіть школу свою банудристську залишив Митяй: у нього вчилося грати на бандурі та співати разом душ по десять, і після нього бандуристом у Медвині став з науки Митяєвої вчитель С.

З початку революції 1917 р. Митяй входить до складу революційного (а потім – виконавчого) волосного комітету; завідує тут справами войовничими: він навіть завжди при зброї: з одного боку шабля, з другого – револьвер.

-          На що тобі, сліпій каліці, зброя? – говорили Митяєві приятелі.

-          А чого? Шабля, звісно, для чести, а револьвер про всяк випадок.

І такий випадок одного разу таки трапився. Коли німці за Центр. Ради і за Скоропадського з’явилися на Україні і почали тут господарювати – Медвин перший виступив за боротьбу, од Медвина найраніше почали гнати німців. Пішов і Митяй. Револьвера і шаблі він не взяв із собою, взяв тільки бандуру. І співцем військовим зробив він похід аж до Галичини.

Нарешті – німців вже немає. Всі повернулися додому. Митяя запросили до Писарівки (біля Медвина), до знайомого дядька на весілля. Грає Митяй, співає своїх пісень, - повна хата й сіни людей. Слухають. Раптом – німці! (Звідки вони взялися, - хто його зна!).

-          Що за зібрання? А! Це той бандуриста, що народ бунтує!

Недовго ждав Митяй. Тою самою рукою, що тільки-но перебирала струни, витяг він револьвера і приклав собі до скроні.

Не стало бандуриста! Не стало одно з народніх героїв!*

Опубліковано за: Бахтинський Федір. Кобзар Митяй // Журнал «Музика». – 1925. – № 11–12. – С. 436–437.

 * Наприкінці спогадів Костя Місевича «Бандурист Антін Митяй», надрукованих 1931 р. у часописі «Літопис Червоної Калини», № ІХ, С. 11-12, є така заувага: «Якби не гостив я кобзаря Митяя в 1919 р. у себе і якби не було ще тут живого свідка сотника Д. Ґонти, з яким був кобзар у Запорізькій Січі, можна було б подумати, що справді кобзаря Митяя розстріляли гетьманці. Вістка ця зовсім неправдива». У серпні 1920 року Антін Митяй був одним з очільників повстання проти більшовиків у Медвині під проводом отамана Лебедя, а потім у загоні Дмитра Цвітковського. За словами Костя Місевича, Антін Митяй загинув у бою з більшовиками у вересні 1921 року. 

Дванадцять років у маленькій квартирі в Нью-Йорку на Іст Сайд, де розташована українська громада міста, Бражники створюють гарні чобітки, туніки, блузки та святкові костюми. Якість їхньої роботи здобула їм репутацію в Сполучених Штатах і Канаді як провідних українських майстрів по цей бік Атлантики…

Святкування багатьох національних та релігійних свят їхнього календаря є одним із найважливіших речей у житті українців-американців, і для цього вони потребують автентичних костюмів… Американці, незалежно від того, відбувається їхня Великодня хода на П’ятій авеню чи на Мейн-стріт, цінують понад усе новизну та оригінальність. В українців усе з точністю до навпаки. Тут, як і в Європі, найбільш популярні великодні строї, найбільш наближені до старовинних костюмів... Бражники вміють дати своїм клієнтам те, що вони хочуть. Пан Бражник вчився ремеслу чоботаря в Європі, а його дружина приїхала до США з феноменальними вміннями рукодільниці…

У своїй роботі ніхто з них не нехтує якістю заради зручності. Пан Бражник виготовляє усі свої черевики вручну. Народні сорочки і сукні пані Бражник, пошиті з тонкого полотна, завезеного з України ще перед війною, прикрашені вигадливою вишивкою. Узори, а всі вони традиційні, настільки складні та детальні, що вона не може працювати з візерунком, надрукованим на матеріалі, а вишиває малюнки, відраховуючи стібки на волокнах самого льону.

Екзотично прикрашені писанки – така ж невіддільна частина українського свята Великодня, як і народне вбрання Бражників. Оздоблені у ході складного процесу за допомогою воску та спеціальних барвників, яйця консервуються шелаком. Їх дарують, подібно як американці надсилають вітальні листівки.

Зрозуміло, що вся ця увага до деталей і традиції потребують величезної роботи, що може здатися дуже дорогим. Однак насправді ціни, які стягують ці майстри, є надзвичайно низькими для американців, які звикли вважати ручну роботу синонімом дорожнечі.

Але Бражніки ставляться до своєї професії як до мистецтва.

«Якби ми брали занадто високу плату, люди не могли дозволити собі купувати наші речі», — каже пані Бражник. «Ми заробляємо достатньо грошей і отримуємо задоволення від своєї роботи. Що нам ще треба?».

__________________

Опубліковано у: Borisoff Evelyn. Ukrainian Handicraft // Mechanix Illustrated. – Vol. 36, Issue 4. – 08.1946 – P. 91–92, 168.

Тепер з певністю можна сказать, що величезний відсоток українців і взагалі людності вже переконались, від чого залежить добробут народу і з якої причини ми, то-пак наш поневолений край, його не маємо; а тридцять років з лишком тому лише малесенький відсоток зрозумів, що без волі не варто жити, бо ж Воля є мати Добробуту. Правда, багато сіл по всій Україні зривалося до боротьби за волю, лише, на превеликий жаль, то було так неоднодушно, так неорганізовано, що всі ті зриви зостались безкорисними. Але, незважаючи на те (і тепер з певністю можемо твердить), що інтернаціональний капіталізм якраз в початках тієї боротьби багато спричинився в допомозі більшовизмові, – якби всі українці, як один, поставили спротив, то тепер не тільки Україна-мучениця була б вільною, а, безперечно, не дійшло б до того розвернення влади сатани, до якого воно дійшло сьогодні. Тоді наші люди дуже довірливо віднеслись до тієї брехні садистів, і коли одно село боролось, то сусідні селяни казали: «Нас не чіпають, то ми не вмішуємось...». А владу прибирала не та сила, яка мала б намір зробить добро для люду, лиш та, яка багато століть тому обміркувала і уперто вирішила прибрать до своїх рук весь світ і мати робітника як свою власність.

Жага волі засідала в душу лише тоді, коли селяни бачили, що вже торкається їхніх інтересів і що ті інтереси необхідно боронить; а оборонити їх можна тільки зі зброєю в руках, бо грабіжник ніколи в світі не визнає рації. От тому-то й селяни величезного села Медвина в пришкуленні, що вже дійшло аж до них, змушені були взяти зброю і боронитись від розбійників, що вже пограбували всі сусідні села. Всі малі сусідні села, як і велика їх кількість по Україні, не насмілювались протиставитись гарно озброєному ворогу і слухняно згинали свої шиї. Але Медвин... Чи то тому, що Медвин є одним з найбільших сіл в Україні; чи тому, що якраз там залишилось чисто українське, чисто козацьке почуття до рідної справи, – Медвин гордовито протиставився ворогу з певністю, що не тільки сусідні села, а навіть Ціла Україна спалахне, і душогуби згинуть «як роса на сонці». А розташування Медвина так сприяло боротьбі, що, здавалось, не треба бути гарним вояком, аби втриматись недоступним для ворога. Недарма говориться в народі, що Медвин – то колишній Самгород, заснований Володимиром Святим, який вибрав ту місцевість як найбільш мальовничу в Україні. Навіть дотепер в центрі Медвина існує місцевість, що зветься Винниця, де, кажуть, були погріби Великого князя, в яких він шанував свої запаси меду та вина. В однім з татарських наступів на Україну Самгород був знищений цілком. Лише після довгого часу почав знову заселятись. Проте все минуле не лише передається з роду в рід, навіть до більшовицького погрому існувала в Медвині історія, в якій говориться, що один раз люди, шукаючи гарної глини, натрапили на льох, де знайшли бочки з вином і медом; покуштували та й напились настільки, що порозливали багато меду і вина, і ніби звідти походить назва Медвин.

Медвин розташований у дуже плодючих балках на початку потічка Хоробра; дякуючи своїм багатющим садкам, в підручнику садівництва відмічений як найліпший закуток «во всєй Россії». Та разом з тим Медвин був в колишній Росії не тільки як найліпший закуток, а й найбільш небезпечний. Медвинці занадто завзято зберігали свої звичаї, завіщані їм їхніми батьками. Уперто притримувались як традицій, так і мови. Москалі, котрі там вештались нібито звичайні старці (попрошайки), а в дійсності були агентами охранки, мусили вимовлять, хоча і калічено, по-вкраїнськи кожну назву, коли не хотіли бути жертвою насмішок. Не давали йому милостині, поки не вимовляв хоч би «барашенца», як не «борошенця», бо коли просив муки, то йому відмовляли: «У нас немає мýки, бо ми все маємо». Кажуть, що лиш у Медвині задержалась чисто українська мова, не засмічена ні польським, ні московським впливами. Медвинці дуже легко зауважували прибулих людей в базарний день з далеких сіл, бо ті завше говорили, вимовляючи «а», там, де треба «я», як границя, курча, на очах. Взагалі мова медвинців м'яка, плавка, мелодійна; народ дуже щирий, гостинний.

По революції 1905 року ще гірше переслідування почала провадити охранка; а, щоб не так те кидалось в очі, то «політично ненадійних» осіб висилали в далекі краї разом з конокрадами. До того й самі селяни багато роз’їжджались, одні уникаючи таких переслідувань, других заставляла їх малоземельність.

Доказом колишньої величності Медвина служить той Вал, що оточує його півколом на віддалі від 2 до 3 верст від царини села, починаючи з Подолу, що розлягається на північ від села, тягнеться півколом на схід, кінчуючись на південному сході [1]. То, переказують, було забороло від татар. На захід від Медвина багато могил як свідків безсмертних колишніх страшних боїв. З однієї з таких могил в ясний чистий день можна було бачити золотоверху Київську лавру, яка від Медвина в простім напрямку коло 100 верст. Ту могилу медвинці величали Саур-могилою. В Медвині є місцевості, що зберегли свої, Бог знає, колишні назви, як Митниця, Тістове, Шевське, Винниця, Панське та інші.

Та отаке розташування, оті всі історичні відзнаки Медвина, що мав у своїм центрі містечко, ота завзятість медвинців, які були певні, що борються не тільки за волю Медвина, а й за волю цілої України, – не помогли, і село впало жертвою дикого хижака, якого використав так хитро отой «жовтий удав», що під маскою оборонця пролетаріату чинив своє страшне ганебне діло. Упав Медвин, бо його оборонці не з такою завзятістю та єдністю боролись, як то було проти «каратєльних отрядов» Скоропадського. А то ж був такий гарний приклад; лише спираючись на той попередній приклад, Медвин рішуче пішов на боротьбу. Та ба... багато, багато людей тоді не знали, в чім тепер переконані. Хто тепер не знає, що це робота інтернаціонального капіталізму, який, використовуючи несвідомість московського народу, вживає його як інструмент для свого зловісного наміру, адже московський народ самий найвідсталіший серед всіх слов'янських народів, тож тому-то він перший сприйняв, перший ухопив оту приманку світової сили – інтернаціонального «жовтого удава».

І Медвин згорів. І диво дивне тоді було – в самім осередку оте містечко осталось цілісіньке, лише одну жидівську хату (знать, то про людське око) запалили та негайно ж і загасили. Боротьбу медвинців дуже влучно описав інженер Дубинець – один з уцілілих, що спасся за межами отого жахливого «раю» в своїм нарисі історичної ваги «Горить Медвин». А я, як учасник тієї боротьби, хочу додати деякі доповнення та поправки до того вартного нарису.

Перш за все, в одноразовім знищенні селян було вбито не 80 душ, а 360 [2]; і, наскільки мені відомо, то було так: розгромивши Медвин, талмудова орда залишила його, бо боялась зостатись на ніч. Банду страшило оте розташування села, оточеного величними лісами. Коли повернулись в село люди, котрі, хоч і не брали участі в боротьбі, були загнані в ліс отим страхіттям, що наповнювали медвинські яри; більшовики були вже повідомлені; тож вони, вступаючи в село знову «розсипним строєм», наказали всім чоловікам як одному зібратись до волості, бо кого найдуть дома, застрелять на місці. Під такою загрозою виганяли син батька, а батько сина. На майдані, коло волосного правління, зібралася сходка близько тисячі душ. Після нецензурної промови, яка, звичайно, личить тільки розбійникам, політком банди наказав краснобандитам всіх чоловіків старшого доросту виділить зокрема. Отже всіх, хто не був подібний до «страшного ворога народу», відрядили додому, а молодих, приблизно у віці від 18 до 35 років, в кількості до 360 душ вивели за Медвин та в одній балці, розташованій на південному заході від села, розстріляли. Лише один з тих нещасних якимсь дивом спасся та, добравшись у ліс до повстанців, передав таке: «Я був певний, що мені нічого буде од більшовиків; та я ж ні сном ні духом... мені батько завжди казали: „Нехай воюють ті, що мають за що,” – ну то я й пішов. А там... одділили нас, виставили в ряди по два та наказали йти в напрямку до Лисянки, не оглядаючись, бо хто лиш подивиться вбік, тому куля в лоб. Я йшов майже задній, а валка була, що коли я покидав волосні ворота, то перед вже був десь у містечку. (А то метрів 250). По дорозі штовхали прикладами. Як тільки вийшли за село, сказали нам „нє разстраіваться і ідті в балку”. Ми опинились у балці; з боків і ззаду досить круті підйоми, а вони всі дуже насторожені – розташувались від дороги. Ми вже передбачали, що нас жде... Комісар, видно жид, дав наказ кулеметникам: „По бандітам – огонь!” Між нами піднявся неймовірний крик, благання, умоляння... Дехто падав на коліна, ридаючи. А краснобандити відмовлялись стріляти... Комісар вхопився за кулемета та почав по нас стрілять; дехто рвонув утікати, тоді вже розбійники, вихвативши шаблюки, кинулись на втікачів і почали стрілять з ручних кулеметів. Я впав, а на мене напáдало кілька трупів. Коли я почув, що надо мною ходять та пристрілюють того, хто ще стогнав, я затаїв дихання. У мене нічого не боліло, тільки чув на собі теплу мокру вагу, то ж мене чужа кров спасла. Коли пройшов довгенький час, який мені там здавався безкінечним, все вже затихло, а сонце зайшло, я помаленьку, звалюючи з себе трупи, піднявся та, беручи напрямок до лісу, опинився аж тут...» Шкода, що я не пригадую прізвища того хлопця[3], але ж то було понад 32 роки тому, а пережиті дні слідуючих рейдів загону не були сприятливі для запам'ятання. Пам'ятаю лиш, що багато, багато молоді – медвинського цвіту погинуло в отій страшній боротьбі, а, головне, величезна більшість з них – то люди зовсім непричетні до спротиву ворогові розбійницького наміру.

Часто доводилось виконувать похоронні обов’язки над павшими героями святого змагання. Такі похорони завжди кінчались похоронним маршем, навмисно складеним для медвинських героїв, хоч його співали, як доводилось, і в повстанчих рейдах поза Медвином. Ось його слова:

Спи ти, козаче, наш брате,

Спи ти спокійно в землі;

Вмів ти Вкраїну спасати,

Вмів визволяти своїх.

Довго боровсь ти з катами,

Поки загинув в бою.

Вір, що поміж козаками

Знатимуть славу твою.

Ми не забудем ніколи,

Як про Вкраїну ти дбав,

І з-під тяжкої неволі

Наше село визволяв.

Ти був борець за селянство,

За Україну борець,

Слава ж тобі від козацтва,

Слава й лавровий вінець.

Спи ж ти, козаче, наш брате,

Павший за Медвин в бою,

Будемо всі пам'ятати

Про смерть козацьку твою.

Співали ми його на мелодію «Спіте, орли бойові», бо ж музика не має границь. Бувало, на таких похоронах, які відбувались по чужих селах, присутніми були великі маси народу, і, здавалось, ні одної душі не було, що б зворушено не розридалась. Цей марш скомпонував я на прохання однієї вдови священика, що втратила свого єдиного сина Михайла Шмигору в одному з повстанських рейдів. Геройська мати, не нарікаючи ні на кого, шкодувала загиблого сина та разом з тим була горда, що син її не згинув безкорисно. Правда, зі всіх таких утрат лише одна була рекламована своїм батьком, що казав: «Поверніть мені сина...»  То був Нифон Капиця.

Після того страшного нашого розгрому ми ще кілька разів заскакували в Медвин з метою розвідки. Послідовні наші операції не мусили зосереджуватись лише коло Медвина, і ми в раптових переходах міняли свої місцевості побуту, що лежали за 30–40 верст. Часом наша розвідка давала нам знати про провадження грабунку більшовиками в такім-то місці, і загін отих незабутніх невідомих героїв наскакував на вдесятеро більшу силу грабіжників і робив з ними свою розправу. В однім з таких наскоків на село під Уманню, де саме грабила ота бездольна галицька дивізія, яка була вимушена пережити найсоромніші перипетії, здавшись прикінці на ласку «Організації зла»[4]. Вони, встановивши на вигоні серед села 2 гармати, спокійно вантажили на величезний обоз, сформований з возів тих же селян, найрізноманітніше майно на протязі двох днів. В цей час ми стояли постоєм приблизно за 70 верст в с. Довга Гребля. За ніч ми були вже там і удосвіта зробили наскок. Наслідки: були убиті та ранені; повтікали лише «пристави» краснобандитів та комісари, а решта здались. Не знаю, чи єсть у світі таке перо, що могло б описати змішаний вираз жаху з виразом радості, який помічався дуже виразно навіть найнепрактичнішими психологами на лицях отих невільних грабіжників. Вони благали допустить їх до гурту. Лише після гарно обміркованих балачок було вирішено відпустить їх без зброї. Обставини не сприяли звеличенню загону і тому, знищивши гармати та прибравши дрібну зброю, роздали селянам награбоване у них майно, а полонених звільнили. Вже відступаючи по дорозі до Звенигородки, недалеко від згаданого села, загін зупинився в однім селі, щоб лише трохи підкріпитись. Загін складався з 300 (приблизно) вояків та невеличкого обозу. Була сама кіннота. Піша частина була залишена в однім селі коло м. Винограду. Після походу мусили зустрітись в селі коло м. Ризина. Незважаючи на те, що в обозі був гарний харчовий запас як для вояків, так і для коней, його мало приходилось чіпати, хіба крім цукру, бо селяни нас дуже радо харчували чим найліпшим зі своїх харчів. Ось такі картини траплялися дуже часто. При нашому вході в будь-яке село селяни поспішно старались приховать якнайскоріше харчові запаси; мені ж, як постачальникові загону, треба було вживати заходів для задоволення як козаків, так і старшин, якнайліпшими харчами. Тож при першім намірі стрічав такі заперечення: «У нас нічого нема, недавно у нас були якісь салдати і все забрали, все поїли...» – «Та може ще що й для нас зосталось?.. А ви пошукали б, то напевно знайшли б… Хіба ж ви не знаєте, як то погано бути голодному, а ми сьогодні так проголодались в бою з розбійниками…». Перед селянином виникала загадка, він помічав велику різницю між тими «солдатами», що все забрали та все поїли, і цими, що не дуже-то суворо просять поїсти, що ця увічливість так різниться з тією настирливістю, а часом й погрозою. Тому-то дядько з ніяковістю пита: «А скажіть ви, будь ласка, з яких ви будете?..» – «А вам котрі подобаються більше? То ми з тих і є…» – казав я. «Ну, та для нас всі добрі, коли ж бачите, що тепер ось трапляються ті, що борються за одне, а другі за друге... та й Бог його знає, що воно з того вийде… а все ж таки скажіть по правді...» – і селянин заминався. «Ну, ви балакаєте так, як і ми... але хто його зна». – «Та ми ж, дядьку, балакаємо так, як і ви, і хочемо того, що й ви, то й воюємо за нашу справу…» – «То ви... українці?» – «Ну певно ж, дядьку». І всякі підозріння й недовір'я зникали, на лицях селян появлялась радість, і харчів знаходилось багато більше, ніж їх було треба. В селі, що ми зупинились після підуманської операції, якраз мені трапилась отака балачка з селянами, котрі виразили ще більшу радість, коли поміж ними пішла вістка, що зловлено одного більшовика і що вже його допитують у хаті, вибраній для штабу. Я теж пішов в хату, де допитували «грізного» більшовика. Коло столу постійно спокійний, витриманий Дніпровий (псевдонім бувшого редактора «Відродження»[5], київського місячника), випитував, як то він звично робив зі всіма полоненими. Збоку полоненого стояли два козаки. Мені зразу показалась знайомою фігура, навіть дивлячись ззаду; я перейшов наперед полоненого, щоб переконатись... Раптом він глянув на мене, крикнув моє ім'я і кинувся в мої обійми; я вимовив його ім'я… Деякий час ми стояли обняті, не вимовляючи слова, але він розридався… Нарешті найшлась енергія вимовить слово; проковтнувши того вузла, який з'являється в горлі кожної зворушеної людини, я промовив: «Цей добродій такий більшовик, як і ми..» – «Бог мені тебе послав,» – вимовив він, – «бачиш, мене мобілізували й послали розмірять землю ось в цім районі, чи міг же я відмовитись? Полонений оказався не лише родичем, а ще й довголітнім другом дитинства із с. Верхнське[6], його мобілізували як фахівця-землеміра. Наговорившись досхочу вже на самоті, ми почекали ночі, а тоді, наділивши його гарним конем, я вивів за заставу і... бувай здоров!... При тому старались повестись так, щоб між селянами не виявилось дійсності, а йому порадив удать із себе втікача з рук бандитів. Пізніше я довідався, що він так і зробив, і то йому легко удалось.

При з'єднанні з пішою частиною загону ми несподівано зустрілись з новоприлученим гуртом кінноти буденнівців. То були кримські татари, вони, розправившись зі своїми комісарами, знищили містечко Жашків, бо, як казали, «мой нє любіт жід», невеличкий гурток прилучився до нас, а решта пішла до Криму. Казали, що для того, щоб їх не боялись селяни та давали їм гарно їсти, то вони для доказу, що вони не більшовики, на очах селян карали жидів за те, що, мовляли, «нєт жід нє большевік»[7]. Крім того, з околишніх сіл прилучилось багато молоді, уникаючи більшовицьких заходів мобілізації. В такий спосіб загін являв собою досить поважну силу, а ще маючи в своєму складі навіть татар, можна було вірить, що нас не уважатимуть за медвинців. При такім стані речей вирішено було зробити рейд прямо в Медвин. В Медвині якраз не було більшовиків, а міліція сховалась. Ще не доходячи до Медвина, гурт кримців відділився з наміром розвідки і вихором понісся в Медвин. Коли вже ми ввійшли в містечко, то побачили серед містечка декілька трупів старих і молодих жидів. Отаман Цвітковський зауважив їм, що на таке їх відношення до мирного населення ми не можемо дивитися байдуже. Пригадую, що я казав їхньому старшині: «Ви нас цим компрометуєте не лише перед нашим населенням, а і перед цілим світом...». «Батька, твой нє знаєт», – відповів він і додав, як і завше: – «Нєт жід нє большевік... жід-мілліонєр нас много угостіл, много подаріл нам, когда ми большевік... жід-буржуй – комісар... почєму?..» І татари, дуже розгнівані нашим протестом, незабаром відлучились від нас, все таки розпрощавшись з нами, і направились в напрямку на південь. Довідуємося, що в с. Сидорівці банда більшовиків грабувала цукор у цукроварні. Там виконали ми невеличку «зустріч», після якої мало хто втік з більшовиків, а цукор забрали для розподілу поміж селянами та для свого обозу.

Про те, що в Україну за наказом Троцького визвано 20 тисяч китайців, чутки кружляли все більше і більше. На нараді штабу було вирішено добиратись до холодноярців з наміром скласти поважнішу силу та робити напади на більші сили грабіжників. В тім рейді, виконуючи незначні ліквідації більшовиків, добрались ми до Ведмедівки. Після нарад штаб при участі зв'язкових, що прибули з Мотриного монастиря, вирішено було не злучатись в один загін, щоб не упрощувати ворогові його переслідування повстанців, а краще, щоб те виглядало розсіяним, загальним повстанням по всій Україні. Та надходила зима 1920–21 років. Багато козацтва, чи то примушені холодом, чи погрозами Троцького нещадно розправлятись з селами, селяни яких викажуть найменший спротив більшовицькій силі, розбрелись по хатах. Щоразу частіше стрічались села, з котрих вивезли як заложників багато видатніших дядьків. Траплялись зовсім спалені села. Мораль наша упадала. Я запропонував Цвітковському, Слуцькому і всьому старшинству поодинці пробиратись за кордон, розпустивши вояків. Така думка їм здалась цілком неможлива, а вже при спробі пробитись загоном довідались, що прикордонна смуга дуже заташована більшовиками. Дніпровий, зокрема, сказав: «Будь-котрому з вас ще можна рискувать, виробивши собі гарні документи, але мені – нема чого й думать»... Він, бідолага, був дуже близоруким, а тому помітним. До того, моя дружина при зустрічі заявила мені, що селяни бояться переховувать й у себе [повстанців], щоб не звернути на себе увагу більшовиків. Добре ж, що в загоні було дуже просто передать мої обов'язки і залишити загін на Божу волю, а собі з Божою допомогою пробиратись до Ладижінки на південь від Умані. Дякуючи одному родичеві з Дашуківки, це нам удалось з великою осторогою. На возі з дружиною ми їхали, немов на будь-який базар. В подяку за такий риск я дав йому свого дорогого коника, який стільки мені прислужився в боротьбі з ганебним ворогом.

<...>

Микола ВАСИЛЕНКО

__________________

Публікується за рукописом: Василенко М. Мова про пережите. – Медвин, 1999. – 18 с. 

[1] Там, де Вал проходить полями, він порозорюваний і малопомітний, а лісами – добре помітний  насип.

[2] Це твердження викликає сумніви, позаяк кількість встановлених осіб, що загинули від рук будьонівців біля Ковтунового ліска 13 жовтня 1920 р., далеко не відповідає цьому числу (Прим. – Ред.).

[3] Скоріш за все, йдеться про Фанася Ільченка (Прим. – Ред.).

[4] Дивізія УГА, яка в листопаді 1919 р. перейшла у склад Добровольчої армії, а на початку 1920 року – до Червоної армії (Прим. – Ред.).

[5]Редактором газети «Відродження» у 1918 р. був П. Гаєнко (Прим. – Ред.).

[6] Очевидно, с. Верхнячки (Прим. – Ред.).

[7] Очевидно, малось на увазі «нєт жід, нет большевік» (Прим. – Ред.).

5 липня в Богуславі ми зустрілися з Олександрою Гармаш – онукою Луки Дубини з Медвина, репресованого у 1937 році біолога, брата геолога й літописця Медвинського повстання Івана Дубинця (Дубини). Саме завдяки Олександрі Гармаш та її родичці Валентині Биковській збереглися світлини родини Дубин. Про своє медвинське коріння та про те, як поступово дізнавалася правду про долю її родини Олександра розповідає в інтерв’ю.

Розкажіть про вашого діда Луку Дубину. Ким він був і як його репресували?

Дід Лука був доктором наук з біології, він мав приватний будинок в Умані, працював у цьому місті. Мій тато, Юрій Дубина, казав, що там у ботанічному саду тропічних рослин є оранжерея, і Лука займався саме цими тропічними рослинами. 1937 року його репресували. Мій тато бачив арешт. Того дня він втік з дитсадка і дивився через паркан. Лука ходив туди-сюди, а згодом незнайомі люди вивели його назавжди. Мій тато все життя вважав, що його тато помер у 1943 році на острові Колгуєв від менінгіту. А я вже на початку 2000-х віднайшла документи про те, що діда розстріляли через шість днів після арешту. Заарештували Луку 28 серпня 1937 року, трійкою НКВС засудили до страти і 4 вересня розстріляли в Києві. Його в Биківні поховано, до речі.

Пам’ятаю, що у справі, яку на нього завели, йому шили участь у білогвардійському русі.

Лука був 1898 року народження, навчався ще в Чернігові, здобував військову освіту. Був офіцером армії російської імперії, мав георгіївський хрест, був ветераном Першої світової. На війні був поранений. Ще до СССР у Кремлі його ім’я було розміщено у залі офіцерської слави. Він був офіцером невисокого рангу, тому що коли була революція, йому  було 20 років. В армію його взяли в 16 років. Але ж за чотири роки яку там велику кар’єру зробиш? Так, він щось зробив героїчне, отримав орден. Поки відбувалися події в Медвині, він був невідомо де. Коли вже прийшла совєтська влада, він не повернувся до Медвина, а оселився в Умані і став науковцем. Мені, чесно кажучи, здається, що білогвардійство йому приписали, щоб винести вирок – вищу міру, про всяк випадок. Його брата Назара розстріляли в Донецьку за тероризм, бо той виступав проти русифікації Донбасу в 1933 році. Назар поїхав туди зі своєю коханою Анастасією на заробітки на шахту, і там його життя обірвали.

Як розстріл дідуся вплинув на життя вашої родини?

Мій тато як син ворога народу мав перед школою відмовитися від свого тата. І він стояв перед всією школою і відмовлявся від свого тата. Але це його не врятувало в тому сенсі, що це не було путівкою в життя – він був невиїзний, його не випустили потім на Кубу як інженера, а коли кудись треба було виїжджати, то він ходив у КДБ по направлення, що йому треба всередині країни їхати, і аж потім його відпускали. Ми й на море так їздили. Ні про Івана, ні про Луку в нашій родині аж до 1990-х років не говорили. Єдиний виняток, коли мій тато вступав у комсомол, його мама (моя бабуся Настя) сказала: «Куди ти вступаєш? Ти що, не знаєш, що вони зробили з твоїм татом?». А мій тато відповів: «Це ж Партія, вона краще знає, що треба робити». І ото була така єдина розмова. А в 1990-му, як мій клас в піонери приймали, то мене не прийняли. Мама повела мене до фотостудії, на мене одягли краватку і сфотографували як піонерку. Але мене в піонери не прийняли, тому що я онука ворога народу. Це вже було в Мелітополі.

Ваше дитинство і юність минуло в Мелітополі? Як там тоді було з українською мовою?

Я народилася 1980-го. Ми жили в Мелітополі і в сім’ї говорили російською. Причому, що дуже дивно: я пам’ятаю море, мені років чотири-п’ять, є величезна книга «Мауглі» українською мовою. Тато сам собі її читає, перекладає і мені потім читає російською. Тобто до 1990-го року все робилося так, щоб я любила Лєніна, щоб я тільки російською розмовляла, щоб, не дай Боже, нічого українського не було. Я думаю, тато мав величезну травму і хотів нас зберегти.

Але також я пам’ятаю, що в той період я вміла трішки читати і звідкись розуміла українську мову. І мені було дивно, чому він так робить, а він казав, що так правильно. Я пішла в 1987-му році в школу, а вже 1990-х роках, коли треба було переходити з молодшої школи в середню, мене перевели в україномовну гімназію. Там багато викладалося українською мовою. На олімпіадах я посідала перші місця з української мови, але тато за це ніколи не хвалив, він казав, ти все одно не знаєш української мови. Якщо ти отримала перше місце, то як же ж всі інші знають мову? Він постійно говорив російською, але всім виказував докори, чому ж ви в Україні не говорите українською, ах ви ж такі негарні. Він мав цей дисонанс, що він все життя прилаштовувався, а потім все змінилося. До того ж у всіх його однолітків діти були вже самостійні, дорослі, а я тут тінейджер. І в мене теж вся парадигма життя ламається: я, думаю, у них був величезний стрес, бо вони спочатку Лєніним мене годували, а потім не знали, що й робити.

Ще я пам’ятаю, що в дитинстві в мене було досить багато вишиванок і спідничок, які мама робила. А батьки по мамі з Росії. Дід по мамі і бабуся – росіяни, мама народилася вже в Мелітополі. Її батьки переїхали до Мелітополя якраз після Голодомору – в пусті хати (це мені розказував тато, він був близький зі своїм свекром). І дід Кузьма, переїхавши з росії, казав: «Ми будемо тут жити, ми будемо пам’ятати, що сталося, ми будемо поважати пам’ять про людей, які померли від голоду. Ми будемо жити тут як вільні люди, тому що ми не хочемо жити як скот там». Оце казав мамин тато. Я дивлюся мамині шкільні фотографії і бачу, що мама – у вишиванках, не косоворотках. Мама народилася в 1943-му, а в школу пішла в 1950-х. Ось 1950-ті – 1960-ті – і мама моя на фото у вишиванках. Та територія, де вони оселилися у Мелітополі, – там же взагалі всі вимерли. Не було місцевих, там були болгари, росіяни, весь терен – некорінний. 

А Ваш тато підтримував зв’язки з медвинською родиною, з дідусем Варфоломієм?

Мого тата ще малого привозили в Медвин на літо до діда Варфоломія. Тато дуже багато розказував про діда, як вони їздили на поле, як роса зранку падала на обличчя і дід казав, ти, Юрку, не дай Боже, не засни, щоб ти відчув, як роса падає на обличчя. Як вони на коні їздили. І мій тато розказував, і Валентина Биковська розказувала, що у Варфоломія був дуже запальний, жорсткий характер: він дуже лаявся, дуже бився. Мій тато казав, от у вас вдома (тобто в мене та мого чоловіка) автоматичні ворота з’явилися, коли ви вже стали дорослими і в ХХІ столітті, а у Варфоломія автоматичні ворота були все життя, бо якщо ворота самі не відчиняться, то він буде всіх бити. Тато пам’ятає, що коли б вони не заїжджали в двір, ворота самі відчинялися, самі зачинялися. Після 1930-х років усі боялися мати зв’язки одне з одним, тато не їздив у Медвин. Єдине, що він з Лесею спілкувався, середньою донькою Варфоломія, і начебто про смерть діда їх сповістили. Дорослим тато жодного разу в Медвин не приїхав, і з Варфоломієм стосунки не підтримував. В дитинстві я ніколи не була в Медвині. Аж до 2011 року. В мене було стійке розуміння, що куди в той Медвин їхати, там же нікого не залишилося. Навіть коли в 2011-му ми в Медвин їхали, то хотіли тата з собою взяти, а він сказав: «Я туди не поїду». Мабуть, для нього психологічно це була трагедія.

Ви кажете, що у вашій родині не говорили про медвинський рід до 1990-х. А що змінилося в 1990-х?

Коли Україна вже стала незалежною, то це на мого тата вплинуло таким чином, що він почав випивати. Адже все життя він був комуністом, був за совєтів, щоб, не дай Боже, нічого не сталося з родиною, зі мною, з мамою, щоб ніяких компроматів не було. А от коли Україна стала незалежною, тато дуже тяжко переживав, що він відмовився від свого тата, що пішов у комсомол, що його мама казала, куди ти йдеш, а він все одно пішов і своїй мамі так відповів. І поки я була тінейджером, я все це чула сотні разів. І це все на мене давило, давило, але, з іншого боку, мені було цікаво і це спонукало мене до пошуків. Пам’ятаю, десь у 1992 році тато мені вперше розказав, що дід Лука був царським офіцером. Був якийсь урок про сім’ю, і я вже така горда встаю і кажу: «А в мене дід – царський офіцер». 

А от розуміння, що щось там Варфоломій робив через «Просвіту», розказував селянам про Україну, і його син Іван [Дубинець] був такий [видатний] – я ж цього не знала, аж поки випадково у ХХІ столітті цього не розкопала. 

І як Ви дізналися про те, що у вашому роду є борці за волю України? 

Я просто шукала, де похований мій дід Лука. І поки я шукала Луку, я віднайшла Івана. Звернулася до музею в Богуславі. В музеї мені сказали, приїжджайте, у вас є тут рідня. Так я з Вашим татом [Петром Гогулею] познайомилася. Думала, може, в книжці «Горить Медвин» щось є про Луку і Варфоломія. Я взагалі не мала розуміння, про що ця книжка. Це для мене було так: окей, був у діда брат, він жив у США, щось він там написав про Медвин, цікаво, може, щось буде й про діда і прадіда. У мене зовсім не було уявлення розміру масштабів, про що це. Мені просто було цікаво почитати книжку. Коли Ваш тато мені передзвонив, коли з’ясував, хто я, то сказав, «Та Боже ж мій, ви ж найближча рідня Дубин!» І з Валентиною Биковською, племінницею Варфоломія, мене Ваш тато познайомив. Я приїхала в Медвин і мене Валентина ним водила, показувала, де була хата Варфоломія. Хату я не застала вже, а той наділ, який був у Варфоломія на початку – то там вже багато людей живе. І вона веде мене, чоловіка і сина, і розказує людям: «Це нащадки колишніх власників». А люди так дивляться з підозрою, чого це вони приїхали, ці нащадки, віджимати чи що? Потім Валентина заходить до двору якоїсь жінки і каже: «Ми до того дуба, це нащадки». А та жінка, мабуть, вже звикла до Валентини, з сапкою стоїть і така, каже, ідіть. 

Що за цей час Вам вдалося дізнатися нового про рід Дубин?

Мій прадід Варфоломій народився, коли його батьку було вже дуже-дуже багато років. У Луки теж різниця у віці з татом велика, тобто, Варфоломій теж пізно мав дітей. Варфоломій народився останнім і він виховувався не у свого тата, а у свого старшого брата, якому було за 50 і, виходить, що він з племінником був одного віку. Мені мій тато розказував, а йому розказувала бабуся Анастасія, дружина Луки, а взагалі це розкопав Іван Дубинець в архівах: оці три імені – Лука, Іван і Варфоломій – це якісь ключові імена, якими обов’язково треба було називати в нашому роду синів. І, відповідно, у Варфоломія батька звали Іван. Іван Дубинець знайшов записи реєстрового козацтва з XV чи з XVI сторіччя і виявилося, що на теперішній Дніпропетровщині в Царичанці було три брати: Іван, Лука й Варфоломій Дубини. І один пішов на Київщину, інший пішов до Угорщини військовим найманцем, а третій залишився в Царичанці. І ці брати домовилися, щоб їх роди могли один одного ідентифікувати, обов’язково синів називати цими іменами. Іван це розкопав, і він про це розказав Луці й Анастасії. Але вже діти Варфоломія не дотримувалися цієї традиції. У Івана Дубинця була дружина Тетяна і син Володимир. Мабуть, ще в часи репресій вони розійшлися, і Тетяна змінила прізвище, щоб убезпечитися. Перша дружина Варфоломія Ожена – сербка з роду Карагеоргієвичів, але жила в Осетії. Її тата найняли на службу, він був військовим у Сербії і його перетягли на Кавказ. Я не знаю, як звали батька Ожени, але вона – Ожена Карегеоргієвич. Вони там зустрілися, дід забрав Ожену до Медвина, її тут Ольгою називали. Є фотографії, де вона от прямо чорна. Видно, що це людина, зморена життям. Думаю, що це результат 1920-х років. У них з Варфоломієм було 15 дітей, семеро з них померло. 

Варфоломій Дубина, хоч і не був багатим, але дав освіту всім своїм дітям, чи не так?

Освіту отримали тільки сини Варфоломія, доньки були не для того створені, як він казав. Там була гендерна нерівність катастрофічна. Єдине, що коли Варфоломій був уже в літах, його побила одна з дочок, вона була така велика дівчина. Вона взяла його, кинула на пічку і сказала «Тепер я тут головна». 

Найстаршу сестру, молодшу за Луку, силою видали за багатого. І вона пішла за нього, але сказала родині, ви всі ідіть далеко-далеко, це одруження – не моя історія, але якщо ви вже так хочете, то вона буде тільки моя, і припинила спілкування з батьками. 

Завдяки Вам збереженій й опубліковані фотографії родини Дубин. Як вдалося їх зберегти до наших днів?

Фотографії родини Дубин зберігала Валентина Биковська і мій тато. Хоча я до кінця не знаю, хто зберіг ці фотографії: мій тато чи моя мама. Бо, наприклад, у мого тата збереглася колекція наукових книг мого діда – ще з ХІХ сторіччя, зі старими літерами. І десь у 1980-х роках на тата щось нахлинуло, і він по одній сторінці виривав і палив у багатті. А мама у мене була спокійніша і тому, можливо, це вона зберегла фото. Моя мама завжди мовчки підтримувала тата в розповідях про його родину. Коли тато сам заводив за це розмову, вона ніколи його не зупиняла. Все, що треба було висказати, він висказував. По десятому кругу він ходив, і вона його вислуховувала, хоча в інших питаннях вона його приструнювала швидко. Мій тато помер у 2019 році. Не дожив до 85-го дня народження, помер після Різдва, а мама – на Паску. В мами був важкий інсульт, вона прожила рік після того, а тато не зміг це витримати й помер за дев’ять місяців після маминого удару. Батьки пішли один за одним.

Розмовляла Марина Гогуля

Чотирикласна Вища міністерська школа збудована у Медвині на півдні Київщини у 1910 році за дозволом Міністерства освіти Російської імперії[1]. Розташована у Медвині у місцевості “Гладь” на вулиці Зарічок, 68 – на горі поблизу лівого берега річки Хоробра, яка в цьому місці перетворена зараз на каскад ставків, знаходиться поблизу ставка “Сарапучин” і урочища “Мацаєва”. Будинок має простору прибудинкову територію, на якій ростуть столітні ялини.

Заснування школи

До заснування школи великих зусиль доклала місцева громада. У 1909 році вона надіслала листа до попечителя Київського навчального округу з проханням побудувати чотирикласну міністерську школу в Медвині: 

“У нашому містечку Медвині нині буде близько 16 000 жителів, у тому числі євреїв близько 600. Дітей шкільного віку налічується близько 1400. Діти навчаються у двох місцевих однокласних школах та одному однокласному міністерському народному училищі. Така освіта  зараз є далеко не достатньою для наших дітей і багато батьків бажають дати старанним до навчання дітям не тільки знання грамоти, а й закінчену освіту… Громада наша сподівається, що освітнє начальство не відмовить їй у милості своїй і відкриє в м. Медвині одне з училищ вищого типу. Таким училищем жителі м. Медвина на сході 24 травня визнали чотирикласне училище. А тому від імені медвинської сільської громади маємо честь шанобливо просити Ваше Превосходительство про відкриття в Медвині чотирикласного міського училища в цьому 1909 році, причому наша громада за присудом дає 3000 рублів одноразової допомоги на будівництво приміщення і дві з половиною десятини землі під приміщення і училищну садибу і 600 руб”[2].

Медвинську справу направили до Міністерства народної освіти Російської Імперії і після довгих зволікань з Петербурга надійшла відповідь. Міністр освіти Російської імперії вважав, що для містечка чотирикласний навчальний заклад був би завеликим, проте дозволив відкрити двокласний. Будівництво закінчили у 1910 році, а офіційне відкриття відбулося, за одними даними, 1 вересня 1910[3], а за другими – 8 листопада 1911 року[4]. Відкриття супроводжували пишні й велелюдні урочистості, освячення школи, а також пам’ятника імператору Олександру ІІ, який скасував кріпацтво[5]. 

У 1912 році тут працювало 5 вчителів і навчалося 129 хлопчиків[6]. У 1913 році школа стала чотирикласною. 

Школа у часи Української Революції

Середовище Міністерської школи у 1910-х роках було тісно пов’язане з товариством “Просвіта”, філіал якого діяв із 1917[7] і, ймовірно, по 1920 рік в Медвині. До “Просвіти” належали бандурист Антін Митяй, батько відомого громадсько-політичного діяча, науковця Івана Дубинця (Дубини) Варфоломій Дубина, який пішки ходив до Білої Церкви й Києва по книги й заохочував своїх дітей до знань. Сам Іван Дубинець здобував тут освіту до 1918 року. Очевидно, в цей час і сформувалася його українська національна ідентичність, позаяк в наступні роки Медвинського антибільшовицького повстання підтримував повстанців та УНР, на боці якої вони були. Середовище школи було також пов’язане з “Вільним козацтвом” (1917–1918), учасники якого сформували керівний склад Медвинського антибільшовицького повстання (1919–1922).

На її території зроблене єдине відоме на сьогодні фото Антіна Митяя – бандуриста з Медвина, військового волонтера армії УНР у 1919–1920 роках, у 1920–1921 роках – ідеолога Медвинського антибільшовицького повстання, учасника повстанського загону отамана Дмитра Цвітковського.

Під час Української революції у Медвинській вищій початковій школі, як вона тоді називалася, викладали: Закон Божий, українську мову і літературу, російську мову і літературу, арифметику і початки алгебри, геометрію, історію України, загальну історію, географію України, загальну географію, природознавство і фізику, рисування і черчення, співи, фізичні вправи. Про це свідчить атестат, виданий Крисаню Юхимовичу Николенку 15 травня 1920 року. 

Будинок у часи СССР до Другої світової війни

Зі встановленням совєтської влади школу перетворюють і перейменовують на Медвинську семирічну агротрудшколу.

У 1921–1926 роках тут викладав громадський діяч, науковець, автор книги спогадів про Медвинське повстання “Горить Медвин” Іван Дубинець. При школі він вів археологічний гурток, проводив розкопки курганів скіфського часу у лісі “Гірчаків” у Медвині, про що зберігся його звіт[8]. 

За спогадами письменниці Докії Гуменної, незадовго до смерті у 1954 році Іван Дубинець говорив, згадуючи свої роки вчителювання у медвинській школі: “У мене було дві дороги: одна – стати археологом, друга – геологом. Історія землі й історія людини. Перемогла геологія, але все життя я захоплений археологією. Навіть сам провадив розкопи, поки не заборонили. Оце, бувало, вчителюючи в селі, зберу учнів і пішли в ліс. А там я виявив величезні могили, порослі столітніми дубами. Я ще тоді був дуже молодий, копав без наукової методи – й добре, що заборонили. Хай краще ті скарби будуть заховані під землею й чекають, коли матимемо свою державу. А то – де воно все, що я викопав, ділося? У Медвині я тоді зорганізував філію музею, потім вже без мене передали експонати до обласного музею. Все потім десь пропало...  Ех, – мрійно казав далі, вже з добрих півгодини стоючи під самими дверима, на відході, – нічого більше не хотів би, як забратися десь у наше українське село учителем! Скільки діла можна зробити б! Не кажу вже про інше, а хоч би з самої тільки археології. Наша земля насичена культурними шарами відкладів найдавніших епох. Тільки провести з населенням роз'яснювальну роботу, як почнуть селяни й школярі зносити різну виорану старовину, черепки, кістки... В кожному селі можна творити філію музею…”[9]. 

Філія музею, створеного Іваном Дубинцем, була саме в цій школі.

Школа у роки Другої світової війни

Як згадує вчителька з Медвина Віра Григорівна Завальська, чиї шкільні роки припали на Другу світову війну, тоді “у школі № 2 були вчителі Ковтун Лідія Степанівна (початкові класи), Дубина Іван Антонович, Красюк Ялосовета Павлівна, а також Катерина Павлівна (математики), Ковтун Оксана Йосипівна (початкові класи), Марушеська Галина Іванівна, Харченко, Оксана Севастянівна (біолог). Шкільних приладь ніяких не було. Підручник якийсь як з’явиться в когось, то позичали або й крали один в одного, писали у міжряддях газеток-афіш, які визбирували кругом, де накидали з літаків вночі – радянські або німецькі; чорнило робили з бузини і “кисличок”, які утворювалися на листках дубів”[10]. Ще Віра Григорівна згадує, що під час нацистської окупації у школу завезли просо, “яке людям дозволялося розбирати по домівках”[11].

Наприкінці Другої світової війни у приміщенні школи облаштували військовий шпиталь.

Школа після Другої світової війни

Після Другої світової війни тут поновила роботу неповно-середня школа № 2. Тривалий час її директором був Прокіп Вакулович Гриб, учитель історії й географії, ветеран Другої світової війни. У 1965 році до її 5 класу вступив Василь Якович Василенко  – майбутній диригент, поет, заслужений артист України. Згодом школу злили із загальноосвітньою школою № 1 (нині – Медвинський ліцей), а приміщення передали під створення медвинського філіалу Богуславської музичної школи. До 1975 року музична школа у Медвині як філіал Таращанської музичної школи діяла у приміщенні Будинку культури.

Медвинський філіал Богуславської музичної школи у будинку на Зарічку, 38 відкрили у 1975 році. Його директором став Кравченко Анатолій Івович, який вів також клас баяну, керував домровим оркестром, під супровід якого співав медвинський хор.

У 1976 році під керівництвом Анатолія Івовича утворилася самостійна Медвинська музична школа. Тоді ж у приміщенні провели ремонт: перекрили дах, замінили частину підлоги, переклали груби, за допомогою яких опалювався будинок.

На початку 1980-х у Медвинській музичній школі працювало 15 викладачів і навчалося близько150 учнів. Серед викладацького складу - як місцеві вчителі, так і викладачі з Богуславського педагогічного училища (нині - Богуславський гуманітарний коледж імені І.С. Нечуя-Левицького). Ось імена деяких із вчителів Медвинської музичної школи:

• Тетяна Савівна Пруднікова (у 1976-1998 роках викладала сольфеджіо, музичну літературу, гру на баяні),  

• Василь Якович Василенко (у 1980–1981 роках вів класи баяну і фортепіано), 

• Митяй Лариса Федорівна (у 1990-х викладала гру на фортепіано)

• Лакомська (викладала гру на фортепіано)

• Трачук Зоряна Володимирівна (вела клас домбри)

• Філіпенко Станіслав Дмитрович (духові інструменти)

• Скорик Олександр Васильович (духові інструменти)

• Нечитайло Олег Дмитрович (духові інструменти)

• Яременко Лідія Іванівна (баян, фортепіано)

• Кравченко Анатолій Івович (вів клас баяну, керівник домрового оркестру)

• Капиця Андрій Васильович (баян)

• Капиця Анатолій Миколайович (баян, гітара, синтезатор).

При Медвинській музичній школі працював духовий оркестр, домровий оркестр, у другій половині 1980-х діяв дорослий вокально-інструментальний ансамбль (серед учасників - Петро Плаксун (ударні), Зіновій Мезін (гітара) та інші). У 1978 році у Медвинській музичній школі давали концерт артисти Київської обласної філармонії.

За незалежної України

Медвинська музична школа діяла у приміщенні будинку по вул. Зарічок, 68 до 2000-х. З 1975 до 1998 року її очолював Анатолій Івович Кравченко, а з 1998 і дотепер – Лідія Іванівна Яременко. З утворенням Медвинської об’єднаної територіальної громади Медвинську музичну школу перенесли у приміщення сучасного Медвинського ліцею, а її приміщення передали під створення краєзнавчого музею. Тут знаходиться і виборча дільниця.

На фасаді будинку розміщена інформаційна табличка про одного з найвідоміших випускників і вчителів школи – Івана Дубинця. Локація входить до історичного маршруту місцями Медвинського повстання.

У березні 2021 року у приміщенні Міністерської школи відбулося оголошення переможців І літературного конкурсу імені Івана Дубинця, а в серпні 2021 року на її території – відзначення річниці Медвинського антибільшовицького повстання, де виступив бандурист і бард Святослав Силенко, лірник Михайло Гречкин. У фоє школи облаштували кінотеатр, де показували фільм проєкту “Хащі” “Чи зникає Шевченкова Україна”, де йшлося про Медвинське повстання.

ПРИМІТКИ

[1] Медвинські скрижалі / Укладачі П. Гогуля, А. Листопад. – 2011. – С. 14.

[2] ЦДІАУ в м. Києві – Ф. 707. – Оп. 229. – Спр. 166. – Арк. 1. (Цит. за Перерва В. Історія Шкільництва в містах і селах Київщини. – Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2008. – С. 142. Перекладено з російської).

[3] Медвин // Історія міст і сіл Української СРСР. Київська область. – С. 172; Медвинські скрижалі / Укладачі П. Гогуля, А. Листопад. – 2011. – С. 14. 

[4] Перерва В. Історія Шкільництва в містах і селах Київщини. – Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2008. – С. 142. 

[5] Романовский. Торжественное освящение памятника Царю-Освободителю и нового здания 2-классной школы в м. Медвине Каневского  уезда / Киевские епархиальные ведомости. – 1911. – № 52. – С. 1223–1224. 

[6] Медвин // Історія міст і сіл Української СРСР. Київська область. – С. 172.

[7] Букет Є. Нариси з історії київської “Просвіти”. – Київ: “Просвіта”, 2014. 

[8] Архів Д.М. Щербаківського: Дубина І.В. Звіт за розкопки скіфських курганів коло м. Медвина Шевченківського району на Київщині. 20.01.1924 // Науковий архів Інституту археології НАН України. – Ф. 9. – № 3. 

[9] Гуменна Д. Три останніх зустрічі // Свобода (Нью-Йорк). – № 42. – 1955. – С. 3. 

[10] Шкільні спогади. Розповідає Віра Григорівна Завальська // Медвинські скрижалі: Історико-публіцистична збірка / Укладачі П. Б. Гогуля, А. М. Листопад. – Миронівка, 2011. – С. 310. 

[11] Шкільні спогади. Розповідає Віра Григорівна Завальська // Медвинські скрижалі: Історико-публіцистична збірка / Укладачі П. Б. Гогуля, А. М. Листопад. – Миронівка, 2011. – С. 309. 

Медвинське повстання (1919–1922) – збройні виступи у Медвині на Київщині проти окупації містечка більшовиками, очолювані представниками місцевої інтелігенції, які виступали на боці Української Народної Республіки. Перший збройний виступ під керівництвом Григорія Пирхавки і Коломійця відбувся у квітні – травні 1919 року, коли повстанці вигнали більшовиків не лише зі своїх Медвина та Ісайок, а й із Богуслава[1], де до совєтської влади ставилися значно прихильніше.

Найбільше відомо про події Медвинського повстання у 1920 році завдяки виданим у США спогадам очевидців і учасників повстання – Івана Дубинця[2] і Миколи Василенка[3]. Приводом для цього виступу став приїзд у Медвин 18 серпня 1920 року делегації комуністів, які, як згадує у своєму нарисі Іван Дубинець, зажадали від медвинців мобілізації до Червоної армії чоловіків 1899 року народження, здачі продрозверстки та створення місцевої адміністрації для боротьби з «петлюрівщиною». Замість виконати вимоги, оголошені четвіркою делегатів, медвинці на наступний день оголосили антибільшовицьке повстання, яке очолили офіцер і ветеран Першої світової війни Хома Сидоренко (отаман Лебідь), начальник повстанського штабу Микола Василенко, керівник пропаганди, бандурист і член товариства «Просвіта» Антін Митяй, керівник контррозвідки, сотник Дніпровий. Перед тим більшість із цих чоловіків належала до Вільного козацтва. Розуміючи, що невдовзі більшовицькі озброєні частини атакуватимуть містечко, керівники повстання постановили тримати оборону доти, доки на допомогу не прийде армія УНР[4].  Не володіючи розвідувальними даними, повстанці спиралися, радше, на свій попередній досвід, адже ще три місяці тому – у травні 1920-го вони були свідками тріумфального звільнення армією УНР і Польської Республіки окупованих більшовиками українських територій, у тому числі, і власного містечка, яке, щоправда, уенерівці скоро залишили перед більшовицьким контрнаступом. Переможний досвід повстанці мали вже у 1919-му, майже місяць контролювавши Богуслав і завдавши противнику значних втрат. Але цього разу медвинці зіштовхнулися із кількісно значно більшою ворожою силою – Першою кінною армією Будьонного, яка захопила Медвин у кінці серпня – першій половині вересня, витіснивши повстанців із містечка і розпочавши насильницькі заходи над місцевим населенням і затриманими повстанцями. Після окупації більшовиками Медвина а, невдовзі, переходу за Збруч отамана Сидоренка і начальника повстанського штабу Василенка, повстання переходить у підпільну фазу і триває у такому вигляді до 1922 року включно – під проводом отаманів Дмитра Цвітковського (осінь 1920 – липень 1921) і Левченка (1922).

Репресії проти медвинських повстанців починаються ще 1920-го, коли до Медвина приїздить секція Київського губернського ЧК і проводить допити серед місцевого населення (зайнявши для цього будинок Шмигельських у центрі Медвина, біля старого базару, на місці якого зараз знаходиться стадіон), після яких не всі повертаються додому живими. Були й інші місця для розправи: «Запідозрених у повстанні  чи тих, на кого був якийсь донос, заарештовували і на другий день відправляли до міста Сміли. Там засідав Київський військовий трибунал, який докладніше розбирав справу ‘винних’ і там же розстрілював їх» – свідчить Іван Дубинець[5], тут же додаючи, що розстрілювали медвинців, звинувачених за участь у повстанні також і в Богуславі.

Репресіями супроводжувалася і так звана амністія, яку більшовики оголосили повстанцям у 1921-го і під яку 29 липня того ж року піддався отаман Дмитро Цвітковський разом із частиною своїх козаків[6]. Рядових повстанців відпустили (як виявилося, на 17 років), видавши їм документ про амністію, натомість самого отамана Цвітковського разом з отаманом Пугачем і старшинами (начальником штабу Бойком, ад’ютантом Цвітковського Платоном Слуцьким, начгоспом Грицьком («Калиною») Мораховським, сотником Глушниченком, сотником Корнієнком, офіцером Редьком)[7] через короткий час заарештовують і відправляють до Харкова, у тюрму на Холодній Горі, де їхній слід губиться у кінці 1921 року. Очевидно, приблизно тоді або дещо згодом цвітковці були розстріляні. Повстання закінчується ліквідацією повстанської групи отамана Левченка у 1922 році, яка чинила напади на міліцейські загони, деморалізуючи совєтів. Хоча акції помсти траплялися ще й у 1923 і 1924 роках.

Як же могли скластися долі учасників Медвинського повстання, яким пощастило вижити в боях та уникнути над собою розправи «переможців» під час Червоного терору? Існувало кілька сценаріїв: ті, які емігрували (отаман Хома Сидоренко (Лебідь), начштабу Микола Василенко), перейшовши Збруч під носом у прикордонників, мали шанс прожити довге життя і померти своєю смертю і залишити, а деколи й опублікувати цінні спогади про Медвинське повстання. При цьому все одно доводилося платити високу ціну, назавжди прощаючись із рідними, а деколи залишаючи і власну дитину, як сталося з Миколою – маленьким сином Хоми Сидоренка, який сильно обморозив ноги, пробираючись із батьками до кордону. Подружжя Сидоренків мусило лишити свого первістка у Дунаївцях, у дідуся й бабусі по матері, Олені Сидоренко (Андрієвській). Миколі Сидоренку більш ніколи не судилося зустрітися з батьками; усе життя він носив тавро сина «ворога народу».

Існував іще один варіант вижити – внутрішнє переміщення, коли повстанці, аби зникнути із поля зору спецслужб, виїжджали далеко від Медвина, найчастіше – на Донбас, як-от Терентій Денисенко, батько майбутнього режисера Володимира Денисенка. Або ж змінити прізвище, як це зробив учасник загону отамана Цвітковського, брат його ад’ютанта Платона Слуцького Микола, який після амністії вирушив до Києва і почав у хорі «Думка» свою музичну кар’єру, а в Москві змінив прізвище на «Платонов» і став відомим оперним співаком Миколою Платоновим, який дожив до 65 літ.

Не всі пережили Голодомор, як-от учасник повстання із сусіднього села Дмитренки Пилип Ігнатенко або медвинець Іван Плаксун.

Проте на велику частину колишніх проуенерівських повстанців, більшість з яких було, очевидно, амністовано, усе ж чекала розправа. На початок Великого терору в Медвині усе ще жило чимало колишніх повстанців, коштом яких і можна було б виконувати квоти на розстріл «ворогів народу». Нині встановлено біля сотні їхніх імен – абсолютну більшість із них заарештовували вдома, відправляли у під слідство у Богуслав, яке провадив лейтенант держбезпеки Алєксєєв, потім – у Білу Церкву, після чого – до київської в’язниці, де Трійка УНКВД майже всіх їх засуджувала до розстрілу. Страти, найімовірніше, відбувалися у приміщенні теперішнього Жовтневого палацу в центрі Києва – Народному комісаріаті внутрішніх справ УРСР; смерть розстріляних письмово підтверджував комендант Воробйов, який був, очевидно, й виконавцем убивств; після цього тіла таємно ховали на секретній ділянці в Биківні.

Матеріали, якими я на цей час володію, дозволяють говорити про два етапи репресій проти колишніх учасників Медвинського повстання. Перший припадає на 1937 рік і пов’язаний він із особою першого отамана Медвинського повстання 1919 року – Григорієм Пирхавкою, який, до того ж, весною 1920 року, був заступником міністра внутрішніх справ УНР, а перед тим – помічником Київського губернського комісара Директорії, а, отже, підпадав під категорію особливо небезпечних «ворогів народу». Його слідча справа знаходиться в Росії, однак із дослідження його внука, Валерія Перхавка, відомо, що після еміграції Директорії й уряду УНР Григорій Ісайович опинився в Польщі, а 1922 року перебрався до Праги. Проте повіривши більшовицькій пропаганді 1928 року, Пирхавка повертається до совєтської України, де через два роки на нього чекатимуть перші арешти. Вдруге заарешований у 1933-му, а 23 лютого 1934 року засуджений трійкою колегії ГПУ УССР до 10 років таборів. Відбував покарання у Сиблазі, де 31 вересня 1937 року його розстріляли за антисовєтську агітацію і пропаганду[8].

Процес над Григорієм Пирхавкою зачепив і наближених до нього колишніх учасників Медвинського повстання з його рідного села Ісайки, зокрема проти племінника Якова Пирхавки, якого разом із Костянтином Панасенком, Іваном Кисленком звинуватили у фіктивному «куркульському угрупуванні, яке проводило контрреволюційну діяльність проти соввлади» і вело «шкідницьку діяльність у колгоспі. Вагому роль у тому, що чоловіки потрапили під репресії, було їхнє «куркульське» минуле під час недавнього тоді ще Голодомору. Розстрільний вирок 29 жовтня 1937 року підписали голова Трійки Шаров, її члени Євтушенко, Чебан, присутній на засіданні Бабич та секретар, який фігуруватиме, либонь, у всіх справах репресованих колишніх учасників повстання – Альтзіцер. За цією ж справою Федору, Денису та Івану Цимбаленкам дали 10 років таборів[9].

Проте більшість затримань колишніх учасників Медвинського повстання, здається, припадає на початок 1938 року, а наймасовіші розстріли – на його весну. В усних спогадах Катерина Миколенко (1927 року народження) – донька одного з них, а саме Захара Миколенка, якій на той час було 10 чи 11 років, розповідає, що однієї ночі з Медвина забрали велику кількість чоловіків, які так ніколи й не повернулися, однак зі слідчих справ НКВД видно, що людей заарештовували хвилями – не всіх одразу, з інтервалом у кілька днів чи тижнів. Овсій Проценко заарештований 8 лютого 1938 року, Теофан Хижняк, який проходив по тій же справі, – 22 лютого 1938 року, Яків Марушевський (1883 року народження), Іван Сарапука, Іван Салата – 30 березня 1938 року, Семен Охріменко, Антон Чухліб, Микита Сидоренко, Карпо Салата – 31 березня 1938 року, Феодосій Касяненко – 2 квітня 1938 року, Ананій Огілько – 3 квітня 1938 року, Яків Марушевський (який 1906 р.н.) – 8 квітня 1938 року[10]. Отже, списки доповнювалися на ходу, очевидно, у ході допитів у Богуславському відділі НКВД. На це може вказувати й інше свідчення Катерини Миколенко, що її батька хтось із односельців попереджав про ймовірний арешт і радив десь переховатися.

Усіх цих чоловіків звинувачували за статтями Кримінального кодексу УССР 54–10, (антисовєтська пропаганда і агітація), 54–2 (збройне повстання), 54–11 (участь у контрреволюційній організації). Згадували їм і участь у Медвинському повстанні, і службу в армії УНР і «куркульство», якщо такі мали місце, закидали участь у фіктивній повстанській організації у 1930-х. У довідках про заарештованого, виданих за місцем проживання – у Медвинській сільській раді, вказували і службу в армії УНР, і участь у Медвинському повстанні чи в загоні Дмитра Цвітковського, і давали характеристику як колгоспнику, не забували і про «куркульство». Однак згадки про «контрреволюційні організації» 1936–1937 років, які приписували цим чоловікам, у таких довідках нема.

Підставою для арешту Зота Луценка, наприклад, стало те, що він «у минулому брав участь у банді Цвітковського, а в даний час – антисовєтськи налашований»[11], а підставою для його розстрілу, як і розстрілу Василя Заваденка, Федора Василенка, Андрія Ільченка і Якова Марушевського (1887 р.н.) була участь у 1936–1937 роках в «контрреволюційній організації», яка мала такі завдання: «1. Повалення Совєтської влади і відторгнення України від СССР шляхом збройного повстання в тилу Червоної Армії у момент нападу на Совєтський Союз капіталістичних держав. 2. Створення самостійної української буржуазної держави під протекторатом Польщі… Для здійснення поставлених завдань учасники к-р повстанської організації провадили роботу: а)  організацію диверсій, як у мирний, так і у воєнний час, у колгоспах і промисловості, б) шкідництво і розклад трудової дисципліни в колгоспах з наміром послаблення міці і для компрометації системи колгоспного устрою, в) зрив виконання господарських кампаній на селі, г) антисовєтська агітація проти заходів, які проводить Партія і проти Совєтского Керівництва»[12]. Цей розстрільний вирок від 21 квітня 1938 року був підписаний секретарем Трійки Альтзіцером, головою Трійки Шапіром, її членами Костенком і Гомеровим і виконаний 25 квітня, як свідчить документ про це із підписом уже згаданого коменданта КОУ НКВД Воробйова.

Процес реабілітації страчених під час Великого терору учасників Медвинського повстання, як і інших репресованих у той час, почався після смерті Сталіна – у добу так званої відлиги. Але й після Другої світової війни, а це означає, що на той час велика частина, якщо не більшість із тих, кого у 1937–1938 роках викликали за свідків, уже не були живими: чимало загинуло на фронтах Другої світової війни, від Голокосту, також стало жертвою совєтських репресій, померло з інших причин, або змінило місце проживання, що унеможливлює опитати їх ще раз і порівняти надану інформацію до реабілітації і після. Проте окреме дослідження усе ж варто було би приділити порівняльному аналізу тих зафіксованих свідчень, які давалися двічі – під час Великого терору і під час реабілітаційного процесу.

Реабілітація репресованих відбувалася поступово і розтягнуто в часі, пожвавлювали її запити, які почали надходити у другій половині 1950-х – у 1960-х до КГБ УССР від їхніх рідних. Деякі двічі отримували довідку про смерть зниклого: в одній ішлося про летальний випадок від хвороби у в’язниці чи таборі, яка припадала на часи Другої світової війни, у другій – про розстріл під час Великого терору. Дехто, аж до отримання підтвердження про смерть, усе життя продовжував чекати на повернення близької людини – як-от дружина Зота Луценка Оляна Захарівна.

Попри глибоку психологічну травму і зневагу, які пережили рідні репресованих, попри настанову мовчати, знищити документальні докази існування цих «ворогів народів» – аби не постраждали їхні близькі, усе ж існували способи зберегти пам’ять про цю зниклу людину і до них вдавалися. Один з таких способів пам’ятати – символічні, порожні могили (адже тіло розстріляного було таємно поховане в іншому місті, найчастіше – у Биківні) – поряд зі справжньою могилою, у більшості випадків – дружини репресованого, після смерті якої замовляли спільний для обох пам’ятник. Таких символічних могил у Медвині відомо кілька: могила Захара Миколенка біля могили дружини Одарки Гнатівни, яка померла у 1992 році (цвинтар на Миколії), могила Мусія Шуляка поряд із могилою дружини Варки Іванівни, яка померла у 1979 році, і могила Микити Кнюха біля могили дружини Оляни Григорівни (цвинтар на вулиці Шевченка, дільниця «Зірка»), могила Якова Марушевського (1883 р.н.) поряд із дружиною (?) Софією Ільківною, яка померла у 1978 році (Ригорівський цвинтар). Вже другий рік освітня ініціатива «Медвин. Повстання» проводить акцію «Квіти пам’яті», організовуючи поїздки до могил учасників повстання для вшанування та передачі пам’яті про них. Важливим місцем комеморації лишається і Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», куди дослідники Медвинського повстання, рідні загиблих, громадські активісти приїздять у День пам’яті жертв політичних репресій.

Колишні учасники Медвинського антибільшовицького повстання у часи Великого терору були однією з найвразливіших категорій населення, яких переслідували і над якими чинили розправу і за проукраїнську активну позицію під час Української революції та більшовицько-української війни. Відкриті архіви совєтських спецслужб дозволяють встановити забуті імена, реконструювати їхні долі, та констатувати сценарність і певну одноманітність слідчого процесу, фактичну незмінність виконавців репресій,. Спогади рідних і односельців репресованих, записані від очевидців чи переказані тими, хто з ними розмовляв, доповнюють картину тих часів. Проте деякі свідчення про репресованих потребують детальнішого вивчення на предмет об’єктивності, чому слід присвятити окреме дослідження.

[1] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). Ф. 1122. Оп. 2. Спр. 3. С. 2. (Центральное бюро связи и информации при Наркомвоен Украины. Сводка № 2 (18—26 апреля 1919)).  

[2] Дубинець І. Горить Медвин. Історично-мемуарний нарис. Нью-Йорк : ДОБРУС, 1952. 28 с.

[3] Василенко М. Мова про пережите. Медвин, 1999. 18 с.

[4] Дубинець І. Горить Медвин. Історично-мемуарний нарис. Нью-Йорк : ДОБРУС, 1952. С. 10.

[5] Дубинець І. Горить Медвин. С. 17.

[6] Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО). Ф. 263. Спр. № 54122. С. 3.

[7] Спр. № 54122. С. 3.

[8] Перхавко В. Мій дід Григорій Пирхавка. Медвинське повстання: Спогади. Київ – Кам’янець-Подільський, 2014. С. 103–106.

[9] ЦДАГО. Ф. 263. Спр. № 42479.

[10] ЦДАГО. Ф. 263. Спр. № 43527. Т. 3.

[11] ЦДАГО. Ф. 263. Спр.  № 56575. С. 16.

[12] Спр.  № 56575. С. 101—102.

13 жовтня 1920 року в Медвин заїхав загін будьонівців. «Червоний» комісар наказав негайно скликати усіх чоловіків – розіслав по селу своїх посильних, які силою й погрозами зганяли селян до волосної управи. Під час зборів комісар наказав чоловікам від 18 до 30 років зайти у приміщення управи, де їх і зачинили, а потім усім присутнім оголосив, що звинувачує медвинців у пограбуванні їхнього обозу і наказує віддати награбоване, а коли ні – то на бранців чекатиме розправа. На вечір 80 медвинських заручників вивели надвір, сформували колону, оточену озброєною кіннотою і наказали іти у бік Лисянки. Біля 9-ї вечора за селом, неподалік Тотохи, коло Ковтунового ліска бранців перевели через потічок, зупинили і почали стріляти…

Це лише одна зі сторінок Червоного терору проти цивільного населення, до якої вдавалися совєцькі окупанти, встановлюючи на території України свою владу. Я використовую не українське слово «радянські», а російське «совєцькі», адже совєцький режим в Україні встановлювався ззовні, брутальною силою, властивою чужинцям, не без допомоги, звичайно ж, місцевих колаборантів. Набагато частіше згадують про різанину більшовицьких військ Муравйова при захоплені ним Києва зимою 1918 року, Червоний терор у Криму, Одесі, Харкові. Сьогодні ж є нагода поговорити про Медвинську трагедію 13 жовтня 1920 року.

Передували їй масові селянські антибільшовицькі повстання, відомі ще як Медвинська республіка – у 1919 і 1920 роках у них брало участь десь по 3000 вояків. У квітні 1919-го аж до середини травня повстанцям з Медвина, Ісайок та сусідніх сіл вдалося витіснити з Богуслава більшовиків, у серпні ж 1920-го – зухвало захопити делегацію комуністів, відмовившись їм підпорядковуватися і платити податок. Після оголошення нового повстання 20 серпня 1920 року медвинці планували власними силами боронитися від атак більшовиків, аж поки на допомогу не прийде армія Української Народної Республіки, яку вони підтримували і бачили себе частиною самостійної української держави. На жаль після того, як під Медвин перекинули дивізію Будьонного, оборону повстанців було прорвано і ті мусили відступити до лісів, провадячи  далі підпільну боротьбу. На момент Медвинської трагедії 13 жовтня 1920 року більшість повстанців перебували у підпіллі, тож жертвами більшовиків пали в основному цивільні мешканці. Та це був не єдиний факт розправи над цивільними: совєцька адміністрація вибрала серед цивільних чоловіків з усіх кутків села так званих «отвєтчиків» - людей, яких би мали стратити у разі, коли повстанці вирішать напасти на «червоних». А відразу після окупації села – у вересні 1920 року до села прибула секція ЧК, яка вела розслідування – займалася допитатми і стратами «підозрілих». У 1921 році совєцька адміністрація оголосила амністію для повстанців, однак найвпливовіших із них ліквідовувала в перші ж роки, а іншим згадувала «петлюрівське» минуле у 1937-1938 роках, стративши у стінах теперішнього Жовтневого палацу чи Лук’янівської тюрми в Києві і таємно поховавши в Биківнянському лісі.

…Вночі з 13 на 14 жовтня 1920 року рідні медвинських заручників прийшли на місце страти, щоб забрати понівечені тіла своїх синів, братів, чоловіків і поховати на місцевих цвинтарях. При тому, що місце поховання особливо й не розголошувалося, аби не накликати на себе гніву совєтів, на сьогоді відомо лише про кілька поховань учасників тих подій: страчені 13 жовтня 1920 року Ничипів і Купріян Хижняки спочивають під кам’яним хрестом на медвинському цвинтарі дільниці «Зірка», ще двоє бранців поховано на Ригорівському цвинтарі під двома ялинами – за свідченнями Наталії Василенко, це може бути є могила розстріляних тоді ж Даценка і Максима Івановича Заваденка. Відомі також місця символічних могил учасників Медвинського повстання – Захара Миколенка (на цвинтарі по вул. Миколія), Мусія Шуляка (на цвинтарі дільниці «Зірка» – розстріляних під час Великого Терору. Учасник повстання і батько громадського діяча, археолога, автора книги спогадів «Горить Медвин» Івана Дубинця – Варфоломій Дубина – похований на цвинтарі на Гладі, по вул. Зарічок.

На жаль, утративши у 1921 році свою незалежність, Україна стала плацдармом для нових імерських більшовицьких експериментів, зокрема Червоного терору, з допомогою якого українців хотіли приборкати, вгамувати їхню волю до незалежності, щоб потім зліпити з них  «адін народ» з «общей историей, культурой язиком», про які ще й зараз гомонять прокремлівські ЗМІ. Та такі прецеденти, як Холодноярське, Врадіївське, Мліївське, Медвинське повстання, не кажучи вже досвід власної державності, армії, культури, не дають забути, що українці, згадуючи слова Юрія Лавріненка, не з власної волі пішли у совєцьке рабство.

СЛАВНА РОДИНА ДУБИНИ

Славний Медвин своєю історією, а творилася вона його жителями віками, про що залишилися назви вулиць, кутків, ставків, урочищ…

Зростив Варфоломій Дубина з Дубинівки восьмеро дітей – чотири сини й чотири дочки. Тяжкі то були часи: війни, революції, колективізації, репресії… Не зважаючи на матеріальні нестатки, усі хлопці здобули вищу освіту, але незалежно, де навчались чи працювали, – залишились національно свідомими, патріотами, бо виросли з коріння волелюбних медвинців. Ще свіжі були в пам’яті події Медвинської республіки, учасниками і свідками якої й самі були, що належно оцінила совітська влада. Старшого – Лукаша, що вчителював у м. Умань, та Назара, інженера з Донбасу, репресували за «антирадянську діяльність», і сліду від них не лишилося.

Тяжкі випробування випали й на долю Івана Дубини, другого сина у великій родині, знаного більше під псевдо «Іван Дубинець», автора книги спогадів «Горить Медвин». Народився він 30 березня 1903 р. в бідній селянській родині п’ятою дитиною. Ходив до церковно-приходської школи, пізніше вчився в Медвинській вищепочатковій школі. У 1918 р. почав навчання в Богуславській українській гімназії, яку з часом було перейменовано на учительську семінарію, а потім у педагогічну школу. Це був час переломний у його свідомості: навкруги точилася запекла боротьба за долю України. Спогади про цей час і увійшли в пізніше написану книгу «Горить Медвин», що вийшла у світ у 1952 р. в США, а в рідне село потрапляла нелегальним шляхом і надзвичайно цінувалася медвинцями як правдива історія.

З 1921 по 1926 рр. Іван Дубина вчителював у Медвинській агротрудшколі. У 1926 р. вступив до Київського інституту народної освіти на природничий відділ, геологічний підвідділ, який закінчив 1930 р. Зацікавленість його геологічними науками була велика, і це пізніше підтвердилося його знаннями та кількістю написаних праць із цієї галузі – більше трьох десятків. В 1930-х роках працював в Академії наук у Києві і мав усі дані до широкого розмаху роботи науковця, міг бути вченим великого гатунку, коли б його наукова праця відбувалася у вільній країні, де ініціатива людини не скута партійною догмою, а за спиною не стоїть агент НКВД.

Друга світова війна застала Івана Дубинця в Києві. Коли німці зайняли Київ, він поринає з головою в громадсько-політичну роботу. Стає секретарем президії новоствореної Української національної ради. Два рази його заарештовує Гестапо, але обидва рази звільняє, а третього арешту Іван Варфоломійович уникає втечею з Києва. Трагічна доля спіткала наймолодшу сестру – Параску Дубину, що жила в той час у м. Тальне і працювала на цукрозаводі. За участь у підпіллі нацисти жорстоко катували її, а після розстрілу спалили.

Коли нацистський фронт посунувся на захід, тисячі людей утікали від більшовицького дракона і серед таких був Іван Дубинець. В 1944 р. він опинився у Австрії, а в 1945 р. – в німецькій Баварії. В м. Новий Ульм біля Дунаю він надовго зупинився в таборі для переміщених осіб. Там він працює в управі табору культосвітнім референтом і, водночас, в газеті «Українські вісті». Він належав до ініціативної групи для створення Української революційно-демократичної партії (УРДП), у якій незмінно був членом Центрального комітету.

В 1949 р. Іван Дубинець залишає Європу й приїздить у США, до Нью-Йорка, де в найширшому обсязі розгортається його громадсько-політична діяльність. Він ініціює акцію допомоги в переселенні до США втікачів з України, висилаючи їм відповідні папери-виклики. Був учасником організації ДОБРУС (Добровільного об’єднання бувших репресованих українців совітами) і його головою до з’їзду 1953 р. Був членом головної  управи ОУРДП в США та ініціатором організації протесту проти геноциду в СССР, зокрема маніфестацій до 20-річчя голоду в Україні 1932–1933 рр. (що, мабуть, і стало причиною його скорої і таємничої смерті). Ці маніфестації прокотилися хвилею по США та інших країнах Заходу. Найбільшою працею і заслугою Івана Дубинця є збірка матеріалів і документів про голод в Україні 1932–1933 рр., що стали основним матеріалом другого тому, який видав ДОБРУС в 1955 р. англійською мовою під назвою «Біла книга про чорні діла Кремля».

Помер Іван Дубинець в Нью-Йорку 30 січня 1954 р. Поховали його друзі в Бавнд-Бруку на українському православному кладовищі, де спочивають сотні відомих українських діячів. Хоч жив самотньо, мав багато вірних друзів-земляків: Івана Багряного, Юрія Дивнича з Побережки, Федора і Олександру Бражників з рідного Медвина… Остання, на початку 1960-х, відвідала Медвин і привезла з собою першу книжку «Горить Медвин», що конспіративно ходила по руках довгі роки. Олександра Бражник відвідала старого Варфоломія Дубину й розповіла про життя сина Івана та причину його смерті. Невдовзі помер і сам старий батько – і з великої колись родини залишились молодший син Федір, дочка Ганна та кілька племіників, розкиданих долею по світу.

Петро ГОГУЛЯ

ХОЛОДНИЙ ЯР

<...>

По дорозі, відчепившись вже від «червонців», що погналися за якимось іншим партизанським загоном, розганяєм червону піхоту, що облягала велике село Медин [1]. У Медині була міцна повстанська організація, щось на зразок холодноярських сіл. Захоплюєм без коней і упряжі дві вкопані під селом гармати, що цілу добу вже обстрілювали село. Мешканці Медина добре озброєні, оточили село окопами, колючим дротом, перевернутими до гори зубами боронами і не впускали до села «совєтской власті».

Гармати стріляли запальними стрільнами і поважна частина села вже була спалена. Та мединці – правдиве гніздо роздратованих шершнів. Видобувають рештки майна з-під згарищ, переносять його до уцілілих хат, зносять під спалену церкву своїх убитих, але піддаватися червоним ще й думки не мають... Усі мужчини, навіть кілька жінок і дівчат – з рушницями. Нарікають на сусідні села, що обіцяли виступити проти червонілих і злякалися. Мала мединська «січ» досить гарматних набоїв, в, зложених місцевими артилеристами царського ще війська, по фаховому, в бліндажі. Мала й одну гармату з поломаним замком, до якого бракувало частин, між  іншим і пружини з ударником. Стрілялии закладаючи у замок грубий цвях, б'ючи по ньому молотком на довгому держаку. Село мало кількох власних старшин різних родів зброї, між ними сапера і гарматника. Боронилося по фаховому, чого не можна було сказати про двадцятикількагодинний наступ двох полків червоної піхоти. Кільканадцять полонених, між ними й одного командира, що їх мединці захопили під час нічного випаду із села, не вбивали; тримали у двох хатах, як «заложників».

Віддаєм завзятим оборонцям села захоплені червоні кулемети і гармати. Затягнувши їх до села, мединці глянули на майбутнє ще веселіше. У селі панувала чутка, що Петлюра з військом – заняв уже Винницю.

<...>

Багатківці – Плугів

(1936)

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

_______________________

Публікується за: Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Донецьк : ТОВ «ВКФ БАО», 2013. – С. 423–424.

[1] Юрій Горліс-Горський, хорунжий Запорізького корпусу армії УНР, перебуваючи у лютому 1920 р. на лікуванні у Мотронинському монастирі, який на той час був осередком Холодноярського антибільшовицького повстання, вступив до його лав і став одним з найближчих помічників його очільників. Холодноярівці не тільки виганяли більшовиків зі своєї Чигиринщини, але й підтримували інші локальні проукраїнські виступи. Так, одного разу, Горліс-Горський разом зі своїми козаками опинився в Медвині. У своєму «Холодному Яру» письменник по-пам’яті називає Медвин «Медином», однак жодного Медина на Київщині немає. В уривку йдеться про події серпня 1920 р. (Прим. – Ред).

Ще не так давно друзі й колеґи з «Українських вістей» і в США відзначили 50-ліття видатного українського громадсько-політичного й культурницько-наукового діяча Івана Варфоломійовича Дубинця. Ще так недавно він виступав на конференції «Комісії УВАН у США для дослідів над пореволюційною Україною» з доповіддю на тему: «Голод на Україні під совєтами 1932-33».

І раптово ми, його друзі ще «з дому» й на еміграції одержуємо сумну, болючу вістку про те, що Іван Варфоломійович трагічно загинув, що його вже нема серед нас.

Перестало битися серце в того, хто весь час мріяв повернутися на рідну землю. В того, хто з юнацьких років і до самої смерти – боровся за волю свого народу.

Св. пам. Іван Дубинець – визначний український науковець (ще на Батьківщині) з ділянки геології, автор кількох друкованих в УССР наукових праць та учасник світових конґресів, а на еміґрації – визначний український політик, публіцист і громадський діяч.

Іван Варфоломійович народився в квітні 1903 року в селянській родині, в знаменитому Медвині на Київщині.

Село Медвин, що нараховувало 12 000 осіб населення, ще за царських часів мало дві початкових і одну вищу початкову школу. Тут існували революційно-підпільний гурток і підпільний український культурно-освітній гурток при вищій початковій школі. Ці гуртки, а надто другий, провадили пропаґанду українства серед медвинців. Це не могло не вплинути на формування політичного світогляду юнака, яким був у той час Іван Варфоломійович. І справді, І. В. перше національне загартування одержав у своїх учителів вищої початкової школи, що її закінчив 1918 року.

Вже 16-літнім юнаком І. В. бере участь у збройній боротьбі проти большевизму – в повстанні, яке підняла людність великого села, що увійшло в історію героїчної боротьби українського народу за свою національну свободу й державну незалежність.

Два місяці збройно боролися медвинці проти всіх місцевих большевицьких військових груп. І, аж Москва мусіла вмішатися в цю боротьбу. За її наказом, ціла дивізія большевицького війська була перекинута 1920 року проти медвинців. Дуже криваво розправились тоді большевики з населенням. Медвин було розграбовано й спалено. Тисячі його мешканців замордовано й розстріляно. Учасники тієї боротьби майже всі загинули. Іван Варфоломійович також зазнав тортур і в’язниці, але як неповнолітній юнак був згодом звільнений і пішов із свого села в світ, щоб уникнути дальших тортур і в’язниць та одержати освіту й стати повноцінним борцем за волю свого народу. Йому вдається закінчити середню й вищу освіту і набути фах у галузі геології.

Вже 1930 р. він працює як молодий фахівець в Українському Геологічному тресті і провадить науково-дослідну роботу, зокрема бере участь у наукових експедиціях дослідження корисних копалин України, Кавказу й Середньої Азії. Виконує ряд наукових праць, що друкуються в інституті геології Української Академії наук. Разом з цим І. В. провадить працю в навчальних закладах як викладач, а потім як доцент з фаху геології і мінералогії.

Мені доводилося бачити Івана Варфоломійовича в ролі рецензента й консультанта багатьох проєктів комплексного будівництва на Україні, зокрема проєктів «Великого Дніпра», «Оводнення Донбасу», «Будівництва Метрополітену в Києві» і т. д. Ми тоді були люди різних фахів, але однакових поглядів на потребу індустріяльного й культурного будівництва на Україні. Нас єднали ці погляди, і ми були солідарні, бо мовилося про максимальне використання засобів УССР для потреб будівництва на Україні, а не в Росії, як до того прагнула Москва. Українські фахові сили, користуючись нагодою кампанії індустріялізації, опрацьовували такі проєкти, які були в інтересах українського народу. До таких творчих українських фахових сил і належав Іван Варфоломійович Дубинець. Але московський Кремль не допускав до здійснення цих проєктів, бо це було не в його інтересах.

З виходом на еміґрацію І. В. з усією його невсипущою енерґією і з великим почуттям відповідальности віддався праці в різних ділянках громадсько-політичного життя. З першого дня організаційного оформлення Української Революційно-Демократичної Партії стає її членом; незмінно обирається в члени Центрального Комітету: за цей час написав кільканадцять публіцистичних статтей із засадничих питань революційно-демократичного руху.

Переїхавши до США, Іван Варфоломійович і далі невтомно працює на різних ділянках політичного, громадського й наукового життя українців, а останнього часу очолює, як колись репресований під большевиками, таку визначну антибольшевицьку організацію як ДОБРУС, що вже провела важливу роботу щодо викриття перед світом большевицьких злочинів.

Св. пам. Іванові Варфоломійовичу належать такі риси характеру, що рідко зустрічаються в наш час. Це – його доброта, його любов до кожного українця незалежно від терену походження, віровизнання і партійної приналежности. Жив не для себе, а для великої справи, за яку боровся, жив і працював для того, щоб бути корисним для громади й друзів своїх, якими вважав весь український народ…

…Тяжко подумати, що його серед нас уже нема, що він відійшов навіки.

Вічна Тобі пам’ять і слава в наших серцях, Дорогий Друже Наш.

В. Григоренко

Друкується за: Григоренко В. Пам’яті видатного сина героїчного села // Українські вісті. 7 лютого 1954. № 12 (787). С. 1.

Нещасливий випадок вирвав з наших рядів Івана Варфоломійовича Дубинця, людину високо – культурну і скромну, вискосвідому і активну. Жаль стискає серце…

Тяжко примиритися з сумним фактом, бо смерть прийшла так несподівано, а також тому, що дубинців у нас мало, дуже мало, а вони потрібні, як зразок правдивої громадської людини, як моральна підтримка для ліпших і як доктор тим, що їх дивізом є – «моя хата з краю…»

Ми маємо дуже мало таких громадських діячів, що без самореклями й амбіцій несуть тягар буденної і жертвенної праці для громади, для ідеї, відсуваючи власні інтереси і потреби на друге місце.

А покійний Іван Дубинець, саме був таким натхненним ідеалістом, що всього себе присвятив громадській праці у високому значенні цього поняття.

Пригадую одну розмову з ним. Я казав, що він – добрий геолог і автор кількох фахових праць – міг би влаштуватися ліпше, як багато наших фахівців, але Іван Варфоломійович безапеляційно відповів мені: «Я – політичний емігрант і приїхав до Америки не для того, щоб робити кар’єру. Тому хочу в міру моїх сил попрацювати для української справи, розкривати світові страхіття большевизму».

І Він працював наполегливо і безкорисно. Згадаймо хоча б його працю в ДОБРУС-і. Він був одним з його засновників, під його проводом ДОБРУС зробив багато корисної праці, особливо для розкриття світові трагедії голоду і Вінниці. Чи всі знають, що проф. Дубинець залишив майже готову до друку книгу – велику збірку документів про голод, де зібрано багато свідчень і матеріялів з підсовєтської преси. Це забрало в Покіного 1,000 годин муравлиної праці. Замість того, щоб писати якусь цікаву фахову працю, Він довгими годинами і днями перегортав пожовклі сторінки старих газет, або опрацьовував малописьменні, нерозбірливі дописи світків голоду, що надходили з усіх країн нашого поселення. І Він це робив, бо цього вимагала справа – наші національні інтереси. 1,000 годин так само скромно пожертвованих для ідеї, відірваних від заслуженого відпочинку після фізичної праці…

У нас Дубинців мало, дуже мало, і ми не вміємо їх цінити, а вшановуємо аж тоді, коли вони від нас відходять… «Блеженні чисті серцем» — співають у церковній пісні. Іван Варфоломійович мав таке чисте серце, що його зберіг і під час підсовєтського життя, на большевицькій каторзі. Цілюще проміння цього чистого серця відчували всі, з ким відпрацював. Нахай же пам’ять про цього зразкового громадянина і патріота нагадує нам про наші обов’язки перед Батьківщиною і кличе до спільної дії.

Наш обов’язок – видати його працю про голод, що буде Йому найкращим пам’ятником, а національній справі на користь

Спи спокійно, Дорогий Товаришу, в американській землі! Ти заслужив, щоб Твої останки перевезли до Твого рідного Медвина, але навряд чи це буде здійснене.

А. ГУД-КИЙ

Надруковано у: Свобода. Четвер, 11 лютого 1954 р. Ч. 28. С. 3.

Минув рік, як помер бл. П. інж. Ів. Дубинець. 13 лютого в церкві св. Володимира була відправлена панахида, а друзі й приятелі Покійного разом із ДОБРУС-ом улаштували в цей день сходини-прийняття для вшанування пам’яти цього саможертвенного громадського діяча й високогуманної людини.

Дозволимо собі, в річницю смерти, навести деякі факти й міркування, що стосуються Покійного Івана Варфоломійовича Дубинця. Ми бачили на його похороні велику кількість людей, при тому людей різних світоглядів і партійної приналежности. У той самий день ми мали розмови про Покійного з українцями різних середовищ і вони висловлювали свої симпатії та повагу до І. Дубинця. Це є відрадний факт, який нас дуже зворушив. Проаналізуємо – чим же покійний Іван Варфоломійович заслужив, що симпатії до нього спромоглися переступити партійні, релігійні та інші психологічні кордони наших еміґрантських ґет? Думаємо, що заслужив Він це тим, що був поперше щирою і простосердечною людиною, яка вміла бути з кожним привітною і не фальшивою, в кожній людині шукала в першу чергу щось спільне, українське. Відомий геолог і автор поважних фахових праць, він умів поводитися так безпосередньо, що найпростіша людина не відчувала його інтелектуальної вищости. А як багато є серед нас таких, що роблять свій титул якимсь фетішом і з погордою та зневагою ставляться до людини простішої? Не бракує й саморобних інженерів та маґістрів, які й тепер не соромляться з апломбом заявляти, що я, мовляв, студіював право чи економію, не осягнувши при тому навіть елементарної грамотности.

Як громадський діяч, Покійний Іван Варфоломійович підходив до всіх явищ нашого внутрішньогромадського життя з міркою загальноукраїнською і тому з ним найлегше було порозумітися і домовитися про спільну акцію українцям з інших політичних середовищ. Отож його постать повинна бути зразком розсудливого діяча, не засліпленого партійним фанатизмом.

А скільки серед нас є таких партійних вождів та лідерів, що засліплені своїми вузькопартійними амбіціями й через партійний егоїзм ослаблюють нашу громаду бацилою безкопромісового антагонізму?

Але найхарактернішою рисою Івана Варфоломійовича була скромність – риса, яку так рідко можна знайти серед наших партійних провідників і яку ми не хочемо й не вміємо цінити. На жаль, на таких провідників вибиваються часто якраз люди не скромні, а зарозумілі амбітники, що, використовуючи не завжди достойні способи самореклями, просовують себе на провідні становища, не задумуючись над тим, чи вони для такої ролі надаються. Такі типи, задекорувавшись ореолом вождів, носяться із своєю партійно-егоїстичної «виключністю» і з легким серцем роздмухують дрібні суперечності в «зраді» і т. інш. Тому й маємо такі жахливі суспільні відносини, що в нас командують самозакохані партійні «півні», а не скромні й розсудливі діячі типу І. Дубинця.

Усім відомо, що Покійний Іван Варфоломійович уклав багато праці і власних засобів та написав цінну книгу про штучний голод 1933 р. на підставі свідчень членів ДОБРУС-у. Наш обов’язок – цю книгу видати. При цій нагодні не можемо не згадати з великим огірченням одного прикрого факту. Покійний Ів. Дубинець жив самотнім, тому після його смерти поліція забрала з деякими речами і згадану книгу, що була вже приготована до друку. Управа ДОБРУС-у звернулась до УКК з проханням допомогти повернути цю забрану поліцією працю, що являється власністю ДОБРУС-у, який хоче її видати. УКК доручив це зробити одному з діячів УКК, що довгі місяці дурив членів управи ДОБРУС-у, посилаючись на вигадані перешкоди. Тоді Головна управа вирішила звернутися до мера м. Нью-Йорк, але спершу пішли до тієї установи, де, за інформацією «допомогача» з УКК, ця книга повинна знаходитися. Виявилося, що книги Ів. Дубинця там немає і ніколи не було й ніхто в цій справі до них не звертався. Тоді ДОБРУС звернувся до працівника п. С. Яреми і, без жадних труднощів, за тиждень цю книгу одержав. Тепер ми догадуємось, чому згаданий представник УКК затягав цю справу. Але ж цим сумнівним інцидентом зневажав пам’ять Ів. Дубинця якраз той, хто Його знав і з ним часто зустрічався в житті. Тому ми про це і згадали – нехай буде соромно людині за таке негідне поступовування. А Вельмишановному панові С. Яремі висловлюємо на цьому місці найщирішу подяку за допомогу.

Українські патріоти з різних партій і переконань підтримали добрий почин членів ДОБРУС-у і склали пожертви на видання книги інж. Ів. Дубинця. Зараз вона перекладається на англійську мову і в листопаді ц. р. на ювілей 5-тиріччя ДОБРУС-у побаче світ.

Це буде достойним пам’ятником на могилу бл. п. інж. Івана Варфоломійовича Дубинця – великого українського патріота й високовартісної людини.

Друкується за: Гудовський А. Пам’яті І. Дубинця // Українські вісті. – 24 лютого 1955. – с. 3.

1

І кожен раз, бувало, як видряпаєшся до Івана Дубинця на його п’ятий поверх – відразу бачиш, що прихід твій невчасний. Іван завалений паперами, листами, рукописами, книжками. На лиці – заклопотаність: невиконане задумане на сьогодні. Годинник показує, що наближається час іти до роботи – а тут ще й гості…

Я – на хвилиночку…

Знаю, що Іван охочий щиро допомогти. Тільки в щиросердечності приятельській він захоплюється, із хвилини робиться півгодини, по тім зачепимося за прецікаві теми (чи може такими вони стають у цю саме хвилину, від того, що думка бесідника магічною паличкою торкнулася проблеми (?). Виринають обличча спільних знайомих і друзів – і власне (?) вже треба Іванові йти на своє «клінування» до банку… А ми ж іще тільки на середині наших розмовних ширянь.

Це так було завжди. Не Іван приходив до мене, а я до нього, на одну хвилиночку. І різноманітність та цікавість розмов ніколи не могла вкластися навіть і в одну годину. Я бачу, що треба негайно йти, бо людина ця не має часу, інколи так не має, що обідає на сходах – чи вниз збігаючи, чи виходячи нагору… бачу і знаю, але ніяк не можна добратися до психологічної «крапки».

А ми ж, власне, не були ні куми, ні родичі, а в Києві навіть і знайомими не були. Кілька раз побіжно зустрічалися у Львові, в їдальні, на вулиці; в Ульмі, Авґсбурзі у коридорі якоїсь української … (?). Себто в етапах … мандрівки з Києва, до Ню Йорку. Він  знав моє прізвище й обличчя, я – його. Не мали часу здружуватися, — але чому ж, коли й де не здибалися, чому почували себе «одного поля ягодами», чому я відчувала, що він із моєї найближчої родини, незрадливий і завжди доброзичливий, чутливий друг?

Чи не тому, що колись, «у дні оні», ми обоє товклися по довжелезних коридорах Київського університету, сиділи може й поруч не раз на півколових лавах його неозорних авдиторій? Межи отих розлатаних кожушанок, смушкових шапок набакир, шинелів, свиток і чумарок напевне не раз мигало й Іванове обличчя з кучерявим чубом і веселими сірими, трохи доброіронічними очима.

Але на основному курсі тодішнього університету нас було щось із тисяча, а потім Іван пішов на геологію, я — на літературно-лінгвістичний, і були ми вже в різних авдиторіях та гуртах... Ні, після перевірки в закамарках пам'яті — ніколи з Дубинцем не була я знайома.

Але тут па вулицях Ню Йорку, коли стоїш де-небудь біля вітрини, тебе хтось дружньо смикає за рукав, обертаєшся, — то Дубинець, — і так стає затишно, наче війнуло рідним духом на тебе. Може це ми почувалися родичами на тій підставі, що колись сиділи но тих самих лавах у 17-ій авдиторії? Що мали спільних приятелів і приятельок — себто, як вірно назвав нас один молодий полеміст із «Укр. Прометею», що ми — діти Чумацького шляху.

Коли заходила до Іванових земляків-медвинців, Федора й Олександри Бражників, а там усміхається, на хвилинку заскочивши, Іван, тоді знов мерещиться, що я таки не раз бачила ці живі, пронизані іскорками думки й життерадости, повиті м'яким гумором очі. Тепер вони набули ще полиску деякого критицизму. І хоч чуб вже срібний, хоч м'яка бганка біля уст, що от-от наче засміються, трохи тремтить, коли він збирається щось сказати, — але очі — молоді, задьористі й весело добрі, насмішкувато-незлісні такі як і в його 17 років. Одно слово, такі очі, що відразу розкривають всю людину з вічно молодим духом невситимої життьової експансії, з рідкісно тонкою чутливістю, — ще струна не задзвеніла, а вже ця душа відзвучує...

Іван ніколи не мав часу тому, що багато хотів у своїх можливостях охопити. Працюючи на насущний «клінером», він мусів знати в Америці все. Почав з Ню Йорку, де оббігав музеї й театри, потім околиці. Об'їздив ближчі міста, користаючи суботами—неділями. А крім того, життя, наповнене громадськими хвилюваннями та клопотами. А крім того, треба, будучи на волі, не змарнувати цієї волі. Що можемо — мусимо зробити для батьківщини! В процесі праці (на становищі голови нюйоркської Філії ДОБРУС'у) – випливла ідея: створити монументальний обвинувачувальний акт московсько-совєтській окупації на Україні, складений із совєтських таки документів та свідчень самих жертв голоду.

Ця робота настільки захопила Івана, він так нею горів, що стало ще більше бракувати часу на численні інші обов'язки. Саме листування із усім світом, розшукування живих свідків та їх свідчень, їм відписування, систематизація, відбір, передрук цих листів, — чи це під силу виконати одній людині? А тут ще хтось із друзів має родинну сварку — Івана просять мирити. Треба видати «Сад Гетсиманський» Багряного – Іван дістає американські доляри, які пливуть до Ульму, і за них роман друкується. Ця історія появи друком роману також завдячує Івановій особистості. Федір та Олександра Бражники, — медвинці й спонзори Іванові, — безумовно довіряють, що їх гроші—позика йде на потрібне діло й зрештою вернеться колись до них... Скромність, що не любить зовнішнього показу і що не вміє перекладати на когось частину, бодай, роботи, а сама всі тягне, створила з Івана «непомітну необхідність». Ні шуму, ні пози, ба навіть ні форми зовнішньої. Коли всі вже причепурилися, повдягали костюми із прасованими складками, то Іванові, їйбо, нема часу піти до склепу, щоб вибрати собі убрання, так і лякає всіх своїм депівським фасоном…

Отож, нема часу Іванові нема, — а тут ще й я зі своїми проблемами…

2

Так, передостання проблема моя була — маршрут по Америці. Бо Іван при своїй неймовірній зайнятості — зумів уже облітати всю Америку. Від океану до океану за три тижні — тільки перелетів її. Сам собі виробив маршрут, покопирсавшись у довідниках, покликавши на допомогу свої фахові знання геолога. З подорожі приїхав він окрилений, зачарований, і все казав: «Так би треба було написати про свої враження, аж рука проситься, — та що ж, нема часу на все... Як маєте хоч яку найменшу можливість, — кидайте все й неодмінно поїдьте! Це — найкраще, що я в Америці здобув».

Отож, прийшов час, що я надумалася — справді, й могла б зробити таку подорож. Перебивши Іванові одного дня найважливіші справи, прийшла, «на хвилиночку». Тільки хай розкаже, яким маршрутом їхати, і зараз піду собі.

Щоб позбутися мене як найскорше, Іван сіл швиденько за машинку й написав цілий розпис – із зупинками, датами, часом переїздів, до кого можна заїхати, де скільки пробути, що невідмінно побачити. Та, неминуче захопившись, почав розказувати, як у Єлловстонському паркові мав милу зустріч з ведмедем… «Я пішов собі сам у пущу і розглядаюся там, — коли чую, щось тріщить. Дивлюсь — з-за кущів визирає ведмідь. Я став і тремчу — боюся. А він також став, як укопаний, і дивиться на мене, — боїться. Так ми довгенько стояли, аж поки не над'їхала якась машина… Заздрю вам! Так би оце сів та поїхав і я… — То їдьмо! – Та не можу… Треба закінчити працю про голод…»

І щоб дати відчути подих тієї  праці, прочитав кілька кричущих свідчень з листів. Потім розповів про свою методу, винайдену в процесі опрацювання матеріялів: стверджувати свідчення жертв голоду документами із совєтської преси. «Аж оце тепер, коли кінчаю, бачу, що моя праця — лише частина велетенської роботи про війну Москви із Україною. Аж тепер бачу, як треба робити. Оце моє вже зроблене — лише перша частина, одна третина всієї праці...»

Та й знову ми захопилися, за час забули, а той час летить... Пора йти на роботу, а вже обідати мабуть знову доведеться куском хліба із шинкою, збігаючи на вулицю сходами…

3

Признаюся, спогад цей виник після прочитання у газеті «Укр. Прометей» статті «Туга за нормальністю». Автор її, В. Голуб, каже що от, мовляв, «діти Чумацького шляху» вже стали «жувачами ватяного хліба із смальцем...», але даю слово самому авторові статті: «... Авторка 'Багато неба' вирішила, що вік поневірянь дітей із Чумацького шляху наближається до свого кінця, що діти ці сьогодні вже відкрито тужать за нормальним життям, за спокоєм, за звичайними буднями...» Діти Чумацького шляху, побачивши багато неба пропонують (підкреслення моє — Д. Г.) робити те, що в дійсності й робиться. Їздіть із земляками на пляж улітку, оглядайте музеї, споживайте ватяний хліб із смальцем, купуйте будинки й авта, плодіть дітей, ходіть на літературні вечори подорожніх письменників, розважайтеся й насолоджуйтеся життям…»

Мушу від імени дітей Чумацького шляху, а зокрема Івана Дубинця, під впливом якого пустилася я розглядати багато неба, заперечити, що такого лише — споживально-жувального — стилю життя діти Чумацького шляху не пропонують. Вік поневірянь дітей Чумацького шляху не почався від часу другої світової війни і не з часом еміграції. Все життя для ґенерацій дітей Чумацького шляху — безперервне поневіряння, фронт, війна. Нам тільки й кажуть: не лізьте із своїми творами, тепер не час видавати книжки, випитувати таємниці землі, любити природу, тепер війна. І ми побачили, що як іншого часу для нас нема, то мусимо в цих, вічно фронтових умовинах робити своє, здійснювати місію, призначену дітям Чумацького шляху історією. І одночасно любити музеї, пляжі, кожен листочок на дереві. Чи ж не так робив Іван Дубинець? Він горів невситим бажанням усе облітати, все охопити своїм бистрим і тонким інтелектом, все поробити — бо іншого часу для нього не буде. Опис маршруту у книжці «Багато неба» йде по слідах подорожі Івана Дубинця, це був і його маршрут. Дубинець вирвав три тижні від своїх численних обов'язків, щоб зробити для геолога екскурсію по Північній Америці, побачити увіч Балянсуючу скелю, Скелясті гори, Кольорадо, Великі Каньйони, скам'янілі ліси, Карлсбадську печеру… Це ж для нього, геолога, була кричущо необхідна справа, частина його фахової біографії, — а тут кажуть, що це — лише жування ватяного хліба із смальцем! Діти Чумацького шляху вирвалися в широкий світ, хочуть надолужити змарнований час. Один із них став піонером у гаслі «Спізнавай широкий світ поширюй знання про нього!» Якщо не вдалось йому описати своєї подорожі, то описав хоч маршрут, щоб інший хто описав саму подорож і заохотив широкий загал до спізнавання.

4

Ще раз надокучила я Іванові, вже приїхавши. Те «безжурно легке чтиво» про подорож — легке тільки позірно, признаюся. Кожен нарис добре уминався, поки дійшов до споживання читача. Нарис про Карлсбадську печеру вимагав консультації геолога. Я й понесла першу редакцію до фахівця, до Івана, щоб він походив по ній своїм олівцем.

Знову з хвилини зробили ми свято дружньої розмови, де слово і думка розмножуються, як інфузорії під міккроскопом у сприятливому розчині. Дуже бо була я захоплена тим, що побачила, розворушила й Іванові спогади. Коли він прийде до мене? Прийшов би хоч раз, визначив би мені ті камінці, що я привезла. Іван повитягав свої реліквії — фотографії, каміння, засушені рослини, — і ми знову розмріялися... Хто б то думав, дивлячись на нього в цю хвилину, що це — чільний діяч одної організації, голова другої, мировий посередник між розсвареними подружжями та ще гірше розсвареними політичними середовищами, один із провідників та організаторів масової протиголодової маніфестації в Ню Йорку?

«А знаєте, — кажу, — на Орчард Біч я бачила такий камінь, що зовсім подібний на скам’яніле дерево. От, щоб ви колись подивилися та визначили, чи той камінь справді був колись деревом!»

«Таке, хоч зараз бери та їдь на Орчард Біч! – моментально зареаґувала геологічна Іванова душа, очі заіскрилися. – Хто зна, чи зараз той острів не під водою, — а то, їйбо, поїхала би… Ще може встиг би, поки на роботу…»

Надворі була осіння мжичка. Ще буде літо, колись поїдемо, покажу йому те місце… Очевидно Іван відчував, що літа вже в нього не буде, усе, що можна вхопити, треба робити зараз…

«… [нерозбірливо] перша книжка, що вийде в друкарні — ухвалила… [нерозбірливо] від Дубинця з деякими викидами сумління за змарнований Іванові час. – Це ж він – співавтор задуму книжки, я тільки перехопила його ідею, книжку мав би написати він…»

5

Третя зустріч була за три тижні до трагічної п’ятниці. Цим разом Іван, з великого дива, прийшов до мене. Були свята, другий день нашого Нового Року. Іван прийшов по-святочному, з «кейком», бо, мовляв, є звичай, що перший раз у хату йдеться з «хлібом-сіллю». Вітаючи з Новим Роком, розцілувався… Чи міг думати, що це не вітання, а прощання з друзями, і цим світом? Він не знав, а вже за три тижні перечував В цій останній нашій розмові просковзнули такі слова: «Цей рік буде порожній і скучний. Нічого в ньому я не жду, не сподіваюся. Ніяких подій, все стало якесь сіре, нецікаве…» Справді, через три тижні для Івана в 1954-му році нічого вже не було приділено долею…

Отже привітавшись із Новим Роком, розложили мої аметисти, халцедони, яшми, малахіти, флюорити, вивезені з пустель заходу Америки. Межи ними були й надбання з нюйоркських берегів – і бісової віри Іван відразу їх впізнав. Потім почав пригадувати свої геологічні експедиції по Україні, різні пригоди, зустрічі…

«Оце приїжджаємо в село, треба десь переночувати. Знаємо, що коли відразу звернемось, то ніхто не пустить, бо ж село не любить ‘представників із центру’. Робимо так: я йду попереду, а товаришам кажу їхати позаду й під’їхати тільки тоді, як я оглянуся й махну головою. Іду собі вулицею, через рамено – напіввійськова польова торба, в руках молоток, ним вимахую. На воротях наміченої хати стоїть господар чи господиня. Я привітався й проходжу мимо, себто роблю ще один крок, а тоді, наче згадавши щось: ‘Скажіть, будь ласка, чи не знаєте, де б можна було розжитися молока?’ — ‘А хто ж ви такі будете?’, згоряє з цікавости господар чи господиня. — ‘Та ми — інженери з Києва, тут у вас маємо робити дослідження ґрунтів, може знайдемо копалини мармуру, та нам треба було б десь і переночувати…’ — Як тільки дядько почув, що ми – не ‘представники з области’, то вже сам розчиняє ворота. ‘Та й у мене можна було б, правда, в нас нема по-панському, одне ліжко…’ — ‘Борони Боже, ми не хочемо на ліжку, ви нам внесіть околот соломи, простеліть на землі, а ми вже своє все маєм. Не будемо вас дуже турбувати, тільки молока попросимо продати…’ І дивишся – вже приймають, наче своїх синів…»

«От тоді, в еспедиціях, я й надивився на вимерлі села. Одного разу заїхали в село, а там — нікого нема. Всі хати стоять пусткою, село порожнє, все позаростало бур’яном. Дивишся, коло вікон отака по груди трава. Знайшли ми на ціле село дві жінки. Ці вижили, годуючись трипільською стравою, скойками. Щодня ходили до річки, збирали скойки й по кілька годин їх варили, виходив якийсь твердий навар, наче б то холодець. Вони й нас тим частували…»

 І ясно, далі Іван почав розповідати про свою працю. А про що ж інше міг він говорити, той, що зарядився на таку працю ще в ті часи, їздячи по вимерлих селах України. Він жив своєю працею, вже бачив духовим зором її кінцеву крапку. Через це всю свою відпустку, замість розкошувати в екскурсії на Кубі (як плянував), просидів у Вашингтонській Конгресовій бібліотеці, витягаючи звідти совєтські газетні джерела про штучний голод на Україні. Робота вже на викінченні, але як її видати ? — Еге, це й мій повсякчасний клопіт, — почала й я показувати рукописи, що лежать по 5-10 років, а не можуть дочекатися…

Але Іванові вже треба йти. В цей час стук у двері. Прийшла моя приятелька, Неоніла Кордиш. — «Знайомтеся, а може ви вже й знайомі? Це — геолог, а це — археолог...»

Іван відразу забув, що треба йти. «У мене було дві дороги: одна — стати археологом, друга — геологом. Історія землі й історія людини. Перемогла геологія, але все життя я захоплений археологією. Навіть сам провадив розкопи, поки не заборонили. Оце, бувало, вчителюючи в селі, зберу учнів і пішли в ліс. А там я виявив величезні могили, порослі столітніми дубами. Я ще тоді був дуже молодий, копав без наукової методи — й добре, що заборонили. Хай краще ті скарби будуть заховані під землею й чекають, коли матимемо свою державу. А то — де воно все, що я викопав, ділося? У Медвині я тоді зорганізував філію музею, потім вже без мене передали експонати до обласного музею. Все потім десь пропало...  Ех, — мрійно казав далі, вже з добрих півгодини стоючи під самими дверима, на відході, — нічого більше не хотів би, як забратися десь у наше українське село учителем! Скільки діла можна зробити б! Не кажу вже про інше, а хоч би з самої тільки археології. Наша земля насичена культурними шарами відкладів найдавніших епох. Тільки провести з населенням роз'яснювальну роботу, як почнуть селяни й школярі зносити різну виорану старовину, черепки, кістки... В кожному селі можна творити філію музею... Ой, мушу бігти!.. Так ще хочеться з вами говорити, таке все цікаве, аж за серце хапає...»

І таким, як у ту розмріяну хвилину біля дверей, назавжди залишився в моїй уяві Іван Дубинець. Скромний" робітник, без зовнішнього показу, переповнений по вінця селянською стихією, зразок вродженої інтеліґенції, що так і била з кожного прояву діяльности й життя цього інтелектуала, який ніколи не перестав бути сином свого села, свого Медвина. 

*

Опубліковано у газеті "Свобода", 1955, № 40 (с. 2), 41 (с.2) , 42 (с. 2). 

ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ! [1]

<...>

Коли я згадую про Медвин, бачу перед собою велике горбисте село надзвичайної краси – суцільний сад. Центр села – між двома віддаленими пагорбами, біля великого ставка, що мав назву «Мирський». Навесні станеш на горі – хат не видно, лише молочне море цвіту. Споконвіку люди тут жили з врожаю садів. У Медвині було навіть виведено напрочуд врожайний зимовий сорт яблук, відомий на всю округу як «медвинська циганка». Ці яблуні живуть до 125 років.

Назва села «Медвин», за легендою, з’явилася після татарського нашестя, коли татари порозбивали діжки з медом і вином, які зберігалися в погребах під кручею в центрі села. Потекли річки з меду і вина. Ось тобі й мед-вин! До того часу село мало назву Самгород чи Самбір. До Першої світової війни у Медвині було 17 тисяч населення, а сьогодні тут налічується 4 тисячі мешканців. Порожніми стоять майже 400 хат.

Частина села має назву Денисія – від імені якогось козака Дениса: він у давнину збудував тут обійстя. Його нащадків почали називати Денисенками. На цьому кутку села був ставок, що до наших часів мав назву Денисів. Нині цей ставок майже висох.

Під час громадянської війни[2] в 1920 році батько[3] брав участь у відважному Медвинському повстанні, створенні відомої Медвинської республіки, яка тримала оборону села проти таращанських продзагонів. Батько залишився одним із тих, хто вижив після варварського знищення юнаків армією Будьонного, яка поверталась після поразки у війні з Польщею. Вцілілі загони повстанців відступили до лісу, і батько був серед них. Пішки пішов із села, маючи намір вчитися. Розповідав нам, що кілька разів потрапляв під розстріл, але чудом рятувався. Нарешті він дістався до Києва і мав намір вступати до Київського політехнічного інституту. Згадував і кумедне з тієї нелегкої пори: верхній одяг був залитий олією, пляшку якої мати поклала йому на дорогу в кишеню. Тож пішов складати вступні іспити у спідній білизні, підперезавши сорочку очкуром. Як згодом розповідав батько, професор, що приймав іспити, похвалив його і поставив у приклад іншим абітурієнтам як «молодого человека в белом костюме, который знал лучше всех».

Закінчивши інститут, із початку 30-х років батько працював на каолінових заводах: спочатку на Вінниччині – у Глухівцях, потім у Турбові, згодом переїхав на Донбас у селище Просяна, де працював головним інженером каолінового заводу.

Сьогодні зрозуміло, чому ми переїжджали з одного заводу на інший. Батько намагався замести сліди, оскільки медвинців більшовицька влада розшукувала ще впродовж двадцяти років (загалом було знищено понад 6 тисяч медвинчан – тих, хто хоч якось був причетний до повстання).

Мабуть, це генетично передалася батькові з попередніх поколінь любов до садів: де б не доводилося жити, він найперше садив дерева. Нині сягають неба посаджені ним разом з іншими студентами дерева на території Київського політехнічного інституту, де зараз великий парк з могутніми соснами, що відділяє навчальні корпуси інституту від проспекту Перемоги. У студентські роки він працював на київській водокачці (в кінці Червоноармійської вулиці), і також висадив там невеликий яблуневий сад.

Навіть у дворі недобудованого багатоквартирного будинку, в якому в 60-х роках ми отримали квартиру, посадив вишні та яблуні. На запитання мами – навіщо він це робить, адже діти все одно обірвуть, обламають, відповідав: «Хай хоч раз дерева зацвітуть під нашими вікнами». Після виходу на пенсію, отримавши 5 соток кооперативної землі поблизу Києва у районі села Осокорки, на голому піску виростив розкішний сад і до останніх днів експериментував, виводячи нові сорти.

 <...>

Галина ДЕНИСЕНКО

_______________________

[1] Спогади Галини Терентіївни Денисенко, сестри кінорежисера Володимира Денисенка та доньки учасника Медвинського повстання, інженера Терентія Яковича Денисенка, публікуються за виданням: Чуєш, брате мій! : Спогади, фотодокументи / Упорядкування Г.Т. Денисенко. – К.: Укр. письменник, 2013. – С. 36–38.

[2] Більшовицько-української війни (Прим. – Ред.).

[3] Денисенко Терентій Якович (1899–1968) (Прим. – Ред.).

ЩЕ ДЕКІЛЬКА СЛІВ ДО СПОГАДІВ ПРО МЕДВИН [1]

Мабуть ми не дуже помилимось, коли скажемо, що мемуарні спогади Івана Дубинця «Горить Медвин» являють собою єдиний приклад справді ділових і справді цінних спогадів нових емігрантів з УССР. Зразу видно, що автор добре знаєте, про що пише, і що факту  він не підміняє «лірикою».

Мусимо признатись, що ми принесли з собою із поневоленої батьківщини «великих слів велику силу», але не зуміли культурно задокументувати нами баченого і пережитого. Не кажу тут про нашу художню літературу – Гуменну, Багряного, Осьмачку, Домонтовича та інших, які зробили, що могли художнім словом.

Художня література і мемуари – це зовсім різні речі і різні ділянки культури. Вони не можуть заміняти один одного, дарма що обидва вимагають доброго стилю слова і викладу. І тут мусимо сигналізувати небезпеку: в нас уже зародився «жанр», так би мовити, «ліричного спогаду». Секрет його в тому, що  людина, розгубивши в пам’яті конкретні факти або не вміючи ті факти зібрати в цілісність, запалюється голим почуттям до минулого і те своє сьогоднішнє почуття до минулого подає в довгих розтягненних писаннях як саме минуле. Це межує з фальсифікацією і графоманством. Виходить ні те ні се: занадто публіцистика, щоб бути лірикою, і занадто «лірика», щоб бути діловим спогадом про факти.

Є чотири причини, чому нові еміґранти з УССР досі не дали добрих спогадів:

1. Не вивезли з собою ніяких архівів, документів і систематичних нотаток.

2. Не сміють говорити речі, які могли б пошкодити тим, що в СССР, і які помогли б НКВД-МГБ розібратися в деяких справах.

3. Недооцінюють величезного політичного і культурного значення совісних, правдивих і переконливих спогадів про конкретні, нехай і найдрібніші, факти.

4. Не вчаться на ліпших світових зразках, як треба писати той чи інший рід мемуарів.

Іван Дубинець показав, як можна перебороти перші три причини. Він кілька років збирав факти з передреволюційного життя свого села і цим дав зрозуміти, кому його Медвин саме так, а не інакше поводив себе під час революції. Він старанно описав деякі подробиці російсько-большевицького окупаційного режиму в Медвині 1919–1920 років. Ми бачимо з прізвищ, з окремих висловів і вчинків окремих осіб і груп, із загального настрою села і окупантів, як неминуче наростав конфлікт, як він вибухнув, пропалахкотів і трагічно закінчився в своїй жахливій ізоляції від іншого світу. Завдяки цій люблячій увазі до факту автор у одному короткому нарисі дав нам більше зрозуміти природу російської совєтської влади на Україні і природу українського села під тією владою, як сотні статтів по наших газетах.

Я сам походжу з села, що межує з Медвином, і 1918–1920 років відвідував вищу початкову школу в Медвині, про яку згадує і автор спогадів. Багато описуваного Дубинцем я сам бачив, багато знав з оповідань інших очевидців, – і можу сказати, що ніде в спогадах Дубинця не натрапив на фальш. Скоріше авторові бракує повноти – і це зрозуміло, бо він теж не вивіз архіву з собою. Зокрема автор неповно характеризував і жидівське населення Медвина, серед якого переважали не тільки торгівці, а й бідні ремісники. Убогість жидівського гетто лише доповнювала картину величезних мас убогого безземельного селянства, і це були перші російські большевики, які хотіли посіяти ворожнечу між однаково пригнобленими українцями і жидами та використати одних проти інших на свою користь. Зокрема, автор нічого не сказав про тих, хто керував розгромом і винищенням Медвина та його населення. Це тому, що автор дивиться на події зсередини повстання, юним учасником якого він був.

1923 чи 1924 року мені довилося говорити про Медвин в Умані з тодішнім зав. агітпропом уманського окружного КП(б)У Василем Іванушкіним, який викладав політграмоту в школі, де я вчився, і який сам учився в нас української мови. В. Іванушкін пізніше працював у Києві якимсь начальником у Всенародній Біліотеці, а також, здається, в Київському Інституті Народнього Господарства (КІНГ), і деякі кияни його мусіли б знати. Довідавшись, що я з-під Медвина, він розповів мені, що він був комісаром того російсько-большевицького військового з’єднання, яке брало боєм Медвин, спалило понад 600 дворів і церкву та грабувало й розстрілювало «бандитськи настроєне» село. Іванушкін говорив про медвинську трагедію так спокійно і просто, як говорять про оранку поля. Я не міг зрозуміти тоді того спокійного тону і по-скляному рівного погляду сірих очей оповідача. В тих очах не було ані найменшого сумніву й поруху совісти.

Нехай же ім’я цього російського большевика буде точно записане в криваву історію Медвина для науки майбутнім молодим медвинцям.

Може не зайвим буде згадати тут про В. Іванушкіна ще й таке: 1933 року він під час свого приїзду з Києва до Харкова (де я тоді вчився) зустрівся зі мною. Був життєрадісний і здивувався, що я виглядаю стомлено й невесело. На його здивування (може, й роблене) я нагадав йому про панелі харківських тодішніх вулиць. Він зрозумів, що я говорю про трупи і напівтрупи загиблих з голоду селян, що рясно «квітчали» собою вулиці Харкова. Нахмурившись, Іванушкін щось сказав про небезпечність моїх настроїв і про те, що соціалізм занадто велика справа, щоб цінити його нижче якихось жертв.

Тоді, втративши практичну рівновагу, я запитав:

– А коли б справа будівництва соціалізму вимагала спалити й виморити всю Україну, переселивши решту людей на острови Крижаного океану, то Іванушкін зробив би і це?

Іванушкін страшенно здивувався моїй сміливості, промовчав і зі зловісною сухістю відповів:

– Коли б будівництво соціалізму цього вимагало, то я і це зробив би.

– Ну, так я с… на такий ваш соціалізм, що кидає в безодню цілі народи замість підіймати їх до нового життя і розквіту!

– Ого! – вигукнув Іванушкін. – Я бачу ти вже визрів. Я цього не сподівався.

24 грудня того ж 1933 року я сидів у тюрмі НКВД на Чернігівській вулиці і серед інших обвинувачень слідчий, стукаючи кулаком по столі, закинув мені: «Ви думаєте, ми не знаємо, як ви реагували на наші труднощі на селі?!».

Я мовчав і думав, що Іванушкін не єдиний із тих, які могли б інформувати НКВД.

Десь в пізніших роках його заарештували, і більше я про нього не чув[2]. Щось у ньому і його долі нагадувало мені біблійських бісів і «Бісів» Достоєвського.

Приклад Медвина – класичний. Він показує величезну стихійну силу українську – і її фатальну сліпоту, і роздрібленність. Медвин був ніби острів. І кожне село, і кожне місто, і кожна група й особа в українському світі – це робінзонів острів. Вони всі подібні – ті острови. В них спільна історія, спільна психіка, але майже жодної організації і дуже слабий політичний інстинкт. Можна твердити, що 1919–20 років пару сотень таких Медвинів могли б розтрощити нову російську імперію, якби вони були об’єднані організацією і програмою.

Збройний спротив в УССР не закінчився Медвином. На моїх очах 1924 року судили прилюдно в Умані вчителя Дерещука – ідейного провідника повстанського загону, що діяв аж до того часу. Деякі зібрані нами матеріали показують, що стихійні збройні повстання не припинялись на Україні аж до 1933 року і що з початком другої світової війни вони знову виявились, то тут то там. Ці збройні вибухи спротиву ми не думаємо ідеалізувати. Вони були всі сліпі, всі приреченні, деякі з них були навіть спровоковані агентами НКВД. Але виявляють краще, ніж що інше, те, що український народ не пішов у добровільне рабство.

На цьому історичному тлі ми так само легше зрозуміємо подвиг і поразку нашої славної УПА, яка з історичною неминучістю мусіла повстати, боротись і принести величезні жертви.

Мусімо всіх їх згадати, задокументувати спогадами, свідченнями і всим, чим тільки можна. Мусимо все те систематизувати, щоб у всій наготі стала перед нами і велика сила – і велика слабість та роздрібленність наша. Мусимо не загубити з нашої національної пам’яті ні одної жертви нашого народу, як також ні одного іванушкіна.

Можна прогавити перемогу, можна використати і найбільшу поразку. Для цього останнього потрібна насамперед добра національна вдумлива пам’ять.

Юрій ДИВНИЧ (ЛАВРІНЕНКО)

_________________________

[1] Післяслово до книги спогадів Івана Дубинця «Горить Медвин».

[2] Іванушкін Василь Миколайович – економіст-аграрник, літератор. Народився 1903 р. у Москві, росіянин, із селян-бідняків, освіта вища, мешкав у Києві, працював директором бібліотеки. Заарештований у 1937 р., засуджений і розстріляний 13.07.1937 р. у Москві як активний учасник контрреволюційної троцькістсько-зінов’євської терористичної організації (Роженко М. Сосни Биківні свідчать: злочини проти людства. – К.: Український центр духовної культури, 1999. – С. 189).

ДРУГА СІЧ

Серед розкішних лісів Богуславського району на Київщині розкинулося, мов рядно, потопаючи у садках, велике село Медвин. Медвин здавна, ще в історичні часи був відомий своїм багатством. Міцний осередок селянства Медвин став широко відомим в Україні як один з визначніших центрів національно-визвольної боротьби українського селянства проти большевизму. В 1920 році по селах і містах України розгулявся червоний терор. Чекісти та чоновці («часті особого назначенія») розстрілювали селян, грабували і палили цілі села. Особливі звірства були на Правобережжі. Дрібні повстанські загони неспроможні були боронитися проти великих каральних експедицій большевиків і мусіли об’єднуватися. Центром одного з таких об’єднань, та ще й одним з міцніших серед інших і стало село Медвин.

Як тільки пішли чутки про утворення великого загону повстанців у Медвині, то почали сунути до нього з навколишніх і далеких сел та міст України відсталі від армії УHP учасники дрібних повстанських загонів і т. інш. Незабаром відбулися вибори отамана. Поводирем повсталих мас селянства стала маленька смуглява людина з невеличкою чорного борідкою; прізвище її було Цвітков. Освічений і проворний Цвітков подбав в першу чергу про забезпечення загону зброєю та про постачання харчів, Вже в серпні 1920 року у Цвіткова було коло 1900 чоловік достатньо озброєних і ситих – заслуга селян Богуславщини.

Найближчий центр болшевицького командування у Києві був серйозно занепокоєний розвитком подій в Медвині. Активна діяльність повстанців на Поділлі дечому навчила большевиків. Вони пересвідчилися в тому, що селянський рух легше придушувати, заки він не пошириться. Досвід Поділля показав большевикам, що навіть Котовському з його загонами злочинців з «першої кінної» тяжко подолати селянський рух, який добився вже перших успіхів. Тому на Медвин кинуто було одразу великі сили. Добірні каральні загони з великою кількістю вже сформованих заздалегідь військових Трибуналів, що складалися майже виключно з жидів, кинуто на придушення повстання. «Другій Січі», як романтично звали себе Медвинці, треба було готуватися до тяжких боїв. Перша спроба концентрованого наступу большевиків по трактових шляхах з Таращі, Звенигородки, Корсуня та Богуслава (Медвин, хоч оддалік залізниці, все ж має чимале стратегічне значення, бо лежить на схрещенні трактових шляхів) закінчилася повного невдачею. Каральні загони тікали, хто куди влучить, лишаючи трупи та зброю. Після кількох спроб пересвідчилося совєтське командування, що каральні загони неспроможні зліквідувати повстання. Тоді зірвано було з фронту цілі полки і кинуто на Медвин. Насувалася похмура осінь, але жовтень 1920 р. ще держав тепло. Листя в лісах і садках поволі жовкло й опадало. До повстанців ввесь час надходили чутки і відомості про большевицькі готування, і природньо, в селі панував тривожний настрій. Такі звичайні для тієї пори речі, як крики сичів та виття собак сприймалися як зловісні прикмети. Ворог наближався.

Одної зоряної і прохолодної ночі заґвалтували в сусіднім селі Баране Поле собаки і пролунало три рушничних постріли. Большевики були вже там. По сотнях піших і кінних повстанців пролунали голоси командирів. Всі зайняли свої позиції. Хвилини чекання тяглися довго. Перші постріли пролунали тільки по сході сонця. Тиша раптово обірвалася, почався кулеметний і гарматний обстріл села. Опівдні бій вступив у найдужчий запал. Сили повстанців поступово меншали. Запас набоїв вичерпувався, а ворог все тісніше і тісніше стискав кільце навколо Медвина. Населення щиро допомагало повстанцям, підносячи їм набої та харчі.

Я пам’ятаю, як приніс до мого окопу повний кашкет патронів та макітерку вареників семирічний хлопчик. Цього жаркого дня бій був нерівний. Переважаючі сили большевиків примусили виснажених в боях повстанців залишити Медвин, забравши з собою поранених та обоз.

Сталося це пізно ввечері і большевики не важилися переслідувати повстанців уночі. Натомість зайнялись вони розправою з селом. Медвин підпалено з усіх кінців. Пожежа тривала кілька днів. Людей, хто не втік, розстріляно. Пам’яткою про те височать братерські могили в Медвині, Киданівці та інших ближчих селах – могили хоробрих українських селян.

Так закінчила своє існування «Друга Січ».

Після відступу з Медвина, повстанський загін обрав нову тактику. Думку про позиційну війну та сталу оборону якоїсь території рішучо відкинуто. Співвідношення сил не дозволяло і мріяти про це. Натомість Медвинці почали носитися по степах України, налітаючи, мов той вихор, на жидівські гнізда, дрібні большевицькі загони, «прод-отряди», розбиваючи їх дощенту. Безперестанне переслідування і відсутність будь-яких політичних перспектив змусила повстанців восени 1921 року розійтися. Хто пішов, сподіваючися на большевицьку милость, до рідних сел, хто переховувався оддалік від батьківщини, багато потрапило до рук ЧЕКА. Небагато хто зміг зберегти своє життя. Основного причиною того була все ж таки втома: рік безперервних щоденних боїв і безперспективність боротьби заломила дух. Розпуск загону переживали повстанці дуже тяжко. Дальше життя втрачало вартість. 

ДНІПРО

_____________________________

Публікується за: Дніпро. Друга Січ // Голос. – № 29. – 18 липня 1943 р. – С. 3. 

Описані тут події відбувалися наприкінці серпня – на початку вересня 1920 року (Прим. – Ред).

МЕДВИНСЬКЕ ПОВСТАННЯ

Двадцять один рік тому назад, як було придушено і залито кров'ю медвинське повстання. Найкращі сини України в боротьбі проти більшовизму і жидови лягли жертвою.

Рік був 1920-й. Насувалася похмура осінь. На Україні вже не так стали гриміти гармати, як гриміли. Повстання, які були на Україні проти більшовицької Росії, були жорстоко подавлені, лише ще про медвинське повстання котилася слава далеко за межі України.

Місцевість Медвина і навколишніх сіл була вигідна повстанцям для відсічі ворога, але сили були нерівні. Озброєння теж було нерівне. Славних Українських козаків, яких нараховувалось до тисячі чоловік, більшовицькі військові гарнізони, які були розташовані по містах Київської губернії, боялися як вогню. Вони не так боялися медвинського повстання, як боялися, щоб воно не розповсюджилося на всю Україну, а для цього і спішили його подавити.

Майже через день більшовики посилали свої каральні загони, сформовані із жидів та розбішак. Жиди проявляли найактивнішу участь в подавленні повстання. Вони не раз наступали з Лисянки, Шиндирівки[1], Стеблева, Корсуня, Богуслава і Таращі, але їх наступи завжди були безуспішні, завжди вони тікали без оглядки і кричали: «Мір занафарфалн» (ми пропали).

Невдачі розгрому медвинського повстання щоденно турбували більшовицьке командування та чека, їхні газети щоденно закликали: «Все на боротьбу проти Цвіткова»[2].

Осінню 1920 року проти медвинського повстання більшовиками було послано декілька тисяч відбірних військ, в супроводі чека та місцевих жидів. Сили мужніх борців і синів України поступово вичерпувались. Були побиті, були й поранені. Патронів було обмаль. Наступав останній бій.

Командування повстанців під керівництвом Цвіткова добре знало, що на Медвин сунуть лави більшовицьких банд, як по Богуславському, так і по Таращанському шляхах, а для цього було і прийнято відповідні заходи. Ніч була напружена, наявні сили повстанців були приведені в бойовий порядок. Виття собак і крик сичів віщувало про якусь небезпеку.

Цеї безсонної ночі козаки, сидячи в засадах, один одному розповідали про боєві традиції предків, [про] Гонту, Залізняка, Павла[3] Трясила та інших. Ранкову тишу порушили окремі рушничні постріли, а коли сонце зійшло, зав'язався бій. Бій не на життя, а на смерть. Бій був запеклий, хоч сили далеко були нерівні. На одного козака-повстанця приходилося більшовицьких «вояк» по десятку. Навколо Медвина строчили ворожі кулемети і рвались гранати. Більшовики декілька разів переходили в атаку, але влучили вогнем козаків, перестрілювались і знову відступали. В цей день приймали участь в боротьбі проти більшовиків не лише озброєні повстанці, а даже старі діди, баби та діти, підносячи то патрони, то харчі. Хто був свідком того часу то бачив, що то була дійсно Визвольна війна українського народу, хоч і розмір її був невеликий.

Сонце наближалося до вечора. Ворог все тісніше звужував кільце навколо Медвина. Ряди повстанців рідшали щохвилини. Було ясно, що ворог багато сильніший. Що повстанцям треба шукати вихід. Вихід був єдиний. Відступити з Медвина єдиним вільним проходом через ліс та урочища Сідельнікова і Котова на село Хиженці[4]. Цього вимагали обставини.

Надвечір озвірілі більшовицькі банди ввірвалися в Медвин. Повстанці з боєм відступили по раніш наміченому плану. Більшовики боялись переслідувати бойову силу повстанців, а напали з вогнем і мечем на мирних жителів. Запалав Медвин. Полилася кров сторіками. Полилися материнські сльози і плач дітей, але більшовицьких звірів це не бентежило. Жидова бенкетувала і раділа, що здобула перемогу.

А тим часом повстанці, коли відступили з Медвина, пішли гулять по степах України; по слідах Гонти і Залізняка. У Бужанці, в Іванково, Тальому, під Уманем й на Бугу бували. Скрізь, де не проходили, то жидам і більшовикам жару задавали. Віддячили та й розійшлись по всій Україні.

Хто з повстанців пішов на «милість більшовицьку», то той попав у лабети чека, в далекий Сибір на Соловки, там і найшли собі могилу. На чужині в чужій хаті пришилось помірати, а хто нишком притаївся з каменем за пазухою, як той лис, покинув свій рідний край, то прожив до вольного часу.

Мало осталось учасників медвинського повстання в живих. Остались тільки їх могили та слава про їх.

Слава борцям, павшім в боротьбі проти більшовизму за визволення України! Слава борцям, які боролись за визволення України і остались в живих! Слава Німецькій армії, яка визволила Україну з-під гніту більшовизму!

Учасник медвинського повстання ДНІПРО

__________________________

Публікується за: Дніпро. Медвинське повстання // Звільнена Україна. – 1941. – Ч. 18. – 22 жовтня. – С. 2.

[1] Шендерівки (Прим. – Ред.).

[2] Отамана Цвітковського (Прим. – Ред.).

[3] Тараса (Прим. – Ред.).

[4] Хижинці (Прим. – Ред.).

Серед нової підсовєтської політичної еміграції є тисячі колишніх політв’язнів совєтських тюрем і концтаборів. Всі вони тепер є розкидані по всьому світі, морально відпочивають від раніш пережитих переслідувань, репресій і тортур ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ, в спокійних і вільних умовах влаштовують своє й своїх родин життя, але одночасово й забувають про все пережите.

Святий їх обов’язок, як політичних емігрантів, розповісти вільному світові правду про умови життя й праці українського і всіх підсовєтських народів, а особливо про умови життя й рабську працю в совєтських концтаборах в яких постійно перебуває до 15 мільйонів людей. Вільний світ мусить знати цю страшну і гірку правду. Вільний світ мусить знати – що його чекає, коли він буде приспаний облудною большевицькою пропагандою і не буде належно підготований та не буде належно боротися з цим найбільшим людським злом, яке будьколи знала людська історія.

Український і інші підсовєтські народи є національно й соціяльно поневолені московським большевизмом, що сьогодні на свої інтернаціоналістичні шати одягнув тогу російського імперіялізму. Український і інші поневолені большевизмом народи чекають від вільного світу допомоги, допомоги визволення від большевизму, допомоги стати вільними серед вільних народів світу.

Дорогі друзі-колеги по тюрмах і концтаборах!

Не забувайте наш святий обов’язок перед нашою поневоленою Батьківщиною-Україною і нашим поневоленим Українським Народом. Пишіть свої спогади про своє перебування в совєтських тюрмах і концтаборах. Пишіть просто і правдиво про все те, що Ви самі переживали і бачили, вказуючи по можливості час, місця, прізвища окремих людей, окремі епізоди з життя тюрем і концтаборів. Цим Ви допоможете нам у нашій антибольшевицькій пропагандивній роботі в світі.

Свої спогади надсилайте на адресу ДОБРУС-у. Ваші спогади будемо друкувати як на сторнках української преси, так і окремими брошурами, як ось і цю брошуру про спогади А. Ромена.

Серпень 1953 р.

ДОБРУС в США

Надруковано у: Ромен А. Полювання за людиною (Спогади). Нью-Йорк, 1953. – С. 29.

ВІД РЕДАКЦІЇ: Автор цієї статті був як свідок покликаний на процес Кравченка до Парижу, але перед самим початком процесу після зустрічей і розмов із Кравченком разом із групою інших був вилучений із числа свідків за український «сепаратизму».

Спроб писати книжки, викриваючи в них усі страхіття большевицької системи було немало. Про це писали і чужоземні журналісти, і різні дипломати, і різні втікачі з Совєтського Союзу. Але всі попередні писання не попадали в унісон з офіційною думкою світу про Совєтський Союз і його політичну систему. Тому всі вони залишалися без особливої уваги. Починаючи з 1948 року, ця офіційна думка світу змінилася, тому такою модною в світі стала книжка Кравченка «Я вибрав свободу». З цих же мотивів став можливим і конче потрібним такий процес, як процес Кравченка.

В цьому процесі були заінтересовані демократичний світ, російська еміґрація, а також українська еміґрація разом з еміґрацією інших поневолених большевизмом народів. Інтереси їх були різні і навіть протилежні, тому й підготовка до процесу в них проходила по-різному.

Головні інспіратори цього процесу, як про це писали «УВ» (Ч. 19) 276, цей процес змазали і він не став таким процесом, яким мусів бути. Це видно уже з самого його задуму й підготовки до нього. До участи у цьому процесі, крім української еміґрації, яку Кравченко хотів запрягти до «єдиного російського воза», не допущено жодної іншої еміґрації поневолених большевизмом народів і, очевидно, з тих же мотивів, з яких виключено частину українських свідків, що вже були покликані на процес до Парижу.

Підготовка до процесу російської еміґрації

Російські еміґрантські політичні кола давно виломилися з єдиного фронту боротьби проти большевизму як по лінії боротьби з ним світової демократії, так і по лінії боротьби поневолених підсовєтських народів. Коли по лінії всіх підсовєтських народів боротьба з большевизмом має універсальне значення, тобто: боротьба за своє політичне, національне й соціяльне визволення, коли таке ж універсальне значення має ця боротьба і по лінії світової демократії, то по лінії російського народу боротьба з большевизмом має інше, зовсім однобічне значення. З цієї універсальної боротьби російський народ, як і його політично-еміґранські середовища всіх мастей – від монархистів неділимців до солідаристів і соцялістів федералістів – виключає боротьбу за національне визволення, залишаючи тільки боротьбу за зміну соціяльно-політичного ладу Совєтської Росії.

Ці російські політично еміґрантські кола, як і ввесь російський народ, солідаризуються з большевицьким Кремлем у справі національної його політики й національно-російської націоналістичної аґресивности.

Великодержавна панівна російська нація інакше, ніж великоросійськими категоріями не хоче й думати. Справа для них не лише у тому, щоб у Кремлі замість сталінської кліки на російському престолі сиділа, на думку одних – монархічна кліка недобитків Романових, на думку других – «солідаристична силена влада» або «власовщина», на думку третіх – соціялістично федералістична «керенщина». У зв’язку з тим, що на теренах США, де останні роки перебував Кравченко, велику діяльність проявляє остання група, – вона й стала підґрунтям готування російської еміґрантщини до процесу Кравченка в Парижі.

Отже російські соціялістично федералістичні еміґрантські кола найбільшою мірою стали авторами паризького процесу та головними помічниками його режисури. Вони ж підготовляли до виступу на процесі й головногогероя процесу Кравченка як нового «русского національного героя» типу Власова. Це вони втомвмачили йому ідею «єдиного російського народу» і його «вєлікой родіни – Росії» на всіх тих обширах, де свого часу панувала імперіялістична царська Росія, а також ідею нового месії Росії – Кравченка, що авторитетно заявляє: «Я не позволю розривать мою велікую родіну (?)»

У зв’язку з тим, що до процесу в Парижі треба було набирати свідків з ДП, Кравченко пов’язався з відповідними своїми однодумцями, що вчора були організаторами «власовщини», а сьогодні легко перекинулись на концепцію «керенщини» й Кравченка. Їм же доручено переглянути й континґент свідків Кравченка, що їх на цей процес запросив не Кравченко і його помрежисери, а французька адвокатура Кравченка в Парижі на підставі конкретного фактичного матеріялу свідчень, що був надісланий з Німеччини самому адвокатові. Кравченко ж сам цього матеріяну свідчень не тільки не читав, а й не бачив, тому не знав і своїх свідків.

Помрежисери й відпоручники Кравченка, виконуючи наказ свого шефа, що щедрою рукою посилав їм матеріяльну допомогу й пакунки з США, об’їздили цих заповіджених адкокатурою свідків, знайомилися з ними і з їх матеріялами свідчень, прощупували в балачках із свідками їхнє політичне обличчя, а головне, робили добір свідків, щоб серед них часом не попались супротивники політичної концепції Кравченка і, особливо, українські самостійники («сепаратисти», за термінологією Кравченка). Відпоручники говорили доброю українською мовою, хоч схильні були більше говорити російською.

До мене особисто відпоручники приїздили три рази. Вони висловлювали велике захоплення якістю матеріялів свідчень українських свідків і говорили, що українські свідки будуть найсильнішими на процесі. Потім усе таки, за їх рекомендацією, з числа свідків були виключені такі досить відомі в українському політичному житті особи, як Багряний і Підгайний бож і Кравченкові відомо, що це українські «сепаратисти». Своєї місії відпоручники Кравченка серед українських ДП так і не виконали, бо серед свідків все ж таки виявилася значна частина українських «сепаратистів», що зіпсували настрій Кравченкові напередодні процесу і, можливо, переплутали його пляни на самому процесі, але про це буде далі…

Підготовка до процесу української еміґрації

Українському суспільству з преси було відомо, що Кравченко українського походження. У своїй книжці «Я вибрав свободу» він дуже багато місця приділяє страхіттям большевицької системи на Україні за часів розкуркулення, колективізації, голоду, репресій тощо. Сам Кравченко, як українець з походження, на Україні вчився і потім великий час працював у Нікополі, отже найбільше знав роботу большевицької системи на Україні. Та все ж на еміґрації він українцем себе не визнав, з українською еміґрацією не був зв’язаний, а знайшов собі місце серед російської еміґрації кіл Керенського. Свої заяви з приводу наступного процесу він реклямував у російських газетах.

Як же поставилось українське суспільство до процесу Кравченка? Деякі кола української політичної еміґрації поставились до цього процесу неґативно. «Кравченко у своїх виступах не бореться за самостійну Україну. Кравченко – москаль і писав російською мовою» - було головним мотивом неґативного ставлення до процесу Кравченка в цієї частини української еміґрації. Така настанова була задеклярована всюди, де перебуває українська еміґрація.

Але не всі українські середовища були такої думки. В Мюнхені з представників деяких середовищ був створений Центральний Діловий Комітет у справі допомоги процесові Кравченка. Комітет видав був комунікат, збирав якісь матеріяли, але безпосереднього контакту з Кравченком не мав і автоматично припинив свою діяльність, здається, з тих же мотивів «Кравченко – москаль».

Але середовище навколо газети «Укр. Вісті», що найбільшою мірою відбиває настрої української наддніпрянської еміґрації, підійшло до цього процесу з інших позицій. «Для нас питання, хто автор книжки «Я вибрав свободу», хто має вести процес проти большевиків – Кравченко, латиш, жид, грузин чи хто інший має другорядне значення. Важливе те, що цей процес спрямований проти большевизму, і ми, українська наддніпрянська еміґрація, що добре знає той політичний режим і систему, всіма можливими засобами підтримаємо цей процес, доповнимо його книжку додатковими матеріялами свідчень чи особистими свідченнями на процесі» – така була їх думка.

З доручення ред. «Укр. Вісті», не маючи особистого безпосереднього зв’язку з Кравченком, але через двох проміжних осіб, я почав організовувати серед українських ДП збір фактичного матеріялу свідчень та збирати списки осіб, що бажали особисто свідчити на процесі. З цією метою у згоді з головою Головної Управи СУВ, через філії СУВ по таборах була розіслана інструкція про форму й характер збору матеріялів. Витяги з цих матеріялів на сторінках «Укр. Вісті» друкувались під наголовком «Кадри з фільму свідків». Зібрані матеріяли свідчень через посередництво згаданих осіб були передані до Парижу адвокатурі Кравченка. Туди були передані заяви від 26 осіб, що добровільно зголосилися бути свідками на процесі. З цього списка запрошення на процес отримали 15 осіб, а покликано до Парижу 11 осіб, бо решта, як українські самостійники (дивись вище), були відхилені.

Крім матеріялів свідчень, що проходили через мої руки, багато матеріялів послано різними особами також безпосередньо до Парижу чи Кравченка.

Отже, на жаль, свідків на процес до Парижу ніхто з українських організацій не добирав і буд-яких конкретних інструкцій від організованого українського громадянства про те, як вести себе на процесі, ніхто їм не давав. Також і другий з’їзд СУЖу, що відбувався напередодні початку цього процесу в Парижі, на жаль, цій справі не приділив потрібної уваги, хоч я й мав кілька конкретних пропозицій щодо підготовки відповідних матеріялів (французькою мовою) з визвольної боротьби українського народу для поширення їх серед журналістських чужинецьких кіл під час процесу й на самому процесі та щодо відрядження на процес спеціяльно українських журналістів.

Українське організоване тут на еміґрації суспільство цей процес зігнорувало, і цей процес, як писав І. Багряний («Укр. Вісті» Ч – ), програло, «проґавило» через свою провінційну самозакоханість. Не проґавили його ті українці, хто мав оте внутрішнє чуття відповідальности моменту та конешну потребу участи в цьому антибольшевицькому політичному судовому процесі. І ці люди інтуїтивно частково виправили помилку всього нашого еміґраційного суспільства.

Водночас ці люди – наші свідки на процесі Кравченка поламали й «диреґентську паличку» головного героя процесу – Кравченка. Даремно російські еміґраційні політичні кола помрежисери Кравченка, розраховували й тішили себе, що українські свідки на процесі виступлять як «руські люди» і підтримають політичну концепцію Кравченка, цього наспіх «натасканого» соціялістично-федералістичними концепціями «політика», новоспеченого на новий лад «Власова ч. 2». І сталося це перед самим початком процесу, коли Кравченко вперше стрівся з українськими свідками на першу розмову.

Кравченко забороняє говорити українською мовою

15 січня група 14 свідків Кравченка прибула з Німеччини до Парижу. На східньому двірці їх зустріли відпоручники Кравченка, що під певною охороною автобусом привезли й розмістили їх в одному «законспірованому» готелі в центрі Парижу. Між свідками був і я. Від відпоручників одержуємо наказ: «Із знайомими не зустрічатись, з жадними українськими комітетами не зв’язуватись, на вулицях Парижу бути обережними і не ходити поодинці, щоб не викрали аґенти». Наказ ми приймаємо до уваги, але того ж дня зв’язуємось з Українським Комітетом та одержуємо від нього інформації, що зовсім не так страшно, як нас залякували в готелі.

З прибулої групи свідків бачимо, що всі походять з України, половина такі «сепаратисти» українці, як і я, решта зрусифіковані українці чи навпаки, і жодного «істінно-русского» великороса. Мої однодумці зібралися в одній кімнаті для обговорення важливої справи. З білоґвардійської газети «Русская мисль» (з літерою «ять») ми дізнались, що Кравченко напередодні 14.І давав у Парижі пресову конференцію, де й вилізло шило з мішка. На запитання одного українського журналіста про долю і ролю України в СССР і майбутній Росії він заявив: «Я не позволю розривать мою родіну (Росію)». Білогвардійська преса вітала таку заяву Кравченка, але ми насторожились. Обговоривши цю подію, вирішили, що в зустрічі з Кравченком заявляємо: «Ми виступаємо свідками як українці, а не росіяни, і на суді говоримо лише українською мовою».

16.І увечері до готелю прибув Кравченко для першої зустрічі і розмови з незнайомими йому свідками. Наші свідки, вертаючись з розмови, повідомляли, що Кравченко категорично відкидає можливість виступати на процесі українською мовою. Тоді мене уновноважили в рішучій формі заявити Кравченкові про наше річення щодо мови. Під кінець прийому я і п. Дражевська разом зайшли до Кравченка і наша розмова відбулась приблизно в такій формі (як подано нижче з розмови подаю найголовніше). Розмова почалась українською мовою, але на прохання Кравченка, що він краще розуміє російську мову, продовжувалась по-російському. При цьому він заявив, що його батько теж був українець, навіть був членом Центральної Ради (?), але сам, хоть також учив і знає українську мову, більше вживав російської. Після цього ми почали: «Ми українці і на процесі хочемо виступати тільки українською».

КРАВЧЕНКО: Це неможливо. У мене було багато свідків з інших національностей і всі вони відпали, бо у Франції в суді з формально судових причин  можна виступати тільки російською мовою, французькою також, але ви французької не знаєте.

СВІДКИ: Пробачте, Вікторе Андрійович, це можливо. Ми вже сами консультувались у французьких адвокатів і дізнались, що це можливо. Процес проти вбивці Петлюри у французькім суді відбувся українською мовою.

КРАВЧЕНКО: Ах, не нагадуйте мені цього імени, я антипетлюрівець.

СВІДКИ: А ми петлюрівці, будьмо щирі й відверті.

КРАВЧЕНКО: Петлюрівщина – це анахронізм, ці широкі штани й оселедці нікому не потрібні.

СВІДКИ: Ви зовсім неправильно розумієте петлюрівщину, але не будемо на цю тему вести дискусій. Це не має значення для процесу, що ведеться проти большевизму, на цьому процесі ми маємо спільне завдання. Отже ми воліємо виступати на процесі українською мовою. До того ж тут серед свідків немає інших національностей крім росіян і українців, тому в суді потрібно буде лище два перекладачів, також серед нас є такі, що зовсім не можуть говорити російською мовою, тим часом вони дуже цінні для вас свідки.

КРАВЧЕНКО: А хто ці люди? (Говоримо прізвища, Кравченко нотує собі в бльок-нот). В такому разі я запитаю свого адвоката про це і про наслідки скажу вам пізніше.

Розмова тривала більше години. Кравченко нервував, хапався за голову, говорив більше, як треба, і не про те, що треба говорити в такий час, коли він, як тут нам хвалився, багато працює й переобтяжений роботою. В розмові хвалився, що його книжка виходить усіма мовами і вийшла була в Канаді українською мовою, але він заборонив її поширювати, бо там у мові було багато «галізизмів». Хвалився, що й тут в Европі всім допомагає грішми й пакетами, без яких його друзі «подохли б з голоду», але тут же поправився: «Правда, вам, українцям, не допомагав».

Прощаючись з нами й забувши, що перед цим категорично заперечував, він нам заявив: «Щодо української мови я запитаю свого адвоката і думаю, що це буде можливим, а відповідь остаточну скажу вам післязавтра, коли буду мати з вами дальшу розмову про предмет ваших свідчень на процесі. Але ми тоді з Вами підпишемо ще одну умову».

Після цієї розмови  з Кравченком, – а її ми відповідно оцінили, – ми були певні, що українською мовою на процесі можна буде виступати, але нас уже цікавило друге питання – про підписання якої умови натякував Кравченко?..

Кравченко хоче будувати Росію

18.І також увечері в цьому самому готелі між Кравченком і нашими свідками відбулася друга зустріч і розмова. Всі свідки зібралися в одну велику кімнату і чекали своєї черги на авдієнцію в Кравченка, що приймав їх у бічному кабінеті. Після декількох осіб до кабінету Кравченка зайшов і я, розмова між нами відбулася приблизно така:

КРАВЧЕНКО: «Я говорив із своїм адвокатом, і він сказав, що на процесі можна буде виступати і українською мовою, тільки потрібно буде взяти другого перекладача. Але, ось головне (умова, про яку він у кінці минулої розмови згадував). Я хочу використати процес і показати світові, що ж буде замість большевизму на теренах Совєтського Союзу. На початку процесу я виступаю з такою промовою й розкажу, що там увесь російський народ бореться проти большевизму за одну ідею».

Я: «Що ж, на вашу думку, має бути замість большевизму?»

КРАВЧЕНКО: «Я розкажу, як там увесь російський народ однозгідно бореться з большевизмом і хоче свою велику батьківщину – Росію мати вільною й демократичною державою».

Я: «Так ви хочете замість большевицького Совєтського Союзу відновити стару «нєдєліму Росію»?

КРАВЧЕНКО: «Ні, ні, що ви, я сам проти «єдіної нєдєлімої» старого зарзку. Я ж добре знаю життя й бажання підсовєтського народу. Я за велику федеративну Росію, за федерацію, що її бажає російський народ».

Я: «А цікаво, в яких кордонах ви мислите федерацію?»

КРАВЧЕНКО: (Зразу був заскочений цим питанням, не міг відповісти, і я мусів ще раз його повторити). Ну, наприклад, у межах Росії до 1917 р.»

Я: «Як!? То це ж і є та стара «нєдєліма Росія», яку ви хочете творити при допомозі сильної централізованої влади. То ви в цю федерацію хочете втягнути також балтійські народи  і Польщу, які мали до цієї війни свої незалежні від Росії держави. Ви хочете в ту ж федерацію силою втягнути кавказькі народи, Україну, Білорусію і інші, що вже 30 років борються за свою незалежність від усякої Росії. Ми проти такої федерації, хоч ми й могли б бути за федерацію, але тільки знизу, і ця федерація може бути лише добровільною федерацією цілком не від кого незалежних народів, але в яких кордонах, то ще невідомо, можливо, в частинах Росії чи Східньої Европи, а може навіть у межах усієї Европи. Потім ви говорите про боротьбу проти большевизму від імени всього Російського народу, а де ж інші підсовєтські народи? А ми українці, хочемо говорити про боротьбу проти большевизму від імени поневолених большевизмом народів, насамперед від українського народу».

КРАВЧЕНКО: «Ах, ви не розумієте життя підсовєтських народів і їхніх бажань. Я ж там жив і все добре знаю. Коли я, наприклад, учився в інституті, то мої товариші приятелювали з українцями й іншими, і між ними не відчувалось національної різниці, там твориться один організм російського народу, там не мають наміру ділити його на частини, як це думають робити українські націоналісти-сепаратисти».

Я: «Ви глибоко помиляєтесь, коли думаєте, що з усіх національностей в Совєтському Союзі можна створити «один російський народ», як большевики творять єдиний «совєтський народ». Ні балтійці, ні україці, ні інші національності не стануть «єдиним російським народом». Нам добре відомі ваші і вашого політичного середовища погляди на майбутній історичний розвиток Росії. Ви гадаєте, що всі народи, поневолені Совєтською Росією, будуть так творити «російський народ, як у Північній Америці творить американський народ. Це велике  напорозуміння. Там американський народ твориться останніх 150 років з різних еміґрантів, а на теренах Совєтської Росії народи мають свої 1000-літні культури і зовсім інші національні прагнення, ніж російський народ. Ми вже мали досвід творення такої федерації з Власовим».

КРАВЧЕНКО: «Власов був невдалою комбінацією, бо зв’язався з німцями. Тепер буде інакше… Я знаю, що ви, українці, хочете використати процес у своїх партійних інтересах, але вам це не вдасться. Я сам організував процес, уклав у нього великі кошти і зроблю так, як це буде в інтересах усього підсовєтського народу».

Я: «У нас, українців, немає тут ніяких партійних інтересів. Ми хочемо вам допомогти виграти процес, тому й приїхали сюди, щоб особисто бути на ньому свідками. Крім того на ви сам його організовували: ми, українці, вам багато допомагали. Я сам особисто зорганізував дуже багато матеріялів для свідчень і переслав їх до Парижу».

КРАВЧЕНКО: Я їх не бачив і не читав.

Я: То ваші адвокати читали наші матеріяли. А взагалі в нас з вами є спільне завдання – це боротьба з большевизмом, і на цю тему давайте будемо на процесі говорити. Та коли ви на процесі будете просувати свою політичну концепцію, то ми не лише після процесу, а й на самому процесі будемо вас поборювати. Але це невигідно для процесу. Цим скористаються большевики, бо вони мають хитрішу національну політику, ніж ви. А після процесу на цю теми ми будемо з вами не лише дискутувати, а навіть збройно воювати. Коли ви на процесі будете проводити свою політичну концепцію, то ми як під час процесу, так і після нього на пресконференціях будемо виступати проти вас і вас поборювати.

КРАВЧЕНКО: «Я вам цього не дозволю».

Я: «Як же ви можете заборонити нам говорити?»

КРАВЧЕНКО: «Після процесу я сам скличу проесконференцію і сам буду говорити».

Я: Ми з вами щирі й одверті. Ви свої, а ми свої карти поклали на стіл і виявилось, що ми з вами маємо протилежні погляди на майбутнє російського й інших народів, поневолених большевизмом. Ви не доцінюєте одного дуже важливого моменту, а саме боротьби проти большевизму поневолених народів за своє національне визволення. Большевики в своїй зовнішній пропаґанді про визвольні рухи народів усього світу найбільше кричать і тому мають успіхи. Ви в своїй книжці на стор. 387. згадуєте, що большевики найбільшою мірою нищили національні області. І ми, українці, свідки, в цьому питанні можемо бути для вас якнайбільше цінними, ми покажемо конкретними фактами, як большевики нищили культуру і науку українців і інших народів-національних меншин. Коли ж ви хочете на процесі їхати лише на російському конику, то добирайте собі своїх однодумців і робіть, як знаєте, але ми в такому процесі участи брати не будемо».

КРАВЧЕНКО: «Процес цей я сам організовував, сам його й використаю так, як знайду потрібним, а ви добре подумайте і завтра мені скажете».

Я: «Мені немає чого думати й передумувати, сьогодні я вам сказав усе те, що скажу й завтра».

КРАВЧЕНКО: «В такому разі ви мені як свідок більшен не потрібні завтра виїжджаєте назад до Німеччини, а там вас зустрінуть»… (?)

Я: «Добре. Я вам ще раз висловлюю своє й моїх товаришів бажання – найбільше допомогти на процесі своїми свідченнями, щоб ви цей процес виграли з найбільшим ефектом не лише для російського народу, а для всіх поневолених большевизмом народів. Бувайте здорові».

Я вийшов з його кабінету й повідомив своїх товаришів про наслідки розмови. Тоді ж зразу до Кравченка на розмову зайшла п. Дражевська. Кравченко уже знав з попередньої розмови, що п. Дражевська – українська журналістка-петлюрівка, добре володіє англійською мовою, і це йому не дуже сподобалось. Тепер же розмова п. Дражевської з Кравченком ішла на ту ж тему, що й моя, лише коротше. Кравченко також заявив їй, що вона завтра їде назад додому, а там її зустрінуть (?).

Третій наш свідок відчинив двері кабінету Кравченка, коли той спішив на якесь нове побачення і більше свідків не приймав, у присутності всіх свідків цей свідок заявив: «Господін Кравченко, концепція попередніх двох свідків – це й моя концепція. Коли ви їх відправляєте, то прошу й мене відправити».

КРАВЧЕНКО: «Завтра ви теж від’їжджаєте додому?»

Після цього Кравченко вийшов з свого кабінету в загальну почекальню, де сиділи всі свідки й спостерігали останню сцену. Він почав у загальному засуджувати нашу поведінку:

- Вони заявляють, що хочуть говорити на процесі від імени українського народу, а хто їх уповноважував? Не того, хто говорить, а того, хто робить (натякуючи на себе) визнає український народ. У цих українців безліч політичних партій, які між собою ворогують, у мене про це є ціла купа матеріялів, в яких вони один на одного пишуть мені. І Кравченко спішить іти.

Тоді підіймається з присутніх ще один свідок-українець і каже:

- Ви говорите – хто уповноважував попередніх свідків говорити від імени українського народу? А хто уповноважував вас говорити від імени російського народу, до якого ви зараховуєте й український народ? Ви говорите також, що в українців є багато партій і всі між собою сваряться. Так, у нас є кілька партій і є між ними деякі непорозуміння, але у всіх їх одна мета – Україна, незалежна від Росії! (В залі мовчанка й тиша).

КРАВЧЕНКО: «В такому разі ви завтра теж їдете до Німеччини».

Свідок устав і вийшов із залі. Тоді Кравченко продовжує:

«Коли Дубинець буде ще зривати мені свідків, то я передаю цю справу до відповідних органів (??)».

Після цього ми зібрались і обміркувавши стан справи, побачили, що могли б з тих же мотивів, з яких Кравченко відмовився від наших свідчень, забрати й решту свідків від Кравченка, але Кравченко міг би нас, навіть об’єктивно, обвинувачувати в зриванні процесу. Тому ми вирішили, що деякі свідки мають лишатися як свідки-українці і на процесі свідчити переважно про факти большевицього плюндрування України. «Дириґентську паличку Кравченка», з якою він збирався виступати на процесі, ми вважали поламаною, отже він не посміє спекульнути процесом для протягування своєї політичної концепції і цим самим скомпромітувати процес зовсім.

Після цього Кравченко, усунувши з числа свідків 4-х українців «сепаратистів», викликав з Німеччини замість них нових, «запасних», як він говорив, свідків. Але приїхали знову українці. Один із них, на якого особливо надіявся Кравченко як на дуже цінного свідка і негайно взяв під «охорону» своїх відпоручників, зразу ж мав з Кравченком довгу розмову. І як же був вражений Кравченко, коли й цей свідок зразу ж поставив перед ним ті самі питання, які перед цим ставили перед ним відправлені в Німеччину свідки. Після розмови і цей свідок був відправлений назад до Німеччини.

Попередньо на цім місці робимо підсумки цих зустрічей і розмов. Українці до процесу були підготовані з неменшою зброєю своїх матеріялів, ніж те оточення, що було помрежисурою Кравченка. Цими розмовами примушено Кравченка до згоди, щоб наші свідки виступали на процесі українською мовою. Кравченко не ризикнув на самому процесі виносити на світ свої політичні концепції «єдиного російського народу і його батьківщини-Росії» як наступника большевизму, бо Кравченко – «Власов  Ч.2» на процесі не був у повній формі, але про це далі.

Невдалий трюк Кравченка з висилкою свідків

20. січня нам наказали, щоб ми, чотири свідки, були напоготові на 7. годину вечора до від’їзду в Німеччину. Перед цим ми зв’язалися з головою Українського Комітету на Францію інж. Созоновим і від нього та французької поліції дізнались, що Кравченко не може силою нас виселити з Парижу. Тому ми вирішили, що увечорі замість на залізницю переїдемо до готелю Українського Комітету, але не знали, як це зробити, бож Кравченко при допомозі поліції спробує силою відправити нас на двірець і в Німеччину.

О 7. годині увечорі Кравченко в тій же почекальні готелю зібрав знову всіх своїх свідків і покликав нас 4-х, щоб у присутності всіх заявити формальні причини (справжніх причин він не міг говорити) відмови від наших свідчень. Інж. Созонтів з ред. Поповичем під’їхав до готелю машиною і через п. Дражевську передав свою візитівку Кравченкові. Тут відбулася цікава сцена в такій формі:

КРАВЧЕНКО, беручи візитівку: «Що це?»

ДРАЖЕВСЬКА: «Цей громадянин, український журналіст, хоче з вами говорити».

КРАВЧЕНКО: «А де він?»

ДРАЖЕВСЬКА: «Тут коло готелю чекає в машині».

КРАВЧЕНКО з люттю й криком: «Хто вам дозволив приводити сюди сторонніх людей, як ви сміли це зробити? Ви будете відповідальні перед поліцією. Покликати сюди поліцію. Поліція!» - і відпоручники Кравченка закликають до приміщення поліціянта (з особистої охорони Кравченка, що була тут же за дверима). Поліціянт підходить до Кравченка і тихо говорить про те, що так у демократичній Франції не робиться! Тоді

КРАВЧЕНКО: «То покличте його сюди».

Кличуть до приміщення інж. Созонтова, що входить разом з ред. Поповичем. Вони вітаються з Кравченком; він пам’ятає їх з пресконференції як українських «сепаратистів», що ставили йому питання про Україну. Гості сідають і розмова продовжується далі.

СОЗОНТІВ: «Тут сьогодні висилають назад до Німеччини 4-х свідків-українців, і ми хотіли б знати причини».

КРАВЧЕНКО переповідає кожному з нас, починаючи з мене, формальні причини, через які він відмовляється від нас, як свідків, і каже: «Ви мені більше непотрібні, я вас більше тримати в Парижі не можу. Ось вам квитки на потяг до Німеччини і ви сьогодні ж мусите виїхати».

СОЗОНТІВ: «Ні, вони сьогодні не поїдуть».

КРАВЧЕНКО: «Як не поїдуть? Я їм добув візи і оформив документи, вони за моєю допомогою приїхали сюди в Париж, я їх тут утримував, а сьогодні вони мені більше непотрібні і вони сьогодні мусять виїхати»

СОЗОНТІВ: «Вони нам були потрібні, ви їм постарались про візи, привезли сюди і тут їх утримували. А сьогодні вони  вам більше непотрібні, то ви з ними розрахуйтесь, по-доброму попрощайтесь й відпустіть їх. А повернуться вони назад до Німеччини тоді, коли вони самі захочуть. У них же не сьогодні кінчається термін візи? І коли ви так твердо заявляєте, що вони сьогодня виїдуть, то я вам заявляю, що вони сьогодні таки не виїдуть».

КРАВЧЕНКО: «Ви занадто самовпевнені».

СОЗОНТІВ: «А ви не менше. Ви забуваєте, що це Франція, а не Совєтський Союз».

КРАВЧЕНКО: «Тоді вони будуть мати справу з поліцією».

СОЗОНТІВ: «О, не турбуйтесь, пане Кравченко, то вже я буду мати справу з поліцією. Я як голова Українського Комітету, мушу турбуватися за своїх людей і потурбуюсь».

КРАВЧЕНКО: «Ось бачите, я ж казав, що тут перебуває український центр, а ви (звертаючись до мене) заперечували це».

СОЗОНТІВ: «У нас такі українські центри є скрізь, де живуть українці. Отже, ці люди не відмовляються свідчити вам на процесі, а що ви від них відмовляєтесь, то ваша справа і про це ми з вами будемо говорити пізніш. Ми вам щиро бажаємо, щоб ви виграли процес. А зараз ці люди переходять під мою опіку».

Після цього Кравченко, почавши з дуже високої ноти читання «моралі» свідкам, яких збирався силою відправити назад з певними погрозами, мовляв, - «там вас зустрінуть», щоб цим застрашити й інших свідків, що ще залишаються, переходить на зовсім низький тон і вже починає говорити іншим голосом і тоном.

КРАВЧЕНКО: «Я вас прошу, до кінця процесу не піднімайте цього питання і зайвого шуму в пресі»…

Попрощавшись з своїм тимчасовим «патроном», ми переїхали в інше приміщення.

А все ж, хто такий Кравченко?

Закінченням виступів свідків обох сторін фактично закінчилася найцікавіша й найцінніша частина процесу Кравченка. Словесний двобій адвокатів Кравченка та «Летр Франсез», як і самий судовий вирок, має другорядне значення, бо то вже формальна справа.

Із судової справи процесу в цілому нас насамперед, звичайно, цікавлять виступи всіх свідків, що мали б підтвердити правдивість змісту книжки «Я вибрав свободу», бо в ній відображено якусь частку реальної дійсности большевицької системи. Особа Кравченка на цьому антибольшевицькому процесі має другорядне значення. А все ж таки, хто такий Кравченко? Цю живу й реальну особу пізніше, очевидно, з її діл ми зможемо більше пізнати, але дещо про неї можна сказати вже й сьогодні.

Об’єктивно знайомлючись з його книжкою «Я вибрав свободу» і не знаючи її автора, можна зробити такий висновок: книжка написана політиком, що знає всі закулісні махінації правлячої кліки і життя підвладного тій кліці народу, знає всі страхіття тієї системи і в досить вдалій формі й композиції все це показує в своїй книжці. Не без певних хиб, що властиве кожній книжці, але такий публіцистичний твір читається з великим інтересом і робить свою роботу – антибольшевицьку пропаґанду в світі. Автор, як видно, ідейна особа, що для боротьби з большевизмом віддала все своє життя.

Але інші матеріяли, ближче знайомство з цією особою, її поведінка на процесі і перед процесом, а також самий процес, що ця особа організувала й веде, створюють трохи інше вражіння.

Не будемо тут говорити про зовнішність цієї особи, її міміку, жести, тощо, але розглянемо її з іншого боку. Чи Кравченко – це той «істінно русскій патріот», що належить до провідної російської верстви, яка ввібрала в себе всі традиції російської культури, російської великодержавницької ментальності і свого месіянства, наприклад, типу Брусілових, тощо?

Ні. Кравченко до таких не належить. Вийшовши з робітничої селянської української родини, яка, як і інші робітничі родини, була зросійщена, Кравченка не всмоктав у себе молока української матері і не став українським патріотом. Українським патріотом він усе ж міг би бути скоріше, ніж російським.

Російським патріотом Кравченко не міг стати ні від свого родинного, ні від шкільного виховання. Навпаки, він виховувався в такі часи (йому 43 р.), коли з нього міг би стати лише інтернаціоналіст, а з таких денаціоналізованих осіб, як Кравченко, насамперед виростали тільки «совєтські патріоти». І сьогоднішній російський патріотизм Кравченка не глибокий і не ідейний.

Чи Кравченко революціонер? Чи Кравченко той ідейний антибольшевик, що все своє життя віддасть на боротьбу проти большевизму задля добра всіх поневолених большевизмом народів? Хоч він сьогодні на процесі і заявляв про це, але ми йому не віримо, бо він до таких не належить. Будучи від природи не бездарним та походячи з робітничої родини (протегованої верстви в СССР?), він мав можливість робити в своєму житті велику кар’єру і як добрий інженер і як комуніст, добираючись до великих посад (до Совнаркому). Це тип совєтського сановника, совєтського аристократа, що любив і славу, і пошану, і гроші, і не тримався одної своєї родини… Якби Кравченко не опинився за межами СССР в торговельній комісії, а жив далі в СССР, то не в його натурі робити будь-які опозиції «генеральній лінії партії» чи попасти в неласку партії.

Чи Кравченко грамотний політик, що досконало знає всі «козирі» большевицької системи, її пропаґандивну силу в зовнішньому світі, чи знає він найефективніші методи боротьби з цією системою? Ні, не знає. Бо не він на процесі продиктував свою політичну концепцію, через нього, відповідно, його приправивши, продиктувало цю концепцію те російсько-еміґрантське оточення, яке не бачить і не хоче бачити найсильнішої зброї проти большевизму – визвольних рухів поневолених большевизмом народів, а мріє лише про зміну в Росії відповідної кліки. Кравченко навіть забув, що в своїй книжці він таки трохи згадує про особливе поневолення неросійських національностей в СССР і, навпаки, не згадує про свою теперішню «общеросійську» концепцію, набуту вже після виходу в світ його книжки.

Його чотирирічне перебування за межами СССР у чужинецькому іншому світі не загладило  в нього зовнішніх рис совєтського сановника, які він так щедро проявляє під час процесу, викликаючи в чужинців лише сміх. Залякування свідків, яких він хотів силою відправити назад до Німеччини, що «там їх стрінуть» (хто?), «передам у відповідні органи» (?), похвали, що він «усім допомагає», інакше вони «подохли б з голоду», його скандальна спроба силою нас випровадити назад до Німеччини, його вислови «я не позволю розривати мою родіну», тощо – все це говорить не на його користь як ідейної людини європейської культури.

Чого не договорили свідки і Кравченко

«Летр Франсез» проти Кравченка виставила щось 28 свідків, з них 20 французів (з яких лише два бували в СССР), одного американського і одного англійського комуніста, одного старого російського еміґранта-генерала і 5 теперішніх совєтських громадян. Усі чужоземні свідки свідчили теоретичними «фактами», що в Совєтському Союзі мусить бути дуже добре, а Кравченко писав неправду, отже він «брехун», «зрадник» і «коляборант». Совєтські громадяни свідчили про Кравченка як про неґативну особу.

Сторона Кравченка виставила щось 25 свідків, з них 4 французи, одну німкеню, три справжніх росіяни і решта – половина українців і половина напівукраїнці і напівросіяни. З фаху росіяни і частина зросійщених українців – інженери, тощо, вони свідчили переважно про особу Кравченка. Українські свідки – здебільшого робітники й селяни – переважно свідчили про большевицький режим та його практику в Україні.

Про що ж говорили свідки Кравченка на процесі і чого вони не договорили. Особливо велике вражіння на чужинців справили свідчення німкені Бубер Нойман, колишньої комуністки про практику соціяльно політичної системи большевизму. Але найбільше вражіння на процесі робили таки українські свідки, що оперували найбільшою кількістю фактичного матеріялу про режим. Про розкуркулювання та голод на Україні розповіли пп. Марченко, Кишинська, Лужна та Силенко. Про арешти, тюремні тортури, заслання та концентраційні табори розповіли Кревсул, Лужна, Кизило, Силенко, Щебот, Пасішник, Лебідь і Антонов. Про совєтську форму пропаґанди «стахановської» системи розповів Силенко. Це в головному й загальному. А більше? Невже це все?

Книжка Кравченка «Я вибрав свободу» охоплює лише якусь частину практики тієї большевицької системи, яку Кравченко міг сам спостерігати і переживати. Свідки мусіли б її зміст значно поширити і стократ доповнити фактичним матеріялом, який становить найсильнішу пропаґанду в світі. Але що ж вийшло? Свідки говорили за досить вузьку тематику книжки і не підтвердили навіть її окремих розділів своїми матеріялами. В чому ж причина?

Ми, українці,  твердили й твердимо, що ввесь цей процес Кравченка, цей перший у демократичному світі процес проти большевицької системи – зфальшований на самому його початку, в самім його задумі і самими інспіраторами чи його режисерами

Большевизм як певний політичний світогляд, а Совєтський Союз – його практика має далеко більший і складніший комплекс ідейно-політичних і соціяльно-економічних питань, ніж зачеплено на процесі. Той большевизм скрізь в запіллі демократичного світу організовує свої п’яті колони і роз’їдає той світ зсередини, використовуючи для цього в своїй пропаґанді найпроґресивніші гасла людства і в першу чергу – національно-визвольні рухи поневолених народів. Світ, а особливо поневолені народи, що борються за своє визволення, знають ті большевицькі ідеї лише з теорії і зовсім не знають всього цього з практики.

Коли ж, як не на цьому процесі з тисячів втікачів з «совєтського раю» в особах ДП різних національностей підсовєтських народів можна було перед світом продемонструвати сотнями тисяч фактів совєтську практику. Тут би на процесі мусіли бути представлені українці, білоруси, кавказькі народи, середньоазійскі народи, тощо, саме як поневолені в СССР національності. Але де вони? Тут би на процесі потрібно було продемонструвати всю – політичну, економічну і національну «свободу» підсовєтських народів. А де це все? Національне поневолення в СССР взагалі на процесі було навмисне виключено. А чому саме? Адже загальний ефект від такого процесу в демократичному світі був би інший – більший і глибший.

Яка ж все таки головна причина невдалости цього процесу?

Кравченко як новоспечений російською еміґрацією «Власов ч. 2», не зміг ні розуміти, ні в потрібній формі організовувати та вести цей процес. Він справді спокусився на свою, йому підказану ролю «героя освобождєнной Росії», а міг би бути далеко більшим і славнішим, ніж «російський герой». Та це не при його стилі.

Процес зфальшовано. Російська еміграція пустила його по старій «єдинонеділимській» дорозі. А ми, українська еміграція, разом з іншими поневоленими большевизмом народами будемо таки стреміти влаштувати інший, таки справжній антибольшевицький процес, такий процес, який би луною прокотився по всіх закутках земної кулі і остаточно демаскував би большевизм.

Надруковано в: Українські вісті // 1949. Ч. 21–23.

Брати – канадійський фармер і колгоспник

(З життя давніх еміґрантів)

Іван і Грицько народилися в Медвині на Київщині в бідній селянській родині Сергія Гриба. Сергій був одним із п’ятьох синів свого бідного батька. Землі було менше десятини, господарювати не було на чому, й Сергій був сільським мулярем, ходив по селах та мурував людям груби й печі. По-вуличному їх називали «Бідняки», а весь куток, де жили родичі Сергія, називався Біднякіським.

Перед першою світовою війною люди ішли шукати долі на заробітках в Америці. Хотів спробувати щастя й Сергій. Позичив грошей і 1912 року виїхав до Канади, залишивши дружину Оксану з двома малими дітьми – 3-річним Іваном і 6-річним Грицьком. Дуже бідувала Оксана з своїми дітьми.

Іван з 6-х років почав пасти людську худому – тому за чобітки, тому за штанці, тому за піджачок, а тому за пуд хліба мусів ціле літо пасти корову. Так Іван 9 років був пастухом. Пізніше, як батько прислав з Канади трохи грошей, купив собі конячки й 3 роки візникував – возив містечкових жидів-торгівців до Богуслава, Лисянки, Боярки та Винограду. Грицько заробляв тим, що ходив по селах і ціпом молотив людям збіжжя.

Батько їх – Сергій виїхав у Канаду до Саскатуні. Там тоді було безробіття. Мусів шукати будь-яку роботу. Став робітником при копанні канав на прокладку водогону. Тяжка була ця робота й небезпечна. Вже в перші місяці він був тяжко покалічений – перебита нога й тяжко побита голова. Три роки Сергій лежав у шпиталі й лікувався. З шпиталю вийшов інвалідом, а від компанії, в якій діставав інвалідність, одержав 300 долярів компенсації за своє страчене здоров’я. Це було в час першої світової війни.

Що міг робити Сергій в такому стані? До роботи не здібний та й додому повернутися не було як. Але жити якось треба було, в Медвині залишена родина чекала на його допомогу.

І тоді Сергій на одній фармі купив 10 теличок і погнав їх у безлюдний тоді степ штату Саскачевань. Там викопав для житла землянку, придбав маленького возика й бичком за 30 миль їздив до міста Білера, коли треба було купити якихось харчів чи одягу.

Так Сергій 4 роки жив «відлюдником» з своїм стадом у степу. За той час у нього розвелось до 60 голів великої худоби. Під кінець війни за цю худобу Сергієві вже давали 5 000 долярів. Але Сергій, щасливий від наслідків своєї праці, волів далі терпіти й більше заробити. Він думав про свою родину, яка чекала на його допомогу.

Але кінчилася війна і Сергій свою худобу ледве продав за 650 долярів, бо тоді все дуже подешевіло. Жити ж далі в степу самому йому остогидло. З виручених за продаж худоби грошей 150 долярів – пакунками й готівкою – послав своїй родині до Медвина. Став знову Сергій працювати робітником на фармах і заощаджувати гроші. Йому хотілося виписати з Медвина до себе свою родину.

1927 року до Сергія приїхала з Медвина дружина Оксана й менший син Іван, а старшого Грицька, що був тоді на призові, до Канади не випустили. Тепер життя Сергія пішло іншим шляхом.

Заарендував одну фарму – 160 акрів землі, купив 4 старі конячини і 1 порося, а за сіно ще виміняв стару корову, що давала трохи молока. Грошей же і на утримання родини не було. Харчувались так, що їли тільки борщ та кашу, кашу й кашу.

Тоді ж, 1927 року, позичивши для посіву насіння, вперше засіяв 100 акрів пшениці, 20 акрів вівса. Рік вдався врожайний, гарно росла пшениця і була надія одержати багатий урожай. Радів Сергій з родиною з своєї праці. Пшениця почала наливатися. Але раптом насунула страшна хмара з градом, все збила і замість пшениці на полі стала чорна земля.

Як малі діти, з відчаю плакала вся родина Сергія. В такому плачі застав їх їхній господар, що орендував їм фарму за дві третини врожаю (третя частина мала належати господареві). Це був добрий чоловік, давній еміґрант з Білоруси – Пономарьов. Він подарував їм позичене насіння і обіцяв ще позичити.

Другого року знову посіяли 100 акрів пшениці (там сіють тільки яру пшеницю) і 20 акрів вівса. Зібрали добрий урожай – 1200 бушлів (бушель – 60 фунтів). Повернули насіннєву позику, сплатили ренту, решту продали. Стало легше жити.

Наступного року купили ще 3, тепер молодих коней. В другого сусіди-англійця заорендували ще 2 фарми (там кожна фарма має 160 акрів), а третю пусту, що була споконвічною цілиною, купили у власність за 3000 долярів з виплатою протягом 30-х років. Завдатку дали 100 долярів, які позичили в банку.

Тепер уже посіяли на трьох фармах 300 акрів пшениці. Свою фарму розробляли – звозили розкидане по полю каміння (валуни льодовикової доби), корчували кущі, переорювали цілину. На своїй же фармі для житла збудували одноповерховий з мезоніном будинок, для худоби і інших господарських потреб побудували «курені» (з дручків і соломи). З врожаю зібрали 3000 бушелів пшениці, з яких 1000 віддали за оренду, а решту продали. Купили ще 2 корови, 2 коней, купили трохи старої машинерії (плуги, сівалки, диски тощо). Все вкладали в розбудову свого господарства, грошей же для самих себе було дуже скупо. Всі ці три роки господарювали всі разом.

З 1930 року настали тяжкі роки, то була економічна депресія. Три роки працювали задарма, бушель пшениці продавали по 16-17 центів. Від орендованих фарм тоді відмовилися і працювали тільки на своїх. Потім стало трошки легше, бушель пшениці коштував 50 центів.

Іван, господарюючи з батьком, почав думати більше й про себе. Купив за 4800 долярів і собі фарму, вніс задатку 500 дол., позичивши їх у банку. Згодом ще сплатив 1000 дол. Потім два роки були неврожайні, акр родив не більше 4-5 бушелів. Платити Іванові за фарму не було чим. Він заявив господареві (той жив у Чікаґо), що відмовляється від фарми і своїх 1500 внесених за неї долярів. Господар пожалів Івана і подарував йому всі відсотки з боргу.

1938 року Іван на своїй фармі зібрав 1400 бушелів пшениці. Продав її добре, вніс за свою фарму ще 2000 долярів, а решту 1300 долярів господар списав. Тепер Іван уже був цілковитим власником своєї фарми, батьківська ж ще не була сплачена.

За рік до того Іван одружився. Аж у США з-під Трентону вишукав свою землячку – Параску Яременко, якої дома, там у Медвині, і не знав. Тепер Іван був справді цілковитим господарем і життя та праця пішли в нього веселіше.

1940-43 років Іван купує собі ще три фарми – одну за 3000, другу за 2000, а третю, що була мало розроблена й поросла лісом, за 1800 долярів. 1943 року на своїх фармах він збирає 5000 бушелів, а 1944 року аж 11000 бушелів пшениці. Ціна бушеля була пристійна – 1,10 дол. В цей час він перебирає на себе й батьківську фарму й стає вже єдиним господарем усієї своєї й батьківської родини.

В цей час Іван сплачує за всі фарми всі борги, купує вперше трактора, а потім і інші машини. Господарство стане механізованішим і хоч і сіє він на полі щорічно 400-500 актів пшениці й вівса (вівса сіє не більше п’ятої чи шостої частини поля і виключно для годівлі худоби), але на полі все робить тільки вдвох із дружиною. Тільки іноді має в себе одного найманого робітника. Розводить до 60 голів рогатої м’ясної худоби, для якої 1947 року винаймає за 30 дол. річної оренди ще одну фарму виключно для пасовиська. Молочних корів у нього тільки 2-5 і то переважно для себе, лише зрідка продає молоко, сметану й масло.

В теперішній час Іван Сергійович на своєму господарстві має всі сьогоднішні модерні сільськогосподарські машини, що коштують понад 25 000 долярів. Має він і наймодерніше авто за 4100 долярів (перше старе був придбав ще 1930 року за 300 долярів), яким з своєю родиною за 2500 миль їздить у гості до своїх родичів у США аж під Нью-Йорк. Своєї власної землі він має 800 акрів (5 фарм) та ще одну фарму на 160 акрів для пасовиська орендує. Все господарство Івана Сергійовича, з деякими заощадженнями, оцінюється 60-70000 долярів.

Іванове господарство міститься в степовій хліборобній частині канадійського штату Саскачевань, де товаровою продукцією є головно яра пшениця. Лише за 60 миль від штатного міста Саскатунь. В самому цьому місті Іван також має власний будинок вартістю коло 7000 долярів. Там живе його мати та взимку дві доньки – Ганна (15 років) і Ольга (12 років), що ходять до школи. Дома ж коло Івана й Параски підростає малий 5-річний Гриць – майбутній Іванів наступник-фармер. Батько Іванів – Сергій помер ще 1947 р.

Івана Сергійовича Гриба як порядного й працьовитого фармера за 30 миль в околиці всі знають і шанують. Канадійська влада в своїй країні дає притулок і широкі можливості всім людям-еміґрантам своєю чесною працею рости й багатіти.

Так з колишнього бідняка й пастуха села Медвина виріс заможній канадійський фармер, якого там сусіди звуть Джан Гріб.

А яка ж доля спіткала Іванового рідного брата Грицька, що залишився в Медвині і який є таким же порядним і працьовитим, як і Іван?

Грицько Сергійович Гриб став колгоспником. Якимсь чудом у голодні 1931-33 роки з своєю дружиною й донькою він врятувався від голодної смерти. Ще 1938 року його батько Сергій хотів забрати Грицька з родиною до Канади. Подав заяву совєтському консульству, вніс 2000 долярів за афідавіти, але гроші, крім 20 долярів комісійних, повернулися. Грицька до Канади не впустили, бо в колгоспі бракує робочих рук. І Грицько з родиною колгоспника й далі бідує. Іван із Канади іноді посилає Грицькові одягові пакунки. Так з двох братів наймитів один став канадійським фармером, а другий – колгоспником.

Іван Дубинець

Друкується за: Дубинець І. Брати – канадійський фармер і колгоспник // Українські вісті. 23 серпня 1953 року. № 68 (739). С. 3-4.

ГОРИТЬ МЕДВИН

(історично-мемуарний нарис)

Передмова

У серпні 1920 року людність великого села Медвин (Київщина) повстала проти  большевиків. Майже два місяці вони збройно боролись,  і боролись досить успішно проти всіх місцевих большевицьких оперативних військових груп. І аж Москва мусіла вмішатися в цю боротьбу. За її наказом ціла дивізія большевицького війська, що в кінці 1920 року перекидалась з польського на врангелівський фронт до Криму, була кинута проти медвинців. Дуже криваво розправилися тоді большевики з медвинцями. Село було розграбовано й спалено. Тисячі його мешканців були мордовані й розстріляні. Повстанський же загін медвинців під орудою отамана Квітковського діяв аж до літа 1921 року, коли здався большевикам на їх «амнестію». А по амнестії… большевики всіх перестріляли.

Про цю трагічну сторінку національно-визвольної боротьби, що є одним із тисячі епізодів в Україні в ті часи, мало відомо. Участники тої боротьби майже всі загинули. Документів про цю боротьбу не збереглося, вони поховані в архівах НКВД. Нижче подані матеріали є лише спогадами одного з тодішніх молодих учасників.

<...>

Зрив повстання

На 5. серпня (18. за нов. ст.) в село Медвин, для підмоги місцевому большевицькому Волревкому в справі практичного запровадження низки розпоряджень, приїхало з центру 4 комуністи-робітники. Замовлено – пополудні загальний сход-збори селян, і десятки посильних зранку обходили всі двори. День був робочий, селяни сходились неохоче, молодь з’явилась на збори з «обрізами» та іншою зброєю під полами. Зійшлося на збори людей мало – осіб 200.

На зборах виступив голова тієї приїжджої четвірки комуністів і оголосив такі розпорядження большевицької влади: 1) Мобілізація на фронт народжених 1899 року. 2) Негайна здача «продразвьорстки» – надзвичайно великої суми продовольчого податку. 3) Організація сильної місцевої адміністрації для боротьби з місцевою петлюрівщиною.

Говорив він російською мовою. Місцева молодь поводила себе зачіпливо, почала подавати запитання. На запитання – на який фронт має бути мобілізація, коли вже війна закінчена, була відповідь: «На колчаківський сибірський фронт». З відповіддю на запитання – чому такий великий податок, бо це ж треба в людей все забрати, а люди всього не віддадуть, виступив Ива Голосний і заявив: «Ми з вас душу витрясемо, а все заберемо». На запитання – чому представники виступають російською, а не українською мовою, голова четвірки скипів і почав тут в непристойний спосіб лаятись і кричати: «Це вам не петлюрівщина, ми примусимо вас забути цей петлюрівський язик, а навчимо говорити на большевицькім, – російським язику».

Збори були дуже бурхливі. Багато було реплік з боку присутніх на адресу прибулих, але нічого конкретного не було вирішено. Збори перенесені на другий день, на 6 серпня, що був неробочим днем – це було велике свято Спаса.

Розходилися із зборів у великому нервовому напруженню і страху, як одні, так і другі, а вечором обидва політичні «штаби» довго засідали по своїх кутках, обмірковуючи справу і готуючись до наступних більше людних зборів.

В повстанському «штабі», коли так можна назвати квартирою Антіна Петюха, зібрався актив села на чолі з старшинами, що були серед місцевого населення. Говорили багато і гаряче, обмірковуючи, що робити. Знали, що молодь на мобілізацію не з’явиться, що населення такої «продразвьорстки», як оголошено, не здасть, а в наслідок цього всього в село приїде большевицький загін і почнуться екзекуції. Але за своє село молодь, а навіть і старші, воювати будуть! Гадали, що оголосивши повстання, зможуть кілька кілька місяців протриматись власними силами, не допускаючи до себе большевиків, а там надійде «допомога», надійде українська армія на чолі з Петлюрою.

Тому було вирішено підняти повстання в Медвині і завтра ж, на зборах, оголосити Медвин на військовому стані та запровадити мобілізацію всіх молодих і здібних носити зброю. Тут же наспіх було зформовано і «Повстанський Штаб» – Повстанком на чолі з сотником Хомою Лебідем, як отаманом повстання, начальником штабу Миколою Василенком, комендантом Медвина сотником М. Г., начальником контррозвідки і розвідки сотником Дніпровим, керівником пропаґанди Антіном Петюхом. Розійшлись з наради перед досвітом, але зараз же було розіслано зв’язкових до вояків, щоб були приготовлені до переведення «зборів» відповідним способом.

На Спаса, 6 серпня, на збори прибуло понад 500 осіб, а між ними не менше півсотні молоді з прихованою зброєю. В кімнаті голови Волревкому ще перед початком зборів ішли якісь наради. Нарешті о другій годині дня розпочались збори. Відкрив їх голова Волревкому Буря, а перше слово знову взяв представник приїжджої четвірки комуністів і зразу ж почав з негативної характеристики настроїв села і в лайливій формі почав погрожувати, що совєтська влада зуміє приборкати місцеву «петлюрівщину». Далі він почав читати розпорядження про мобілізацію і кари для тих, хто цього розпорядження не виконає. Йому не дали договорити до кінця.

Раптом група молодих людей, що непомітно оточила місце трибуни зборів, вихопивши з-під поли зброю, устами свого керівника скомандувала комісарам: «Руки вгору». Ті підняли руки і зараз же з їхніх кишень були забрані пістолі. Кілька молодих хлопців з пістолями в руках кинулись до кімнати голови Волревкому, де знаходилося ще кілька осіб їхнього штабу. Вмить і там були всі роззброєні. Всіх заарештованих негайно зачинили до «холодної» ( карцер для арештованих при волосному управлінні) і поставили коло них надійну варту, а збори селян далі провадили вже уповноважені Повстанкому Медвина. Тут же було прочитано наказ Повстанкому про оголошення повстання, про призначення отамана повстання і коменданта Медвина та накази про мобілізацію вояків тощо.

Далі справи вже провадились своїм порядком. Штаб Повстанкому помістився в приміщенні Ковальського, тут же коло базару. Навколо села на всіх дорогах і стежках були розставлені вартові і охоронні відділи. Зв’язок Медвина з околишніми  селами був перерваний. Ішла гарячкова робота штабу. По селу забігали зв’язкові. А в кожній хаті у вужчім колі ішли свої розмови і здогади, а щож тепер далі буде? Багато старших людей, що побували на війні та й у німецькому полоні, і хоч не належали до цього активу сила – «молодих», але були більше далекоглядними «місцевими політиками» – не схвалювали такої акції. Але було вже пізно. Справа вирішена! Медвин оголосив війну «совєтській власті». Страх огорнув багатьох за майбутнє.

Був оголошений наказ: нікому з села не виходити й не виїздити, нікому від мобілізації не ухилятися під страхом суворої кари. Поля свої продовжувати обробляти, але далеко від села не від’їздити, худобу пасти близько села. На випадок якогось наближення до села ворожого війська, в церквах з великих дзвонів буде подаватися сигнал, будуть дзвонити: «один-два, один-два» (на пожежу дзвонили по три удари у великий дзвін, а на загальні сільські збори по два удари). Коли почують такий сигнал: «один – два удари в дзвін», то всі з полів мусять негайно вертатись до села і пригонити в село худобу.

На ранок 7. серпня в селі стало відомо, що вночі всіх 4-ох комісарів-комуністів, а також місцевих комуністів – розстріляно.

З зброєю до Штабу Повстанковому зголосилося не більше 300 осіб, решта приходила без зброї. Почалося вишукування зброї, де вказували селяни, але справді прихованої зброї не знаходили, бо то були лише безпідставні здогади. Таким чином, Повстанком Медвина мав у своєму розпорядженні лише 3 кулемети (2 «Максіми» і 1 ручний «Люїс») та понад 300 рушниць. Набоїв до них було обмаль, резервів великих теж не було. По мобілізації зголосилось людей понад тисячу, деяким спеціяльно приносили повістку про мобілізацію. Більшість вояків, таким чином було без зброї.

Всіх їх було розподілено на окремі сотні, що формувалися при штабі, кожній сотні призначено відтинок охорони околиці села. Зброю мали передавати один другому при зміні варти, а набої дуже берегти. По селу поїхали підводи збирати харчові продукти для штабу і вояків. Вони поверталися повно навантажені хлібом, салом, яйцями тощо. Пожертви харчів від людей були щедрі.

В штабі почалась робота над питанням – де дістати зброю? Ухвалено провести збройні несподівані «вилазки» до околишніх міст і містечок, де були свої охоронні і оперативні військові сотні і де можна було дістати зброю. Також послано відозви до навколишніх сіл з закликом мобілізувати зброю і вояків, які мусіли б прийти на допомогу Медвинові. Спеціяльних уповноважених було послано до сіл Синиця-Саварка, що приймали участь в повстанні 1919 року і де мусіла б бути зброя та мали б панувати повстанські настрої. Одначе ці відозви не дали великих наслідків. Прибули лише невеликі групи вояків з околишніх сіл  – Дмитренок, Гути, Хиженець, Боярки тощо, але все це прибавило може якусь сотню рушниць.

Оборонні бої навколо Медвина

Вночі проти 8. серпня невеликий загін медвинських повстанців наскочив на Лучанську цукруварню, обеззброїв там большевицьку варту, захопив зброю й набої та привів з собою чотирьох полонених. Ця подія була заалярмована по всій околиці навколо Медвина і насторожила всю большевицьку адміністрацію і всі большевицькі військові загони, бож останні три дні (5. 6. і 7. серпня) зв’язок з Медвином був прерваний і про події в ньому було малощо й будькому відомо.

Після цього запрацював большевицький військовий штаб в Таращі і Білій Церкві, на ноги було піднято штаб у Києві. З Києва було дано розпорядження Таращанській большевицькій військово-оперативній групі – зробити військову розвідку в Медвині і вияснити, що там діється.

Вночі проти 9. серпня невеликий большевицький загін, оминувши непомітно охоронну варту медвинських повстанців, заскочив у село Медвин аж до Успенської церкви (2 клм. вглиб села). Повстанці скоро вислали проти большевиків свої відділи. Гаряча перестрілка тривала години дві. Большевики встигли ограбувати кілька хат, забили двох селян у їхніх подвір’ях, спалили дворище священика Левандовського. З них було двоє забито.

Ця подія примусила і самий Повстанком поставитись уважніше до розпочатої ним акції та бути більш пильним до лінії оборони Медвина.

Далі військові події розгортались все більше і більше. Медвинські повстанці встигли зробити ще один напад на Стеблів і захопити там теж деяку зброю. Але це була остання їхня акція поза Медвином, бо далі відбувалася лише оборона самого Медвина.

Всі навколишні большевицькі збройні та військово-оперативні групи були змобілізовані і надіслані в розпорядження  штабу в Таращі. Збоку Таращі до Медвина були найбільш вдалі підступи, підступи відкритим полем, а не лісовими місцевостями, що облягали Медвин з двох боків.

То ж після цього продовж більше двох неділь через кожних день-два большевики провадили операції військового наступу з метою захопити Медвин власними силами і ліквідувати повстання. В цих операціях завжди приймало кілька сот большевиків, добре озброєних легкими і тяжкими кулеметами. Але кожного разу, коли повстанська розвідка доносила Повстанкомові про рух большевицьких частин до Медвина – в обох церквах Медвина великі дзвони били на сполох. З поля усі втікали до села, а в селі всі, хто мав яку зброю, а багато й з вилами, косами тощо, спішили на околицю села в окопи до озброєних рушницями повстанців. Медвинці на околиці свого села мали вигідні природні позиції, з яких могли добре обстрілювати ворога, що розташувався на відкритому полі.

Після кількох годин сильного большевицького вогню з рушниць і кулеметів, і рідких, але більш влучних пострілів повстанських вояків, більші маси людей, що були озброєні вилами, косами, сокирами, робили випади з окопів і, витворюючи ілюзію більшої маси озброєного війська, починали здаля широким півколом обходити большевицькі війська з боків. Такі операції медвинців приводили до того, що большевицьке військо після кількагодинної стрілянини під вечір почало відходити назад, а медвинці, ощасливлені легкою перемогою над ворогом, поверталися до свого села, піддаючись уявленням, що вони є непереможні, забуваючи про те, що большевики тоді окупували уже всю Україну.

Большевики ж тоді на зайнятих теренах України справді мали тільки невеликі місцеві оперативні військові групи, що складалися здебільшого з місцевих охоронних відділів. Більші військові їхні частини тоді були зайняті військовими подіями на польському і врангелівському фронтах. Медвинці їх мало турбували своєю військовою силою, але їм не давала спокою сила пропаґандивного значення повстання у Медвині. Адже ж тоді большевики тільки зовнішньо окупували Україну, але ще не укріпилися на місцях, де на кожному кроці в них виникали конфлікти з місцевим населенням. Українська партизанка була загнана в підпілля, але в окремих районах вона ще діяла сильно: в Холодному Яру на Чигиринщині, на Уманщині (Дерещук), на Таращанщині (Мартинівський), на Звенигородщині (Квітковський) тощо. У місцевого населення було багато прихованої зброї. Медвинська іскра могла легко перекинутись на навколишні райони і розпалити вогнище повстань, а большевики не мали сил і часу, щоб з ними боротися.

Тому ідейно-пропаґандивне значення медвинського повстання почало турбувати не лише київський большевицький штаб, а навіть Москву. Тодішній військовий нарком, Троцький, на одному військовому засіданні говорив: «Медвин – це петлюрівське гніздо, яке мусимо жорстоко придушити». Отже, на кінець серпня місяця большевики, покінчивши з польським фронтом і приступивши з Польщею до перемир’я, перекидали свої військові з’єднання на врангелівський фронт, до Криму. Цим з’єднанням вони й дають одночасно завдання – ліквідувати медвинське повстання. Для цього большевики кинули на Медвин цілу дивізію. Дивізія була передана тимчасово в розпорядження місцевого большевицького штабу по боротьбі з медвинським повстанням, який мав свій план ліквідації його. В тому штабі працювали тоді й українські комуністи, також укапісти та боротьбісти, а між ними й пізніший ректор Київського університету Семен Семко, що пізніше докінчив своє життя як політичний в’язень в Соловецькому концентраційному таборі. Тоді українські комуністи ще жили ілюзіями – що можна збудувати українську самостійну, хоч і совєтську республіку. Вони тоді мусіли довести ділом свої прагнення. Отже, Семко був якимсь комісаром.

Останній бій за Медвин

Большевицьку дивізію було підведено під Медвин з боку Таращі, звідки мали наступати головні сили (два полки). Частина війська мала наступати також з боку Богуслава і Корсуня. Наступ призначено було на 27. серпня зранку, але з невідомих причин головні сили, що йшли від Таращі і Богуслава запізнилися і під Медвин прибули тільки над вечір, а ті сили, що надходили від Корсуня, прибули раніше – у призначений час.

Уже о 8-й годині ранку цього дня від села Дмитренок, по Корсунському шляху, охоронні відділи повстанців обстріляли їхню розвідку. Негайно на ту дільницю було перекинуто більшу частину відділів повстанців з інших дільниць. В коротких боях, в яких медвинці оперували з вигідних позицій, розташованих у садках, що називаються Хабні, – військові частини большевиків були легко відігнані аж під село Сидорівку. Медвинці далеко від свого села не відривались, тому вже о годині 6–7 вечора вони верталися додому з «тріюмфальною» перемогою. Але в селі їх зустріли з невеселими новинами. Під село від Таращі підійшли великі сили большевицького війська і облягли його на полі півколом по Таращансько-Лисянському шляху. На завтра, напевно, призначено вирішальний бій за Медвин. Отже звечора цього дня большевики жадної стрілянини не розпочинали.

Не спали в цю останню ніч перед таким вирішальним боєм за Медвин і самі медвинці. Літня ніч була тепла й душна, як буває у пору жнив. Низькі густі хмари провіщали дощ… Ніхто й не збирався спати. Панувала надзвичайна нашорошена тиша. Здається й собаки відчували цей тяжкий настрій і завтрішню трагедію села, бо в тому настрої за всю ніч і не обзивалися. Здається перед ранком і півні не співали.

Над усіма нависло питання – а що буде завтра? Чи залишимося живими? Може це остання ніч? Всі відчували, що розправа буде дуже жорстока. Всі в той час були безпорадні і покладалися тільки на Божю волю. Здавалося також, що й Повстанком був в такому безпорадному стані, бож жодних вказівок чи відозв до населення: як йому поводитися при такому чи іншому випадкові – не було. По селу вночі спостерігалися тільки групи вояків, що тихенько просувалися в тому чи іншому напрямку до лінії фронту, де назавтра будуть вирішальні бої.

Так непомітно в старшному напруженні, без будь-яких особливих подій, пройшла ніч і надійшов ранок. Ніхто цього дня не збирався до роботи. Видоєні корови залишалися дома, їх не збиралися вигнати в поле на пасовисько. З хат виносили цінніші речі й одяг і приховували по бур’янах чи закопували на всякий випадок десь у погребах та на городах. Скотину випускали з хлівів і повіток в загороджені подвір’я або прив’язували в садках коло дерев на випадок пожежі. Жінки з малими дітьми журилися, де їм подітися і де заховатися. Одні збиралися тікати з дітьми десь до лісу, а другі – ховалися по погребах. Вся чоловіча молодь була на лінії оборонного фронту. Старші чоловіки не знали, що їм робити – іти й собі до лінії фронту, ховатися з жінками й дітьми по погребах чи тікати до лісу.

О 9-ій годині ранку загорівся Лук’янів вітряк, що стояв на найвищім місці над Медвином, на Савур-Могилі коло Таращанського шляху. Почувся вибух з кинутої гранати. Це був сигнал до бою. І бій розпочався.

Заторохтіли рушниці і кулемети. Посипалися кулі по лінії фронту оборони, де засіло повстанське військо. У селі поміж хатами літали кулі й трапляли у вікна хат, ранили скотину, на яку ніхто не звертав тепер уваги. Жінки з дітьми та старі рятувалися в сховах по погребах.

Від Таращансько-Лисянського шляху, близько головної лінії фронту, де зводився головний бій за Медвин, усі люди з малими дітьми залишили свої хати і через село втікали в напрямку до лісу Довгенький, а далі до села Хижинець чи Щербашинець.

Бій розгорався. Большевики, відчуваючи слабий вогонь збоку повстанців, що мали обмежену кількість набоїв і були на них дуже ощадні, почали поволі відсуватись ближче до села. Там, де встигли заскочити до крайніх дворів – вони все підпалювали, а пожежа, що все більше поширювалась навколо села, ще більше наводила страх серед обложеного ворогом населення. За кілька годин усе село поблизу фронту палало. Повстанці, боронячись, обережно і поволі відходили до другої половини села Медвина в напряму лісів.

Десь коло 2-ої години дня від Богуславського шляху коло садка, що звався Круглик, появився роз’їзд большевицької кінноти. Це була розвідка, большевики шукали можливості напасти на село з іншого боку, щоб перетнути повстанцям шляхи відступу і цим загнати їх в оточення. Роз’їзд обстріляла група повстанців, що тривала тут оборону. На той час з сіл Гути і Дмитренок підійшло біля 25 озброєних людей на поміч повстанцям. Ними командував бувший матрос, Мусій Ш-к (Шуляк - Ред.). Вони з’єдналися з медвинцями, Мусій Ш-к повів об’єднану групу повстанців садками і лісом і вивів їх аж на поле за Кругликом. Там у долині спішена кіннота большевиків, чоловік біля 120–150, готувалася до атаки на Медвин по Бугуславськім шляху, щоби перетяти повстанцям відступ. Кількома сальвами загін Мусія Ш-ка розсіяв з’єднання большевицької кінноти, большевики відійшли і заховалися в ліску бувшої економії Дібрівка. А в цей час від села Висайки большевицька артилерія почала обстрілювати загін Мусія Ш-ка, який мусів з чистого поля швидко відступити до лісу. З боку села почулися довгі викрики – «ура-а-а». Це большевицька лава, що тримала тут фронт, пішла в атаку штурмувати село Медвина.  Повстанці, відстрілюючись і стримуючи большевиків, поволі відступали Медвином в напрямку Салатівської і Миколіївської вулиць до лісу Довгенький. Большевицька кіннота, затримана загоном Мусія Ш-ка, заскочила по Богуславській дорозі до містечка вже аж тоді, коли відступили повстанці.

Большевики просувалися фронтом через село, заглядаючи в дворища і погреби і оберігаючись засідки повстанців. На них червоноармійські кашкети були обернені назад, щоб цим відрізнятися від повстанців. До ночі вони дотягли свій фронт до Салатівської вулиці і всю підряд запалили.

Уже настала ніч. Отож усі більшовики повернулися за село на свої вихідні позиції, побоюючись контрнаступу збоку повстанців, але повстанці вже не мали сили далі боротися з такою масою большевицького війська і пішли в ліс.

Після 9-ої години вечора спостерігалося таке видовище: усе село навколо палало, горіли  хати, клуні, повітки, пеклася в хлівах скотина, де її не вспіли чи забули випустити. Ніхто тієї страшної пожежі не гасив. Низькі дощові хмари над Медвином були червоні і кидали відблиски цієї пожежі за десятки кілометрів навколо, наводячи й на сусідні села страх большевицької розправи. Здавалося, що якась надзвичайна диявольська істота, вся червона з вогненими язиками й вогненими зубами роззявила свою пащеку над селом Медвином і поглинала все – людей і їхнє віками надбане добро, і їхні душі. Образ цієї істоти був символом прийдешнього ладу, що запанував не тільки над Медвином, а й над усією Україною.

У селі було тихо. Ніде жодного звуку ні крику, навіть собак не чути. Тихо догоряли хати й дворища, часом притухаючи, то знов спалахуючи, нагадуючи собою спалах великої блискавиці. Молоді цієї ночі в селі не було.

Медвин переживав другу смертельну ніч, а його уцілілі мешканці чекали завтрашнього дня – дня большевицької розправи з беззахисним населенням.

<...>

 Іван ДУБИНЕЦЬ

________________

Друкується за виданням: Дубинець І. Горить Медвин. Історично-мемуарний нарис. – Нью-Йорк: ДОБРУС, 1952. – С. 1–27. Оригінальний правопис збережено.

В наступному, 1953, році минає 20 років з часу великої трагедії українського народу, прикладу якої не знає людська історія, коли в багатій, хліборобній Україні, що завжди годувала і годує своїм хлібом багато десятків мільйонів населення інших народів, в час надзвичайно урожайного від самої природи 1933 року, большевики штучним голодом виморили до 7-ох мільйонів українських селян-хліборобів.

Світова преса свого часу з тих, досить бідних, джерел і документів, що просочувалися поза залізну заслону, писала про голод і по-своєму обурювалась. І для зовнішнього світу в ті роки, коли український нарід переживав страшну трагедію, це була чергова сенсація, про яку той же світ скоро і забув, але ніколи не забуде тієї голодної трагедії український народ. Нова хвиля нової української еміграції, серед якої повно живих свідків тих страшних років, знову підсилила в світі інтерес до тих давно минулих років, надто в зв’язку з підсиленням антибольшевицької пропаґанди в світі. Дуже багато матеріялів (спогадів, документів, фактів) від живих свідків подано в українській пресі – газетах, літературі. Дещо подається і в чужинецькій пресі. Окремі особи-науковці збирають, систематизують і опрацьовують матеріял, але побіч своєї основної праці – з почуття морального обов’язку. Можливо, що ці науковці щось виготують і колись надрукують. Але це все не те, що було б потрібне.

Прийде час, коли зникне залізна заслона і український народ здобуде собі волю і незалежність. Та Українська Академія Наук займеться спеціальним дослідженням і збиранням матеріялів та фактів про голод, обстежуючи кожне місто, кожне село і опитуючи кожного свідка, що до того часу ще лишиться живим. Але то все колись, а нині?

В ім’я мільйонів заморених голодом наших братів і сестер, які завжди кличуть нас до помсти над ворогом, мусимо в наступному, 1953 році відзначити 20-ліття трагедії українського народу і ще раз нагадати світові, що і інші народи може спіткати така доля від большевизму, ім’я якому сьогодні совєтсько-російський імперіялізм.

Правду казавши, в нас, українців, уже занадто багато всяких ювілейних і все жалобних свят, академій тощо, часто групових чи партійних і часто другорядних, серед яких губиться головне, всенаціональне українське. Тому не хотілося б і цю наступну дату відзначити таким у нас звичним трафаретним способом. Треба влаштувати спеціяльні виставки матеріялів про голод, а матеріяли потрібно зібрати і підготувати. Що ж ми пропонуємо зробити?

До того часу потрібно видати спеціяльний збірник про голод на Україні і українською і чужими, бодай англійською, мовами, з фактичними цифрами, мапами, таблицями, діяграмами й іншим ілюстративним матеріялом. Видати такий збірник, щоб він був документальним матеріялом для чужинців. Всі такі ілюстративні матеріяли могли б бути матеріялами і для спеціяльних виставок у час жалобних академій. І видати такий збірник, спеціяльно присвячений 20-й річниці голоду в Україні – ваш моральний обов’язок перед мільйонами заморених голодом. До цього спонукає нас і те, що живих свідків з тих часів що далі, то меншає, пережиті події поволі забуваються. Такий збірник можна було б приготувати спільними силами передусім організацій ДОБРУСу і УВАН при допомозі всього українства на еміґрації.

Добрусівський рух, як об’єднання репресованих і переслідуваних большевизмом українців, сьогодні поширився по всіх країнах світу: США, Канада, Німеччина, Англія, Австралія. Добрусівці перебувають і по інших країнах. Одне із завдань руху – збирати матеріял про національне й соціяльне поневолення і винародовлення (геноцид) українського народу большевицькою терористичною політичною системою, а також публікування цього матеріялу та ознайомлення з ним світу. Але й це завдання досить широке і на багато років. На 1952 рік всім організаціям ДОБРУСу треба було б поставити завдання зібрати виключно матеріяли про голод. Конкретна форма роботи мусіла б полягати, гадаємо, в наступному:

1. ДОБРУС-ові за допомогою науковців УВАН виробити спеціяльну анкету про голод, науково і методично обґрунтовану і в такій формі, щоб її могли виповнити всі живі свідки голоду по всіх країнах світу самі чи за допомогою інструкторів добрусівців. ДОБРУС спільно по всіх країнах мусів би взяти на себе збирання всього цього анкетного матеріялу і провести цю роботу своїми засобами протягом першої половини 1952 року.

2. УВАН із своїх науковців мусіла б створити спеціяльну комісію для опрацювання всіх анкет та всіх інших уже відомих у пресі матеріялів, запросивши до цього і всіх тих окремих науковців, економістів, соціологів і істориків, що перебувають поза нею та давно займаються збиранням і науковим оцінюванням матеріялів про голод на Україні 1933 року. Цю працю можна було б виконати протягом другої половини 1952 року, тож виготувати і згадуваний вище збірник. Як наслідок опрацювання всіх тих матеріялів мусіли б з’явитися й мапи, таблиці, діяграми, цифри тощо, як ілюстративний матеріял до збірника.

3. З відомих причин дуже мало в кого є ілюстративний матеріял – фотографічні знятки тих часів. Цей недолік можна було б поповнити таким чином, що наші українські мистці могли б на цю тематику дати свої праці, свої полотна. Скульптори чи архітекти могли б дати проєкти монументів-пам’ятників про голод, які колись мають постати по містах і селах України. Наші поети і письменники могли б за цей час присвятитися спеціяльній тематиці про голод, а наші драматурги могли б на спеціяльно організований МУР-ом конкурс подати ряд драматичних творів про голод 1933 року.

Ми гадаємо, що ця пропозиція цілком своєчасна, і виконання цього завдання всіма силами українців також реальне. До цього нас кличуть мільйони заморених голодом братів і сестер. Коли ми цього не зробимо тепер, то невідомо, чи ми зможемо його зробити й пізніше.

Тут треба нагадати, що відомий нас український географ проф. Кубійович в роках 1946-47 спробував був організувати збір подібних матеріялів, але не тільки про голод в Україні, по всіх діпівських таборах Німеччини. Це була спроба зібрати анкетні матеріяли від підсовєтських українців по лінії Інституту Мартирології. Тоді роз’їздили по таборах і опитували людей спеціяльні відпоручники того Інституту, але наслідки збору тих матеріялів далеко не повні. Тоді люди перебували ще під впливом репатріяційних комісій, боялися себе виявляти. Треба сподіватися, що зібрані Інститутом Мартирології матеріяли про голод, яких ми ще не маємо в друкові, змогли б бути також включені в проєктований збірник.

Подаючи цю пропозицію на громадське обговорення, ми просили б передусім керівників Головних Управ ДОБРУС-у окремих країн та керівників і науковців УВАН подати свої міркування і, якщо ця пропозиція буде реальною до здійснення, вжити заходів і зразу ж приступити до організації цієї праці.

І. ДУБИНЕЦЬ

Надруковано у: Українські вісті // 1951. № 8 (575). С. 2 

У США рекляма – понад усе. Рекляма є успіхом всякого бізнесу, і на рекляму ніхто з бізнесменів не скупиться.

Але є в Нью Йорку одна українська майстерня, над будинком якої нема будь-якого напису, ні в жадному часописі чи журналі вона себе не реклямує, однак її знають у всій Америці – США й Канаді. Її знають не тільки українці, а й інші слов’янські й неслов’янські народи. Це майстерня й випозичальня театральних костюмів панства Бражників. Коли в якомусь місці скупчення українців влаштовується вистава, свято, академія чи організовується мистецький ансамбль, то потрібні українські національні костюми можна придбати чи замовити тільки в панства Бражників, що живуть по 7 вулиці Давнтавну Нью-Йорку.

А в майстерні їх тільки двоє. Федір Маркович Бражник – чоловік старшого віку з посивілою головою, середнього росту і завжди з свіжим та енергійним обличчям – та його дружина Олександра Порфилівна – ще досить молода, симпатична й гостинно-привітна жінка. Невелике житлове приміщення з кількох кімнат є водночас і майстернею. В двох невеличких кімнатах всі стіни обставлені шафами з театральними костюмами, а в третій більшій кімнаті – дві швейні машини та різні коробки з матеріялами для оздоблювання костюмів.

В гардеробі Бражників скільки костюмів, що ними можна одягнути понад сотню осіб. Між ними чудесні українські жіночі сорочки з полтавськими, гуцульськими й іншими вишивками. Чимало козацьких костюмів – для простих козаків, старшин і гетьмана. Великий набір гуцульських чоловічих і жіночих костюмів. Тут є також турецькі, татарські, кавказькі, жидівські, російські, польські, мадярські та інші національні костюми. Недавно можна було бачити, як Федір Маркович пильно вивчав кольорову знятку якогось совєтського маршала з усіма совєтськими орденами, бо потрібно було шити такий костюм для якоїсь польської вистави. Іншого разу він шив одному священикові ризи.

До Бражників приходять за костюмами не тільки українці, а й поляки, росіяни, жиди, мадяри, юґослави тощо. Іноді приходять з замовленнями і із Метрополітен-опери. Федір Маркович не тільки добрий кравець-мистець, а й добрий швець. Олександра Порфирівна шиє жіночі костюми, жіночі сорочки, в’яже дівчачі вінки.

Крім аматорів до Бражників завжди охоче заходять багато відомих театральних мистців. Тут можна часто стрінути Йосипа Гірняка й Олімпію Добровольську, Володимира Блавацького. Недавно до нього завітало подружжя Гудяка – відомих у Голлівуді українських кіноартистів. Свого часу, коли в Нью-Йорку гастролював театр Станіславського, в Бражників побували також і з тієї групи. В Бражників дуже багато цікавих спогадів про такі відвідини. Бражники завжди в курсі і театрального життя в Нью Йорку й інших міст. Їх можна часто бачити на театральних виставах, сеансах кращих фільмів, українських святах, академічних, у списках різних жертводавців на громадські цілі. Вони є також спонзорами багатьох ДП, що приїхали до США.

Федір і його дружина Олександра народились в Медвині на Київщині і прибули до США в різні часи. Федір ще молодим хлопцем прибув сюди 1914 року. Ще з дому вмів шевцювати. Від природи мав хист до малювання, тому по приїзді до США зразу став підручним у декораторів. Почав сам ходити до школи малювання, підучився більше й пізніше сам став декоратором. По різних містах США – Нью Йорк, Філядельфія, Чікаґо, Клівленд, Честер, Ньюарк, Елізабет тощо – по різних робітничих домівках і клюбах Федір Бражник намалював щось 27 декорацій. Працюючи декоратором, він одночасно стає і аматором артистом і часто грає на сцені не з малим успіхом.

1923-24 року Федір Бражник познайомився з Олександром Кошицем, а 1926 року – з Василем Авраменком – своїми близькими земляками з Шевченківщини, з якими пізніше співпрацював більше. 1928 року В. Авраменко в Нью Йорку організовував школу українських народніх танків, і Федір Бражник почав шити для цієї школи всі українські костюми й чоботи. Після цього протягом всього часу всі Авраменкові танцюристи, що потім і сами повідкривали вже свої школи танців, постачалися костюмами тільки з рук роботи Бражника.

1929 року Федір Бражник приїздить у гості до свого рідного села Медвина і там одружується з тоді ще молодою дівчиною Олександрою, якій, через труднощі оформлення паперів на виїзд, тільки 1933 року вдається переїхати до США до свого чоловіка. Олександра незабаром стає великим помічником Федорові в справі виготовлювання театральних костюмів. 1934 року після світової виставки в Чікаґо, де Авраменко з своєю студією танцюристів на спеціяльних виставках показував українські національні танки, а Бражники для цієї студії звичайно готували костюми, Бражники в Нью-Йорку вперше закладають свою постійну випозичальну й пошивочну майстерню театральних костюмів.

1935 року за ініціятивою Авраменка твориться акційне товариство, яке виготовляє українську кінокартину «Наталка Полтавка». Бражники виготовляють для картини костюми і самі беруть у ній участь.

1937 року в США виготовляється друга українська кінокартина «Маруся» (з п’єси «Ой не ходи, Грицю»), в якій всією музичною частиною керує О. Кошиць. Костюми для картини постачають Бражники. Декорацію готує Федір Бражник. Він же грає ролю і батька Марусі.

1939 року виготовляється третій український кінофільм «Запорожець за Дунаєм». Хореографічною частиною фільму керує Авраменко, а костюми постачають Бражники.

Роком пізніше виготовляється якась жидівська кінокартина, в якій лише кілька персонажів жидівські, а тло й масові сцени – українське село. Костюми для картини виготовляють Бражники. Вони обоє беруть участь у масових сценах українського села.

1949 року в Нью Йорку українська громада в найбільшій міській концертовій залі «Карнеґі Гол» з нагоди 300 ліття в’їзду Богдана Хмельницького до Києва показувала живу картину «Гомін України». Весь склад учасників цієї картини (коли 100 осіб) був зодягнутися і декорований майстернею Бражників, при чому спеціяльно для цього було пошито коло 40 українських костюмів за зразками, що їх виготували мистці.

Майстерня театральних костюмів Бражників – це не звичайний «бізнес». Ні. Це справжня мистецька майстерня. Треба бути справжнім мистцем і любити цю справу так, як її люблять Бражники, щоб провадити її на такому рівні і із таким загально українським признанням. Завдяки Бражникам серед української громади в США справді прищеплено любов до українських національних костюмів навіть серед тих молодих народжених тут українських американців, які ніколи не бачили України і не знали її національних традицій. Нерідко можна бачити, як в американських одягових маґазинах продаються жіночі блюзи чи сорочки з чудесними тицовими українськими вишивками, їх купують і носять американки, навіть не знаючи походження таких вишивок. В інших маґазинах можна стрінути фабричної роботи різні стрічки з типовими українськими вишиковими візерунками. З якого часу і якими способами українське народнє вишивкове мистецтво стало народнім американським. Можуть простежити тільки науковці.

Народня пісня, народній танок і народній одяг – народній танок і народній одяг – нерозлучна трійця українського національного мистецтва і національних традицій. Всі ці три види українського мистецтва успішно прищеплені серед американських українців, і садовниками їх були три близькі земляки з Шевченківщини – Кошиць з Звенигородщини, Авраменко з Корсунщини і Бражник з Богуславщини. Вони мали різну освітню підготову, різні засоби й різні можливості, але робили спільну пропаґандивну роботу – залишили по собі любов до збереження українських національних мистецьких традицій і в далекій від України другій для українців батьківщині – Америці. Майстерня театральних костюмів Бражників зробила і свою частку роботи.

Друкується за: Дубинець І. Майстерня театральних костюмів // Українські вісті. – 18 лютого 1951. – Ч. 15 (480). – С. 3.

Серед сотень тисяч безіменних героїв, що склали своє життя на вівтар української визвольної ідеї, мусимо знати про бандуриста і революціонера Антона Петюха. Антін Агеєвич Митяй чи Антін Петюх був сліпим, але славним бандуристом і водночас великим революціонером-пропагандистом.

Він народився в селі Медвині на Київщині 1884 року в бідній селянській родині. Коли був маленьким, ще в пелюшках, мати в жнива поклала його спати під копою. Сама жала, а дитина спала в холодку. Коли сонце повернулось і дитина опинилась на сонці, соняшне проміння так подіяло на її очі, що вона майже осліпла. І таким Антін залишився до самої смерти. З шкільних років він почав носити темні окуляри. В день при соняшному світлі він нічого не бачив і тільки вечором та вночі дуже слабко міг відрізнити людські силуети, взнаючи в них чоловіка чи жінку.

Від природи був дуже здібний, гарячий і завзятий. Жив поблизу школи, бавився з школярами і, гуляючи, відвідував школу. Все те, що чув від вчителя чи учнів, швидко сприймав, бо мав добру пам’ять. Вчителі звернули на це увагу і по обіді з ним займалися окремо. Сам не міг читати, але мав товаришів, яких завжди просив читати йому книжки.

Мав чудовий слух і голос. Довгі роки ходив співати в церковному хорі. Завжди в церкві на пам’ять читав «шестопсалміє». Знав багато текстів «апостола» і часто на пам’ять читав його серед церкви, тримаючи перед собою книжку та у відповідний час перекидаючи в них листки, чим дивував людей, що сліпий і читає.

Коли Антонові було 19 років, в Медвині працювали вчителі з Київської духовної семінарії, де вони раніш були хористами та знали Кошиця, а через нього і Миколу Лисенка. Знали вони також, що Микола Лисенко закликав до своєї музичної школи якогось сліпого бандуриста Кучеренка (про нього згадує Кошиць в своїх спогадах), щоб там відкрити відділ гри на бандурі. Порадившись між собою та з Антоном, якому ідея навчитися гри на бандурі не давала спокою, вчителі рішили послати його до Києва. З Києвом вони раніш все листовно підготували. І одного дня 1903 року доручили Федорові Бражникові, молодому помішникові вчителя, відвезти Антона до Києва. Дорогу оплатили самі вчителі. В Києві Ф. Бражник відвіз Антона до духовної семінарії і там передав за призначенням.

Майже два роки Антін був у Києві, навчався гри на бандурі в бандуриста Кучеренка, а одночасно там десь навчався і української політичної грамоти. 1905 року він вже повернувся до Медвина добрим бандуристом і українським революціонером. В той час в Медвині працював підпільний революційний гурток, і Антін з головою поринув в ту роботу. В його хаті організовано підпільну друкарню, що друкувала відозви й проклямації, поширювати які він був великий майстер. На частих вечірніх зборах, десь по хатах, підпільного гуртка, на яких завжди було повно селян, Антін гаряче промовляв та грав на бандурі різних пісень і козацьких дум. Не раз, бувало, серед дня на багатолюдному базарі в Медвині він розклеював проклямації, які тут же великі натовпи читали. Розповідають про нього таке.

Якось Антін розклеював на базарі проклямацію на тему «Долой царя», і місцеві стражники піймали його та привели до урядника. А той тут же почав робити допит.

-          Де це ти взяв? – питає урядник. – Мені це дав якийсь чоловік, - відповідає сліпий. – А  на що ж ти це розклеюєш по стінах? – Він дав мені за це карбованця, - і, виймаючи з кишені, показує його, - і сказав, щоб я це розклеїв. – А голос того чоловіка ти можеш пізнати? – знову питає урядник. – Можу, - відповідає Антін, той чоловік мав голос точнісінько такий, як Ви.

-          Брешеш, с… син, - схопився урядник, – я тобі цього не давав. – Я ж не кажу, що Ви дали, а тільки голос того чоловіка подібний до Вашого. – А як же ти так правильно їх розклеюєш на стінах, коли сліпий? – знову запитує урядник. – А той чоловік загнув у тих листочках в одному кутику ріжечки і сказав, щоб те загнуте завжди було вгорі з правого боку і зверху.

Коли 1906 року в Медвин заїхав загін чеченців і почали заарештовувати всіх учасників підпільного революційного гуртка, то разом з іншими заарештовано було й Антона Петюха. Всі заарештовані коло 2-х років перебували на засланні в Олонецькій губерні, але Антін за кілька місяців повернувся назад. Тепер він вже сам своєю бандурою провадить далі попередню пропаґандивну роботу серед місцевого населення. Не раз його викликали з бандурою до різних товариств на різні свята, вечірки тощо.

З перших днів лютневої революції 1917 року Антін Петюх був ініціятором і організатором громадських мітинґів, на яких виступав з запальними промовами, звичайно, українською мовою, в яких розповідав і про історію українського народу, і про Козаччину, і про те, що ми – окремий український народ, а не малороси, і що ми мусимо будувати свою українську незалежну державу Україну. Від нього медвинці на таких вільних багатолюних мітинґах вперше почули і про український народ, і про Україну.

Він же був і першим дорадником в організації в Медвині осередків культурно-освітньої праці навколо створеної тоді «Просвіти». На частих тоді виставах в театрі, на який була перетворена школа при містечку, Антін завжди виступав з своєю бандурою. Досить часто він давав цілі концерти, і всі його виступи на бандурі збирали найчисленнішу авдиторію та залишали в медвинців найкращі враження. В підмогу собі він навчив грі на бандурі і місцевого вчителя Осію Миколовича Проценка, з яким давав концерти вже на двох бандурах.

При всіх частих змінах влади в Медвині Антін завжди лишався на своєму посту послідовного революціонера і великого пропаґандиста, та послідовно боронив інтереси свого народу. Пригадую такий випадок. 1919 року для денікінців у Богуславі учні української гімназії давали концерт і взяли з собою Петюха. Концерт з українських пісень пройшов добре, ніяких інцидентів не було. Але ось виступив з бандурою Антін Петюх. Ми з острахом чекали якоїсь від нього несподіванки. І Антін це зробив. Не пригадую точно назви того, що він грав і співав, але його програма була вся войовничо протиденікінська, протиросійська і патріотично українська. Заля денікінської офіцерні зірвалася серед концерту і хотіли його заарештувати. І тільки втручанням і проханням всіх нас його було виручено.

Антін Петюх мав просту вербову велику бандуру з дерев’яними кілочками, але надзвичайно голосну. Сам мав сильний і м’який баритон. В його репертуарі переважали козацькі думи, історичні та жартівливі пісні. Коли грав на бандурі, то здавалось, що то грає ціла божественної музики оркестра. Я багато разів слухав і окремих бандуристів, і цілі капелі бандуристів, але ніколи не пригадую, щоб та гра колинебудь доводила авдиторію до сліз, до такого глибокого враження і переживання, як це бувало в грі Антона Петюха. Його бандура була його другою душею, і вона вміла говорити до серця людей. Йому не було потреби стежити за пальцями на струнах, бо пальці його були другими голосниками його горла. Особливо в пам’яті залишилася його гра думи по Морозенка. Слухаючи цієї думи, більша половина слухачів завжди витирала сльози. Любив також робити контрасні переходи. І в той час, коли після якоїсь думи люди втирали сльози, раптом давав якусь жартівливу пісню, від якої зразу мінявся настрій слухачів, і вся заля заходжувалася сміхом. Очевидно, його стиль гри цілком успадкований від його вчителя бандуриста Кучеренка та ним удосконалений.

1919 року бере активну участь як бандурист-пропаґандист у повстанні проти большевиків на Канівщині. Серед повстанських вояків Антін виконував ту ролю, що й колись виконували сліпі бандуристи серед запорізьких козаків. 1920 року знову бере велику участь в протибольшевицькому повстанні Медвина, в якому він пізніше трагічно й загинув.

Перед повстанням коло нього гуртувався гурток військових старшин та іншої молоді Медвина. То був неофіційний молодечий політичний і розваговий клюб. Там обмірковувались і всі політичні питання біжучого дня, там були і співи, там була і випивка, від якої Антін ніколи не відмовлявся.

Коли наспіли такі події в Медвині, що треба було організувати протибольшевицьке повстання, то нарад Повстанкому відбувалась у його хаті і за його активної участи. В Повстанкомі він був його ідейним провідником і пропаґандистом. Коли повстання большевики криваво зліквідували, і повстанський загін медвинців пішов в околишні ліси й села, Антін Петюх був далі його незмінним пропаґандистом. Разом з іншими він завжди їздив на коні: з одного боку пістоль, з другого шаблюка, а за плечима замість рушниці в торбі бандура. Самим його нікуди не посилали, з ним завжди було кілька постійно прикріплених до нього вояків чи селян по селах, де повстанці їх часто скликали, завжди виступав з промовами, бо краще від нього ніхто не міг промовити так глибоко до серця. Слухаючи його промови, селяни плакали. Розповідаючи про історію і долю України, Антін часто тут же після промови, як ілюстрацію до своїх слів, на бандурі грав козацьких дум і козацьких пісень. Своїми промовами і грою на бандурі Антін підтримував у подоланих і стероризованих  большевиками селян волю до боротьби за своє визволення і ненависть до большевизму й большевицького окупанта.

Завдяки роботі Антона Петюха як пропаґандиста повстанський загін Квітковського, який був створений з медвинських повстанців і який 1920-21 року майже півроку оперував в околицях Медвина та південніших від нього районах Звенигородщини, по багатьох селах переводив величезну пропаґандивну роботу проти большевиків. І коли з військового боку цей загін не робив якоїсь значної загрози, то з пропаґандивного боку загроза була й на ті часи дуже велика. Маючи добрих коней, повстанський загін уміло маневрував, робив часто великі нічні перескококи, ховаючи від переслідувачів свої сліди. Але большевики, що тоді вже міцніше закріплювалися по селах і всюди мали свою агентуру, пильно слідкували за рейдом загону Квітковського й не давали йому спокою. Бували випадки, що на загін зненацька вночі наскакували большевицькі військові чисельно набагато сильніші відділи. Відвага й сприт вояків загону завжди їх врятовувала. Але не всіх і не завжди. В один з таких большевицьких нападів на загін Квітковського і загинув Антін Петюх. Розповідають, що це було в селі Семенівці на Звенигородщині. Під час нічного нападу Антін Петюх потрапив до рук большевиків, і, не бажаючи здаватися живим, сам пустив собі кулю в лоб. Його бандура була врятована і зберігалася в Медвині, перебувала кілька місяців навіть у мене особисто.

Антонового учня бандуриста, вчителя Осію Проценка, большевики зліквідували вже пізніше, 1937 року. Більше в нього учнів не було і в тому велика шкода. Шкода, бо він не передав свого багатющого досвіду не концертового бандуриста і не звичайного собі бандуриста, яких у наші часи дуже багато, а досвіду особливого стилю індивідуального бандуриста-сліпця. Про бандуриста Антона Петюха знає старше покоління Медвина, його співучасники, але нічого не знає молоде покоління. Хай цих кілька слів сердечних спогадів його колишнього молодого друга будуть маленькою китицею квітів над його невідомою могилою з нагоди майже тридцятилітньої річниці його смерти.

МЕДВИНЕЦЬ

Надруковано у: Медвинець. Бандурист-революціонер Антін Петюх // Українські вісті. – 1950. – Ч. 60 (421). – С. 3.

З початкового курсу фізичної географії всі учні, – а ними були ми всі, – знають, що десь в Америці є найбільший у світі Ніяґарський водопад. Там у підручнику ми завжди бачили й картинку цього водопаду.

Особисто я цікавився ним завжди, бо доводились часто розповідати учням і студентам на лекціях. Але то в минулому. Тепер, опинившись у Нью-Йорку, на території стейту якого тече Ніяґара, я другий рік мріяв побувати там і вже не з теорії, а з самої натури пізнати Ніяґарський водопад. Ініціятива поїздки виникла від Докії Гуменної й Олександри Бражник, але наш «потрійний союз» розпався в останній день: Олександра не могла поїхати автобусом і ще вдень поїхала на фарму. Докія не могла платити за проїзд поїздом і ще за дня поїхала автобусом до Буффало, а я, підговоривши собі в останню хвилину компаньйона Михайла С., 7. Липня нічним поїздом з підземелля «Ґранд Централь» – хмарочосового центру Нью-Йорку – виїжджаю в напрямку до Буффало. Проїзд туди й назад коштує 25,01 долярів (автобусом – 15 дол., але майже в два рази довше їхати) – це майже тижнева заробітна платня, але ж це не буденна подія в такому буденному житті.

В неймовірній спеці липня в підземеллі сідаємо в комфортабельний алюмінієвий ваґон з наглухо припасованими вікнами і… дихаємо свіжим холоднуватим повітрям – штучної вентиляції. Всі місця сидячі, з відкидними назад спинками для дрімання в дорозі, але всі пасажири можуть сидіти обличчям наперед. Поїзд довжелезний, багато в ньому чогось порожніх, навіть спальних чи з окремими закритими купе, ваґонів. Пасажири з дрібними ручними баґажами поволі заповнюють наш та сусідні ваґони. Вмощуються для дрімання. Равно о 12-ій ночі (по залізничному о 11-ій) непомітно, без найменшого поштовху, поїзд, як пароплав на воді, починає рухатись. Виїздимо з величезного, збудованого серед гранітного підземелля тунеля, від якого з одного і другого боку бачу десятки плятформ. За кілька хвилин наш поїзд уже рухається естокадою над Парк-авеню нарівні з по-вечірньому освітеними будинками десь коло 70–80 вулиці. Кілька разів через ваґон проходить продавець-рознощик, пропонуючи то сандвичі й солодощі, то водяні й джутові напої та молоко. Кондуктор пропонує пасажерам тоненькі підкладки-подушечки під голови. Звичайно, то все за немалу плату. Поїзд, вискочивши з покручених закалабків вулиць Бронксу через Йонкерс до лівого берега річки Гудзону, йде цим берегом понад самою водою в напрямку до Олбані (столиця нью-йоркського стейту). На всіх дрібних станціях не спиняється – це експрес. Звертаю увагу на те, що при шаленому ході коло 50 миль чи 70–80 кілометрів на годину – зовсім не відчуваєш будь-яких поштовхів у ваґоні. Чути тільки, що поїзд тягне дізель, і працює він так чітко, як дізель на електростанції. Хоч і проїздимо місця з прекрасними краєвидами понад річкою Гудзон, у вікна нічого не видно, і всі пасажири за якусь годину вже дрімали. Дрімав і я з своїм компаньйоном.

Прокидаюсь перед Сиракузами і далі вже аж до самого Буффало не відриваю очей від вікна. Проїздимо весь час по якійсь долині з невеликими підняттями схилів і горбовин – весь  краєвид низинний, колись суцільно лісистий, а тепер на половину перетворений на пасовиська та орну землю, на якій бачу переважно сіяні трави та рідше – низенький ще овес, бідну ярову голокосу, вже пожовтілу пшеницю і низеньку ще в стеблах кукурудзу. Лісові дерева виключно листкові, більш мені мало знаних порід американського дуба, клена й ясеня, але все малого росту, старші дерева не більше 30–40 років. Будівельного матеріялу серед цього лісу не бачу. Ліс запущений, росте сам собою, ніхто коло нього не прикладає рук до його культури. Ліс – більше чагарник.

Цей лісовий краєвид чогось нагадує мені такий же краєвид під Петербургом чи Ленінградом (це рівновартісні назви). Історія природи цих двох краєвидів подібна. Був колись льодовик, що розтанувши відступив на північ і залишив по собі моренові суглинки та часті озера. Тільки там такого ж вигляду ліс репрезентований сосною, осикою, вільхою, березою. Та відмінна в цих двох подібних краєвидах історія людської культури.

Там дерев’яні зрубові «ізбушкі» та ґрунтові й болотяні шляхи, по яких зрідка клячі тягнуть одноконні «тєлєґі», а тут двоповерхові котеджі та асфальтові і бетонні шляхи під кожний двір, по яких бігають особові авта. Ці двори є невеличкими фармами, коло яких, бачу, пасуться 3-5 чорно-білих «голляндок» корів. Скоріше всього, що це не молочно-товарові фарми, а споживчі господарства самих робітників, що працюють тут десь по ближчих підприємствах.

Залізнична лінія, по якій мчить наш поїзд, тут чотириторова. Як в Сиракузах, так і по інших більших місцях поселення, для всіх перехресних автошляхів тепер під залізними торами будуються проїзні тунелі, щоб не було перехрещування їх в одній площині і не заважали рухові.

Перед Буффало в чоловічій вбиральні нашого ваґону черга. То подорожуючі містери, порозкладавши свої дорожні торбинки з приладами для голення, наводять на своїм обличчі порядок. Мені соромно, що я ще не маю такої торбинки і, захопивши з собою бритву й мило, забув помазок. Тому тільки вмиваюсь холодною водою (в умивальнику є й гаряча вода для голення).

До Буффало наш поїзд прибув о 7,45 годині. Це означає,що поїзд за 7,45 години пробіг 442 милі, тобто йшов з швидкістю 57 миль чи 91 кілометр на годину. Я не пригадую, щоб у своїх частих поїздках в Совєтському Союзі по залізниці будьколи так їхав.

На двірці в Буффало шофери таксі пропонують за 16 долярів повезти нас до Ніяґари – це 20 миль, там обвозити по всіх екскурсійних місцях і привезти назад. Ми відмовляємося. В газетному кіоску я купую дві книжки – одну з історії і другу – провідник по Ніаґарському водопаду. Сідаємо в автобус, який ще два рази змінюємо, і за 75 центів їдемо через Буффало аж до самого водопаду. Через вікно автобуса хочу схопити на згадку якісь враження від самого міста Буффало і пильно до всього придивляюсь. Невелике, все в зелені, з алеями дерев по всіх вулицях, лише навколо центру з міською ратушею – Сіті Гол – і багатоповерховими, але не хмарочосовими урядовими будинками, тієї зелені бракує. Кажуть, що в північній частині міста Длаевер стріт є аристократичним районом, а ми автобусом саме тут проїздимо. І справді, як у прекрасному великому парку, тягнеться ця вулиця алеєю з великих дерев, по боках яких трава й квіти, а за ними трохи збоку ряди триповерхових фантастичного архітектурного оформлення котеджів, теж між великими деревами. За котеджами видно маленькі дворики з гаражами.

Буффало розташоване над озером Еріе і річкою Ніяґара, що витікає з цього озера. З свого довідника взнаю, що це місто має 575000 мешканців (в тому багато поляків) і є найбільше розподільче місто зернової продукції США, має найбільші в світі млини та фабрики харчової продукції. Тут виробляється хемічна продукція, паровози, турбіни, механічні інструменти, різна продукція з пластмаси, є автомобільні заводи. Є тут свій університет, коледжі, картонна ґалерія, музей наук, науково-історичне товариство тощо. Навколо Буффало є система парків, що покриває до 1500 акрів землі.

Шкода, що не буде часу дещо з цього оглянути. Наш автобус, проминувши змінні краєвиди – ліс, поле – та дрібні понад дорогою поселення, виривається до широкої і многоводної Ніяґари, йде понад нею деякий час і в’їздить до самого міста «Ніяґара Фолс» та спиняється коло самого мосту переїзду на канадійський берег.

Дещо з географії й геології

Між США і Канадою в східній частині їх система великих озер, що утворилися наслідком відступання на північ колись тут великого льодовика, як і система озер коло Ленінграда – Ладозьке, Онезьке тощо. З озера Еріе до озера Онтаріо, що розташоване в якихось 35 милях північніше першого, протікає річка Ніяґара. Різниця в рівнях води обох озер 328 футів чи 98 метрів, тому течія Ніяґари стрімка й швидка. Ніяґарою з одного до другого озера стікає щосекунди 215000 кубічних футів чи 150000 галонів води, тобто коло 6000 кубічних метрів. Від цього – величезна динамічна і руйнуюча земну поверхню сила цієї річки. Гірські породи, по яких протікає Ніяґара, репрезентовані тут, починаючи від озера Еріе до озера Торонто, силурійськими й девонськими (ще докам’яновугільними) пісковцями, сланцями й доломітами (магнезіяльними вапняками), що не легко піддаються розмиванню, але вода робить свою роботу. На протязі всієї течії річки ці породи утворюють численні дрібні пороги, через які вода переливається каскадами та несе з собою багато уламків цих гірських порід.

Річка Ніяґара тут є кордоном між США і Канадою, правий берег її – американський, а лівий – канадійський. На протязі коло 20 миль від озера Еріе Ніяґара протікає в неглибокому річищі і схили її берегів піднімаються тільки на кілька метрів над її водою. Але на півдорозі її течії дно річки прямовисно обривається і утворює водопад, а далі аж до озера Торонто вже тече глибокою каньйоноподібною долиною, круті схили берегів якої сягають до 200 футів чи 60-70 метрів висоти.

Над руйнуючою роботою води річки Ніяґари вже більше 200 років робляться геологічні спостереження і цими спостереженнями визначається вік Ніяґарського водопаду. Геологи встановили, що в час панування тут льодовика, коли він покривав собою Канадійську й Американську землю, американський берег був багато вищий від канадійського і річка Ніяґара, що утворилася після відступання льодовика на північ, впадала великим водопадом на самому березі оз. Онтаріо, може з далеко більшої висоти, як сучасний водопад. Протягом коло 30000 років цей водопад, розмиваючи під собою породи, відступив на якихось 17 миль і тепер є майже на півдорозі до озера Онтаріо, а пройде ще 50000 років, і він може присунутись до самого озера Еріе.

В цю пору Ніяґарський водопад має такий вигляд. Посеред річки є більший Козиний острів та ряд дрібних острівців. Козиний острів розділює води Ніяґари на дві половини, що зразу нижче острова утворюють два великі водопади: на правій – східній – половині Американський водопад і на лівій – західній – Канадійський (що від своєї зовнішньої форми конячої підкови має ще й таку назву – «Горсешуз») водопад. Американський водопад має вистоту 164 фути чи 50 метрів і ширину 760 футів чи 232 метри, при чому коло самого Козиного острова від нього маленьким острівцем «Луна» над самісіньким водопадом, що відділено 30-тиметрову смужку водопаду, що як і той острівець, має назву «Луна».

Канадійський водопад має висоту 158 футів чи 48 метрів, але більшу ширину – 2500 футів чи 792 метри по півколов і увигляді підкови.

На американській стороні проти водопаду є «Проспект-парк», що разом з водним простором і островами має коло 440 акрів. З цього парку містками можна переходити на всі острівці на самому водопаді і спостерігати його з середини. На канадійській стороні є «Парк королеви Вікторії» на площі коло 1700 актів.

В зимні місяці водна в Ніяґарі замерзає, але не замерзає самий водопад та не замерзає вода на стрімкій течії на її порогах. В січні і лютому через водопад переливаються мільйони тонн льоду. І в зимні місяці водопад не менше нарядний для спостереження, ніж в літку.

І… дещо з історії

Вже більше 250 років Ніяґарський водопад є місцем для туристів і екскурсантів, як місце найбільшого в світі чуда природи. Його щорічно відвідують мільйони людей, між ними королі, принци, звичайні люди і бідаки. Між ними бували: Лінколн, Дікенс, Авдобун, Ґрант, Лі, Лафаєт, Барнум, Тіндаль, Гакслей та інші.

Вперше, по приході европейців до Америки, цей водопад 1678 року відкрив французький дослідник Генепін. З того часу Ніяґарський водопад вивчають багато дослідників, і про нього вже написано сотні наукових праць. Було немало відважних, що не завжди вдало на човнах чи в спеціяльно зроблених бочках перепливали через цей водопад, а акробати по кодолі переходили Ніяґару понад самим водопадом – і такі дивовижні акції-трюки, звичайно, збирали на березі водопаду багатотисячні маси людей, що люблять сильні переживання. Дещо з цих трюків.

1825 року три сміливці в трьох човнах, міряючися з силами природи, переїхали через цей водопад.

1829 року Патц з високої драбини кинувся в глибину водопаду.

1859 року М. Блондін – французький акробат – по натягнутій колоді перейшов Ніяґару над найстрашнішою частиною водопаду, чим здивував весь світ. Теж повторили 1873 року містер Балені і 1876 року – міс Марія Спельтеріна.

1883 року англійський капітан укоротив собі віку, кинувшися плисти через пороги.

1886 року Грахман у бочці успішно переплив водопад 4 рази.

1900 року Петро Ніссен переплив водопад у човні власної конструкції.

1901 року в дерев’яній бочці перепливла Анна Тейлор.

1945 року Ред Гіл – батько й син – у спеціальному човні перепливли кілька разів водопад. Вони також на цьому човні на річці Ніяґара на порогах врятували життя 176 особам.

Район Ніяґари аж до 1759 року був французькою колонією, а потім перейшов до Англії. На правому боці Ніяґари було побудовано кілька військових фортів (фортець), що аж до 1763 року були захистом проти індійців, а пізніше проти англійців. Після визвольної війни Америки з Англією Ніяґару ще до 1796 року (13 років) контролювала Англія. Лише 1812 року внаслідок конфлікту між Англією й Америкою було зроблено кордон між Канадою і США по річці Ніяґара через середину самого водопаду.

Наяґара має величезні запаси гідроенергії – коло 750000 кінських сил. Перший проєкт використання цієї сили зроблено ще 1842 року. 1861 року запроєктовано будівництво каналу, 1877 року приступлено до будівництва гідроелектростанції і цілого ряду фабрично-заводських підприємств. Тут, на американському і канадійському берегах, виросли великі промислові міста. Тепер канадійське місто «Ніяґара Фолс» має 18770 мешканців, а американське «Ніяґара Фолс» – 7800. Промисловість переважно електрохемічна й електромеханічна.

Коли в  першу світову війну США не вистачало свого природного графіту, а довозити його з Цейлону чи Мадаґаскару було тоді небезпечно, то американці почали на електроенерґії Ніяґари виробляти цей продукт штучно. Також штучно вони виробляють тут карборунд тощо.

Сьогодні використовується тільки незначна частка гідроенергії Ніяґарського водопаду. Повне використання належить майбутній історії.

Над водопадом

Щойно ми вилізли з автобуса, як стрічаю «всюдисущого» Шекерика, бо стрічався з ним 1841 року в Києві, 1944 – у Львові, 1945 49 в Мюнхені, а тепер – у Новім Світі – на кордоні США й Канади.

–  Коли б я помандрував на Місяць, то й там тебе стрів би, звертаюсь до нього. О, це напевно, - відповідає. – Як бачиш, для нас світ став дуже тісним. – Ти може приїхав з Рочестеру? – запитую його (в Рочестері в ці дні відбувався з’їзд ОДВУ – ОУН м) і мала бути екскусія учасників з’їзду на Ніяґари). – Так. Мене там обрали навіть оргреферентом на всю Америку. На наш з’їзд мали приїхати коло 35 делеґатів з Канади і їх не пустили на цей бік. То ми збираємось тепер поїхати на той бік і там провадити наш з’їзд далі. Я маю тут оформити перепустку для переїзду кордону, а наші автобуси з людьми мають приїхати о півдні. – То може Ви і нас включите в свій гурт, бо ми хочемо побувати й на тій стороні, але не маємо на це перепусток. – Добре! Підійдіть сюди до мосту годині о 12,  а зараз ідіть оглядати водопад.

Але з того нічого не вийшло. Уже в час цієї розмови позад себе, за деревами вузької смуги Проспект-парку, чую страшний шум води. Зразу прямуємо на той шум поміж рядами автомашин екскурсантів, що зранку вспіли прибути сюди з різних кінців. Спиняємось над самим «Американським» водопадом у тому місці, з якого можна бачити весь водопад і з якого майже 300 років тому французький дослідник Генепін  вперше для европейців відкрив це чудо природи.

Перед нами відкривається панорама у всій своїй красі, величі й силі. Зліва до нас через рясні пороги між парком і Козиним островом каскадами падає могутній потік води, від поверхні якого ми стоїмо якихось два метри. Просто перед нами цей потік переливається через верхній рубіж водопаду, як через вінце відра, і тихо падає в якусь прірву під нами, а вже там, з тієї прірви, долітає страшний шум. То вода, вдаряючись у підніжжя водопаду об дно і брили каміння, як спалах пального, перетворюється в білу хмару піни і дрібненькі бризки водяної пари, що застеляє собою все дно водопаду й піднімається аж до його вершин та обдає нас і всіх спостережників мгичкою, а також відноситься вітром на сотні метрів за течією річки і в соняшні дні з соняшної сторони грає суцільним колом веселки. Рубіж переливу води тягнеться від нас простою лінією до маленького острівця «Луна» над самим водопадом, далі до острова Козиного знову менший рубіж переливу-гілки Американського водопаду і накінець – острів Козиний. За цим островом у вигляді великого півкола (форми конячої підкови) видно на всю височінь гору і низ – Канадійський водопад, у підніжжі якого видно тільки одну велику хмару піни. За цим водопадом і просто перед нами за річкою простягся канадійський берег і на ньому парк королеви Вікторії, в якому поблизу самого водопаду побудовано літній театр. Вправо від нас простягається глибока каньйоноподібна долина Ніяґари, круті схили берегів якої піднімаються до сотні метрів, і в метрах 300 від нас через каньйон перекинуто залізний арочний міст, по якому в один і другий бік тягнуться автомашини й піші.

Як навколо нас, так і на маленькому серед водопаду острівці Луна і на острові Козиний, а також вздовж бар’єру канадійського берега в різнокольоровому вбранні стоять тисячі людей, які спостерігають водопад разом з нами, але з різних точок.

Стоїмо кілька хвилин і мовчки спостергіаємо цю вперше в нашому житті бачену картину, а в усьому світі її можна бачити лише тут. Потрясаюче враження, що людина відчуває в цей час, годі передати кількома словами. Його пробували описувати природники, письменники, поети, але найпоетичннішими словами на письмі не можна передати того враження і переживання, що людина тут переживаю сама, бачучи цю картину власними очима.

Тут же на спеціяльних підставах, як і скрізь понад водопадом, стоять великі спеціально сконструйовані біноклі-автомати, в які за 10 центів можна оглядати кожну частину  водопаду. Навколо нас на всі боки люди клацають своїми фотоапаратами, намагаючись вхопити на плівку окремі деталі водопаду чи на їхньому тлі обличчя своїх приятелів. Не відстаю і я з своєю (позиченою) «ляйкою».

Після нічної їзди і лише дрімання у ваґоні ми перевтомлені і голодні, а в наших повних теках є що випити й закусити. Вибираємо собі близько води в тіні порожній пеньок і розташовуємося снідати. Почувши нашу мову, до нас підходить молода парочка українців з Дітройту. Знайомимось, вгощаємо. – Скажіть своєму чоловікові, щоб він не переобтяжував Вас працею та краще харчував, - звертаюсь до молодої пані з блідим і вимученим обличчям, що відмовляється з нами випити. А пані, зиркнувши на свого здоровенного чоловіка, сміється і соромливо відповідає: «Та ми недавно побрались і тепер у шлюбній подорожі». Ми всі розсміялись. – Ну, то це явище тимчасове, він Вас, видно, любить і далі більше шануватиме, - знову зауважую їй. Підходить ще один старший чоловік-канадієць з Торонто. Розговорились. Він – старий еміґрант, що живе вже десятки років у цій країні, тут бував часто, бував і в різних містах США. Скаржимось йому, що не маємо перепустки на той берег, щоб поглянути і відтіля на водопад та оглянути парк королеви Вікторії. – Той парк варто було б оглянути, там надзвичайно багато квітів різних сортів, що цвітуть впродовж усього літа, – розповідає нам канадієць. – Я бачив багато американських і канадійських міст, – веде він далі, – і в мене склалося враження, що всі канадійські міста чистіші й завжди в квітах, чого я не спостерігав в американських містах. Канадійці більше американців люблять квіти. – Я не бачив і не можу порівнювати. Може Канада як англійський доміньйон, більше зв’язана з европейськими традиціями плекання культури чистоти міст, – зауважую йому. Тут же з дальшої розмови виявляється, що цей канадієць живе в одному будинкові з Нестором Городовенком і добре знає Семена Підгайного. Користаюсь нагодою і тут же пишу на листівці з краєвидом водопаду, що вспів придбати в кіоску, привіт своїм землякам.

Попрощавшись з своїми новими знайомими, переходимо містком на Козиний острів і з нового пункту знову довго спостерігаємо водопад навколо, а потім через другий місточок переходимо на острівець Луна, що стоїть серед американського водопаду над самою прірвою. Здається, коли б не було бар’єра, то ту від швидкого і шумливого руху води легко може закрутитись голова і можна полетіти в прірву разом з водою. Дивлюсь на площу острова, що складає кілька десятків квадратових метрів, і думаю, що недалекий той час, коли весь острів разом з водою таки полетить у прірву, бо недавно чимала його частина таки відкололася і полетіла.

На Козиному острові є елевейтор. Там за 1,25 доляра в окремих кабінках роздягаємось (скидаємо навіть шкарпетки), взуваємо брезентові капці, одягаємо якісь штани й куртку та зверху з капюшоном на голову дощовик і спускаємось до підніжжя водопаду. Раніш тут під струмом падаючої води в стіні була невелика печера, які і оглядали люди. Але, коли стіна з печерою обвалилась і великими брилами порід лежить на дні водопаду, то «бізнесмени» для неграмотних людей так і залишили «огляд печери», а справді по дерев’яних місточках під зливним дощем водопаду обводять аматорів по цих брилах каміння. «Хрещені» таким способом водопадом аматори щасливо повертаються до гори. Таким способом «охрещені» й ми.

А в Проспект-парку є другий елевейтор, що за 90 центів звозить людей нижче водопаду до невеличкої площадки-пристані, де люди, одягнувши тільки дощовики, маленьким пароплавчиком мають можливість під’їхати по річці під самий водопад, поглянути його зблизька знизу і теж окропитися бризками піни водопаду. Таких два пароплавчики тут безперервно курсують цілий день, і кожний з них за 20 хвилин має можливість окропити коло 150 людей. Романтична назва цих пароплавів – «Дівчина туману» – походить від давньоіндійської легенди такого змісту. Два хлопці любили красуню-дівчину і стали до поєдинку за неї. Коли вона побачила, що той, кого вона більше любить, смертельно падає, то сказала, що його любов належить тільки їй, сіла в свій легенький човник і кинулася до прірви водопаду. Після того в тумані водопаду зверху, на самому рубіжу, її завжди бачили стоячою з гордо піднятою головою і веслом у руках. На цю тему один маляр намалював картину, з якої і продаються відбитки.

Зустріч знайомих

Вибравшись з елевейтора, де ми були «охрещені», стрічаємо групу делегатів з’їзду ОДВУ на чолі з д-рома Лапічаком та Шемердяком, а Лапічака я востаннє бачив на засіданні Надзірної ради Мюнхенської кооперативи «Кос», ще 1946 року, де ми були членами ради, про Шемердяка ж тільки читав і чув. Здоровкаємось і знайомимось. – То це Ви будете той Шемердяк, який писав спростування першої деклярації Нью-Йоркського Порозуміння Політичних Груп і якого я уявляв далеко старішим, – звертаючись до молодого здорового бльондина. – Мене чого завжди люди уявляють старішим, як я насправді є. – Ви – секретар Головної Управи такої «солідної» організації як ОДВУ, і люди думають, що то старша поважна людина.

– Ви теж їдете на той берег на продовження Вашого з’їзду? – звертаюсь до Лапічака. – Ні, ми поглянемо на водопад і їхатимемо додому до Чікаґо. – А як Ваше фільмування з’їзду, про що реклямувалось? Вже закінчене?

– Хай то буде для історії, – зауважує Лапічак. – А Ви певні, що історія буде Вам вдячна за цей фільм? – То буде видно пізніше, – обмінюємось репліками. – Зробіть з нашої спільної групи знятку, – звертається до мене один з учасників. – Добре. Хай це буде «солідаристична» знятка представників УРДП і ОУН (м) над прірвою Ніяґарського водопаду, – жартуючи даю свою згоду. Я і їхній фотоаматор робимо кілька таких знятків тут же над прірвою, на острівці Луна.

Лише попрощались, як стрічаємо другу групу таких же делегатів на чолі з Галиною Лащенко, Петром Шатуном – може єдиним з нової підсовєтської еміґрації в проводі ОУН (м) представником «соборництва» – і Карпенком-Криницею. – О, а Ви чого тут? – запитує мене Петро. – А я по старій «симпатії» нюхом за Вами, чую де салом пахне, – жартома відповідаю. – А ви й тут у цій делеґації є своїм чоловіком, Ви теж з Рочестеру? – звертаюсь до Криниці. – Та я випадково був там, – ніяково пояснює Криниця. Побачивши в мене на плечі фотоапарат, він просить зробити з них знятку. Знову фотографую їхню групу на тому ж місці острівця Луна.

В цей час підходить група кол. членів СУВ в Европі і між ними мій однотаборянин в Ульму Маркіян Чорнокозинський. Група приїхала з Буффало, і цю групу водить молода дівчина Л. Білонь. Знову знайомство і взаємні розпитування та групові знятки. Йдемо вгору Козиним островом понад Канадійським водопадом, який хочемо тут оглянути зблизька. Знаходимо доріжку до тераси, що простує ближче до середини того підковоподібного водопаду, а на терасі знову прекрасне місце для знятків на загальному тлі водопаду серед якогось верболозу і каміння. Криниця, відбившись від своєї «делеґації», йде з нами і все не хоче в поетичній позі зфотографуватись на тлі кращого краєвиду.

Тут на терасі знову стрічаю з обличчя добре знайому мені гану молоду жінку в супроводі якогось джентлмена американця з фотоапаратом. Пригадую, їхав з нею разом на пароплаві. Мій компаньйон Михайло з нею давніше з Реґенсбурзького табору знайомий, тому, розговорившись з нею, пояснює мені, що ця жінка – якась козачка, в таборі мала одного чоловіка, сюди приїхала з іншим, а тепер цей інший на роботі, а вона тут з своїм «душ-пастерем» протестантом, бо вона тепер «протестантка». Докії Г. ми тут так і не стріли. Вона прибула сюди аж вечором.

Вже далеко по півдні. Ми групою обходимо понад самою водою навколо Козиного острова і з нього оглядаємо весь Канадійський водопад, гідроелектростанцію на канадійському березі, у верхів’ї Козиного острова ти поетичні маленькі острівці, що мають назву «Три сестри» – дочок якогось ту  перебуваючого генерала, і повертаємось назад до містка, що веде до Проспект-парку. На острові чудесний парк – дерева, зелена травичка, доріжки і повно автомашин та екскурсантів. Правда, тут як і в Проспект-парку, ніде не видно квітників.

Було вже годин шість, коли ми з групою «сувівців» повернулись до автобусної станції, які збиралися вже їхати до Буффало. Мені з Михайлом ще залишалася перспектива лишатися на Ніяґарі до вечірньої ілюмінації водопаду. О 9.15 годині водопад на дві години освітлюється з обох берегів сильними прожекторами, і тоді весь водопад грає всіма кольорами спектру і веселки. Нам дуже хотілось лишитися на цей час, але тоді нам потрібно було тут десь ночувати чи вночі їхати назад. А мені ж завтра на працю в Нью-Йорку. Тому рішили побачити цю ілюмінацію в другий приїзд, а зараз пристали до тих, що поверталися до Буффало.

Коло автобусної станції при Ніяґарфолс стріт, тут же рядом коло Проспект-парку, є музей, в триповерховому будинку якого є багато тисяч експонатів – від опудала медведя до єгипетської мумії. Мене цей музей як не фаховий не цікавив, але цікавили два великих «штори» під музеєм, в яких продавались найрізноманітніші настільні дрібнички з паперу, картону, дерева, металю, каменя і пластмаси – «амулети» з краєвидами Ніяґарського водопаду та безліч найрізноманітніших звичайних і кольорових знятків з водопаду. Переглянувши все це і купивши кілька десятків знятків та ланцюжок з «амулетом» до дверних ключів, я тільки подумав: і для чого ті аматори псують тисячі метрів фотоплівки, коли вони можуть тут за 5 центів придбати найкращі знятки Ніяґарського водопаду.

О 7 годині вечора сідаємо в автобус і за годину я вже йду вулицями Буффало, де на кожному місці в «шторах» бачу ті ж «амулети» і знятки Ніяґарського водопаду. Сюди щорічно прибувають мільйони екскурсантів, і ця продукція, над виробництвом якої працює не мало майстерень та робітників, напевне має тут добрий збут. Люди, як і оце я з Михайлом, витративши час  гроші на дорогу, вже не скупляться придбати собі на згадку якусь з цих цікавих дрібниць.

Назад до Нью-Йорку

Прошу п. Маркіяна запровадити мене на квартирю Ніни й Андріяна Чк, з якими їхав разом до США пароплавом і більше подружив, а тепер мав передати привіт з Нью-Йорку від кількох знайомих. Правда, останнього часу ми не листуємось, бо… Я як уповноважений «УВ» пробував надсилати йому з метою, що він їх передплатить. За якийсь час одержав від нього пакунок з нерозпечатаними «УВ» і припискою: «Прошу не надсилати мені партійної газети, я виписую свіжу і найкращу українську газету «Свобода» і цілком задоволений». «Дуже радий, що цілком вдовольняєтесь найкращою газетою «Свобода», а за турботи прошу пробачити», короткою реплікою відповів я. З того часу мовчимо. Ніни і Андріяна ми, звичайно, не застали. Залишаю записку в дверях, в якій пишу: «Привіз сердечний привіт від Оленки, Адама Г. і Данила Я., а застав Вас так, як Ви мене в Нью Йорку… З привітом Ваш…»

Щоб зворотньою дорогою щось побачити, то з Буффало потрібно було виїхати вдосвіта. Я з Михайлом годин три заснули в «келії» п. Маркіяна на одному коці на долівці і тихесенько, щоб не розбудити господаря, а він о 5-й ранку вже йде на працю на залізниці, пішли на двірець, відкіля по другій годині ночі виїхали вже звичайним поїздом. До Сиракюз я ще дрімав, але пізніше не відривав очей від дорожніх краєвидів.

Не доїжджаючи Олбані, наш поїзд входить у верхів’я річкової долини Гудзону і її лівим берегом іде аж до самого Нью-Йорку, лише в районі Олбані на короткий час переходить на правий. Там вище Олбані ця річка нагадує мені Рось вище Богуслава. Зелені луки, іноді з верболозом і навіть з плакучою вербою, повільні, правда заліснені схили. Ліс такий же, як і вище Сиракюз. Але замість білохаткових сел Дибинець, Чайок і Розкопанець тут невеличкі в лісовій зелені, іноді з садовими деревами фарми.

На півдорозі між Олбані і Нью-Йорк річку Гудзон перетинає гірський кряж вишиною кількасот метрів, що складений з гранітів і гнейсів і тягнеться в північно-східньому напрямку. Округлі горбовини кряжу вкриті лісом. Над річкою кряж обривається стрімкими кам’яними схилами. Долина річки іноді розширюється, і в ній на «стариках» утворені продовгасті, що часто з’єднуються з річкою, рибні озера. Залізниця іноді проходить через ці озера по насипаній на них кам’яній греблі. А взагалі залізничні колії, що тут є на обох берегах річки, йдуть понад самою водою, на 2-3 метри вище її рівня – то ознака, що тут не буває великої повені. Зустрічних поїздів майже не стрічаємо. Колії двоторові. Дерев’яні шпали лежать густо, і рейки до них прикріплені костилями, а не шурубами, як у Німеччині.

За 50 миль від Нью-Йорку на правому високому березі Гудзону між горбів, покритих лісом, розташований парк «Медвежа гора» з маленьким зоологічним і ботанічним садками та гірським озером для плавання на човнах. Для купання є спеціальний басейн. Сюди щосуботи й неділі йдуть багато пароплавів з мешканцями Нью-Йорку, щоб відпочинути і на свіжому повітрі провести кілька годин. Сюди минулого року в цю пору я приїздив у товаристві Кості Р. і Данила Д. На протилежному березі трохи ближче до Нью-Йорку розташований другий парк «Індіянський» – теж місце прогулянок і відпочинку. Коло пристані є гідропляни, що за 1 доляр можуть підняти Вас угору і показати Нью-Йорк з повітря.

Там же між парками коло правого берега Гудзону спостерігаємо дивне явище. Більше сотні морських і річкових товарових пароплавів скупчено, як на складі старого лому; стоять у невеликій затоці. Вони вже відслужили свою службу і непридатні до дальшого служіння. Ремонтувати чи розбирати їх нема рації. Вони ще може пригодяться для якихось експериментів з діями вибуху атомової бомби на морі і, очевидно, чекають такої нагоди.

Нижче цього парку Гудзон дуже поширюється і переходить у вузьку морську затоку Гудзон, що тягнеться вже понад Нью-Йорком. Ширина затоки місцями сягає до 2 кілометрів.

Тут проїздимо коло «Сінґ-Сінґ» – тюрми довготермінового і довічного ув’язнення злочинців. На схилі лівого берега кілька великих корпусів, обнесених звичайною тюремною стіною з вишками для наглядачів. Дворище тюрми добре видно з пароплава, що за совєтськими нормами зовсім не етично, бо його можуть бачити не тільки свої люди, а й чужоземні журналісти. А Соловків, Печори й Колими в США, де б цих злочинців «соціялістично» перевиховували, нема. Тут над вікнами камер корпусів нема «козирків», у корпусах для в’язнів є бібліотеки, в’язні мають право виписувати собі навіть із СССР газети, а то й просити собі до родичів на певний час відпустку. Дивна ця капіталістична Америка, у всьому має великий технічний проґрес, а ось у тюремних порядках на тисячі років відстала від СССР.

По Гудзону пливуть пасажирські пароплави та нафтоналивні баржі. Швидко пропливають родинні, видно багато людей, яхти. За Гудзоном на правому березі бачу рівний і високий скелястий схил, граніти якого як колонада прямовісно маячать над самою водою. А на цьому лівому березі на горбовинному схилі, як у величезному парку, в рідкому лісі з зеленотрав’яними полянками, скрізь стоять, то архітектури старовинних замків, то іншої фантазії, прекрасні дачного типу будинки і котеджі. То ближчі до Нью-Йорку міські дачі «аристократії».

Наш поїзд, залишивши Гудзон, вривається в Нью-Йорк, а за хвилин 20 я з Михайлом повертаємось субвеєм до нашого буденного Довнтавну. Я тільки думаю над тим, що в нас, українців, не було історичних умов виховати в собі любов до туризму так, як це є в німців, інших европейців чи американців. Я стрічав уже тут наших людей, що живуть по 30 років у Нью-Йорку і з нього нікуди не виїздили. А в США є куди поїхати і є що побачити. І не варто на це шкодувати грошей.

Друкується за: 1.   Дубинець І. З Нью-Йорку до Ніяґарського водопаду (репортаж з подорожі) // Українські вісті. 1951. № 60 (С. 3―4), № 61 (С. 2―3).

Цими днями відновила свою працю третя сесія ОН, де серед інших питань має бути розглянуте й питання про переслідування релігії та концентраційні табори СССР.

26. березня ц. р. в англійській зоні, в Ганновері відбулась багатотисячна демонстрація політичних еміґрантів поневолених большевизмом народів; 3. квітня подібна демонстрація відбулася в Бельгії; 10. квітня така ж демонстрація відбувається в Мюнхені. Політичні емігранти влаштовують протестаційні демонстрації з тим, щоб їх голос почули на сесії ОН.

Якими аргументами й фактами буде оперувати ця сесія, розглядаючи вищезазначені питання? Чи то будуть інформації спеціяльних експертів, чи комісій від ОН, чи то будуть розглянуті матеріяли офіційних совєтських представників, що намагатимуться довести протилежне, тобто, що в Совєтському Союзі немає ніякого переслідування релігії, ніяких концентраційних таборів, - ми ще не знаємо.

Але ми, політичні еміґранти, - втікачі з совєтського «соціялістичного раю» десятків поневолених большевизмом народів перед усім світом вимагаємо в наступній сесії ОН вислухати в першу чергу наш голос, голос одчайдушного протесту й розпуки мільйонів підсовєтських народів, що їх речником стали ми, політична еміграція.

Большевики, застосовуючи масове гасло: «релігія опіюм для народу», в корені знищили всі основи всякого людського сумління і в першу чергу основи християнської етики й моралі, поруйнували Божі храми або перетворили їх на клюби, місця розваг і різні склепи, порозстрілювали й повиселяли в концентраційні табори всіх церковних достойників і вірних мирян свого релігійного культу.

Ми більше тридцяти років протестували й протестуємо проти цього насильства над людським сумлінням. Тисячі фактів большевицьких злочинств проти людського сумління і переслідування ними релігії  маємо з собою ми, політична еміґрація – втікачі з совєтського (соціялістичного) «раю». Хто з представників ОН цікавився цими фактами і збирав їх, щоб продемонструвати на майбутній сесії? Ніхто. А ці факти в тисячу разів сильніші й переконливіші від матеріялів усяких протисовєтських чи просовєтських експертів з релігійних питань в СССР. Ми протестуємо проти переслідування релігії в СССР, але водночас, коли це питання стоїть на сесії ОН, ми протестуємо й проти іґнорування сесією ОН нашого голосу протесту, наших фактів. А ці факти ми готові сьогодні подати.

Большевики застосували марко-ленінське гасло «держава – орган клясового поневолення суспільства» і «шлях до соціялізму через диктатуру «пролетаріяту», а справді через диктатуру Сталіна і його групи опричників, знищили найголовнішу ознаку всякого людського суспільства – свободу людини і зв’язані з цим інші свободи, зробивши з людини новітнього раба, перетворивши весь терен Совєтського Союзу з мільйонами його населення на суцільний концентраційний табір.

Ми більше тридцяти років протестували і протестуємо проти цього новітнього рабства, проти цього концентраційного табору, що обнесений залізною заслоною і фірму СССР. Там кожен колхоз, кожна фабрика, виробня й шахта, кожна установа, кожний навчальний чи науковий заклад став таким же концентраційним табором з «вільними» рабами й охороною сталінських опричників, як і концентраційний табір на півночі на Соловках, на Печорі, Колимі тощо. Лише умовно тюремний режим у цих установах і закладах різний: одні без колючих дротів, другі з колючими дротами. Там кожного дня такий «вільний» раб з підприємства чи установи без ніякої на це поважної причини завтра може попасти в установу за дротами.

Там так зване плянове соціялістичне господарство і виконання п’ятирічних програм побудовані виключно на рабській експлоатації всього підсовєтського народу, що ним у плянових розрахунках пляновики оперують як матеріялом, як живим робочим товаром.

Десятки тисяч кричущих фактів такої рабської праці мають з собою всі політичні еміґранти – втікачі з совєтського соціялістичного «раю». А хто з представників ОН цікавився цими фактами і збирав їх для сесії ОН? Ніхто. Ми кричимо цими фактами на весь світ в нашій скромній еміґрантській пресі, хочемо, щоб нас світ послухав і зрозумів нашу трагедію, трагедію знедолених ДП.

Кожен із нас, утікачів із совєтського «соціялістичного раю» – це отой учорашній недостріляний совєтськими опричниками совєтський раб з трагічною біографією, що втратив усе: свою батьківщину, своїх рідних і близьких, свої матеріяльні і життєві засоби і прийшов сюди, по цей бік залізної заслони, щоб розказати світові про те совєтське рабство. Кожен із нас зокрема і всі разом – це найпереконливіший факт, що СССР – суцільний концентраційний табір з новітніх рабів громадян СССР.

Ми, вчорашні сталінські раби, протестуємо проти новітнього рабства в СССР і проти іґнорування сесії ОН наших фактів.

Коли сьогодні, нарешті, світ починає розуміти для себе небезпеку російсько-большевицького агресора, перебуває в страхові перед тим, що завтра й сам може опинитися в полоні того концентраційного табору – СССР і починає нашвидку готувати оборонні заходи у вигляді атлантійського, середземноморського чи далекосхіднього і азійського пактів, то це його не врятує. Большевизму і його аґресивности оборонним пактам економічного та воєнно-технічого характеру не розбити. Большевизм роз’їдає демократичний світ зсередини по цей бік залізної заслони своєю облудною пропаґандою через свою агентуру – п’яті колони комінформу. Тут його ніякими атомовими бомбами і технічними засобами не знешкодити. Тут мусить бути лише зброя рівна большевицькій, а саме – серед робітників  усього світу й поневолених народів, де большевизм пускає найглибше своє коріння, большевицьку пропаґанду «красивих» і «привабливих» теорій і ідей можна поборювати лише фактами і фактами його внутрішньої практики на його ж підсовєтських рабах.

Тому замість мільйонів долярів на воєнно-технічне озброєння своїх армій проти большевицьої аґресії треба було б уділити маленьку частку на те, щоб ДП – підсовєтські втікачі розказали світові свої пережиті факти з совєтського соціялістичного раю та про соціяльне й національне поневолення російським большевицьким імперіялізмом десятків національностей і сотень мільйонів населення. Це сильніша зброя від атомової бомби.

Український народ разом з іншими поневоленими большевизмом народами, складаючи десятки мільйонів жертв, уже більше тридцяти років бореться проти большевицького рабства і перед усім світом протестує. Протестує проти того концентраційного табору в СССР, де, як у м’ясорубці, всі «в першу чергу народи поневолених націй, переслідуються за всякі націоналістичні ухили і під страшним терором перетворюються на совєтського раба-робота з тавром «совєтського» чи «російсько-совєтського народу».

Ми, українська політична еміграція, разом із політичною еміґрацією інших поневолених большевизмом народів сьогодні підносимо свій голос протесту перед сесією ОН і кличемо вислухати нас!

І. ДУБИНЕЦЬ

Надруковано у: Дубинець І. Ми протестуємо // Українські вісті. – 10 квітня 1949. – Ч. 29 (286). – С. 3.

Суцільні ряди стоячих попід пішоходами автомашин та шалений рух їх вулицями, навтовп та метушня публіки на пішоходах і штовханина по «субвеях», а зокрема «базарної» чистоти краєвид слов’янско-жидівського Давнтавну Нью Йорку, без будь-якої ознаки живої деревини, страшно стомлюють нову тут людину. До того ж неймовірна спека та пересичене до крайньої межі вологою і пилюкою повітря розварює її і робить її апатичною до всього. В такі години мрієш про українські степові та лісостепові краєвиди. Але радий і тутешнім поза нью-йоркським краєвидам. І от, нарешті, одної суботи вириваюсь на американсько-українське село – на фарму свого земляка Яременка…

Ранком мене розбудив концерт пташиного співу, що стрічав схід сонця і через відчинені вікна лився до моєї кімнати. Чогось зразу пригадався пташиний спів мого рідного села Медвина, коли мене, малого пастуха, будила мати, легенько гладячи рукою по голові, і говорила: «Вставай, Івасю. Треба корову гнати пасти, бо сусідські корови вже давно пішли в поле. Я вже приготувала тобі торбинку, і сніданок жде тебе на столі…» Я зараз же згадав, що приїхав сюди на фарму подихати свіжим повітрям хоч один день. Хоч минулої ночі, працюючи до 5 годин ранку, я не доспав, та й вчора пізно ліг, мій сон зразу зник. Я швидко одягнувся і вийшов на двір.

Після громового, трохи зливного, але короткого дощу ранок був теплий, а повітря, пересичене випарами, свіже. Сонце, пробиваючись через пасма ще густих хмар та суцільної поволоки ранкового туману, що прикривав собою всю горбовинну місцевість з невеликими і частими лісочками та рідкими формами,  посилало на землю свої перші проміні. З листя дерев навколо будинку капала ранкова роса. Вслухуючись у мотиви пташиного співу, я відрізняв знайомі й більш незнайомі мені звуки. Яка шкода, що серед них не чую так мені близького й рідного співу – голосів соловейка й зозулі…

Йду поволі двором і по черзі заходжу у всі господарські будови, де господарі вже зайняті своєю ранковою щоденною працею. В короварні, де на припоні стоять 15 дійних корів, господар Майк і дядя Сема (робітник) доять корів електричною доїлкою і додоюють їх руками. Син господаря, 13-літній Володя, що, протираючи очі, щойно вийшов з хати, допомагає їм. Решта 20 штук молодняка і недійних корів стоять в оборі широкого двору і чекають виходу на пасовисько. Окремо, без «права» виходу на пасовисько, стоять два – один старий, дуже буйний і припнутий кільцем за ніс, але вже призначений до м’ясарні, та молодий його заступник – бугаї.

В невеличкому курчатнику господиня Еня годує півтисячі інкубаторних курчат. У більшій спеціяльній будові стара господиня Пріська – мати Ени годує таку ж півтисячу дорослих курей. Коло цієї будови чималий обгороджений двір, де пасуться кури (чогось тільки половина) та три овечки. Там же в дворі бачу три дикі качки, що сховавши свої носи під крила, все ж пильно стежать за моїми рухами. Пізніше господарі мені пояснили, що то дика качка тут навела каченят, які, тепер привикли, тут разом з курми їдять і десь літають на воду.

В гаражі стоять дві автомашини – особова і «трачок» (мала вантажна для возіння молока). Два трактори стоять у повітці, а третій – розбитий – є сідалом для курей. Під накриттям стоять інші машини – косарка, молотарка, сушки і збирання сіна, прополювання кукурудзи, плуги до трактора тощо. Під накриттям машини всі страшно забруднені курячим послідом, бо тут же ходять на волі кілька десятків курей, а сідалом їх є машини. На моє запитання, для чого господарі це допускають, мені пояснили: «То наша мати любить тримати цих курей, як було ще дома в Медвині». А справді користи від цих курей жадної, бо вони десь несуться, десь розводять по 3-5 курчат, «розмальовують» машини і радують очі старої господині.

Перед сніданком я сідаю в «трачок» до господаря Майка, що везе 4 бідони молока до молочного пункту. По дорозі розпитую і взнаю, що ветеринарні лікарі систематично переглядають молочну й іншу худобу. Захворювань – жадних. На квитанціях щоденної здачі молока стоїть цифра 320-350 кварт, а кварта молока в Нью-Йорку коштує 18 20 центів !?! Коли додати ще дрібні прибутки від курей, то денний заробіток цієї молочної фарми дорівнює тижневому заробіткові доброго робітника. Коли так, то подібна фарма дуже рентабельна.

Після сніданку, до якого вийшла і дочка господарів – 15 тилітня учениця – Соня та копаньйонка моєї подорожі на фарму пані Олександра Бражник, всі їдемо до місцевої протестантської церкви. Там Соня співає в церковному хорі. Православної церкви тут близько нема, хіба аж у Трентоні за 17 миль. Коло цієї протестантської церкви похований і сам старий господар – Тимохтей Яременко, якого минулого року, як він віз молоко, збила вантажна машина.

Пообіді оглядаю всю землю фарми. На 140 акрах землі – бідного суглинку, що утворився на вивітрених червонястих глинястих сланцях – господарі сіють пшеницю, кукурудзу й траву. Фарма – молочно-куряча, тому все йде для годівлі худоби й курей. Зерна не продають, а всі прибутки фарми тільки з молока, яєць та трохи від продажу худоби на м’ясо. Свиней годують тільки для себе. Один кінь почуває себе, як на постійному курорті, бо йому нема чого робити, тільки пасеться. Худоба ціле літо пасеться на широких просторах пасовиська, а зимою її годують силосом з недавно збудованої силосної вежі. 4 акри колись гарного садка тепер є пасовиськом, а фруктові дерева, переважно яблуні, на три четверті повисихали. З садка нема прибутку. Також нема прибутку і з 4 х актів великого лісу, якого нікому продати. Навіть свій будинок опалюють вугіллям, бо купити вугілля дешевше, ніж нарізати у власному лісі дров.

Перед вечором з п. Олександрою і Володею ідемо до річки ловити дрібну рибу, а потім з малокаліберної в садку змагаємось у влучності стріляння. Вечором до господарів приїздять на 1-2 години в гості два сусіди – один білорус з жінкою литовкою і другий поляк з жінкою-американкою – і за шклянкою вина провадяться звичайні господарські розмови. Після гостей просимо Соню щось нам пограти (а в хаті стоїть фізгармонія і розладнане піяніно), і Соня з свого знаного їй репертуару пробує грати якусь «руську» пісню. Довго ще говоримо з господинею та згадуємо спільно знайомих людей і спільні переживання в рідному краю. Я звертаю увагу господарів, що вони мають у своєму гарному двоповерховому будинку щось коло 15 кімнат і коли б їх до ладу відремонтувати, то могли б у літній час віддавати їх дачникам з Нью-Йорку і теж мати добрий прибуток. Але треба багато грошей тратити на ремонт.

***

Старі господарі фарми – Яременки народилися в Медвині на Київщині. Тимохтей одружився з Пріською десь після 1905 року і мав батьківського наділу коло 2-х десятин. Господарювати не було на чому. Постійні злидні і шукання якогось заробітку по ближчих поміщицьких економіях примусили енерґійного і працьовитого Тимохтея шукати щастя в широкому світі. Коли перед першою світовою війною багато молодих чоловіків і хлопців їхали до Америки, то й він 1914 року покидає свою дружину Пріську з дітьми на батьківському господарстві, а сам їде до Америки. Тут у Нью-Йорку після довгих невдач стає власником невеличкого «бару» і заробляє непогано. Пріська з двома дочками в Медвині бідує далі, бо ж яке може бути господарювання в «солом’яної» вдови без господаря, а після революції землі їм не додали – своєї досить…

Аж 1928 року Тимохтей виписує до себе дружину з дочками. Тут через два роки недалеко від Трентону в одного німця купують фарму, що побудована більше 100 років тому, і починають по-«модерному» господарювати. Старша дочка Ганна (тепер Ена) виходить заміж за недалекого від Медвина земляка – Михайла Кирилюка (тепер Майк), а менша – Параска – за свого ж Медвинця Івана Гриба аж у Канаду. Ена і Майк працюють у своїх батьків як робітники. Тільки після смерти батька вони почувають себе господарями. Але і Параска з Іваном, що в Канаді мають далеко більшу фарму, претендують на свою долю батьківської спадщини. І не вспіли ще свого батька покласти на «лаву», як зяті почали «ділитися» тією «спадщиною» - точнісінько, як бувало в рідному краю. Покищо стара господиня Пріська тримає цю фарму неподільною.

Тимохтей Яременко і його старший зять Михайло Кирилюк приїхали сюди як «руські», Пріська з дочками – Ганною і Параскою – приїхали вже як українці. Але тут вони  вважають себе й далі за «руських». До української громади не пристали і участи в українському громадському житті не беруть. Діти Ени й Майка – Соня і Володя – є типовими американськими дітьми, ходять до американської школи. Українською мовою ледве розмовляють, а читати й писати зовсім не вміють. Українська справа для цієї родини чужа, а там, у Медвині, брати й небожі Тимохтея Яременка порозстрілювані та позасилані в концтабори за ту ж українську справу.

Це типовий зразок долі давньої української (малоросійської) заробітчанської еміґрації.

І. Д-ЦЬ

Надруковано у: І. Д-ць. На фармі Яременка // Українські вісті. –1951. – Ч. 61 (526). – С. 4.

ПЕРЕДМОВА

Ці спогади є типовими для тисячів і мільйонів синів українського села, що в роки колективізації (1929-33) було розграбоване й сплюндроване, а його трудівники-селяни загнані в колхози на рабську працю.

В той час в першу чергу були знищені кращі й культурніші господарства, а родини їх з старими людьми й малими дітьми в більшості були депортовані і заслані в Північні й Сибірські концтабори на фізичне знищення.

Мало кому з тих депортованих і засланих, в тих неймовірно тяжких і нелюдських умовах життя й праці концтаборів, пощастило уціліти. Молоді, найбільш відважніші, пробували втікати. По дорозі тієї втечі їх ловили спеціяльно вишколені для також ловлі прислужники соввлади. Але всіх втікачів не можна було переловити. Та й не скрізь підсовєтські люди були однакові. В переважній більшості ті люди мали в собі християнське серце й допомагали втікачам, як тільки могли.

Багато таких нещасних, але героїчних втікачів таки врятувались, пізніше вибрались по цей бік залізної заслони і тепер розповідають світові і про совєтські концтабори й про каторжно-рабську працю в них.

Страшна епопея пережита цими людьми. Те, що розповідають ці люди, не вкладається в головах нормальних людей, які про підсовєтське життя знають тільки з совєтської пропаґанди.

Автор цих спогадів з дитячих років зазнав репресій і переслідувань, 10 років перебував по совєтських тюрмах і концтаборах, кілька разів втікав з тих концтаборів і все ж уцілів. Тільки сильна воля – не піддатися ворогові – врятувала його життя. Він вирвався з-за залізної заслони на волю і тепер з родиною перебуває в США.

Спогади А. Ромена (це псевдо автора) є прості, щирі і глибоко правдиві, що можуть ствердити всі підсовєтські втікачі і особливо колишні політв’язні. Про цю страшну правду життя підсовєтських людей мусять знати не тільки українці, що мало ще знають про те життя, а й чужинці.

Іван ДУБИНЕЦЬ

Надруковано у: Ромен А. Полювання за людиною (Спогади). Нью-Йорк, 1953. – С. 3.

Організувавши на Україні 1932-1933 року страшний голод, Москва у  всій своїй совєтській пресі, з пропаґандивних міркувань для чужинецького світу старанно уникала вживати це слово – голод. Синонімом цього страшного слова голод було «економічні й продовольчі труднощі». Таке слово частіше зустрічалося на сторінках совєтської преси і, навіть, на різних зборах у совєтських установах.

Одначе, студіюючи совєтську пресу тодішніх років, на кожному кроці можна бачити матеріяли документів, що говорять саме про голод на Україні. Ось приклади таких документів:

«Навесні 1932 колгосп ім. Сталіна в селі Медвині на Київщині і колгоспники переживали труднощі (тут і далі підкреслення наші – І. Д.)… Щоб ліквідувати труднощі, виявити своє піклування про колгоспників… взяли частину грошей в колгоспі, а частину в колгоспників і організували поїздку за хлібом. Поїхали на Кубань сам Медвєдєв (голова колгоспу) та колгоспники Свидина Микола, Сарапука Полікарп і Сарапука Антін… Купили 24 115 кг кукурудзи на суму 1414 карб… Незабаром управа вдруге командирувала Свидину і Сарапуку П. Цього разу представники колгоспу купили вагон пшеничних висівок і вагон відходів від різного збіжжя. Але як перше, так і друге для харчування людей було зовсім непридатне…» («Більшовик Богуславщини» з 23.-25. березня 1933).

На сторінках «Українських Вістей» уже раніш ми наводили зміст листа одного селянина П. І. Ф. з села Медвина до свого рідного дядька до Америки, з 12 листопада 1932 року, в якому він писав: «Минулої весни в нашому селі померло з голоду коло 1500 душ. Що буде наступної весни, страшно й подумати». Цей лист є розшифровкою до тих «труднощів» у селі Медвині, про які згадує газета «Більшовик Богуславщини».

А ось документ, в якому таки згадується про голод весною 1932 року. Це слова з промови Скрипника на 3-й Усеукраїнській партійній конференції в липні 1932 року:

«…Минулого року ми не добрали 70 мільйонів пудів хліба. Маємо прорив і незадовільний стан у цілій низці колгоспів і сіл цілого ряду районів (тобто такі ж «труднощі», як і в селі Медвині – І. Д.).

Як сталося, що Україна, маючи непересічний середній урожай, не лише не добрала 70 мільйонів пудів хліба, а й має «продовольчі труднощі» (іншими словами – голод – І. Д.) у низці районів?

Я був у селі Красне в Молдавії. Виясняв причини такого стану на місцях і мені говорять: «Причина та, що в нас усе забрали під мітелку». Іншими словами ці пояснення говорять:

У невиконанні плану хлібозаготівель, у тяжкому стані винні комуністи. Винен плян. Комуністи забрали весь хліб, тому нема хліба для існування, тому тяжкий продовольчий стан, тому голод в окремих місцях… У цілому винен ЦК КП(б)У, в цьому винна партія в цілому.

Ці слова – ліві перекручування. Ці товариші, що так говорять, не розуміють, що їхні відповіді є частиною клясово-куркульської відповіді…» (а тими клясовими ворогами й куркулями 1932 року вважали всіх селян і навіть найбідніших селян, що чинили спротив грабуванню села – І. Д.).

Це так було по Україні вже весною 1932 року. А восени, зимою й весною 1932-1933 року комуністична влада забирала в селян  усе збіжжя до зернини, виконуючи непосильні пляни хлібозаготівлі, і творила справжнісінький навмисне зорганізований голод, вже не в цілому ряді районів, а поголовно по всіх районах і селах України.

На сторінках совєтської  преси постійно рясніли гасла: «Розчавимо кукульський спротив хлібозаготівлям». І «розчавлювали» селян-одноосібників, колгоспників і керівників колгоспами, навіть місцевих комуністів. У більшості районів України влаштовувалися судові процеси над керівниками районів і колгоспів. Ось документ з того ж Медвина вже з весни 1933 року:

«Розгромлений, але ще не добитий клясовий ворог-куркуль вдається до найрізноманітніших засобів боротьби з колгоспами… В тих колгоспах, де керівники його тільки носять партквиток у кишені, а насправді, втративши клясове чуття і з’єднавшися з куркульсько-петлюрівськими недобитками, допомагають їм розвалювати колгосп… Щоб зірвати пляни хлібозаготівлі і надалі розбазарювати хліб, зрадники партії – Медвєдєв і Гогуля організували саботаж хлібозаготівлі. Вони доклали всіх сил, щоб обдурити районні організації й довести їм нереальність наданого завдання хлібозаготівлі… Два рази ці дворушники добилися того, що їм зменшено плян, але таки вони його не виконали… Всю цю шкідницьку роботу запеклих ворогів колгоспу, совєтської влади викрито, а самих шкідників заарештовано (крім двох згадано ще цілий ряд інших – І. Д.). Вже закінчено слідство і цими днями виїзна сесія Київського суду розглядатиме їхню справу в Медвині…» («Більшовик Богуславщини» з 23.-25. Березня 1933).

І таких собі нікому невідомих «стрілочників» тисячами судили. Вони приймали на себе вину, що у Медвині розбазарено хліб, у Медвині не виконується хлібозаготівлі і в Медвині шаліє голодна смерть під назвою «продовольчі труднощі».

Алеж такий стан був не тільки в Медвині. По всій Україні було те ж саме. І тяжко Москві перед світом, перед своїм «підсовєтським народом» та й перед історією буде довести, що от такі собі оті Медвєдєви й Гогулі зо всієї України разом зговорилися й почали творити ті «продовольчі труднощі» та до ганебного стовпа історії чіпляти всю «генеральну лінію» ВКП на чолі з Сталіном.

І тоді нашвидкоруч фабрикується судовий процес над «справжніми» винуватцями такого стану на Україні. Ось документ із харківської газети «Вісті» з 4. Березня 1933 року.

«Повідомлення ОДПУ. Останнього часу ОДПУ виявило й розслідувало контрреволюційну шкідницьку організацію в деяких органах НКЗ і НКРадгоспів головно в сільськогосподарських районах України, Північного Кавказу й Білоруси.

До складу контрреволюційної шкідницької організації входили головно державні службовці, здебільшого вихідці з буржуазних і поміщицьких верхів.

Більшість заарештованих визнали свою вину в організації контрреволюційної шкідницької діяльности в сільському господарстві, що виявилась:

1)      У навмисному псуванні і нищенні тракторів і сільськогосподарських машин,

2)      У навмисному засмічуванні ланів і зменшенні врожаю,

3)      У підпалі машинно-тракторних станцій і льонових заводів,

4)      У розкраданні хлібних запасів з боку колгоспів,

5)      У дезорганізації сівби й збирання врожаю,

6)      У нищенні поголів'я робочої й продуктивної худоби.

Матеріяли слідства і зізнань заарештованих шкідників встановляють, що в своїй діяльності заарештовані мали на меті підірвати сільське господарство і викликати голод у краю.

Заарештовано понад 70 осіб, серед них… (наводиться список – І. Д.».

А вже через тиждень на сторінках совєтської преси появилося продовження цього повідомлення ОДПУ, а саме:

«На підставі постанови ЦВК СССР з 10.2.1923, колеґія ОДПУ розглянула на своєму судовому засіданні 11. березня 1933 року (звертаємо увагу, що таку велику «шкідницьку» роботу й такої великої групи людей розглянуто протягом одного дня – І. Д.) справу заарештованих вихідців з буржуазних і поміщицьких кляс державних службовців в установах НКЗ і НКРадгоспів, обвинувачених у конттреволюційній шкідницькій роботі в галузі сільського господарства в районах України, Північного Кавказу й Білоруси, і постановила:

За організацію контрреволюційного шкідництва у машинно-тракторних станціях і радгоспах ряду районів України, Північного Кавказу й Білоруси, що заподіяло шкоду селянам і державі та виявилося в псуванні і нищенні тракторів і сільськогосподарських машин, в навмисному засмічуванні ланів, підпалі машинно-тракторних майстерень і льонозаводів, дезорганізації сівби, збиранні й обмолотові врожаю, щоб підірвати матеріяльне становище селян і утворити в країні стан ГОЛОДУ, – засуджено до вищої міри соціяльної оборони – розстрілу таких анйактивніших учасників контрреволюційної шкідницької організації:

1.       Конар-Палашук Федір Михайлович

2.       Кузнєцов Іван Васильович

3.       Кременецький Михайло Миколайович

4.       Руднєв Тихін Михайлович

5.       Телєгін Микола Хомич

6.       Вольф Моісей Михайлович

7.       Скорунський Едуард Сигизмундович

8.       Коварський Михайло Юхимович

9.       Корой Іван Олександрович

10.   Покроввський Сергій Степанович

11.   Пірогов Гнат Петрович

12.   Мотилів Борис Федорович

13.   Крамаренко Іван Трохимович

14.   Михайловський Георгій Микитович

15.   Фабрикант Яків Осипович

16.   Фоменко Стахій Калінович

17.   Гочаренко Андрій Якович

18.   Пономаренко Олександер Степанович

19.   Розевич Іван Вікентійович

20.   Бабак Іван Асонович

21.   Зінченко Іван Михайлович

22.   Шабанов Іван Андрійович

23.   Пасічник Іван Григорович

24.   Кияшко Федір Васильович

25.   Беляєв Тихін Костянтинович

26.   Тарасов Михайло Андрійович

27.   Сапега Семен Фомич

28.   Дудай Павло Петрович

29.   Улітин Тимофій Макарович

30.   Фещенко Олександер Михайлович

31.   Зеленков Олександер Іванович

32.   Іванов Олександер Мхайлович

33.   Гадеонов Сергій Олександрович

34.   Головін Андрій Гаврилович

35.   Маньківский Олексій Васильович

Ув'язнити в тюрму на 10 років таких осіб:

1.       Штерин Грицько Лазарович

2.       Чорноморський Віктор Семенович

3.       Євневич Олександер Афанасійович

4.       Порозовніков Олександер Якович

5.       Левшін Моісей Моісейович

6.       Кірнарський Іван Олександрович

7.       Оршанський Самуіл Ісакович

8.       Волко Михайло Михайлович

9.       Зімніх Олексій Павлович

10.   Вихляєв Олександер Пантелеймонович

11.   Ждан Леонтій Сергійович

12.   Дубрович Діомонт Афанасійович

13.   Озарев Олександер Семенович

14.   Григорович Дмитро Артемович

15.   Саношніков Володимир Іванович

16.   Шеховцев Степан Федорович

17.   Кушніренко Павло Сільвестрович

18.   Арсененко Денис Анисимович

19.   Бєлов Михайло Микитович

20.   Лашкович Адам Францович

21.   Хліманов Володимир Потапович

22.   Драпович Володимир Іванович

Ув'язнити в тюрму на 8 років таких обвинувачених:

1.       Кошлаков Володимир Олександрович

2.       Боровіков Микола Георгійович

3.       Долт Абрам Михайлович

4.       Бойко Іван Іванович

5.       Пупко Мамуіл Демянович

6.       Сілм Михайло Григорович

7.       Мінуца Іван Георгійович

8.       Кротов Іван Макарович

9.       Кухар Микола Олександрович

10.   Ємельянов Олександер Абрамович

11.   Савіч Михайло Федорович

12.   Машканов Арсен Іванович

13.   Коссобуцький Йосип Іванович

14.   Закревський Іван Іларіонович

15.   Мельниченко Максим Федорович

16.   Боцко Макар Прохорович

17.   Стебульський Йосип Вікентійович

18.   Тітов Антон Анисимович

Вирок виконано.

Голова ОДПУ В. Менжинський».

(Харків, «Вісті» з 12. Березня 1933 року)

Так протягом одного дня 11. березня в закритому засіданні якоїсь трійки ОДПУ НКВД було засуджено 75 високих державних урядовців, переважно з великих фахівців агрономів, з яких 35 негайно ж і розстріляно. І таким злочинно-шахрайським способом, який завжди був і є властивий большевицьким верховодам Кремлю, на цих 75 безневинних жертв було перекладено всі злочинну роботу Москви і ВКП разом зі Сталіном за зруйнування сільського господарства і організацію голоду на Україні.

Примітка: ДОБРУС, що готує спеціяльний збірник документів і матеріялів про голод на Україні 1932–1933 року, звертається до всіх колишніх співробітників Наркомзему і Наркомрадгоспу УССР, також усіх агрономів та інших громадян, що вціліли й тепер опинилися по цей бік залізної заслони і які знали особисто чи не особисто будь-кого з вищезгаданих жертв, подати на адресу ДОБРУС-у (DOBRUS P. O. Box 29. New York 9 N. Y. USA) будь-які матеріяли спогадів про згааних осіб. За такі відомості й матеріяли ДОБРУС наперед щиро дякує.

Друкується за: Дубинець І. Розстріл 35 агрономів // Українські вісті. 1953. Ч. 47. 703. С. 3.

Рятуйте! Допоможіть!

(Лист з України до Америки)

Серед архівів недавно померлого мого земляка, старого еміґранта, я знайшов цей лист, що є страшним документом про голод в Україні 1932-1933 років. Зміст листа подаю повністю, зберігаючи стиль автора.

«Здравствуйте уважаємий дядя Ф. Д. з женою і сином вашим! Як живете, що у вас доброго? Уважаємий дядя, я до вас писав уже стільки разів, но отвіту не одержував, не знаю чого.

У перших сторінках опишу своє життя і добробут нашої Свобідної Країни, про яку говорять і пишуть газети та удобряють її лучше всіх держав. Кажуть, що нам нужно Америку догнать і перегнать. І также у нас у газетах пишуть, що у Америці голодають і даже умирають з голоду, но я думаю, що це усе нужно понімать навпаки…

Тепер я живу у старій батьківській хаті. Сестри повиходили заміж. Я маю жінку та двоє дітей – дівчину і хлопця. Як будьто усе гаразд, але не туди заїхав. Життя у нашому Радянському Союзі немає. Говорять, що у Америці помирають з голоду, а воно якраз навпаки: у нас в Медвині прошлої весни (весни 1932 р. – І. Д.) умерло з голоду 1500 душ. Що буде цієї весни, то трудно й подумати.

Напримір, я скажу за себе, но така картина в більшої половини нашого села. Іще прошлий рік перед Рождеством забрали у мене увесь хліб і картошку і крім того все, що було, остався я ні з чим. До весни койяк перебився то сим, то тим, а весною листя сушили і терли і з того кормились, словом, були харчі з води та бур’яну усякого. А посіяти й посадити городу не було чим, купити було дуже дорого і не було де дістати, та і грошей не було відкіль узяти. Та і думка була не на життя, а на смерть. І так земля уся не була засіяна і засаджена, бо не було чим. Хліба і картошки  я в своїй хаті не бачу, діти даже забули, що то воно таке. Посів був, але пропав на пні ще зеленим. А крім цього і зараз у кого щось є, то забирають до фунта. Живемо гарбузами, буряками, капустою та огірками, а про хліб і жирі, то нема чого думати.

На ринку один хліб печений 5 фун. – 10 руб., картошка відро – 10 і 12 руб., а также усе остальне дуже дорого і грошей узяти немає відкіль. А без хліба і жирів то здоров’я чуствується плохо. Хотілося б прожити до весни, може воно буде якось лучше, бо так я думаю, що не мусить бути, а прежде врем’я умирати не хочеться.

Уважаємий дядя Ф. Д., хотя ви мене і не знаєте, бо у те врем’я як ви їхали в Америку, то я був малий, но знаю як сьогодні. Я хотів вас просити, уважаємий дядя Ф., як вам є можливість, пособіть мені чим небудь, я буду дякувати, до сліз прошу вас не оставте без вніманія мого прохання.

Дєдушка, а ваш отецт помер, а тітка, ваша сестра Анастасія – живуть на старім жиліщі. Тодоська теж бідує, їздила у Кубань з дітьми, но уже приїхали, бо і там цієї осени началася катастрофа насчот хліба – так, як і у нас, а прошлий рік там не було цього нічого. Наші люди привозили ізвідтіть хліб, а цей рік я не знаю, як буде, а умирати немає охоти.

Прівєтствуємо вас усіх. Ми усі вам низько кланяємся. Остаємось і просимо вас, дорогий дядя, не забудьте і вспомніть про наше горе.

27.11.32. Україна, Медвин, Богуславського району на Білоцерківщині.

Остаюсь ваш Іван П. Ф. – (підпис).

І не допомогли ці смертельні благання Івана до свого дядька, що жив у Нью-Йорку, мав свою майстерню, мав гроші й достатки, але… не повірив своєму, умираючому з голоду небожеві Іванові, а повірив комуністичним брехням, що в Україні немає голоду. Дядько небожеві нічим не допоміг.

А Іван, що був у селі таким добрим шевцем, що так не хотів передчасно помирати й хотів якось з своєю родиною пережити той голод – таки не пережив. Вся його родина була опухла, як і він сам. Весною 1933 р., рятуючи родину від голодної смерті, він уноч на чужім городі вигрібав свіжопосаджену картоплю. Господар того городу, що також боровся за життя своєї родини і хотів, щоб його родина мала хоч картоплю з нового врожаю, прибив на смерть Івана. Іван не повернувся й до своєї хати, помер подорозі.

(Лист як документ того часу зберігається. В тексті цього листа пропущено імена, бо діти Івана можливо ще живуть у Медвині).

І. Д-ць

Друкується за: Д-ць І. Рятуйте! Допоможіть! (Лист з України до Америки) // Український Прометей. 11 грудня 1953 року. Vol. II. № 50. С. 3.

Панове Делеґати! Дорогі Друзі!

Сьогодні Ви є учасниками творення нової вояцької організації – Леґіону імени Симона Петлюри.

Чи є потреба творення зараз нової вояцької організації? Чим ця організація буде відрізнятися від вже існуючих? Яка буде її  відмінна праця і чим вона може бути більш ефектовна з за загальноукраїнського, а не вузькопартійного погляду?

Не вдаючись в детальну характеристику й оцінку праці існуючих вже тут на еміґрації вояцьких організацій, треба сказати правду – ці організації не виконали й ніколи не виконають найголовніших завдань, що мусіли б стояти перед нашими вояцькими об'єднаннями.

Серед них не знайшлося місця для колишніх червоноармійців-українців. Там ці наші люди є не як в рідної матері, а як в мачухи. Пропаґандивним штабом, де мусіли б мати передусім своє місце  бувші старшини червоної армії – ті організації не стали. Староеміґрантські організації учасників збройних визвольних змагань 17–21 років спочивають на лаврах традицій  минулого. Молодші західньоукраїнські емігрантські організації дивляться на цю справу з свого провінційного галицького чи волинського хутора, погрожуючи тим хутором всій махині армії московсько-совєтського імперіалізму, перед яким сьогодні  трясеться весь світ. Але те  бахвальство смішне й пусте. Треба дивитися реально на справи.  Стоять перед нами такі  завдання, що їх можуть виконати лише ті вояцькі маси і  така організація, що насамперед використає всіх  колишніх старшин і вояків совєтської армії. Отже:

1. Чотири роки на терені України, за Україну й за участю мільйонових мас українських вояків, за чужі інтереси провадилися друга світова війна. Сотні й тисячі українських бувших вояків цієї війни знаходяться по цей бік залізної заслони. Це є одна з трагічних і цікавих сторінок української історії і  ніхто нею не  займається. Большевикам  то не вигідно.

Німці до того тепер байдужі. Інші не цікавляться. Документів писаних з того часу ми не маємо, але  тисячі фактів, окремих епізодів, зберігаються в головах учасників війни і  поволі забуваються. Лeґioн ім. Симона Петлюри, як організація, головним чином бувших вояків і  старшин совєтської  армії,  має невідкладне завдання зібрати всі ці спогади про окремі епізоди тієї війни. Коли не зараз, то пізніше, коли будуть на те можливості, цей  матеріял буде видрукований і  не загубиться для нашої історії.

2. Наша еміґрація є розполітикована і  "високою" політикою займаються не тільки політичні, а всі  інші – громадські, харитативні, фахові й інші, в тому й вояцькі, організації.

Йдеться до третьої світової війни, в якій може бути позитивно чи неґативно вирішена доля України. Це вирішення долі України буде переводитись не тільки за дипломатичними столами,  а насамперед на полі бою, де будуть брати участь і українські вояцькі маси, як з одної так і  з другої воюючих сторін. Військова техніка не стоїть на місці. Вона розвивається буйними кроками і  невідомо ще, які несподіванки вона принесе на полях боїв. В різних  мовах на цю тему виходять військові  журнали. Фахівці стежать за тією літературою.

А що робиться в нас, серед українського вояцтва? Чи є будь-який журнал, в якому б на ці теми подавалися бодай різні  інформації? Наші вояцькі журнали переповнені матеріялами історичних спогадів та матеріялами внутрішнього українського розполітикованого життя і тільки. Такими матеріялами наших молодих вояків до наступних військових подій мало підготуємо.

Леґіон ім. Симона Петлюри мусить зайнятись цією ділянкою роботи і  бодай в якомусь квартальнику подавати всі такі новини новітньої військової науки, техніки й стратегії.

3. Існує самозакоханість ваших еміґрантських організацій, в тому й вояцьких організацій, в свою непогрішимість перед українською визвольною ідеєю і нехтування такими ж визвольними ідеями нашого народу. Коли мають місце на еміґрації  тенденції розцінювати нову підсовєтську еміґрацію, в тому й бувших вояків червоної армії, як національно меншевартісну  силу,  збочену,  збольшевизовану й зросійщену, то яка ж тоді оцінка з боку тих "непогрішимих" може бути тих мільйонових мас, що вже родилися, виростали й виховувалися після революції 1917 року і  перебувають сьогодні там за залізною заслоною?

Як прикрий приклад сказаного приведу такий. Ми знаємо яке величезне пропаґандивне значення може мати серед червоноармійських мас стаття колишнього совєтського  майора М. Батурка, видрукована в журналі "Штурм" – "Розгром національних кадрів Червоної Армії". А як цей матеріял розцінюють ці наші еміґрантські "самозакохані" "праведники"?

Вони, абсолютні анальфабети в українській політиці і  провінційні примітиви, піймавши журнал "Штурм", на одних зборах викрикували до наших людей – "кумуністи, большевики, мускалі... ".  Це було 15.12.52 р. в Нью-Йорку.

В прийдешні часи військових подій знову українські мільйонові маси будуть ворогом покликані до військових  дій.  В цих подіях ті маси знову стрінуться з людьми іншого світу, в тому й українського з по цей бік залізної заслони, з тими людьми потрібно буде схопити найшвидчий і  найтісніший ідейний контакт. Тих людей потрібно буде очищувати від блуду сталінської пропаґанди і  привертати їх, на наш бік, і разом з ними закінчувати справу визволення України. Це можна буде успішно зробити тільки тоді, коли серед тих мільйонових мас ми зможемо промовляти словами їм зрозумілими, коли ми будемо трактувати їх як своїх братів, як людей, що мають українське серце й душу, як людей повновартісних і  потрібних для виборення волі України.

Хто з наших еміґрантських організацій, в тому й з вояцьких, займається цією справою? Хто готує по цей бік залізної заслони молоді вояцькі кадри, що найближче зможуть схопити з тими масами ідейний зв'язок? – Ніхто.

Цю роботу не розпочато,  але її  конче треба робити. І цю роботу зможе і  мусить виконувати така організація, як Леґіон ім. Симона Петлюри, що складається з колишніх вояків і  старшин совєтської армії, які ще не забули умов життя в тій армії і які легко зможуть мати доступ до душ солдатських мас.

4. І  накінець, останнє завдання. Українські мільйонові  маси, що знаходяться тепер по той бік залізної заслони, знають про відмінні умови життя демократичного світу. Знають вони й те, що є стара українська еміґрація, є й нова, що поповнила ряди старої після другої світової війни. Залізна заслона не дає можливості їм знати всю правду. Але настане війна. Розпадеться мур залізної заслони і  правда з обох боків, як вода у відкритий шлюз, поллється на рідні землі, в першу чергу вона, ця правда, має попасти до вояків совєтської армії.

В тих умовах тим воякам не буде можливості читати й перечитувати всю нашу еміґраційну пресу й розбиратися в тонкощах ваших політичних дискусій, розбиратися – де правда, де її найбільше шукати, кого слухати й за ким їм прямувати? 

А такої своєї партійної "правди" не тільки з боку ваших українських середовищ, а й ваших зовнішніх ворогів, посиплеться неймовірна кількість.

Чи потрібно було б заздалегідь таку пропаґандивну літературу готувати нашим вояцьким організаціям? Безперечно потрібно. А чи займається будь-хто цією справою? Ні, абсолютно ні.

Що потрібно було б в цій справі зробити?

Треба було б наперед заплянувати виготовлення такої  спеціяльної у вигляді невеличких, портативного, кишенькового розміру, книжечок­брошур, в яких мусіли б бути в найпопулярнішій, але об'єктивно-правдивій з нашого державницького боку формі висвітлені найосновніші питання правдивої, а не зфальшованої, української історії останніх 30–40 років, в тому української революції 1917–20 років, життя українського народу під совєтами, життя українців поза залізною заслоною, життя і  праця української еміґрації, життя народів вільного світу, ставлення світу до поневолених народів, політичне життя української еміґрації, наші завдання у війні й після неї і т. д. Така бібліотечка мусіла б мати якийсь десяток книжечок. Цю працю мусів би взяти на себе Леґіон імени Симона Петлюри.

До речі. Навіть зараз друкується в "УВ" брошура В. І. Гришка "Малоукраїнське Східняцтво". Вона є дуже цінна і змістовна. З цим явищем ми спідкнемось і там на рідних землях. Ця брошура буде потрібна й там. Чому б зараз же вашій організації – Леґіону ім. С. Петлюри не зробити з набору цього тексту матриці, які можна зберігати в своєму архиві, а пізніше дуже легко можна було б їх використати і брошуру цю швидко видрукувати. Теж саме варто було б зробити з статтею М. Батурка "Розгром національних кадрів РСЧА", що бyлa видрукована в "Штурмі".

5. Ще одне побажання організації  щодо форм і змісту її роботи. Не масова, аморфна, переповнена бутафорними формами праці, мусіла б бути ця організація, а якісно зміцнена ідейними здисциплінованими членами, майбутніми пропаґандистами в совєтській армії. Найменше робити окремих академій і  панахид, в більше – конкретної праці над вищеозначеними головними завданнями. Праця мала б бути не на "парадах" еміґрантщини, а як у штабі  дійової армії перед насуваючими грізними подіями.

Останнє моє прохання до Президії і  делеґатів Вашого З'їзду. Не робіть зайвої бутафорії – голосних привітань, "почесних президій", надсилання всім привітів,  і  т. д., а зверніть увагу тільки на діловитість З'їзду. Так буде краще.

Іван ДУБИНЕЦЬ

Надруковано за: Дубинець І. Слово до делеґатів Установчого З'їзду Леґіону імені Симона Петлюри – Антикомуністичноrо об'єднанних колишніх військовиків совєтської армії // Штурм. – Ч. 1 (3). – Січень-лютий 1953. – С. 5-7.

Мої земляки Бражники запросили мене та ще одного нашого, такого ж як і я самітнього земляка на Свят Вечір. Традиційно на столі було аж 12 страв і між ними наприкінці вечері подали на стіл узвар. На мисочках було по чотири варені сливки.

-          А чи Ви знаєте, що це за сливки? – звертається до нас господиня Олександра. – Сьогодні напевне ніхто зі всіх наших еміґрантів не їсть такого узвару.

-          Чому Ви так кажете? – просимо вияснення в господині.

-          Ці сливки виросли в сливових садках нашого рідного і такого далекого відціля Медвина ще… 1928 року. Вони сушені в звичайній димовій сушні, яких у нашому селі було  багато. Коли Федір (господар) 1928 року приїздив у гості до Медвина, йому подарували торбинку цих сливок. Ці сливи я зберігаю ось тут у хаті, часто до них заглядаю і шкодую їх зварити. Вони, видно, можуть зберігатися ще десятки років такими ж свіжими. Цього року я вирішила вас почастувати ними і зварила тільки по чотири сливки. Пробуйте узвар і скажіть, чим ці сливки відрізняються від тих, що ви колись їли в Медвині.

Ми смакуємо зварені з смашною юшкою сливки, що виросли з соків нашого рідного ґрунту… і переносимося  своїми думками в цей родинно-традиційний Свят-Вечір до далеких від нас рідних, друзів і сусідів.

-          Тутешні фрукти не такі смачні, сушені чи свіжі, як зрослі на нашому рідному ґрунті. Тут ґрунт інший і смак фруктів інший, - твердить Олександра, і ми це відчуваємо. – Колись ще вас почастую по одній сливці, а решту збережу на той час, коли вертатимемося до нашого Медвина.

За вечерою ми згадували і кодядували наших медвинських колядок. І певні, що й там, у Медвині, хто ще лишився живими з наших рідних, згадували нас.

І. Д.

Надруковано у: І. Д. Узвар 23-літньої давности // Українські вісті. – 24 січня 1952. – Ч. 8 (575). – С. 3.

22 січня 1950 р. на теренах США створено ДОБРУС – Демократичне об’єднання бувших репресованих українців з-під совєтів.

З самого тексту проголошення, що є програмовими засадами цієї організації, вже видно завдання цієї організації на цих теренах. Але для багатьох українців, зокрема і нових емігрантів, також і підрадянських, може постати запитання – для чого? Для чого творити ще нову організацію, коли їх і так на цьому терені є занадто багато, і хіба інші організації, що вже тут існують досить давно та мають великий вплив і більші можливості, не ставлять таких же завдань – розкривати перед світом облудність радянської пропаганди? І це ж, власне, є одним з головніших завдань всієї української політичної еміграції.

На такі питання ми хочемо дати вияснення.

Перший період нашої нової політичної еміграції – період європейсько-німецького скупчення та спільного життя по таборах всіх трьох віток нашої еміграції: старої еміграції учасників визвольних змагань 1917- 21 рр., нової західноукраїнської еміграції, переважно, підпольської, та нової підрадянської – минув. Настав другий період розсіяння всієї нашої політичної еміграції по всьому світу.

В тому першому періоді були свої умови і свої завдання, які виконані еміграцією з більшим чи меншим успіхом. В тих умовах ми, нова підрадянська еміграція, не мали потреби творити свою, відмінну від інших організацію. Це всім зрозуміло. Зараз, в цей другий період, перед нами постають такі завдання, які вимагають від нас творення якраз саме такої організації, і ось чому.

«Час, коли ми були загрожені репатріацією, коли в нас не лише чужі, а й свої вбачали якусь ворожу агентуру і чужих людей українській визвольній справі минув. Це ми довели на практиці спільного життя по таборах з іншими двома гілками нашої еміграції. Ми довели, що наші колишні підрадянські люди є не менші від інших патріоти українські, і політично грамотні люди, що успіх визвольної акції українського народу у великій мірі залежить в першу чергу і від впорядкованості та сконсолідованості всієї нашої політичної еміграції під єдиним політичним центром, яким нині є Українська Національна Рада, підривати авторитет якої і розбивати яку прагнуть лише наші зовнішні вороги.

Сьогодні як ніколи на теренах Америки, де перебуває велика частина колишніх підрадянських емігрантів, виникає потреба представляти оту сьогоднішню підрадянську Україну, яка в тій більшовицько-радянській тоталітарній системі перебуває «соборно», і показати як демократичному світові, так і американському народові не малопереконливою, особливо своєю банальною і тенденційною формою, антибільшовицькою пропагандою, а конкретними, реальними фактами з життя українського народу в тій системі, розкривати облудність і фальш більшовицької пропаганди про свободу і добробут народів у системі радянського тоталітаризму, того тоталітаризму, який сьогодні загрозливо завис над світом і погрожує сьогодні вже Америці

Такими реальними фактами не володіє ні наша стара еміграція, що вийшла з рідних земель біля 30 років тому, ні західноукраїнська еміграція, що частково короткий час зазнала тієї системи, а лише нова підрадянська еміграція, що перебувала в тій системі майже 25 років. Життя кожного підрадянського політичного емігранта, репресованого чи переслідуваного тією системою, є віддзеркаленням трагедії і всього українського, і інших народів, що перебувають в полоні тієї системи. Цю роботу мусить виконати якраз наша організація ДОБРУС.

Там, в тій системі, живе весь 40-мільйонний український народ, щось робить і творить, творить і бореться всіма доступними йому формами і засобами за своє право бути вільним і рівним серед інших народів. Бореться і виповнює собою всі незчисленні тюрми і концтабори всього Радянського Союзу, несучи в цій боротьбі мільйонні жертви. Ми, нові підрадянські емігранти, є часткою, найпізніше відділеною від того народу, отже найсвіжішою скибкою, що має право від імені того народу говорити про його радощі і болі. І коли ми, вся українська політична еміграція, заперечуємо ту систему, як заперечує її і увесь демократичний світ, то не можна заперечувати життя і творчої роботи 40-мільйонного народу, який живе і житиме вічно. А серед нашої еміграції, що не жила там під тією системою, на жаль, багато знаходиться таких, хто з водою викидає і живу дитину, з системою заперечує і народ. В цьому між нами, підрадянською еміграцією, та іншими гілками – старою еміграцією і західноукраїнською еміграцією, існує велика різниця, коли інші багато дечого заперечують тому народові, то ми кажемо, що не так.

Ось чому ми, нова підрадянська еміграція, мусимо не розгубитись в нашій загальній масі еміграції і не розгубити справжню правду про прагнення того підрадянського українського народу, а згуртуватись і спільно донести до світу його сьогоднішні прагнення. Нам найбільше знане його прагнення, і тому ми завжди говорили і говоримо, що тому народові є ненависна радянська система більшовицького тоталітаризму, що йому є чужа і ненависна ідея українського монархізму, що творить деструктивну роботу серед української еміграції і смішить нас перед чужинцями і також вважає весь український народ пропащим, збільшовиченим. Нам найбільше знане прагнення українського народу до демократичної свободи і своєї державної незалежності, втіленої в ідеях Симона Петлюри і Української Народної Республіки.

В цих умовах наша організація ДОБРУС і ставить собі за мету згуртувати в своїх рядах всі кадри колишніх підрадянських, колишніх репресованих і переслідуваних українців і скапіталізувати їх багаж та відповідно використати його на міжнародному, і тим більше на американському, терені через всі форми українських громадських організацій на цьому терені. Але це зовсім не означає, що наша організація приймає до своїх лав лише колишніх підрадянських українців, бо всякий українець – політичний емігрант – має право вважати себе жертвою радянської терористичної системи, і, працюючи з нами, може лише допомагати виконанню завдань ДОБРУСу. Це також не означає, що ми, колишні підрадянські громадяни, хочемо відділитися від загальної маси нашої еміграції Навпаки, ми будемо прагнути до спільної праці у всіх громадських і політичних формах тутешньої еміграції.

Опубліковано у: Дубинець Іван. Українська політична еміграція в США і ДОБРУС // Українська революційно-демократична партія (УРДП – УДРП): Збірник матеріалів і документів. – Чикаго – Київ, 1997. – С. 423–424. 

1941 року в жовтні в Києві, коли большевицька підпільна аґентура спалила будинок Міської Думи, німці розстріляли 300 осіб киян, а серед них і Федора Миколайовича Сенгалевича – відомого широким українським колам лікаря, етнографа, великого українського громадського діяча і патріота. Він був схоплений на вулиці за пару годин до своєї трагічної смерти, коли ранком ішов на працю до Міської Управи, де працював як керівник відділу охорони здоров’я міста Києва.

Федора Миколайовича я знав довший час особисто, починаючи з 1918 року, коли в Богуславі працював лікарем у мійській лікарні і одночасно був творцем і директором української гімназії, в якій я тоді вчився. Пізніше, з переїздом його до Києва, я з ним часто стрічався в самому Києві. Я не знаю його детальнішої біографії і його попередніх років життя й праці, тому почну з того, що мені відомо.

В Богуславі Федір Миколайович довший час працював як головний лікар у колишній земській лікарні, де його застала і революція 1917 року. Він належав до тієї категорії земських лікарів-етнографів, що мали найтісніші зв’язки з широкими колами українського, надто селянського населення. Він був добрим гінекологом, але одночасно був і універсальним лікарем. Часто виїздив по околишніх селах Богуслава і знав особисто в тих селах усіх старших людей, які за неписаною традицією були знавцями різних історичних місцевих легенд, переказів тощо. Він як аматор-етнограф вишукував цих людей, налагоджував із ними безпосередній контакт і добре знав історію кожного села. Так він зібрав цікаві матеріяли щодо «польського повстання» на Богуславщині 1863 року. Його власна квартиря при лікарні була справжнім музеєм, серед речей якого були стародавні козацькі бандури, ліри-кобзи, різні килими, вишивки, розмальований місцевого виробу гончарний посуд (надто села Дибинець), а в окремих теках багато всяких рукописів.

З початком революції 1917 року Федір Миколайович включається в активну громадську працю і при організованому тоді Т-ві «Просвіта» творить Крайознавчий музей Богуславщини, куди передає свої збірки. Він тоді добре розкрив трагедію нашої визвольної боротьби, зокрема через брак належно підготованої національно свідомої своїх політичних завдань інтеліґенції, і тому стає ініціятором та фактичним і ідеологічним керівником першої на Богуславщині української гімназії, яку відкрито восени 1918 року. Ця гімназія, що мала тільки старші кляси, потягнула до себе переважно селянських учнів, а серед них і вояків та старшин з кількома роками бойового фронту. Не зважаючи на те, що в Богуславі вже здавна було дві інших повних – чоловіча й жіноча – гімназії, нова українська гімназія стала зразу всіма визнаним «українським народнім університетом», бо до неї і її учнів перейшло все керівництво культурно-освітньою, та й національно-політичною роботою в Богуславі. Про роботу і ролю цієї гімназії потрібна окрема стаття і розвідка, але тут ще коротко про ролю в ній Федора Миколайовича.

Через Богуслав у ті роки часто перевалювали страшні події громадянської війни, часто переходили бойові фронти, часто мінялася влада. Українська гімназія з її учнями брала в тих подіях активну участь, і в ній у такі часи припинялося навчання, але після кожних подій учні знову поверталися до своєї основної роботи – дальшого навчання. Такі події, як повстання проти гетьманщини, ліквідація в Таганчі після того повстання большевицької групи, протибольшевицьке повстання на всій Канівщині 1919 року, роззброєння денікінських відступаючих військових частин пізньої осени 1919 року і, нарешті, Медвинське протибольшевицьке повстання 1920 року, в яких учні тієї гімназії брали активну участь і кожного разу недораховували кількох своїх товаришів, забитих у бою, – є лише окремими епізодами життя гімназії, що нею керував Федір Миколайович. У всіх тих подіях він, як ідеологічний керівник, був завжди дорадником і апробатором тих чи тих заходів учнів своєї гімназії.

У спокійніші часи і за сталости якоїсь влади учні гімназії влаштовували вистави, академії, свята, різні лекції тощо, і Федір Миколайович як директор гімназії завжди був у залі на першому місці серед почесних гостей. Пригадую один курйозний випадок. Це було навесні 1919 року. Було влаштовано якусь академію, а тоді щойно прийшла совєтсько-большевицька влада. Серед гостей академії на першому місці були й представники місцевого Ревкому. При відкритті академії наш учнівський хор проспівав «Інтернаціонал», «Ще не вмерла Україна» і… все було добре. В 1920 році на Шевченківській академії – теж за большевицької влади – театральна заля була прибрана портретами всіх українських гетьманів, обвинених рушниками.

Федір Миколайович у ті роки не належав до будь-якої політичної української партії і в такому дусі виховував і нас, а наша партія була одна – українська самостійницька, тому й серед нас, учнів, протягом 1918-21 років панував єдиний український самостійницький дух. Нашу гімназію по большевицькій освітній реформі перетворили спочатку на вчительську семінарію, потім на педагогічну школу і, нарешті, на педагогічний технікум. З нас готували вчителів сільських шкіл. І ці вчителі пізніше були на своїх місцях. Пізніше більшість їх большевики або замордували або вислали в далекі табори. Частина з тих учнів потім пішли до високих шкіл, поробилися висококваліфікованими фахівцями і зазнали такої ж долі, як і вчителі. З усіх тих учнів Федора Миколайовича живими лишалися одиниці.

Від природи  Федір Миколайович був флегматиком і великим оптимістом. В Богуславі він завжди ходив у чоботях і чумарці з простого сукна, ходив завжди повільно з ціпком, перевалюючись, при своєму середньому рості і занадто повній фіґурі, з ноги на ногу. На голові в літній час носив капелюх, а зимою – смушеву шапку. Говорив теж завжди повільно і спокійно, ніколи не нервуючись, тією чистою українською мовою, якої навчився від своєї матері. Я ніколи не чув від нього російської мови і, здається, він взагалі нею дуже мало в своєму житті користувався. Бувало, прийдемо до нього в якійсь справі, то він, привітавшись, садовить нас і сам сідає, а тоді: «Ну, що у Вас, розказуйте». Спокійно вислухає, а потім: «А що Ви думаєте робити». Коли йому думка подобається, то коротко дає свою згоду: «Так добре, добре. Так робіть, так робіть», – завжди любив повторювати свої думки. Коли йому наші думки не подобалися, то знову: «Так недобре, так недобре. Краще подумайте, обміркуйте, а потім прийдете і  мені розкажете». Він любив виховувати в нашої молоді ініціятиву і тверезу думку і завжди нас у свій нашій праці підтримував.

У Богуславі, де він довший час жив і працював, він мав ближче коло своїх знайомих, з якими часто стрічався вечорами на маленький преферанс та погомоніти на політичні актуальні теми тогочасних подій. До кола його приятелів належала і родина священика Інокентія Волкова, в якого я з своїми товаришами був на квартирі. Там також збиралися ще слідчий Левченко, ветеринарний лікар Введенський, суддя Гастєв тощо. Не рідко бувало, що в час своїх бесід Федір Миколайович закликав і нас, молодих учнів, брати участь у розгляді і вирішуванні якихось питань. І про нього у всіх учнів нашої української гімназії залишилися найкращі [спогади про] свого старшого товариша і дорогого вчителя.

Федір Миколайович мав дружину й сина. Коли син підріс і його потрібно було вчити далі, а до того ще в тому Богуславі від офіційної большевицької влади на нього розпочалися різні утиски, і він там морально почував себе дуже кепсько, він переїхав з родиною на постійне життя і працю в Київ. Не знаю точніше, якого року це сталося, бо я, вчителюючи на селі з 1921 по 1926 рік, деякий час його не бачив, а потім стрівся з ним уже 1926 року в Києві, де я тоді вступив до Київського університету.

В Києві, не зважаючи на його великий досвід висококваліфікованого лікаря, він не зміг дістати собі праці і був примушений погодитися працювати в лікарні Лук’янівської в’язниці. Але весь вільний час він присвятив продовженню своєї праці, що розпочав був ще в Богуславі як етнограф, і включився в працю етнографічної  секції при Академії Наук, що нею керував академік Єфремов. Пригадую, один надзвичайно цікавий концерт у тій секції, що його влаштував Федір Миколайович. У Києві в ті часи (тепер того давно нема) по базарах і вулицях можна було стріти немало старих людей-сліпців, лірників, бандуристів тощо. Федір Миколайович довго так ходив по базарах і вулицях, вишукував сліпців-музикантів, знайомився з ними, щось їх розпитував та записував у своїх нотатниках. І ось одного разу він покликав усіх тих народніх музик, з якими раніш вже про все договорився, для участи в концерті етнографічної секції. Про концерт раніш було широко оголошено, тому велика заля мала повно гостей. На передніх лавах сиділи найпочесніші гості Федора Миколайовича – музики з своїми інструментами. Перед концертом Федір Миколайович зробив коротку доповідь про стародавні народні музичні інструменти, а потім почав ілюструвати перед гостями музику тих інструментів. На сцену виходили з своїми музичними інструментами покликані бандуристи, лірники, музиканти на сопілках, на цимбалах тощо.

Звичайно, той концерт не був зафіксований на кіноплівку, а шкода велика. Большевицька влада ліквідувала цю категорію народньої етнографії, бож дуже часто такі сліпці-музики носили з собою досить цікавий репертуар народніх, новочасних і часто протиурядових дум, невідомо ким складених. Щоправда, в 1942 році одного разу в Житомирі на базарі я стрів щось аж 7 сліпців із гармоністом. Вони були різного віку, мали добрі голоси, і всі під акомпанімент гармоніста дуже добре співали, збираючи навколо себе чисельні маси людей. Отже, ці співці народнього горя ніколи не виведуться.

Праця Федора Миколайовича в Лук’янівській в’язниці лікарні була нелегка. Стрічаючи, бувало, його на вулиці, запитую: «Як Вам там працюється?» – «Краще не питайте, – відповідає. – Як у тюрмі і тільки». В цих зустрічах він, бувало, завжди цікавився долею своїх учнів. Про його роботу там, в Лук’янівці, може свідчити такий факт. Один співробітник Академії Наук, що перебуває тепер у Нью-Йорку, розповідає, що коли він сидів у Лук’янівській тюрмі і його, осудивши на висилку, негайно вивозили з Києва, то він звернувся до Федора Миколайовича, якого перед тим знав, щоб той передав про це його родині. Того ж вечора Федір Миколайович був у родині науковця і все передав про їхнього батька. Такі випадки бували часто, хоч Федір Миколайович і був дуже обережний у житті. Деякі лікарі, що працювали в тюрмі і впіймалися з такими передачами, потім самі сідали до в’язниці.

Коли настала війна 1941 року, Федір Миколайович з відомих причин не пішов на евакуацію, а залишився в Києві з своєю родиною При формуванні Міської Управи Києва його запрошено на посаду керівника відділу здоров’я, і він не відмовився, а зразу активно включився в працю, відвідуючи особисто лікарні і лікарів (і то все пішки, бо транспорту в нього не було) та налагоджуючи лікарську працю, яка в ті часи – голоду й епідемії – киянам була так потрібна.

Того страшного дня, коли розстріляно 300 киян, Федір Миколайович на працю не прийшов, дома його теж не було. О годині 10-11 ранку голова міста Києва проф. Багазій поїхав до німецької комендатури вияснити, що сталося з Федором Миколайовичем, за якого можуть поручитися десятки тисяч киян. «Пізно, – сказав комендант. – Годину тому його розстріляли як співробітника НКВД, бо він раніше працював лікарем у в’язниці, а в нас про це є матеріяли»… Це було неймовірне безглуздя – обвинуватити Федора Миколайовича в такому співробітництві, і безперечно велика провокація з боку тих, у чиїх інтересах було добити чужими руками Федора Миколайовича.

Трагічна смерть Федора Миколайовича Сенгалевича – тяжка втрата для нас, як втрата лікаря, етнографа і передусім як великого українського громадянина і українського патріота.

І. ДУБИНЕЦЬ

Надруковано у: Дубинець І. Федір Миколайович Сенгалевич (з нагоди 10-ліття трагічної смерти) // Українські вісті. - 20 грудня 1951. - Ч. 1010 (566). - С. 3.

Це було 1924 року. В місті Корсуні, тоді адміністративному центрі Шевченківської округи, до якої належав і Канівський район, в червні-липні відбувались двомісячні вчительські курси педагогічної перепідготовки. На ці курси зі всіх районів округи прибули коло 50 вчителів – чоловіків і жінок, переважно молодшого віку. Серед тих молодих вчителів-курсантів був і я.

Це були ті часи, коли на господарчому фронті після світової і визвольної війн та великої руїни заліковувались рани і все господарство відбудовувалось доганяючи рівня передвоєнних часів. Особливо швидко відбудовувалось тоді сільське господарство, велику ролю в чому відіграла українська кооперація – споживча, кредитова, сільсько-господарська, виробнича. Це були перші роки Нової Економічної Політики (НЕП) більшовиків. Українська визвольна боротьба  була закінчена, але замість  Української Народньої Республіки була Українська Соціялістична Радянська Республіка. І перші роки її існування для українського народу нічого особливо лихого не віщували. Бож на національному відтинку праці все те, що розпочиналося за часів Центральної Ради – Гетьманату – Директорії, продовжувало розвиватися далі. Це були часи буйного розвитку всіх видів і форм українського національно-культурного відродження, починаючи від Академії Наук та високих шкіл і кінчаючи внизу сільськими початковими школами та селянськими будинками ("Просвіта" в районовім центрі) і Хатами-читальнями ("Просвіта" по селах).

Тоді здавалося, що не так вже й зле, що ми маємо Соціялістичну Радянську Українську Республіку. Молода сільська інтеліґенція, в тому числі й молоді вчителі, політично були мало розвинені, основних ідей національно-визвольної боротьби вони добре й не розуміли і захоплювалися культурно-освітніми формами праці. До радянської влади ставилися більш ніж льояльно. Старше покоління, учасники визвольних змагань, в тих умовах вбачало великі можливості, крім культурно-освітньої, також і національно-політичної роботи, тому робило деяку переоцінку своїх поглядів на радянську владу, щиро взялося до національно-культурної праці і теж льояльно ставилося до тієї влади.

Серед місцевих керівників радянського адміністративного і партійного комуністичного апарату було багато українських патріотів, і вони пробували втягати більше української інтеліґенції й до самої комуністичної партії, і це їм тоді вдавалося.

Тож тоді і в Корсуні керівником округового відділу Народньої освіти був український комуніст Нагорний (пізніше знищений), інспектором соціяльного виховання був енерґійний і здібний молодий вчитель, теж кандидат компартії, Шульга.

З головних дисциплін курсів нашої педагогічної перепідготовки в Корсуні були: історичний і діялектичний матеріялізм, основи соціяльного й комуністичного виховання молоді, методи антирелігійної пропаґанди, методика комплексного навчання в трудовій школі (тоді всі початкові школи називалися трудовими).

Курси містилися в будинку Корсунського педагогічного технікуму, де в окремих залях курсанти мали свої гуртожитки (ліжка і своя постіль). Харчування було безкоштовне в студентській їдальні за рахунок Окрнаросвіти. Час свій курсанти проводили весело. Після денних лекцій на курсах більше часу проводили на річці Росі в парку (колишній палац і парк княгині Лопухіної).

Якось в кінці липня керівник наших курсів запропонував нам, вчителям-курсантам, прийняти участь у маніфестаційному святі на могилі Т.Г, Шевченка з приводу відкриття пам’ятника Шевченкові замість хреста, що стояв на могилі раніше.

Охочих до такої цікавої екскурсії зголосилося коли 30 осіб, більш молодших, бо то від Корсуня до Канева тих коло 40 кілометрів треба було йти туди й назад пішки. Якогось транспорту нам не дали Наймати ж самим підводи ми не хотіли. Свято було призначено на недільний неробочий день. Щоб попасти до Канева на 10 годину ранку, ще до початку того маніфестаційного свята, ми мусіли вийти з Корсуня ще в суботу з вечора. Та й вночі мандрувати краще, бо вдень велика спека.

Провідниками цієї мандрівки зголосилися кілка вчителів з самого Канева та його околиць, бо майже всі інші вчителі ще ніколи не були в Каневі й на могилі Шевченка і, звичайно, не знали дороги. В дорогу захопили з собою лише самі необхідні речі і харч, бо в дорозі вночі незручно буде проситись десь до хатів.

Вийшовши за Корсунь, більшість з нас пороззувались, і ми помандрували польовими ґрунтовими шляхами і стежками поміж достигаючою пашнею, луками, лісками та селами. Йшли всі разом, розтягнувшись по дорозі в довгу, як колись бувало прочани, валку. Співали пісень, розповідали байок, різні пригоди, іноді спочивали, але не засиджувались і так майже цілу ніч прямували через Мартинівку, Степенці та ще якісь села до Канева. В дорозі кілька осіб підбили собі ноги і, не бажаючи їх самих залишати у дорозі, ми мусіли зменшити свої теми ходу та трохи припізнитись з прибуттям до Канева.

В дорозі всі стомились, зголодніли і відчували велику спрагу. Рішили зайти раніше до Канівської трудової школи, директором якої був Смаль-Стоцький. Там всі ми добре помились, нас трохи підгодували, ми напилися з великого казана, що нагріли на подвір’ї школи, чаю і ще більше припізнились. Коли прибули до Чернечої гори, то маніфестаційне свято вже розпочалось.

День вдався сонячним і душним. Вся Чернеча гора була заповнена людьми в легкому літньому вбранні переважно білих кольорів. Під берегом на Дніпрі стояло два пароплави, якими на цю маніфестацію спеціяльно приїхали кияни на чолі з всякими офіційними адміністраційними, партійними, науковими й культурно-освітніми представниками міста Києва. Під самою горою стояли кілька запилених авт – то приїхали представники влади з самого Корсуня. Стояли під горою і кілька десятків кінних підвід – то з колишніх сіл поприїздили вчителі з учнями та селяни. Перед цією маніфестацією навколишніми селами було широко оголошено про день свята, і тому та багато прибуло сьогодні селян, яким був близьким і рідним Т. Г. Шевченко і ця Чернеча гора з останками поета.

Коли ми по траві навпростець піднялися на саму гору, то побачили там таку картину. Навколо вершини гори і могили поета стояв колом натовп людей, а відтіля, з середини кола, з трибуни неслися слова урочистих промов різних урядових представників. Замість колишнього хреста, що в свій час українські патріоти поставили на могилі, тепер там стояв досить примітивний кам’яний п’єдестал, а на ньому трохи більший від нормальної величини людини, дуже вбогий бронзовий бюст Великого Кобзаря, що його на власні кошти і за проєктом місцевого аматора відлили на своїм Городищенськім цукровім заводі робітники.

Знятий з могили і розбитий на шматки колишній хрест валявся по схилах гори. Дрібніші шматки того хреста вчителі і селяни підбирали й ховали по кишенях як реліквію собі на згадку, а більші шматки хреста теж дробили інші і теж розбирали по руках.

На нас, учителів, це справило страшне й неприємне враження: То для чого ж було так по-варварськи поступати з хрестом, коли його можна було б зберегти в якомусь музеї, бо це ж дорога згадка для українців? Хіба то пам’ятник, отой бюст, що скоріше нагадує якусь карикатуру на поета? Хіба не могли  зробити вже кращого пам’ятника за державні кошти? Чи не краще в такому разі був отой тепер побитий і розкиданий по схилах гори хрест? Це ж знущання з самого Шевченка!

Ми, вчителі, хоч не бували раніше на могилі Шевченка, але знали, що і на самому хресті і на тій скромній огорожі навколо могили Шевченка були тисячі автографів відвідувачів цієї великої української святині. Між ними і імена невідомої української молоді, і імена великих українських громадсько-політичних діячів, письменників, митців тощо. І всіх нас все те, що ми побачили тут, вразило так, як обух по голові. Наші голови від цього обуху більш протверезіли, і ми зрозуміли – яка велика різниця між говоренням і ділами радянської влади.

Дехто з нас слухав далі продовження тих маніфестаційних промов, але більшість розсипалась по горі між людьми. Заховавши й собі, як реліквію, шматочок того зруйнованого хреста, ми з Чернечої гори дивилися на Дніпро, на далекі простори Полтавщини і переймалися настроями «Кобзаря» Шевченка, коли й він перебував ще живим тут та написав свої вогненні слова людської правди…

До Корсуня ми поверталися того ж дня, але вже невеличкими групами. Веселого настрою, що був раніш, коли йшли на цю маніфестацію, вже не було. Та й в Корсуні на наших курсах майже не було згадки про цю подію. Вона, ця подія, для нас була дуже гірка і її не хотілося згадувати.

Ще одна цікава подія з життя наших курсів дуже нас вразила.

Нагорний, керівник окружного відділу народної освіти, закликав на ці курси свого доброго приятеля – композитора Давидовського – радянською владою не признаного, бож у його репертуарі були все ліричні, українські патріотичні та релігійні композиції, а нічого не було нового – «революційного».

Давидовський з нас, вчителів-курсантів, організував чудесну хорову капелю. Капеля розучувала багато речей і між ними поему Шевченка (муз. Лисенка) – «Іван Гус». Малось на увазі після закінчення наших курсів об’їхати головніші районові центри Шевченківщини і там дати хорові концерти. Найсильнішою точкою програми капелі була, звичайно, поема «Іван Гус», бо в нас були чудесні чоловічі голоси, а поему співається виключно чоловічими голосами. Під кінець праці наших курсів ми дали пробний концерт, на якому публіка від задоволення шаліла. Але… Корсунський партійний комітет (Аґітпроп) запропонував Давидовському викинути з репертуару «Івана Гуса», мабуть через слова «Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить…»! Після цього наші пляни поїздки по окрузі з концертами провалились. Заборона радянською владою співати «Івана Гуса» були для наших учителів-курсантів другим обухом по голові.

По закінченні курсів педагогічної перепідготовки всі вчителі, хоч і прослухали вперше курс історичного і діялектичного матеріялізму, поверталися вже більше політичного грамотними, але не з тієї політграмоти, що хотіли керівники самих курсів… 

За декілька років сором і ганьба за такий пам’ятник Шевченкові такий дійшли до верхів. І от за авторством скульптора Манізера в Каневі на Чернечій горі замість того примітивного бюста було поставлено таки величавий пам’ятник Шевченкові. Того пам’ятника я не бачив. Але бачив його копію і був свідком урочистого відкриття тієї копії.

В Києві і університеті, й вулиці коло нього (колишньому Бібіковському бульварі), і паркові проти університету (колишній Миколаївський) присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. В тому парку на місці пам’ятника російського царя Миколи Першого, що заслав Т.Г. Шевченка, поставлено пам’ятник Т.Г. Шевченкові. Це вже було в ті роки, коли Київ знову став українською столицею.

На відкритті того пам’ятника промовляли представники українського радянського уряду і партії та представники наукових  і мистецьких установ. Було гірко слухати, що в Києві, в самій українській столиці і на відкритті пам’ятника тієї людини, що найбільше боролася за волю України і все своє життя за неї віддала і яку так «шанують» представники радянської влади, всі промови – Гречухи, Корнійця, Бурмистенка й інших, переводились виключно російською мовою, хоч ті особи добре знають і українську мову. Навіть Корнійчук говорив російською мовою, і тільки один поет Бажан говорив українською мовою.

Я тоді слухав з своїми близькими друзями ті промови, згадував подію відкриття пам’ятника в Каневі 1924 року і думав, що це ж знущання з Шевченка тих, що є «сміття й грязь Москви».

Надруковано у: «Нові дні», березень 1979, с. 13–15.

ЯК КАТОВАНО СЕЛО 

Розташоване серед глибоких ярів та лісів у верхів'ї р. Хоробри, правого допливу у p. Росі, Медвин, як і інші села Шевченківщини, багатий історичною минувшиною.

Перед Першою світовою війною малоземельне село мало понад 12 тис. мешканців, але працювало добре і жило не бідно. Були в селі дві церкви, три народні школи та вища початкова школа.

1905 року Медвин брав активну участь в революційних подіях. За це з півсотні активніших селян відбували в Олонецькій губерні політичне заслання, але перед Першою світовою війною всі повернулися додому.

У перші дні Лютневої революції 1917 року медвинці свідомо стали на справжній шлях Національно-визвольної боротьби. Під Медвином відбувались бої з німцями, денікінцями, поляками і большевиками.

Настала друга половина 1920 року, і московський окупант почав закріплюватися на Україні. 5 серпня (ст. ст.) до Медвина прибули «пітерські комісари», скликали загальні збори селян і оголосили мобілізацію на колчаківський фронт, програму «продрозверстки» та почали погрожувати розправою «петлюрівській контрреволюції» і зневажати українську мову, називаючи її «контрреволюційним язиком». Не стерпіли медвинці такої зневаги і образи, заарештували комісарів і 6 серпня оголосили повстання проти «совєтської власті». Вся молодь взялася за зброю. Із сусідніх сіл прибувала підмога. Повстання очолив сотник Лебідь із місцевими старшинами.

Стурбувалась «власть» околишніх міст: Таращі, Богуслава, Корсуня тощо і мобілізувала всі наявні сили місцевої охорони та оперативних відділів Червоної армії на боротьбу з «петлюрівською контрреволюцією». І збройна боротьба розпочалась.

Тількищо наблизився ворог, великий дзвін Успенської церкви ударив на сполох. З поля, де люди працювали, а діти пасли худобу, все поспішало до села і ставало насупроти ворога – одні з рушницями, інші з киями.

Сім раз із різних боків наступав ворог, але кожного разу мусів поспішно відступати. 9-го серпня невеликий загін заскочив у село. Спалено оселю священика, забито кілька селян та пограбовано частину хат. Але село завзято боронилось.

Медвинці провадять успішні операції в околицях сусідніх міст. Повстання от-от пошириться на більші терени.

І ось, занепокоєний Кремль дає наказ своїм військовим частинам, що переходили з польського на південно-вранґелівський фронт, зруйнувати «ґнєздо пєтлюровской контрреволюції в Мєдвінє».

21 вересня надвечір до Медвина наближається ціла дивізія ворожого війська і з трьох боків облягає село. Настає остання передсмертна ніч. Teпла, трохи хмарна, але страшна своєю тишею, хоч ніхто в селі не спав: усі готувались до смертельного бою.

О 9-й годині ранку 22 вересня ворожа ракета сигналізує початок бою. До 4-х годин дня з трьох боків сипався смертельний вогонь цілої ворожої дивізії по селу. В оборонців, що налічували у себе щось коло 300–400 рушниць та 3-х кулеметів, не вистачає набоїв. Ворог ближче підсунув артилерію і почав обстрілювати Медвин. Він штурмує село, а його кіннота готується перетнути шляхи відступу оборонців з четвертого боку села, що прилягає до лісу, але дарма. Невелика група смільчаків, серед яких був і 17-річний юнак, автор цих спогадів, пробралась у тил ворога, обстріляла з близької відстані його кінноту, наробила шелесту після розсипалась. Оборонці села всі поволі вийшли в безпечні місця – до лісу, а ворог штурмував вулицю за вулицею, займаючи село.

Три дні горів пограбований Медвин. Згоріло щось із дві тисячі хат та інших господарських будівель, 40 вітряків, Успенська церква. Стягнуто з села величезну контрибуцію хлібом, салом, кіньми, свинями, вівцями, гусьми, курми, кожухами, полотном, сіном тощо.

Повстанці ховались у лісах. Десь трапилась збройна сутичка з по- дорожніми «будьонівськими обозами». І ось 30 вересня заскакує до Медвина кіннота Будьонного і голими шаблюками зганяє всіх чоловіків і молодь на майдан до волости, де навколо стоять кулемети. Виступає «комисар» з коротким повчальним словом. Бере переднього селянина за груди, виводить на трибуну, витягає пістоль і тут же стріляє його. «Такоє будєт всєм», «поплатітесь своімі синамі!», «Расходітєсь!» – промовив комісар. Потім відібрали 80 молодших чоловіків та хлопців і вже присмерком через село погнали в напрямку до Лисянки.

Незабаром село почуло смертельні крики своїх братів та стрілянину, що тривала 5–10 хвилин. За кілометр від села, коло Ковтунового ліска, обіч шляху ці 80 чоловік були порубані та постріляні. Лишився лише один, що, легко поранений, впав у струмок і уцілів під тілами своїх братів.

Свято Покрови стрічали медвинці великим горем. Батьки, жінки і діти вдосвіта серед купи перемішаних із кров'ю і землею трупів розшукували своїх дітей, чоловіків і батьків та, поспішаючи, без домовини, ховали їх на цвинтарях. За кілька день люди зібрали на місці подій змочену кров'ю землю, насипали могилу і поставили на ній хрест.

Щоб закріпити «рабочє-крєстьянскую власть», у селі на цілу зиму розквартировано полк кінноти і полк піхоти на цілковитому утриманні села, а згодом приїхав відділ Київської «Губчека» і забрав декілька сот селян до Сміли, де мав їх судити «Ревтрибунал». Назад ніхто з них не повернувся.

А потім? А потім впродовж цілої зими групи людей по 20–40 чоловік гнано в напрямку Богуслава до Києва на Єлисаветинську вулицю, що на Печерську, відкіля теж ніхто не повертався.

А потім «контррєволюціонноє пєтлюровскоє» село почало совєтизуватись, з'явились: комнезам, комсомол, ком'ячейка, колгоспи і т. ін.

А потім, в 1932–33 роках, цілі вулиці, переважно комнезамівські, геть спустіли. Трупи голодних по декілька днів валялись у хатах і на вулицях. Померлих хоронили селяни в себе по городах, бо не було кому копати ями і віднести покійного на цвинтар. Хто був відважніший, той їздив по хліб до Москви чи до Ленінграда або тікав до міста чи Донбасу.

А потім, у 1937–38 pp., забрали решту петлюрівців, що звалися тепер «вороги народу».

Медвин занепав. Садки сплюндровано, оселі спустіли. Людей змен- пилось до 5–6 тисяч. Замість колишніх поміщицьких, є чотири колгоспних двори, що побудовані на місцях селянських осель. Люди працюють багато, але живуть у нужді і горі. Минула війна цю нужду і горе не зменшила, але ще зменшила мешканців.

Передсмертна ніч проти 21 вересня 1920 р. уже 27 років висить над Медвином, що є одним із тисячів подібних, як символ усієї нашої Батьківщини.

Іван ДУБИНЕЦЬ

_____________________

Публікується за: Дубинець І. Як катовано село // Український комбатант. Часопис Союзу Українських ветеранів. – 1947. – Ч. 1. – С. 22–24.

Серед кобзарів-патріотів треба згадати за сліпого кобзаря Антона Петюха, що більше відомий, як Антін Митяй. Походив він з села Медвин, що на Київщині. Він не тільки піснею та думкою, але й живим запальним словом пригадував народові за козацькі часи. В 1906 році його було арештовано й заслано на північ Московщини, в Олонецьку губернію, хоч за кілька місяців Митяя було звільнено.

<...>

Ми згадували вже за сліпого кобзаря Антона Митяя. В 1919 році бував він часто з українським військом. Вештався він і серед нашого найкращого війська – наших новітніх Запорожців, а навіть їздив на бронепотягу «Хортиця». Про це недавно я довідався від запорізького кіннотчика з Полку Чорних Запорожців Дмитра Гонти, що командував його кінною батареєю, при якій якийсь час їздив Митяй. Між іншим, це завдяки Митяєві Гонта зацікавився бандурою й сам став кобзарем. А недавно в журналі «Київ» умістив він вельми цінну статтю, присвячену пам’яті кобзаря Костя Місевича.

Антін Митяй в тому ж 1919 році, на Каніщині, ходив з повстанцями.

«Серед повстанських вояків, - пише Медвинець, - Антін виконував ту ролю, що й колись виконували сліпі бандуристи серед запорізьких козаків. 1920 року знову бере велику участь в протибольшевицькому повстанні Медвина, в якому він пізніше трагічно загинув» (Медвинець. Бандурист-революціонер Антін Петюх // Українські вісті. – 1950. - № 60 (Новий Ульм). 

<...>

…Але переслідування притихало в одному місці з тим, щоб у другому вибухнути ще сильніше, як то бувало на початках большевицької окупації. Бувало таке, що якась капеля бандуристів їде в концертове турне, а в іншому повітовому місті кобзаря арештовують і розстрілюють. От в 1937 р. большевики зліквідували кобзаря Осію Проценка, з фаху вчителя й учня сліпого кобзаря нтона Митяя.

Публікується за: Ємець Василь. До мартирології кобзарства // Календар «Свободи» за звичайний 1957 рік. – Нью Джерсі: Видання Українського Народного Союзу, 1956. – С. 116-118.

Десять літ у вересні [1] минає з дня його смерти. Нігде не було згадки про те, що в 1921 році на Канівщині в одній з повстанчих ватаг був кобзар Антін Митяй. Розважав повстанців своїм співом під кобзу, зігрівав думами завзяття... Але обступили ватагу большевицькі відділи ЧК, дехто з повстанців прорвався і зник у чагарах над Дніпром, але сліпий кобзар не зміг цього зробити і був розстріляний на місці, а бандуру розбили об перший пеньок... У десяту річницю його смерти хочу подати короткий життєпис його і спогади про ту кипучу діяльність, яку покійний проявляв у часи 1917–1921 років.

Зазнайомився я з ним у червні 1917 р. у Проскурові. Виписала його Українська громада на кілька концертових виступів. Покійний Трохим Верхола[2] разом з Митяєм були на засланні в Сибіру в Томську. Звідти і їхня приязнь. По концерті забрав я Антона до себе на село. Пробув він у мене кілька тижнів, розказував про своє гірке минуле.

Уродився в році 1886 на Канівщині, в м. Медвині, – це кілька кілометрів від Кирилівки, родинного села Тараса Шевченка. Походив з бідної селянської родини, осліп малим хлопцем. Чув раз бандуриста, і з того часу мрія його була навчитись грати на бандурі. Зробили йому бандуру коваль і тесля таки в Медвині, довбану з верби. Пригадую собі, що Антін Митяй оповідував мені, що в 1905 р. був у Київі і учився грати на бандурі у Гната Хоткевича. Грав Антін і харківським способом, і полтавсько-чернігівським. Учив мене грати на бандурі і завше приговорював: «Як будете грати на бандурі, то постарайтесь мати кількох учнів, аби передати їм своє знання, щоб не гинули наші козацькі думи. Я маю учнів: вас і одного учителя з Канівщини. Як умру, ви передасте другим кобзарське мистецтво, щоб розширялось воно по всій Україні!»

Ентузіяст був із нього великий, знав добре історію України, навіть у мене місцеві учительки годинами читали йому історичні оповідання. Поводиря мав сусіда з Медвина Марушевського, сина козака, – хлопець 18 літ, мав шість клясів гімназі захопився думами і пішов у світ з Антоном Митяєм. 

– Хоч клопоту, – каже, – маю з ним багато, але не можу його покинуть, наче прив'язав мене до себе.

А сам мов дуб кремезний; як проводив Антона, то трохи прихилявся.

– Який же, – кажу, – клопіт?

– Та як який, – оповідає, – гострий дуже Антін, стерпіти не може, як почує, що хто зле говорить про Україну. Їхали оце ми з ним з Київа до Проскурова поїздом, так між Козятином і Жмеринкою учинив у вагоні таку баталію, що я ледве його угомонив. Бачите, тепер у вагонах усі дебатують за Центральну Раду і Україну. Слухав мій Антін Огійович, терпів, терпів, далі зробився червоний як рак, як не скочить, як не закричить на весь вагон: «Ах ви, христопродавці, то ви, анахтемські душі, їсте наш хліб і ще лаєте Україну!» Та до своєї торби, витягнув револьвера «Нагана» і люфою наводить на голоси і кричати: «Уб’ю анахтемську душу!» Ті – врозтіч, хто куди попав, а далі почали тікати і ті, котрі тільки слухали, бо сліпий міг убити навіть того, хто не лаяв України. Ледве-ледве угомонив я його і заспокоїв. Правда, до кінця подорожі ніхто і слова злого не сказав на Україну. Боялися. А ви кажете, клопоту не маю!

Усміхнувся і я і уявив собі цілу сцену. Ця розмова велась на веранді, а в садку під яблунею за столом сидів Антін і з захопленням слухав оповідання [Адріана] Кащенка. З цікавістю придивляюсь до нього. Струнка худа постава, чорні, невеличкі, донизу опущені вуса і рухливе, продовгувате обличчя.

Грав Митяй на бандурі гарно, особливо виходили в нього добре думи. Хотілося годинами слухати його приємний сумний тенор. Здається, не співав він, а плакав...

Руки мав з довгими артистичними пальцями, які так і літали по струнах бандури.

Розпитував я Антона Огійовича, як він попав у Сибір. Розказував, що випросив у студентів у 1906 р. в Київі якісь відозви, щоб розліпить в Київі на Подолі, і розліпив їх вверх ногами. Поліція і догадалася, що розліпив їх сліпий. Арештували і вислали на Сибір, у Томськ. Українська студентська громада в Томську заопікувалась ним. Вернув дому в Медвин аж у 1912 році. Заборонили йому грати на бандурі. Вірите, говорить, мусів вечорами по горищах ховатися, щоб хоч для себе заграти. Все хотіли стражники бандуру побить! Особливо дався йому взнаки батюшка, що вічно доносив на нього в поліцію. Але прийшов 1917 рік.

– Антін як почув за революцію, – розказував поводир Марушевський, – та у волость, зволік із стіни царський портрет і всіх порозганяв. А попа Москаля таки випровадив з мужиками з містечка. Завзятий він у нас!

Антін Митяй виїхав від мене за пару тижнів на Канівщину. Обіцяв, що зробить там для мене бандуру.

Зустрінулись ми з ним знову в 1918 р. у грудні в Київі. Сиджу я в Оперовому театрі в одній із горішніх льож; чекаємо відкриття Трудового конгресу. Чую, хтось унизу тихо грає на кобзі. Нахиляюсь і бачу Антона Огійовича. Закликаю його по імени, і через хвилину вже обнімаємося. Зрадів дуже.

– А де ж моя кобза? – питаю.

– Вибачте, зробив, але забрав мій учень учитель, так просив, що не міг відмовити, – виправдовується, почервонівши.

Заспокоїв його, що вже кобзу маю.

А Митяй у ті часи грав по полках козакам. Розказував мені, що ходив навіть до гетьмана Павла Скоропадського, як карні відділи почали на Канівщині гуляти. Добився-таки, що його прийняв гетьман, і він розказав йому про кривди селян. Обіцяли розслідувати, але все одно нічого не помогло.

– Чого це ви ходили до гетьмана, а не хто другий? – питаю.

 – А як же я міг не йти, як нам кривду роблять! Він же ж був все-таки наш гетьман, а я – кобзар, то і мусів йому правду сказати, що діється в Україні!

У ті часи большевики вже насувались на Київ, і мені відомо було, що в Київі довго не всидимо. Забрав я Антона до вагону з поводирем Марушевським і вивіз у Проскурів. Жив у вагоні і кожного дня приходив до мене розпитувати, що чувати нового на фронті. Як почув, що Київ зайняли большевики, розплакався.

– Невже ж нема кого, аби з'єднав усіх і оборонив Україну?...

Як міг, заспокоював я схвильованого кобзаря. Нарешті Антін не витерпів, прийшов раз до мене і заявив, що від'їжджає з одним із полків.

– Навіть і шаблю вже маю, – каже. – Маю і пістоля, але «Наган», а хотів би мати «Бравнінґа», чи не дасте мені? – питає.

«Бравнінґа» я не дав, бо боявся, щоб через необережність кого не пострілив, але умовити його, щоб зостався, не міг. Виїхав на Жмеринку.

У Кам'янці у місяці червні 1919 р. знову прийшов до мене Антін. У гарній чорній чумарці, смушкова шапка з червоним верхом, темно-сині шаровари, а за плечима, в полотнянім чехлі, бандура. За поводиря йому хлопець Василько, 12-ти літ, по-козацьки убраний. Розказував мені, що, виїхавши з частинами на фронт за Жмеринку, попав у військову частину «Запорозька Січ» отамана Божка. Відступав з козаками на Тирасполь, а опісля через Румунію в Галичину.

– Навіть коня маю, – хвалився мені.

І дійсно, вже на еміграції оповідав мені сотник Запорозької Січі Дмитро Гонта, що Митяй весь похід відбув з ними в кінноті. Як ставали в степу у байраці на відпочинок, зараз же саджали кобзаря під деревом, а навколо старшини і козаки слухали думи.

Довго не всидів Антін в Кам'янці, обійшов усі полки і Юнацьку школу, співав у Кам'янецькому університеті, й одного дня прийшов до мене попрощатись.

– Іду, – каже, – знову до Січі, козаки тужать за мною!

Показує листи. В одному з них читаю: «Батьку Кобзарю! Приїжджай до нас, бо заскучили ми за твоїми думами!» Показує цілу купу посвідок, де в якій частині співав.

– Навіщо це збираєш, Антоне Огійовичу? – запитую.

– То, бачите, як мене не стане, то щоб по цих посвідках знали, що і я на щось-таки здався, як воювали за Україну!

І дійсно, мав сотки посвідок з 1917 року. Невідомо, де ті посвідки, може, зігнили з тілом, а може, і є на Канівщині, куди рвався покійний. Бачилися ми з ним уже востаннє. Як виїхав на Київ, повернув на Канівщину, а тут добровольці Денікіна знов зайняли Київ.

Залишився кобзар Митяй у рідних сторонах. У червні 1921 р. вже на еміграції передавав мені оден залізничник повстанець X. Поклін від нього, а у вересні того ж року Антін Митяй уже був розстріляний…

Цим закінчую свої спомини про кобзаря Митяя.

Кость МІСЕВИЧ

__________________________

[1] 1931 р. (Прим. – Ред.).

[2] Трохим Верхола – голова проскурівської «Просвіти», проскурівський повітовий комісар (Прим. – Ред.).

Друкується за виданням: Місевич К. Бандурист Антін Митяй // Літопис Червоної калини. – 1931. – С. 11–12.

Пам’яті І. В. Дубинця

- Вістка про смерть сл. П. Івана Дубинця (Дубини) вразила наші серця невимовним болем, - пишуть добрусівці з Пітсбурґу.

Не в одного з друзів здригнулося серце… Не стало товариша-друга… І як не стало? Ще так близько, ще вчора були в колі між собою і, як звичайно, в розмові з незабутнім Іваном Варфоломійовичем. Розмови про працю й працю, якої непочатий край, про прогаяне в минулому, що треба надолужити, про пляни на майбутнє – що треба неодмінно зробити…

І ось – на другий день вістка – Іван Варфоломійович помер… Помер отак несподівано, передчасно, отак дослівно за працею. Непритомність зборола цього невтомного, безкорисного і до безмежности жертвенного працівника. А потім… потім за Ним, знепритомнілим, чатував такий фатальний випадок…

«Лікарі ствердили, що сл. п. І. Дубинець помер від отруєння газом, після знепритомлення».

Це була Людина праці – коли найстисліше сказати про Івана В. Дубинця. Його образ як Людини позначають найшляхетніші риси характеру – жертвенний патріотизм, щирість, кришталева чесність і скромність, пов’язана з невибагливістю для себе. Тільки в праці найповніше Він виявив своє покликання і працею здобув незабутню про себе пам’ять.

Уже в юнацькі роки – знаємо про Нього – Він приймає участь у збройній боротьбі проти московського окупанта, зокрема під час повстання в його рідному селі, славному Медвині.

Коли окупант зміцнив свою владу в Україні й відкрита боротьба з ним кінчилася, Іван Дубинець іде вчитися, здобуває вищу освіту. Він кваліфікується на інженера геолога. Працює доцентом Київського Державного Університету при катедрі геології, стає співробітником ВУАН.

У 30-х роках працює при Геологічному Комітеті, з науково-дослідними експедиціями об’їздить увесь терен України та остаточно спеціялізується на вивченні родовищ графіту в Україні. Державне видавництво у Москві видає велику його монографію про графіти в Україні та їх розробку, рекомендуючи цю монографію як підручник для високих шкіл і науково-дослідних інститутів.

Це були роки колективізації, а потім страшного совєтського голоду. Іван Дубинець збирає колосальний матеріял про ті чорні роки. Увесь свій досвід і знання тогочасних подій і фактів Він використав уже тепер, готуючи тут, у США, двотомовий збірник документів, матеріялів і свідчень про голод в Україні 1932-33 рр.

Совєтсько-німецька війна частково розв’язала патріотичні сили українського народу, Іван Дубинець потрапляє до Києва. В умовах німецького терору Він без страху й ризику віддається визвольній боротьбі. Коли ОУН утворює в Києві Українську Національну Раду (нелеґально), Іван Дубинець стає її секретарем. Багато разів Йому щастить рятуватися від німецького арешту і катувань.

Як фахівця по родовищах графіту в Україні, німці виявляють Його і прибирають до своїх рук та в скорому часі вивозять до Німеччини. Але скрізь, де тільки були можливості, Іван Дубинець активно працює серед українських визвольно-політичних сил.

На еміґрації Іван Дубинець стає одним з перших ініціятором та засновником Української Революційно-Демократичної Партії, стає обраним до ЦК УРДП, працює викладачем в Українському Вільному Університеті, стає співробітником УВАН, співпрацює в часописах як автор багатьох статтей, нарисів і спогадів.

Прибувши на поселення до США, Іван Дубинець і тут віддається повністю праці для добра України та визволення українського народу. Його бачимо серед засновників ДОБРУС-у, серед організаторів і активних діячів добрусівського руху у світі, серед активних працівників багатьох інших організацій – наукових, громадських, політичних.

Постать Івана Дубинця назавжди лишиться незабутньою серед найширшого кола українського громадянства, а наш народ гідно вшанує свого сина – невтомного працівника в боротьбі за волю України.

Надруковано в: Пам’яті І. В. Дубинця // Український Прометей. Ч. 6. 11 лютого 1954 р. С. 3. 

У вигідному кріслі поблизу вікна сидить сивий, як голуб, чоловік. Дай йому кобзу в руки — кобзар, дай козацького пірнача – полковник. Ні, він того й не хотів би. Єдине, що бажає – це інструменти і свою майстерню. Та й інструментів не може взяти, бо хоча сидить при вікні, Федір Маркович Бражник може тільки вслухатися, як клопочеться по хаті його невтомна дружина і як за невидимим вікном дихає й живе непоказна, засніжена, і така рідна 7-ма вулиця Ню Йорку.

Федорові Бражникові, майстрові української народної ноші, театральному декораторові, гримерові і акторові аматорських театрів, сповниться 21 лютого 1974 року 86 років життя. За 4.000 миль його рідна Київщина, село Медвин, Богуславського району. Сам звідти, і дружину Олександру взяв, із свого козацького, Шевченківського краю.

У селі вже не було більше землі, не було чого наділювати синам. Тому молодий Федір, підучившись трохи вдома і шевства, і кравецтва – хоча в душі найбільше любив театр, мистецтво, – помандрував через океан до благословенної землі Америки. Це було в далекому 1914 році. Доля не скривдила Федора Марковича. Чого він тільки тут не робив, та врешті-решт найкраще виявив себе в малюванні великих театральних декорацій. Є вони й нині, по кілька змін краєвидів (зима, літо, український пейзаж тощо) в Ню Йорку, Йонкерсі, Трентоні, Чикаґо й ін. містах. Та праця і шиття театральних костюмів, чобіт, виготування ін. реквізиту зблизили його із великим диригентом Кошицем у 1924 p., з яким співпрацював, а в 1926 р. з майстром українського народного танку Василем Авраменком. Ще два роки життя в самотній кімнаті на 5-ій вулиці і заробивши трохи на декораціях, Федір Бражник поплив додому.

„Американець приїхав!" – пішло по Медвині, якого режим уже пробував заганяти на новітню панщину, в колгоспи. На аматорській виставі у рідному Медвині надивився собі гарну молоденьку дівчину. Наступного дня до схід сонця вона пішла в сусіднє село, де працювала в дитячому майданчику, доглядаючи дітей під час жнив. Безжально пекло сонце... А наш милий „американець" прямував до другого села, до своєї вибраної. Одружились – розписались, та ще 5 літ довелося чекати Олександрі Порфирівні на право виїхати до Америки, і за те право врешті-решт довелося заплатити 300 американських доларів, які Федір Бражник позичив у Ню Йорку. Приїхала молода дружина з охопленої голодом совєтської України. У Ню Йорку голоду не було, але рецесія давалася взнаки, годі було знайти працю. „Було в мене тоді 35 долярів, ото й усе" – згадує Федір Маркович, а дружина додає: „Я купила за 35 центів сукню, увечорі її прала й прасувала, а на другий вечір те саме, щоб свіжа й гарна була" ... Голодовки шок з України був такий страшний, що п-і Бражник і в Ню Йорку не викинула шматочка хліба, сушила його і складала у шафи, що й так були порожніми: „Моє чуття не дозволяло мені викинути шматочка хліба, бо вдома так голодували люди..."

Хто ж і як започаткував майстерню української національної ноші – єдину, унікальну в Америці, з якою ім'я Бражників стало не тільки, широко відомим, а й улюбленим ім'ям. Обоє добре пригадують. Тоді, в час рецесії, прийшла на 5-ту вулицю мати-українка з дитиною. Треба було б українські чобітки, дитина мала деклямувати. Пан Бражник пошив. Треба було щось із української ноші для дівчинки – пані Бражник пошила. А там дійшло й до козацької шапки, до чобіт кольорових, з вишитими халявками, до вишиваних сорочок, які можна за красою порівняти хіба з найкращими писанками. І в кожній речі, створеній не лише руками, а й серцями – відгуки старовинних козацьких традицій, зразки неперевершеного народного мистецтва ,,землі, яку пройшов Тарас малими босими ногами", як писав Максим Рильський; у кожній речі – чар, блиск і краса української народної культури. На будинку п-ва Бражників не було ніякої вивіски (хоча рекляма в Америці це половина успіху), а люди почали напливати й напливати: тому пошити, іншому випозичити костюм, ще іншим треба зробити кілька десятків, як то було, (перше велике замовлення) для балету „Тарас Бульба", ставленому Д. Чутром. Однак ще довгі роки були важко, бо все зароблене вкладали в матеріял, у машини, у станки праці. Через рік переїхали з 5-ої вулиці на 7- му, під числом 48 і пів, де пропрацювали, як кажуть, не розгинаючись, з 20 років, а потім сюди: 84 Схід 7 вул. в Ню Йорку, і тут працювали ще понад 15 літ. Отож разом майже 40 років, впродовж яких п-во Бражники обслужили три генерації українців: „Приходили випозичати костюми матері, потім їхні діти, а тепер під кінець вже діти тих дітей", – розповідає господиня.

Те, що О. Кошиць зробив у ділянці нашої пісні, В. Авраменко в ділянці народного танку, те п-во Бражники зробили в ділянці української національної ноші, – третьому наріжному камені нашої народної культури й традиції. Хто ж їх пізнав, як людей, той ще більше полюбив Україну, бо кожного привітно зустріли, з кожним поговорили, не раз і своєю журбою поділились...

З роками заговорила про них і українська, і американська преса. З української, візьмім, для прикладу, „Свободу" з часу Другої світової війни. Пожовкла витиночка, і така дорога: „В суботу 5 квітня в „Карпатія Гол" у Ню Йорку Т-во „Дністер", відділ 361 УНСоюзу виставило драму Б. Грінченка „Ясні зорі"... Добре її поставив із аматорами реж. М. Скоробогач (Хома у фільмі „Маруся"). Далі читаємо: „Роля Олени у виконанні п-і О. Бражникової випала також дуже природно, а її чиста мова та добре вивчена роля належать до тих прикмет, на які повинні звертати увагу режисери та самі аматори". Нюйоркський ілюстрований журнал „Пік" з 19 вересня 1939 р. приніс дві сторінки ілюстрацій із ставленого тоді відомими жидівським актором і режисером Морісом Шворцом, за Ш. Алейхемом, кінофільму „Тев’є – молочар" (перефразована „Жидівкa-виxpecтка"). Всі жидівські та українські костюми шили Бражники, виступали і в малих ролях. „Треба було до групових сцен багато старших і молоді. Я всю ніч телефонувала та бігала до наших людей, рано-вранці їх везли автобусами на Лонґ Айленд, де фільмували... Робили добре діло наші люди, і заробляли при тому", — розповідає пані Олександра. Великий кольоровий журнал ,,Меканікс Іллюстрейтед" з серпня 1946 р. присвятив 91-92 і 168 сторінки родині-майстрам Бражникам; помістивши репортаж Евлин Борисової „Українське прикладне мистецтво". На кольорових фото бачимо п. Бражника у вишиванці, викроює по-мистецькому розшиті чоботи, на іншому – у прекрасно вишитій київського стилю блюзці пані Олександра працює над вінком, який напевно вдягла б і найбільш вибаглива королева, на ще інших світлинах — зразки їхніх костюмів, писанки, і т.д. І всюди в амер. пресі Україна, Україна, Україна…

„Ми тоді дістали багато замовлень від американців, – згадують господарі. Навіть один із Аляски написав, ось цей лист: „Найкращі, найгарніші в журналі – Ваші сторінки, українська ноша!" – писав невідомий. Були невідомі, були й відомі: О. Кошиць, В. Авраменко з тисячами своїх танцюристів, В. Блавацький, Йосип Гірняк та Олімпія Добровольська, Лев Рейнарович, Вол. Шашаровський з „Театру у п'ятницю", режисери з Чикаґо, з Детройту, з у далеких міст; і славний Іван Годяк із Голливуду, і члени „Мемфіс Сівік Баллет”-у... Став приятелем славний карикатурист із „Ди Нюз" („Дейлі Нюз") Бачелор, який у 1937 р. дістав „Пуліцера"; і відомі танцюристи-акробати Рей та Роман , які навідувались після виступів у Европі чи десь у Японії, і славний оперний соліст Сердж Лондон; виконавець заголовної ролі в опері „Борис Годунов", для якого оці четверо неструджених рук пошили костюми... У 1935 р. – пошили всі костюми для фільму В. Авраменка „Наталка Полтавка", і самі виступили; у 1937 р. пошили костюми для фільму „Маруся" за „Ой, не ходи, Грицю", музичною частиною якого керував О. Кошиць; Федір Марковим виконав там і ролю батька Марусі.. . На ювідейний рік УНСоюзу, 1949. – зодягла всіх українських бояр, гетьмана, полковників й ін. у чудові строї, багато хто й нині згадує той славний „Гомін України" в Карнегі Голл, залитій народом по самі береги…

Питаю господаря про „ключ" до їх успіху, де він і коли вчився?

– Ой, Боже, я вам скажу правду: я тоді вчився, як брав до рук роботу. Треба – беру і роблю, мені чуття підказує. Подивлюсь на річ, як вона виглядає, і давай зразу ж робити. Оце, і ключ: треба робити — роблю.

Олександра Порфирівна, усміхаючись, додає:

– Часом люди йшли по 7-ій вулиці до роботи й казали: „О, як рано Бражники встали, світиться!" Вони не знали, що Бражники й не лягали спати, бо треба було вчасно пошити костюми на неділю"...

На прощання, запитую, чи кудись мандрували, чи відпочивали? Виявляється, що їздили: двічі їздив господар відвідати рідних на Україні, раз їздила господиня. Не могли нікуди удвох поїхати, „хіба на вистави наших театрів у Ню Иорку", бо хтось один мусів робити, клієнти ж чекали. Відвідала пані Бражник у товаристві трьох американок Зах. Европу, побували в Бремені, у Фльоренції, в Римі: „Чудові музеї, церкви"... Була і в Канаді, в Торонті, на „ЕКСПО" в Монтреалі.

– А на південь, ну, скажім, до Мехіко? — запитую.

– Ні, ясніє усмішкою гарне обличчя пані Олександри, – не їздила, бо не було коли – треба ж було українські сорочки вишивати!

Дуже, аж надто, умірковані ціни, з любов'ю і знанням виконана кожна річ, ввічливість і привітність до людей, глибоке знання й столітня інтуїція давніх селянських родин, що непомильно вело п-во Бражників складними лабіринтами українського строю чи вишивки, — все це були ключі до успіху. І – непохитна українськість, навіть тоді, коли доводилося працювати для чужих людей. Якось виступали на Бруклині з українською п'єсою, при так зв. російській парафії. Шили для акторів костюми, і самі обоє грали в п'єсі. Та коли священик оголосив, що „російський театр покаже російську п'єсу", — Федір Маркович почав скидати за кулісами театральний одяг і не заспокоївся доти, доки священик не оголосив, що сталася „ошибка": буде виступати український театр і покаже українську п'єсу! Заля била браво, – прихожани „російської церкви" майже на 100% були українці…

Люди будуть пам'ятати про цих двох людей, що 40 років потрудились для розвитку української культури й збереження рідних традицій, і нині живуть у скромній, вже проданій, хаті. У куточку біля вікна — сидить у кріслі незрячий Федір Маркович. Праця забрала його очі, напружена щоденна праця при жарівці. Але та ж сама праця принесла йому і його дружині-опікунці любов тисячі сердець, від далекого Медвина до Ню Йорку, від Лос Анджелесу до Аляски, бо „ми людей любили, а люди нас".

Любили й будуть любити.

А усміхатися і в горі — це також велике мистецтво багатих душ. 

___________________

Надруковано у газеті «Свобода». — № 33. — 20 лютого 1974. — С. 2, 4.

МАЙСТРИ УКРАЇНСЬКОГО ОДЯГУ В АМЕРИЦІ

(До 40-річчя праці п-ва Бражників)

Нарис

За минулі 40 років в Америці мало відбулося українських театральних, оперних чи балетних вистав, у яких не були б використані костюми роботи двох еміґрантів із Київщини: Федора Марковича і Олександри Порфирівни Бражників із Нью-Йорку. їхню скромну майстерню на скромній 7-ій вулиці, неподалеку від Українського Народного Дому на 2-ій авеню, треба б насправді назвати не майстернею, а кунсткамерою, що з німецької — означає мистецьку робітню.

Три ґенерацїї українців, прибулих і вже в Америці чи Канаді народжених, обслужили своєю працею двоє людей із села Медвина, Богуславського району, на Київщині — найріднішої землі великого Тараса Шевченка. їхньою кропіткою працею, витонченою, узгодженою з історичними джерелами й найкращими народними традиціями, користувались (і користуються) аматорські драматичні гуртки, професійні театри типу театру В. Блавацького, оперні ансамблі пп. Чутра і Рейнаровича, кінорежисери, американські й закордонні актори, багато різнонаціональних ансамблів, хорів та балетів; і з такою ж самою радістю випозичали Бражники виготовлений ними народний український одяг молодим матерям для своїх дрібних діток, коли ті мали виступати з деклямаціями українських віршів чи з подібних нагод. Одного разу на 7-му вулицю прийшла, було, дівчинка позичити народне убрання, у великій таємниці, бо хотіла зробити несподіванку своєму дідусеві — лицареві УГА, продеклямувати й заспівати українських пісень у народному одязі у день його народження. За цією маленькою деталлю прихована безліч зворушливих зустрічів, переживань, хвилювань, як наслідки напруженої праці двох майстрів. Ось розповідає п-і Олександра:

— Часом люди йшли до роботи й казали: "О, як рано Бражники встали!" — не знавши того, що насправді Бражники й не лягали спати, бо треба було вчасно пошити костюми на неділю.

Додаймо до цього й те, що вони обидвоє не раз і не двічі виступали на підмостках українського театру і в кінофільмах, не раз гримували акторів-аматорів перед виходом на сцену. Пані Олександра згадує:

— Одного разу я так боялася, що Федір засне за сценою і пропустить свій вихід у "Наталці Полтавці"! Він усю ніч шив чоботи для іншого театру, здається, в Чікаґо, не приліг і вдень, бо мали повно роботи, а увечорі за сценою гримували... А таки витримав, не заснув, ще й людей розвеселив у веселій ролі Возного...

*

Але тепер, на 86-му році життя, Федір Маркович Бражник не витримав напруженої праці — втратив зір. 40 років він хилився над козацькими шликами й шапками, над розшитими кольоровими чобітьми, навіть над митрами, і все при електричній жарівці в невеликому ательє.

Вже півтора року минуло, як п-во Бражники припинили працю в майстерні, але це не спинило невблаганного процесу втрати зору людини, вік якої могутня київська природа і порода розрахувала щонайменше на 100 років. Федір Маркович сидить тепер у фотелі в домі на 7-ій вулиці й прислухається до життя за вікном. Згадує минуле, згадує про дні й ночі праці, а ще більше — про сотні й тисячі людей, що бували у них і вони завжди зустрічали їх із привітною усмішкою, з цікавістю, із щирим серцем. О, коли б не ті радісні, дорогі спогади про дорогих земляків — була б вона ще важчою, оця гірка доля, оця втрата орлиного зору! А коли б не дбайлива дружина, було б і зовсім погано, бо крововилив у мозок частково спаралізував кремезну людину: говорити можна, а ось ходити, то вже важче, ба навіть вже й не можна.

Відмовляються ноги, які ходили по землі, що її "топтав Тарас малими, босими ногами", як писав М. Рильський; відмовились ноги, які міцно тримались на палубі розгойданого океанською хвилею корабля, коли вперше Федір Маркович причалив до американського берега в 1914 році... Не слухають ті ноги, які міцно тримали на драбинах майстра театральних декорацій (багато тих же українських краєвидів прикрашують і нині сцени українських домів і заль у Нью-Йорку, Чікаґо, Йонкерсі, Клівленді)...

Розмовляємо. Та ось якась дівчина подзвонила, забігла на хвилинку, запитала про стан здоров’я Федора Марковича у його дружини, й побігла далі, а в цей скромний апартамент ніби живе сонце заглянуло — радіє серце: не забувають люди!

*

"Американська" Україна добре пам’ятає О. Кошиця в ділянці української пісні, В. Авраменка в ділянках народного танку й фільму, а в ділянці збереження й розвитку українських традицій, зокрема народного одягу (від київської корсетки до гуцульського киптарика), розвитку українського театру й кіна в Америці — маємо Олександру Порфирівну і Федора Марковича Бражників. Вони єдині, що створили майстерню нашого народного одягу, власники випозичальні костюмів для театрів; пані Олександра вишила в найкращому стилі кілька тисяч українських сорочок. Недавно виступав хор Об’єднаних Націй у Нью-Йорку, були світлини в пресі: хор ОН мав різні одяги, а українські були чиї? — Бражників!

Вони були творцями. І такими завжди залишаться. Вони ніколи не ставили великих цін за свою велику працю. Хто знає, чи можна так сказати, але скажу: вони й працювали не тільки руками, а й серцями. Які ціни, які мірки в економіці існують, щоб визначити вартість такого труду? Взагалі, які є цінники, коли мова про українську культуру, тисячолітню культуру великої української нації. Частину своїх скарбів, незвичайної краси сорочок, рушників, блюзок, топірців та інших виробів Бражники подарували Музеєві українського мистецтва в Бавнд Бруці. Добре зробили, бо тільки там їм місце — біля святині місце речам такої краси, від яких віє святістю.

*

86-річний Федір Маркович і його значно молодша дружина — обидвоє і зовнішньо гарні, по-козацькому виструнчені, по-київському усміхнені, по-українському привітні. Одне лихо — не дуже-то охоче розповідають про себе. Нема й сліду того, що є в одного автора опери: "Хвали мене, моя губо, бо я тебе роздеру!" Навпаки: "Нехай люди скажуть"... І все ж вдалося зібрати багато матеріялу з давніх газет і журналів, із випадкових вирізок, із невпорядкованих і досі в альбоми світлин. Так вималювалась біографія, і в тому малюнку допомогла мені пані Олександра, після прохань та вмовлянь.

Федір Маркович і вона походять з одного села, Медвина, на Київщині. Село добре відоме в українській історії (на жаль, так мало відомій багатьом українцям). Медвинці змагалися із польською шляхтою, а потім із сусідніми районами в 1885 році оголосили козацьку війну Москві, збройно виступивши проти кріпаччини, втративши за це сотні закатованих на дибах та засланих у Сибір; у 1920-21 рр. Медвин підняв українське національне повстання, очолене отаманом Квітковським, а зліквідоване врешті-решт большевицькою дивізією кіннотників. . .

Тоді ж загинув у бою і напівсліпий козак-бандурист Антін Агеєвич (див. нарис "Горить Медвин" І. Дубинця, 1952 р.). Згадуємо про незвичайного бандуриста, українця-революціонера Антона, бо це його, на прохання учителів у Медвині, ще перед 1914-им роком повіз Федір Маркович Бражник до Києва й віддав до музичної школи Миколи Лисенка...

У 1914 році молодий Бражник поплив до Америки, бо вдома землі не було; підучився шевства, кравецтва, на всякий випадок, щоб заробити в Америці грошей. В Америці відкрився перед молодою людиною новий світ — світ волі й ініціятиви, світ Вашінґтона з новим законом, може й не завжди праведним, але таким, що його можна й поправити. Супроти національно й соціально поневоленої Росією України Америка була раєм. Але в земному раю всіляко прийшлося молодому Бражникові: і шив, і кімнати малював, і печі направляв, і до мистців-малярів придивлявся, аж врешті-решт взявся за декорації. Театр любив змалку, ще в Медвині.

У 1928 р. заробив трохи більше, ніж звичайно, на декораціях-розписах, і подався в Україну: відвідати Рідний край, родину, побачити, що там діється, і привезти собі пару. Мусить бути українка, так наказало серце.

*

Не легко ходити щодня в досить далеке сусіднє село та ще й до-схід сонця, але Олександра, молода гарна дівчина, щоранку мандрувала, бо треба було сироті з дитинства заробляти. Працювала в дитячому садочку, доглядала дітей, а у вільний час виступала в аматорському драмгуртку, співала, цікавилася театром. "Американець", — як назвали медвинці свого земляка з Америки, — Федір Бражник, вибрав собі за наречену саме її. Вже не можна було відверто повінчатися в церкві, отже розписалися за новим законом.

Молоденькій дружині довелося чекати в т. зв. УРСР ще майже 5 років, поки її випустили за кордон. Тричі завертали прохання про пашпорт. Нарешті, допомогли 300 американських долярів. Була весна — голодна, страшна весна 1933 року... Через Латвію пропустили до корабля — до Америки.

*

Молодому подружжю важко прийшлося будувати родинне життя. В Америці "господарювало" тоді велике безробіття, депресія. Олександра купила за 35 центів суконку, щовечора перепирала й прасувала, бо мала одну-єдину; згадуючи про страшний голод на Рідній землі — не відважувалася викинути й скоринки хліба, сушила і складала, а на м’ясо грошей і самі не мали...

Але Бог не без милости, а козак не без долі, як говорять на Київщині (чи ще говорять?). На скромній 5-ій нью-йоркській вулиці зайшли до Бражників спершу мати, яка журилася українським костюмом для дитини: "Тут треба виступати, а немає«, потім ще якась жінка — журилася, де дістати козацьку шапку?.. Навіщо "десь діставати", коли Бражники все те зуміють самі пошити-зробити?! І так обоє були без праці.

Так і розпочалось. Не Бражники започаткували майстерню, а люди, українські люди в Америці. Більшало замовлень на народний одяг. Не так навіть замовлень, як приходили позичати. Отже, шили й шили: пані Олександра вишивала й шила українські сорочки та жіночий одяг, а чоловік турбувався чоловічим народним одягом, чобітьми, шапками. Самі поділилися ролями, і самі — тільки самі — працювали, навіть тоді, коли б могли найняти помічника. Чому ні? — хотіли відповідати особисто за кожну ниточку, за кожний взір, за кожну гаму кольорів — за столітні традиції народного українського одягу. Шили руками і серцями.

Через рік переїхали з 5-ої вулиці на 7-му, і там в однім домі працювали, розгинаючись тільки в неділю, коли йшли до церкви, чи увечорі до театру або на національні свята, працювали впродовж 20 років. Потім переїхали сюди, на 2-гу авеню — і тут ще понад 15 років при сонці Едісона, при жарівках, шили й шили — руками і серцями, викінчуючи кожну річ так, ніби вона наперед була призначена на почесне місце в музеї народного мистецтва.

За 40 літ праці — ніколи не було суду. А що працювали тільки удвох, то декому доводилося довгенько чекати на замовлення. Один американець із Аляски, прочитавши статтю про Бражників у журналі "Меканікс ілюстрейтед" (серпень 1946 р.), замовив українську вишиту сорочку й чекав понад 1 рік! Коли ж таки дочекався, то написав листа: "Варто було й довше чекати!"

*

— Важко було, коли я приїхала до Америки, — згадує пані Олександра. — Жили бідно, кімната на четвертому поверсі, високо, так якось холодно. Але поволі кращало. Познайомилася я з Авраменками, пішла працювати до Союзу Українок. І ось виявилося, що різні товариства хотіли б показати українські вистави — "Просвіта", "Запорізька Січ", Союз Українок, — та немає народних строїв! Так ми й почали шити народний одяг, почали випозичати, дещо й продавати. Увесь час найбільше замовлень мали від американців, а українці — більше позичали. Першим великим замовленням були костюми для балету "Тарас Бульба", ставив Д. Чутро, потім для опери "Царські черевички", а потім пішло й пішло — для всіх українських опер, театральних вистав, концертів-академій... авіть у велетенському "Карнеґі Голл" у Нью-Йорку, в річницю УНСоюзу, для показу "Гомін України" брали наші костюми, а там же були показані сцени з історії України: наші бояри, наші гетьмани, наші полковники... Все те шили ми...

Пані Олександра підійшла до чоловіка, поправила подушку, щоб йому зручніше було сидіти в кріслі. Федір Маркович усміхнувся. Не бачить, на нещастя, очима, але все душею бачить.

— Обслуговували ми співаків із хору Олександра Кошиця, і сотні й тисячі народних танцюристів пана Авраменка, а його учні потім інших вчили українських народних танців, і тільки до нас по строї зверталися. У 1935 р. Василь Авраменко заснував з іншими акційне товариство, і тоді поставили кінофільм "Наталка Полтавка", що багато доброго зробив у Америці й Канаді, особливо для молодих глядачів. Ми шили для того фільму костюми, і самі виступали, як актори. У 1937 році — те ж саме для фільму "Маруся", в якому музичною частиною керував великий Кошиць. У 1939 році те ж саме для фільму "Запорожець за Дунаєм", у якому хореографом був Василь Авраменко. У 1940 році відомий жидівський артист, потім був у Голівуді, Моріс Шварц із Ребеккою Вантрауб ставили поблизу Нью-Йорку фільм на тему "Жидівки-вихрестки". Там діють українці й жиди — і ми для всіх шили костюми, допомагали гримувати...

— Думаю, що ви й там виступали, як акторка? — зауважую господині.

— Виступала. У малій ролі — підносила квіти, пригадую... Виступала й на українській сцені чимало разів, і Федір також... — зітхнула.

У тижневику УНПомочі "Українське народне слово" (Піттсбурґ, 24. 10. 1963 р.) автор нарису писав про "Запорожця за Дунаєм" у Нью-Йорку, між іншим, таке: "Оперу поставив 13 жовтня Український Оперний Ансамбль (Л. Рейнаровича). Півтора тисячі місць "ФешенІнституту" були до краю заповнені. . . Л. Рейнарович — Карась, Г. Шерей — Одарка, Оксана — М. Кобрин-Кокольська, І. Гош — Андрій і т. д. — створили кольористичну й живу ґалерію незабутніх персонажів. Диригував О. Стратичук... Ніхто з глядачів не бачив, звичайно, за сценою важкої і кропіткої праці п-ва Бражників — заслужених костюмерів і гримерів...

Усміхаються обидвоє:

— А, пригадуєм, пригадуєм і ту виставу... І чому "Запорожця" й досі не перекладуть на англійську мову й не покажуть американському світові?

Багато отаких "чому" існує в українському світі за океаном. Ті, що вміють зробити — не мають грошей. Ті, що мають гроші — не вміють зробити.

Посумніли ми всі троє. Аж тут ввійшла давня приятелька цієї родини, визначна солістка, незвичайний виконавець наших народних пісень п-і Ганна Шерей:

— Чого це ви якісь сумні сидите?

— І справді! Хай наші вороги журяться! — підхопив Федір Маркевич так завзято, по-молодечому, у свої 86 років, ще й при його нещасті.

Во істину справжня українська творча людина — непереможна! І відразу почалася мова про оперу М. Аркаса "Катерина", в якій не раз співала партію Матері з таким трагізмом п-і Шерей, і для якої не раз натрудилися Бражники — доводилося шити й московські костюми, розшукувати по енциклопедіях зразки одягу та зброї...

— А син автора "Катерини", доктор Микола Аркас, із дружиною жив біля Нью-Йорку, поблизу (тепер переїхали в ліси у Мейн, подалі від міст і людей) — і якось організатори вистави "Катерини" не подбали, не запросили їх приїхати на виставу...

— О, ні, Лев Рейнарович запрошував, але доктор не міг приїхати. І Галина Андреаліс турбувалася про запрошення, отже, не кажіть...

— Правда, — додаю. — Отже, не такі-то ми вже й погані!

— А кращими бути — не пошкодить, — каже Федір Маркович. Він сидить у кріслі майже непорушно. Срібна чуприна, дебела козацька постать, і очі відкриті — а бачить лише душею.

*

Переходимо на іншу тему. Запитую господарів, як, де і коли вони вчилися мистецтва зразкового виконання українського одягу? Виявляється, що змалку вчилися шити, змалку любили театральні вистави, спів, музику, мистецтво, любили природу, любили людей.

— А коли мені довелося вперше в житті шити козацьку шапку в Нью-Йорку, то я довго й не роздумував. Подивився на зразок на малюнку, узяв, покроїв смушок — і зшив. Така моя засада в житті, такий ключ: треба робити? — беру і роблю, — це так Федір Маркович.

Обидвоє вони, звичайно, обдаровані не тільки технічними здібностями. Бражники — мистці, мистецтву вони й присвятили своє життя. І зустрічалися впродовж свого трудолюбного життя з багатьма людьми, які самі були мистцями, акторами, співаками, або які любили мистецтво у всіх його виявах. Гостем і приятелем цієї родини був і відомий українсько-американський кінорежисер і актор Іван Годяк, славний американський оперний соліст Джордж Лондон (Бражники шили йому костюм для головної ролі в опері "Борис Ґодунов"), світової слави скульптор Олександер Архипенко, мистецький керівник відомої "Мемфіс Сівік Баллет" Неллі Фішер, славні танцюристи-акробати Інґа і Ралф, які присилали листівки з різних країн світу, і така ж славна пара танцюристів-солістів Рей і Роман, і носій нагороди "Пуліцера", карикатурист із "Дейлі Нюз" у Нью-Йорку, Бечелор, якому Бражники подарували український гуцульський топірець до колекції палиць з усього світу, включно з Японією і Китаєм... Це щоб згадати про кількох американців. А шили ж костюми для окремих акторів і для цілих ансамблів, танцювальних та хорових — польських, угорських, німецьких, чеських та інших, шили навіть еспанські костюми.

А з українців?

Напевно важко назвати людей в Америці й Канаді, які перебувають в українській культурній сфері, а не знали б Бражників. Бували у їхній майстерні: О. Кошиць, В. Авраменко, Д. Чутро, І. Годяк та інші актори з Голівуду, В. Блавацький, Й. Гірняк, О. Добровольська, Л. Рейнарович, В. Шашаровський та багато-багато інших акторів, режисерів, співаків, хореографів, між ними п-і Івасівка, Рома Прийма, п-во Ґензи...

В ілюстрованій кольоровими світлинами статті "Українське прикладне мистецтво", надрукованій у журналі "Меканікс ілюстрейтед" (1946 рік), після ознайомлення читачів із Бражниками, українським народним одягом і звичаями, наприкінці сказано: "Все, що зроблене руками — дуже дороге, але вони ставлять незвичайно низьку ціну. Бо вони інакше дивляться на справи..." Якщо поставимо зависоку ціну, люди не зможуть дозволити собі купувати ці речі, — сказала пані Бражник.

— Ми заробляємо досить грошей і радіємо нашою працею. Що ж ми можемо бажати більше?

З цією прикметою, повного шляхетности й гідности, і любови до своєї праці — а в суті до української народної культури й традицій, — Бражники йшли рука-в-руку і нога-в-ногу впродовж 40 довгих років. За той час вони пошили стільки костюмів, що можна б зодягнути, мабуть, цілий полк у самі козацькі строї. Але вони зробили щось більше: шляхом прекрасного виконання барвистого українського народного одягу прищеплювали й будуть прищеплювати молодшим поколінням не тільки пошану, а й любов до української культури, до нашого театру, танку, пісні й мови, — до України.

І хоч Бражники не займались політичними справами, все ж вони своєю натхненною працею допомагали рідній Україні, і будуть допомагати. Можливо, що Федір Маркович Бражник свідомий цього, тому так спокійно сидить у кріслі, хоч, казав, у душі рветься до улюбленої праці. Можливо, свідома цього й Олександра Порфирівна, а може й ні (вони зможуть прочитати цей нарис лиш на сторінках "Визвольного Шляху").

Одне можна з точністю ствердити: те, що зробив у ділянці української пісні Олександер Кошиць, а в ділянці народного танку Василь Авраменко — в Америці зробили в ділянці народної ноші Бражники.

Тому їх любили люди, любили й будуть любити.

Були вдячними і будуть. Від сивих піонерів до їхніх щебетливих внучат, що саме під зимовий сніжок хмаркою горобчиків вилітають із Українського Народного Дому, із лекцій балетної школи Роми Прийми, із навчання в театральній студії Лідії Крушельницької, із музичного садочка п-і Мірошниченко... І це ж тільки в Нью-Йорку, а скільки є таких міст в Америці й сусідній Канаді!

Горе спіткало на старі літа Федора Марковича Бражника, але щастя товаришувало йому і його дружині все життя. Тому й горе, хоч і прикре, та не страшне. Сяйво мистецької майже півстолітньої праці світитиме завжди над ними. Мистецької праці для мистецької, талановитої, чарівної України.

Нью-Йорк, 1974 р. 

_______________
Публікується за: Леонід Полтава. Майстри українського одягу в Америці. (До 40-річчя праці п-ва Бражників) // Визвольний шлях. — Кн. 3—4 (312—3). — Березень-квітень 1974. —  С. 424-431.

Панахида по І. В. Дубинцеві

За ініціятивою Головної управи ДОБРУС-у 30. Січня 1955 р. в Українській Автокефальній Православній церкві, при вул. Суйпача, ч. 842, було відправлено урочисту панахиду в річницю трагічної смерти основоположника ДОБРУСівського руху в світі, видатного політичного й наукового діяча, колишнього Голови ДОБРУС-у в США слав. пам’яти пана проф. Івана Варфоломійовича Дубинця (Дубини).

Перед початком панахиди настоятель храму св Покрови о. протопресвітер Борис Арійчук, перед вірними та ДОБРУСівцями, які взяли численну участь у вшануванні пам’яти видатного українського патріота, виголосив високопатріотичну зворушливу промову, присвячену Покійному. Аналой, за яким о. протопрес. Борис Арійчук та о. П. Дудніченко відправляли панахиду, був гарно прикрашений живими квітами.

Панахида відбулася при повнім складі хору св. Покровської церкви, під орудою дириґента п. П. Окопного.

В час панахиди, з ініціятиви української комбатантської організації, стояла почесна варта з числа українських ветеранів. На панахиді були присутні близькі родичі та земляки Покійного, як п. Василенко з дружиною, повний склад Головної управи ДОБРУС-у в Арґентині та велика кількість членів ДОБРУС-у.

З доручення Головної управи ДОБРУС-у в Арґентині висловлюю щиру подяку настоятелю св. Покровської Церкви о. протопресвітеру Борису Арійчуку, о. П. Дудниченку, дириґентові хору п. Петру Окопному й усьому складові хору та членам ДОБРУС-у – пані М. Василенковій, М. Липці, М. Нагірянському, В. Чернюку, П. Бойкові – за їхню відданість та жертовність в переведенні панахиди.

Відзначаючи цю сумну дату для ДОБРУСівсько-СУЖЕРО-го руху в світі, ДОБРУСівці в Анґентині обіцяють сумлінно виконувати залишені ідеї Покійного та ще вище підняти прапір ДОБРУС-івсько-СУЖЕРО-го руху на вигнанні для добра української визвольної справи.

Слава Україні!

Слава ДОБРУС-івсько-СУЖЕРО-му рухові!

О. Римський (Голова ДОБРУС-у)

Друкується за: Римський О. Панахида по І. В. Дубинцеві // Українські вісті. 7 квітня 1955 року. № 31 (909). С. 3.

РОЗПРАВА
свідчення очевидця

1920-й. Серпень. Мені одинадцять. Пастухом був, метким хлопцем. Все хотілося побачити самому. От і недавно бачив, як молодий повстанець писав на воротах Григорія Куценка гасло: “За волю! За Медвинську республіку!” З центру села по вулиці Зарічок ішли і їхали у бік Богуслава озброєні односельці. Йшли добувати і боронити волю.

Вранці 28 серпня більшовицька дивізія навалилася на Медвин з боку Таращі. Загорівся Лук’янів вітряк, що стояв на Савур-могилі, на найвищому місці. Потім згорів і другий його вітряк, через якихось півгодини - Леміщин, Лабзин. А вже коли більшовики перейшли Медвин і дійшли до урочища Гірчаків і за вигін Золоточубівщини, вони запалили там вісім вітряків, які згоріли разом із зерном і борошном. Уціліли тільки два - Івана Семерика і Єлисея Сарапуки. Я облишив у той час обов’язки пастуха, пішов боронить волю.

З кургана Тотоха я бачив, як загорілася церква. Перегоріли балки дзвінниці, полетіли донизу важкі дзвони. Вони гулко, розколисто востаннє задзвонили, вдарившись об землю.

Три ночі підряд величезна заграва пожежі освітлювала все навкруг на десяток кілометрів.

… Біля нашого двору зупинився вершник-будьонівець. Накинув повід на стовп огорожі, зайшов у двір. Подивився на відгорожу, де скупчився великий табун ситих і викупаних гусей та качок.

- Хозяйка!

 - Що скажеш? - озвалася, вгамовуючи переляк, мати.

- Завтра утром порежь всех гусей, погрузи на подводу и привезик штабу. В центре села, в местечке, тебе покажут куда.

- Змилуйтеся, товаришу комісар. У нас же велика сім’я…

- Молчать! Медвинци зверски убили комиссара. Ти об етом хорошо знаешь. Четверих, да из Волревкома, да еще сельських коммунистов…

Брязнуло заліззя хвіртки, копита коня вибили свою музику в тиші вулиці. 

 - То це на їхні поминки я гусей надбала, чи що? - кинула навздогін мати.

Збудила мене мати, ще як засіріло.

 - Жени, Михасю, корову пасти.

Проганяючи сон, оговтався. Вразила дворова новина: гуси, качки, вгодований кабан кудись зникли. Давши мені торбину, в яку поклала обід, замкнувши хату, в городніх соняшниках і кукурудзі зникла й мати.

Після бою за Медвин повстанці пішли в ліси. Невдовзі вони розгромили великий обоз. Тоді, в останні дні вересня, в село заїхав загін кінноти. Посильний і вершник з голою шаблею горланили вулицею:

- Всім чоловікам на збори!...

Нерозгадане тривожило думку: навіщо ж ще перед зборами в супроводі озброєних приводили до управи поодинці вчителів, що у свій час були військовими старшинами?

На подвір’ї волосної управи комісар наказав, щоб молодих чоловіків і хлопців, котрих привели на збори, завели в приміщення. Наступного дня всіх затриманих вивели на подвір’я, поставили в дворядну колону, котру оперезали кінною охороною. Гнали в бік Лисянки.

Колона чомусь розтягнулася. Кінь за конем - по боках. Попереду і ззаду - чималі групи кінних з рушницями напоготові. Ось один з бокових вершників нагнувся і щось запитав чи сказав ближньому з тих, кого гнали.

Мешканців і сторонніх з вулиці як мітлою змело; вони вдивлялися з-за тинів, дерев понад шляхом, з вікон хат та повіток. Тільки біля нашого двору я побачив на лавці своїх сестер: Олену, Уляну, Ївгу та їхніх подруг. Дівчата на прощання махали хустками і руками. Односельчани з колони, а там були їхні рідні і друзі, схиляли голови, йдучи в страшне невідоме.

У цей час парубок нагнувся, скинув один чобіт, бігцем порівнявся з напарником, роззув другий. Згорнув туго обидва чоботи і притулився до боку коня того конвоїра, що раніше йому щось наказував. Мить - чоботи зникли у вершника. Конвоїр притримав коня. Мигцем у просвіт між кіньми кинувся босий парубок і зник у вузенькому провулку. Услід йому в пустоту городу вистрелив конвоїр. Дивно, але колона не зупинилася. Пізніше сусідка шепнула матері:утік Йосип Косяк.

Від берега колону доганяла Марія Хижняк. Падала в ноги комісару і ковоїрам, благала:

- Одпустіть мого сина, рідненькі, одпустіть…

- Геть з дороги! Бо вкинемо туди й тебе, - прохрипів комісар. Її відіпхали. Спотикалися об неї коні та материнське серце гнало її вслід за колоною.

Дійшли за околицю села, на схил поля біля Ковтунового ліска. У цей тривожний вечір люди в селі не спали. Серця їх розкраяли постріли і передсмерті крики за селом.

- Боже милосердний, сохрани мені сина! Синочку мій! За що ж нам таке горе? - як чайка при дорозі, била лицем об землю Марія. Постріляні й порубані лежали у полі медвинці. Тепер там висока могила...

Михайло ХИЖНЯК

_____________________

Публікується за: Хижняк Михайло. Розправа. Свідчення очевидця // Вісті Богуславщини. - 6 лютого 1993 р. - С. 2. 

Громадядин і патріот

У річницю трагічної смерти бл. п. Івана Варфоломійовича Дубинця

Минув рік, як не стало людини невичерпної енерґії, великого громадського й політичного діяча, визначного науковця, чесного й доброго українського партіота, І. В. Дубинця.

Рік – не довгий час, але відсутніст покійного стала помітною зараз після його смерти, як серед кола його найближчих друзів, так і на фоні українського громадсько-політичного життя.

Покійний, як за своїми індивідуальними якостями, так і по укладу його особистого життя мав мало собі подібних. Так, живучи в Нью-Йорку, він з головою пірнув у громадсько-політичну роботу.

Ні збори, ні засідання чи наради, що мали загальнонаціональний чи громадський характер, не відбувалися без його участи.

Покійний найменше думав про заробіток. «Ніколи, – як він сам пише до свого приятеля, – не рахував своїх грошей… бо все рівно їх треба або туди, або сюди віддати». Він був одним з перших у рядах жертводавців.

Трудно з пам’яті переказати шлях життя покійного. Але переді мною на столі лежить деяка спадщина його архіву. Тут декілька книжок, подарованих йому від авторів, тут і його брошура «Медвин горить», тут і папки з вирізками статтей, писаних ним до газет, папки особистого листування з приятелями, друзями і знайомими. Ціла пачка різних фотографій: початок збірки матеріялів з геології, зібраних ним у США. Тут і початок щоденника, і автобіографічний нарис.

Переглядаючи все це, приходить думка: якою скромною людиною я знав особисто Покійного, а якою багатогранною була його натура.

Походив Покійний з бідної селянської родини с. Медвина на Київщині. Велика батьківська родина й нестатки були завжди на перешкоді до його поступу в науці. Прийшов 1917 рік, що підняв українські маси до боротьби за Українську Державу. «У цьому році прийшла моя національна свідомість. То було народження української душі, яка пізніше вже ніколи не мала в будь-чому сумніву», – так пише Покійний у своїй автобіографії. І далі: «Богуславська гімназія доповнила українську національну освіту, яка вже навіки з мене зробила українського інтеліґента від плуга й села».

У 1920 р. сталось Медвинське повстання, у якому покійний стріляє по ворогах. Але ворог переміг і його, 17-тилітнього хлопця, прирік до розстрілу. «Я вже тоді попрощався з світом. Але Бог врятував мене…»

У 1930 році Покійний закінчує Київський університет (КІНО), факультет геології і працює за фахом до приходу німців 1941 р. «Любив цю працю. Душі в ній не щадив. Все віддав цій роботі. Не рахувався з часом. Жив і творив. Ним було написано понад 20 наукових праць. Він був учасником 17 Світового Ґеологічного конґресу, що відбувався у Москві в 1937 р. У часи нового «Визволення» покійний не покидав громадсько-політичної роботи.

Еміґрація. 1945 рік. Покійний опинився в Баварії, в Мюнхені, а пізніше в Новому Ульмі. Він належав до ініціятивної групи по створенню Української Революційно-Демократичної Партії, у якій незмінно був членом Центрального Комітету.

По приїзді до США, захопився допомогою в справі переселення українців до США, виставляючи ашуранси та заохочував інших до того. Був учасником організації ДОБРУС-у і його головою до останнього з’їзду 1953 р. Був членом Головної управи ОУРДП. Був ініціятором організації, протесту проти винародовлення в СССР, зокрема маніфестацій 20-тиріччя голоду на Україні. Ці маніфестації, як відомо, громом покотилися по США і всіх країнах.

Найбільшою його працею і заслугою за час життя в США є збірка матеріялів і документів про голод на Україні в 1932–33 рр. і підготова того матеріялу до друку об’ємом у 500 сторінок, що має вийти у цьому році в англійському перекладі під назвою «ІІ-й том Білої книги про чорні діла Кремлю», – видання ДОБРУС-у в США.

Це так коротко й поверхово про діяльність Покійного, бо розмір газетної статті не дозволяє на більше.

Трохи про його особисте життя. Надзвичайно широким колом людей був зв’язаний покійний. Щоб судити про розмір його листування, досить згадати, що автор цих рядків зберіг біля сотні листів, одержаних від Покійного. А я не був головним партнером його листування.

У своїх листах до ближчих собі людей Покійний завжди нарікав на своє одиноцтво. Він шукав собі друга, але так і не знайшов. У своїх записках по підготовці екскурсії по США, які він зробив 1951 р., згадує: «Я люблю родинне життя і малих дітей, але… не судилось. І от на старість у далекій країні приходиться бурлакувати».

До речі, щодо екскурсії. Можна сказати з сміливістю, що з декілька десятка тисяч українців, що прибули за останні п’ять літ до США, навряд чи хоч одна особа знайдеться, що проїхала хоч половину відстані, що проїхав її Покійний як екскурсант.

Переді мною лежить папка з написом на обкладинці: «І. Дубинець. Матеріяли подорожі по США в 1951 р.» Перша сторінка починається: «Через 11 штатів дорогами і містами Америки», «Хочу бачити Америку».

Переглянувши цей матеріял, я бачу, що ця екскурсія була ані прогулянкою, ані відпочинком. До задуманої екскурсії він готувався як до відповідального завдання. Він спеціяльно студіював відповідний до того матеріял і вже раніш, чим побачити той чи інший об’єкт, знав про нього з публікацій.

Маршрут з Нью-Йорку лежить через Ванінґтон – столицю США. На першому етапі подорожі Покійний звертає увагу на краєвиди, на реклями, що мимоволі кидались у вічі, і так від штату до штату. Найбільший інтерес у Покійного як геолога викликав краєвид штату Арізона. Він так був захоплений, що прислав мені катку того краєвиду.

Ця подорож до США дала покійному можливість зібрати багатий матеріял у вигляді великої кількости фотознимок, нотаток тощо. Але незмірно більша кількость матеріялу лишилась не списаною і не переказаною.

Щоб найвірніше судити про вдачу б. п. І. В. Дубинця, найкраще заглянути в його персональне листування, яке є дуже багате й різноманітне й яке він так старанно зберігав. У тому листуванні можна побачити всю глибину його душі, його хотіння, осяги, прагнення. Його характер, доброту, лагідну вдачу, м’яке серце. Покійний сам говорив про себе в листі від 2.2.52 р. до Т. Я. : «Лицемірство не в моїй натурі. Я простий і щирий. Моя щира українська душа…»

Немає можливости докладно навести багато цікавих прикладів, обмежуючись лише одним-двома.

В листі від 24.ІХ.53 р. до Т. Я пише: «Про себе можу тільки сказати те, що цього року я не мав майже жодної відпустки і майже не відпочивав. Свою відпустку використав на свою працю… Уклав у неї вже понад 800 годин свого відпочинку».

У листі від 14.ХІІ.53 р. (це близько перед його смертю) пише до «Дорогого Друга» таке цікаве твердження: «…мої принципові погляди ніколи в мене не мінялись за все моє свідоме життя, а вони постали з перших часів української національної революції 1917 р.». Або: «особисте листування в мене забирає мінімум часу, а то все громадське, бо… в цьому і є тільки мета життя. Живу не для себе особисто. Віддаю весь свій час іншим, віддаю громадській праці, яка дуже потрібна».

Влітку 1953 р. Покійний приїхав був до мене й ми вдвох провели разом кілька днів. Нам ніколи було спати. З ранку й до вечора, із вечора до ранку ми говорили.

Розмови велись на тему загальноукраїнських завдань. Говорячи на цю тему, покійний висловлював жаль до того стану, який існує між різними українськими політичними угрупованнями. Він волів якщо не порозуміння, то хоч взаємної толеранції.

Говорили про угруповання, до якого ми обидва належимо, про його історичну закономірність, потенціяльні сили і перемогу. У Покійного не бракувало критицизму на адресу своїх товаришів. Він хвалив їх і докоряв їм, але не поза спиною. Свої критицизми він завжди висказував впрост.

Покійний любив мистецтво, захоплювався ним. Він не пропускав жадної постанови опери в Метрополітен опері, користуючись з дешевих (2 дол.) стоячих місць.

У його мешканні на маленькому столику, за яким їв, приймав гостей і працював, стояло дешевеньке радіо, що було єдиним комфортом, яке завжди ловило чи то симфонії, чи оперові передачі.

Багатогранною людиною був покійний, а ми, що ближче були до нього, не знали його таким і це придає нам ще більшого жалю. Тепер тільки думається: треба цінити людину, коли вона ще жива. Тоді буде менше сліз, менше горя. Втрату покійного відчуває ще й сьогодні й ще довго буде відчувати велика родина, членом якої він був – Українська Революційно-Демократична Партія, якій він вірно служив і яку будував. Це відчувають його друзі і знайомі, бо таку добродушну, щиру, товариську і лагідну людину, якою був б. п. І. В. Дубинець, можна зустріти дуже рідко.

Друкується за: Шинкар П. Громадянин і патріот // Українські вісті. 6 лютого 1955. Ч. 13-14 (891–892). С. 2, 5.

БУБЛИК Федір Кіндратович (?, м-ко Медвин Канівського пов. Київської губ., тепер Боїуславськогор-ну Київської обл. – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

БУТВИН Яків (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ВАСИЛЕНКО Микола Порфирійович (1891, м-ко Медвин – 1975, м. Нью-Йорк, США). Військовий діяч; старшина Вільного козацтва (1917), начальник штабу медвинських повстанців (1920), начальник штабу та начальник постачання загону Цвітковського. Емігрував разом із дружиною Антоніною, дочкою Олею та братом Панасом. Жив у Польщі, Франції, Аргентині, Венесуелі та США. В Аргентині в родині з’явилися Надійна і Богдан. Автор споминів «Мова про пережите». Похований у м. Йонкерсі, неподалік від Нью-Йорка. Двоюрідний дід народного артиста України Василя Василенка.

ВАСИЛЕНКО Панас Порфирійович (?, м-ко Медвин – ?). Козак-повстанець. Молодший брат Миколи Василенка. Помер на чужині.

ВАСИЛЕНКО Федір Миронович (1898, м-ко Медвин –25.04.1938, м. Київ). Служив у армії УНР. Учасник Медвинського повстання. Учасник медвинського повстання і загону Діяченка. У 1921 р. засуджений Ревтрибуналом до розстрілу, але втік з-під варти. У 1938 р. заарештований і кинений до Білоцерківської тюрми, звідки переведений до Київської і розстріляний. Похований у Биківні.

ВИННИК Митрофан (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ВИННИК Омелян Сергійович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ВИННИК Сергій (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин), Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ГЛАЗКО Ананій Антипович (1890, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Учасник загону Цвітковського (1920). В 1934 р. за невиконання «твердого завдання» його майно розпродали. Розстріляний. Реабілітований 1958 року.

ГЛАЗКО Лаврентій (?, м-ко Медвин – 1923). Офіцер царської армії. Служив в армії УНР. Учасник Медвинського повстання та загону Цвітковського. Розстріляний за участь у постанні.

ГЛАЗКО Мирон Антипович (1888, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний.

ГЛA3KO Ничипір (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ГЛАЗКО Семен Миколайович (м-ко Медвин – після 1937). Медвинський повстанець.

ГЛАЗКО (ім’я невідоме) Миколайович (?, м-ко Медвин – 1921). Козак-повстанець. Брат Семена Миколайовича. Розстріляний за вироком ревтрибуналу як активний учасник Медвинського повстання.

ГЛАЗКО Флор Микитович (?, м-ко Медвин – 1920, м. Сміла). Учасник Медвинського повстання. Закатований у Смілянській ЧК. Дружина Марія ходила його шукати з Медвина пішки у Смілу, Розповідала, що навколо тюрми стояла варта з гвинтівками, намагалися стримати натовп. Із тюремних вікон линули козацькі пісні, запам’ятала такі слова: «А тепер я у неволі, у ярмі, під жидівським караулом у тюрмі» (варіант пісні «А вже двісті літ, як козак в неволі». Переповів Петрові Гогулі Іван Панасович Приліпко.

ГЛАЗКО Яків Миколайович (1902, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Реабілітований 1958 року.

ГЛУХЕНЬКИЙ (НІКОЛЕНКО) Михайло Климентович – (1884 (1885?), м-ко Стеблів — ?) У 1918 р. служив у місцевій сотні Вільного Козацтва, у 1919–1920 рр. належав до загонів отаманів Діяченка, Гудзенка, Василенка і Цюрупи. У 1920 р. вливається у загін Д. Цвітковського, бореться проти більшовиків у Медвині.. 22 грудня 1920 р. заарештований совітами у Стеблеві, у травні 1921 р. засуджений за «контрреволюцію» і «бандитизм» до п’яти років таборів на півночі СССР. Справа Глухенького переглянута 7 вересня 1993 р., у реабілітації відмовлено.

ГЛУШНИЧЕНКО (? – ?). Сотник у загоні Цвітковського. Амністований у 1921 р.

ГОСТРОВИЙ Петро Павлович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ГРИБ Антон Митрофанович (1887, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Реабілітований 1958 року.

ГРИБ Ілько (?, м-ко Медвин – ?). Учасник Медвинського повстання 1920 р. У 1930-х – голова колгоспу «Жовтень».

ГРИБ Онисько (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ГРИБ Павло Семенович (1895, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. На початку 1920-х pp. засуджений  ревтрибунаом до 5 років. Розстріляний. Реабілітований 1958 року.

ГРИБ Созон Якимович (1898, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання і загону Цвітковського. Реабілітований 1958 року.

ДАЦЕНКО Йосип Савович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Учасник Першої світової війни.  Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ДАЦЕНКО Марко Степанович (?, м-ко Медвин – ?, м-ко Медвин). Ймовірно, учасник Визвольної боротьби. «Прапорщик старої армії».  «Засуджений за розтрату».

ДЕНИСЕНКО Пилип (?, м-ко Медвин – ?). Учасник Медвинського повстання (з 1920 р.), загону Цвітковського, загону Левченка.

ДЕНИСЕНКО Терентій Якович (1899, м-ко Медвин – 23.02.1968, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Батько режисера Володимира Денисенка.

ДЕНИСЕНКО Яків Гордійович (?, м-ко Медвин – 1944?). Ймовірно, учасник Медвинського повстання. Дід режисера Володимира Денисенка.

«ДНІПРОВИЙ», «ДНІПРО» (? – після 22.10.1941). Військовий діяч, редактор; редактор часопису «Відродження» (Київ, 1918); військове звання – сотник медвинського партизанського загону. Можливо, його справжнє прізвище П. Гаєнко. Автор споминів «Медвинське повстання», «Друга Січ».

ДОБРОШТАН Пантелеймон Пульвитович (?, м-ко Медвин –13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ДОБРОШТАН Тарас (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ДОРОШКЕВИЧ Іпатій Сергійович (1897, м-ко Медвин –5.04.1938, м. Київ). Учасник загону Діяченка. Розстріляний.

ДУБИНА Варфоломій Іванович (1873, м-ко Медвин – 1962, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Батько Івана та Луки Дубин.

ДУБИНА (ДУБИНЕЦЬ) Іван Варфоломійович (30.03.1903, м-ко Медвин – 30.01.1954, Нью-Йорк, США). Козак-повстанець, учитель, громадсько-політичний діяч, журналіст; секретар президії Української Національної Ради (Київ, 1941 – 1942), культосвітній референт управи табору Ді-Пі в Новому Ульмі, викладач Українського університету в Авґсбурзі, член Центрального комітету Української революційно-демократичної партії, член Союзу українських журналістів, голова Добровільного об’єднання бувших репресованих українців (до 1953). Закінчив природничий відділ Київського інституту народної освіти (1930). У роки війни двічі арештовувався гестапо. Організатор акцій протесту проти політики геноциду в СССР. Працівник газети «Українські вісті». Автор спогадів «Горить Медвин» (1952). Співавтор «Білої книги про чорні діла Кремля» (1955). Ймовірно, загинув від рук агента КГБ. Похований у Бавнд-Бруку на Українському православному кладовищі.

ДУБИНА Лука Варфоломійович (1898, м-ко Медвин – 4.09.1938, м. Київ). Брат громадського діяча й автора спогадів «Горить Медвин» Івана Дубинця, син повстанця Варфоломія Дубини. Заарештований і ув’язнений в Уманській тюрмі, звідки доставлений до Київської і розстріляний, за рішенням Особливої Трійки УНКВД Київської області. Похований у Биківні.

ДЯЧЕНКО Андріян Григорович (1902?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ДЯЧЕНКО Дмитро Григорович (1898?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. Брат Андріяна і Сидора Дяченків.

ДЯЧЕНКО Сидір Григорович (1900?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. Брат Андріяна і Дмитра Дяченків. Всі брати поховані в одній могилі.

ЗАВАДЕНКО Василь Платонович (1893, м-ко Медвин – 25.04.1938, м. Київ). Вояк армії УНР. Учасник Медвинського повстання, загонів Цвітковського і Діяченка. У 1938 р. заарештований і ув’язнений в Білоцерківській тюрмі, звідки переведений до Київської і розстріляний. Похваний у Биківні.

ЗАВАДЕНКО Мойсей (приблизно 1893 – ?). Учасник Медвинського повстання, загону Цвітковського.

ЗАВАДЕНКО Платон Якимович (1894, м-ко Медвин – 13.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. У 1938 р. заарештований і  утримуваний в Білоцерківській тюрмі, звідки переведений до Київської і розстріляний. Похований у Биківні.

ЗАГОРУЛЬКО Ничипір (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ЗАЛУЦЬКИЙ Тимофій Петрович (1882, м-ко Медвин –7.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. У 1930 р. розкуркулений. Розстріляний. Реабілітований 1967 р.

ЗАМРІЙ Мефодій Федотович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. Брат Андріяна і Сидора Дяченків.

ЗОЛОТОЧУБ Михайло (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Сирота, мешкав із сестрою Марією. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ІВАХНЕНКО Петро (24.02.1895, м. Одеса – після 21.11.1939, м. Беттембург, Люксембург). Сотник армії УНР, учасник боїв за Київ у січні 1918 р. проти окупаційних більшовицьких військ Муравйова. У 1919 р. став добровольцем армії УНР в Першому Зимовому поході. Під псевдом «Кобець» брав участь в організації повстанського руху на Богуславщині. Командир 1-ї батареї 13 гарматного полку Херсонсько дивізії армії УНР. З військом УНР перейшов до Польщі, де перебував у таборах для інтернованих. 15.08.1922 р. виїхав до Чехословацької республіки, там вступив до Вищої господарської школи. Склав додатковий іспит при Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі. 20.10.1929 р. померла дружина, залишивши 6-річного сина. Переїхав на заробітки до Німеччини.

ІГНАТЕНКО Пилип (?, с. Дмитренки – 1933, с. Дмитренки). Учасник Медвинського повстання. Загинув від Голодомору в 1933 р. 

ІЛЬЧЕНКО Андрій Степанович (1884, м-ко Медвин – 25.04.1938, м.Київ ). Учасник Медвинського повстання та загону Цвітковського. У 1921 р. засуджений до 10 років позбавлення волі, але втік з-під варти. У 1938 р. заарештований і ув’язнений у Білоцерківській тюрмі, звідки переведений до Київської і ріщенням Трійки Київського облуправління НКВД розстріляний. Похований у Биківні.

ІЛЬЧЕНКО Максим (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ІЛЬЧЕНКО Фанась (?, м-ко Медвин – ?). Учасник Медвинського повстання. Поранений під час розстрілу будьонівцями під Ковтуновим ліском. Вдалося врятуватися. Федір Юхимович Гриб (1925–2012) розповідав, що коли працював у колгоспі об’їждчиком, десь у 1967 р. під’їхала до Ковтунового ліска легкова машина, в ній – четверо чоловіків. Один з них запитав: «Де пам’ятник?» Розговорились, це був той самий Фанась, що врятувався. На запитання «скільки ж тут загинуло?» відповів, що був 64-м.

КАЛАШНИК (? – ?). Учасник загону Цвітковського. Амністований 1921 р.

КАЛАШНИК Ничипір (? – ?). Дядько Івана Дубинця (Дубини). Листоноша. Учасник Медвинського повстання. У січні 1921 р. затриманий ЧК і відведений на допит до Богуслава. Подальша доля невідома.

КАПИЦЯ Нифон (?, м-ко Медвин – 1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Загинув у бою.

КАСЯНЕНКО Феодосій Іванович (1900, м-ко Медвин –7.05.1938, м. Київ). Учасник загону Цвітковського. Лісничий Корсунського лісництва. 1934 року засуджений до 1 р. виправних робіт. Розстріляний.

КИСЛЯК Іван Микитович (1895, с. Ісайки – 17.11.1937, м. Київ). Учасник антибільшовицького повстання 1919 р. в с. Ісайки, «зі зброєю в руках разом з іншими повстанцями брав участь у поході на Богуслав Київської області для боротьби з соввладою». Куркуль. Розстріляний за рішеням Трійки Київського облуправління НКВД. Похований у Биківні.

КНЮХ Микита Федотович (1888, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Служив у армії УНР в 1918 р. Учасник Медвинського повстання. 1931 р. засуджений до 2 років виправних робіт і 2 років позбавлення прав. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

КОБЧЕНКО Архип (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

КОБЧЕНКО Арійон (Аріон) Дем’янович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

КОВГАН (?, м-ко Медвин – ?). Начальник постачання медвинських повстанців; військове звання – поручник. Після поразки емігрував до Польщі.

КОВГАН Павло (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Закінчив Медвинську початкову вищу школу; «військовий старшина». Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

КОВТУН Денис (?, м-ко Медвин – ?). Учасник повстанського загону Цвітковського.

КОВТУН Сафон (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

КОВТУН Устим Олексійович (1903, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. «Петлюрівець». Розстріляний. Peaбілітований 1957 року.

КОЛОМІЄЦЬ Трохим Захарович (1892, м-ко Медвин –5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Зарештований у березні 1938 року. Розстріляний. Реабілітований 1958 року.

КОЛЮХ Мирон Денисович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

КОНДРАТЮК Іван Васильович (1897, с. Хижинці – 5.04.1938, м. Київ). «Петлюрівець». Розстріляний.

КОРНІЄНКО (? – ?). Сотник у загоні Цвітковського. Амністований у 1921 р.

КОСЯК Трохим Самсонович (1899, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Учасник загону Цвітковського. Вчитель у с. Гута, тепер Богуславського району. Розстріляний. Реабілітований 1958 року.

КОЧЕРГА Павло (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

КРАСНОГОРОДСЬКИЙ Митрофан (?, м-ко Медвин – 1920, м. Сміла). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний.

КРАСНОГОЮДСЬКИЙ Павло (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник медвинського повстання. Навчався в Черкаській учительській семінарії. «Військовий старшина». Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. Залишив дружину з малою дитиною. Рідний брат Митрофана Красногородського.

КУЗЬМЕНКО Григорій Гордійович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ЛЕВЧЕНКО (? – 1920, м-ко Медвин). Останній отаман Медвинського повстання. Очолював повстанську групу чисельністю коло 20 чоловік у першій половині 1922 р., з якою вступав у бій з міліцейськими загонами. Вбитий того ж року в лузі коло Сарапучиного ставка в Медвині.

ЛИСТОПАД Атроній (Євтропій) Григорович (1893, м-ко Медвин – 1938). Учасник Медвинського повстання та загону Цвітковського. Під час слідства винним себе не визнав. Розстріляний.

ЛИСТОПАД Пилип (?, м-ко Медвин –13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ЛИТВИНЕНКО Петро Семенович (1900, м-ко Медвин –5.04.1938, м. Київ). Засуджений за «антисовєтську діяльність», розстріляний.

ЛУЦЕНКО Зот Васильович (1896, м-ко Медвин – 25.04.1938, м. Київ). Доброволець армії УНР. Учасник Медвинського повстання, загонів Цвітковського і Левченка. У 1923 р. засуджений Ревтрибуналом до розстрілу, але вирок замінили на 10 років позбавлення волі. У 1938 р.  заарештований і ув’язнений в Білоцерківській тюрмі, звідки переведений до Київською і, за рішенням Трійки Київського облуправління НКВД, розстріляний. Похований у Биківні.

ЛЯШЕНКО Микола Степанович (1889–1938). Ймовірно, учасник Визвольної боротьби. «У минулому офіцер». Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

МАРУШЕВСЬКИЙ Кузьма Миколайович (?, м-ко Медвин –1919). Медвинський повстанець. Розстріляний «за активную борьбу с советской властью».

МАРУШЕВСЬКИЙ Ларіон Гордійович (1890, м-ко Медвин –1938). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

МАРУШЕВСЬКИЙ Ничипір Ничипорович (?, м-ко Медвин –13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний під Ковтуновим ліском.

МАРУШЕВСЬКИЙ Петро Миколайович (1891, м-ко Медвин – 1938). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний. Реабілітований 1957 р.

МАРУШЕВСЬКИЙ («БОЛЬБОТ») Яків Іванович (1883, м-ко Медвин – 25.04.1938, м. Київ). Унтер-офіцер царської армії. Жандарм Варшавського вокзалу. Учасник Медвинського повстання і загону Цвітковського. У 1938 р. заарештований і ув’язнений в Білоцерківський тюрмі, звідки переведений до Київської і, за рішенням Трійки Київського облуправління НКВД, розстріляний. Реабілітований 1963 року. Похований у Биківні.

МАРУШЕВСЬКИЙ Степан Миколайович (?, м-ко Медвин –1921?). Учасник Медвинського повстання. Брат Петра та Кузьми Марушевських. Розстріляний.

МАРУШЕВСЬКИЙ (ім’я невідоме) Іванович (?, м-ко Медвин –1938). Учасник Медвинського повстання. Брат Якова Івановича Марушевського («Больбота»). Засуджений за вбивство (загинув в ув’язненні).

МАЦАЄНКО Григорій Сакович (1901, м-ко Медвин – 1938). Учасник Медвинського повстання. «Петлюрівець». Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

МАЦАЄНКО («СТОВПЧИК») Іван Трохимович (?, м-ко Медвин – 25.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. «Син розкуркуленого, ...антирадянськи налаштований». Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

МАЦЮЦЯ Антін (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

МАЦЮЦЯ Максим (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

МИКОЛЕНКО Антін Гаврилович (1857, м-ко Медвин –5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Реабілітований 1958 року.

МИКОЛЕНКО Захар Юхимович (1893, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Кобзар. Вчитель. Учасник Медвинського повстання, помічник командира підпільного загону. Розстріляний. Похований у Биківні.

МИКОЛЕНКО Кирило Тимофанович (1920?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

МИКОЛЕНКО Олелько (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

МИКОЛЕНКО Хрисантій Юхимович (1902, м-ко Медвин – після 1985, м. Фастів Київської обл.). Учасник Медвинського повстання. Єдиний заручник, якого 13 жовтня 1920 р. відпустили більшовики (через його малий зріст він мав вигляд дитини). Коли Хрисантій повернувся додому, мати сказала: «Це тебе Покрова покрила (врятувала)». Ще до Другої свіової війни працював у Фастівському лісовому господарстві. Під час війни служив у кінноті. Війну закінчив у Берліні. Мав бойові нагороди. Проживав у Фастові.

МИТЯЙ («ПЕТЮХ») Антін Огійович (1886, м-ко Медвин –1921 с. Семенівка, тепер Лисянського р-ну Київської обл.). Військовий і громадський діяч, бандурист; начальник пропагандистського відділу штабу медвинських повстанців та отамана Дмитра Цвітковського (1920). Член партії соціалістів-революціонерів. Учасник Першої російської революції, за що був покараний висилкою в Томську губернію. Гри на бандурі вчився в Івана Кучеренка-Кучугури і Гната Хоткевича. Знав думи «Маруся Богуславка», «Буря на Чорному морі», «Смерть козака – бандуриста» та багато народних пісень. Учасник Визвольних змагань у складі Запорозької Січі Юхима Божка, на бронепоїзді «Хортиця» та в лавах харківських повстанців. Натхненник медвинського повстання. «Його розпорядження виконувалися беззаперечно». У Митяя вчилися гри на бандурі Осип Проценко, Дмитро Гонта, Кость Місевич та ін. Загинув у бою з більшовиками.

МОРАХОВСЬКИЙ (КАЛИНА) Григорій Петрович (с. Теремок Шполянського р-ну – ?). Служив в армії УНР. З 1920 р. – у загоні Цвітковського. У 1921 р. здався під більшовицьку амністований, у вересні 1921 р. переведений до Києва, звідти до Харкова, де був заарештований і утримувався під вартою.

НАСИПАЙКО (? – ?). Учасник загону Цвітковського. Амністований 1921 р.

ОСТРОУХ Оврам Іванович (1896, с. Гута – 7.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. У 1918 р. служив 2 місяці в армії УНР. До арешту жив у хут. Дібрівка. Розстріляний.

ОХРІМЕНКО Гаврило Антонович (1889, м-ко Медвин –5.04.1938, м. Київ). Сотник загону Цвітковського. Розстріляний. Реабілітований 1958 р.

ОХРІМЕНКО Семен Антонович (1880, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського антибільшовицького повстання. У 1932 р. засуджений на 5 років за «крадіжку колгоспного зерна». Розстріляний.

ПАВЛЮК Михайло Федорович (1899, м-ко Медвин – 1937, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. 

ПАНАСЕНКО Костянтин Романович (1897, с. Ісайки – 17.11.1937, м. Київ). Учасник антибільшовицького повстання 1919 р. в с. Ісайки, «зі зброєю в руках разом з іншими повстанцями брав участь у поході на Богуслав Київської області для боротьби з соввладою». У 1933 р. за «шкідництво у  колгоспі» засуджений до 8 років позбавленя волі. У 1937 р., за рішенням Трійки Київського облуправління НКВД, розстріляний у Київській тюрмі. Похований в Биківні.

ПИРХАВКА Григорій Ісайович (1883, с Ісайки – 13.09.1937) –очільник Медвинського повстання у 1919 р. Канівський повітовий комісар УНР, помічник Київського губернського комісара УНР, заступник міністра внутрішніх справ УНР, гласний Київської губернської народної ради, депутат Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії за списком УПСР. У 1900 р. вступив до Таращанської організації есерів, після чого заарештований і засланий до Сибіру. У 1906 р. повернувся в Україну, проживав у Богуславі. За революційну агітації у 1907 р. заарештований і засланий до Вологодської губернії. Через заборону повертатися йому до України, у 1909 р. після закінчення ув’язнення живе в Іркутську, тут працює юристом, засновує український літературно-музичний гурток «Громада». У 1917 р. повертається до Києва, стає делегатом Другого військового з’їзду в Києві, вступає до Української партії соціалістів-революціонерів. У 1918 бере участь в організації Таращанського повстання проти Скоропадського, за що потрапляє до Канівської в’язниці, звідки його звільняють повстанці. У квітні 1919 р. разом із медвинцем, прапощиком Коломійцем організовує Медвинське антибільшовицьке повстання. Зимою 1919-1920 рр. – помічних Київського губернського комісара УНР. У 1920 – заступник міністра внутрішніх справ УНР. Після поразки УНР опиняється в Ченстоховському таборі в Польщі, а потім у Празі, де у 1922-1925 стає членом керівницва Закордонного комітету Української партії есерів. Один з організаторів Українського селянського союзу в Празі, голова Спілки-читальні Т.Г. Шевченка. 1928 р. повертається з Праги до Харкова, працює юристом, викладає на державних курсах. Вперше заарештований 30.12.1930, вдруге – 28.09.1933. у звинуваченні, що є «чеським агентом». 23.02.1934 засуджений до 10 років позбавлення волі, відбуває покарання в Охтирському відділі СибЛАГу НКВД. 31.08.1937 засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний.

ПИРХАВКА Яків Степанович (1899, с. Ісайки – 17.11. 1937, м. Київ) – племінник очільника Медвинського повстання у 1919 р. Григорія Пирхавки, якого «переховував у себе на квартирі». Учасник антибільшовицького повстання 1919 р. в с. Ісайки, «зі зброєю в руках разом з іншими повстанцями брав участь у поході на Богуслав Київської області для боротьби з соввладою». Розстріляний. Похований у Биківні.

ПЛАКСУН Дем’ян (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ПЛАКСУН Іван Федотович (1897, м-ко Медвин – 1933). Старшина медвинських повстанців. Помер від голоду.

ПЛАКСУН Микита Олександрович (1898, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання і загону Цвітковського. Заарештований у 1932 р. за «контрреволюційну діяльність». У 1938 р. заарештований і ув’язнений в Білоцерківський тюрмі, звідти переведений до Київської де, за рішенням Трійки Київського облуправління НКВД, розстріляний. Реабілітований 1962 року. Похований у Биківні.

ПЛАКСУН Онисько (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ПРИЛІПКО Антін (?, м-ко Медвин – 1920, м. Сміла). Учасник Медвинського повстання. Працював на пошті в Медвині. Закатований у Смілянській ЧК.

ПРИЛІПКО Іван Олександрович (1897, м-ко Медвин – 1938). Воював в Армії УНР. Учасник Медвинського повстання та загону отамана Д.Цвітковського. 1921 року засуджений на 2 роки позбавлення волі. Розстріляний.

ПРИЛІПКО Максим (?, м-ко Медвин – ?). Учасник Медвинського повстання. Арештований. Втік з-під розстрілу під Ковтуновим ліском.

ПРОЦЕНКО Овсій Миколайович (1899, м-ко Медвин –7.05.1938, м. Київ). Військовий діяч, учитель; вільний козак, повстанець, завідувач школи (1929–1932), директор школи (1932–1.08.1937), вчитель математики школи в с. Писарівці Лисянського району Черкаської області. Навчався в учительській семінарії. Член «Просвіти» з 1917 року. Учасник Медвинського повстання та загону Д. Цвітковського. 1 серпня 1937 p. звільнений з посади директора школи, через те що «не забезпечнв достатнє комуністичне виховання дітей». Заарештований 8 лютого 1938 р. Обвинувачений у тому, що є керівником богуславської «контрреволюційної» організації, яка готувала збройне повстання проти соввлади.  Художній керівник гуртка бандуристів (Медвин, 1921–1929). Розстріляний. Залишились дружина Марія Антонівна (1903 р.н.), син Володимир (1921 р.н.), син Борис (1923 p.н.), дочка Надія (1925 р.н.), теща Марія Дем’янівна Мазуревич (1872 p.н.). Реабілітований 1957 року.

РАДЧУК Омелько Хомович (1902, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Старшина медвинських повстанців. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

РЕДЬКО (? – ?). Офіцер, учасник загону Цвітковського. 

РЕПЕТІЙ Іван Григорович (? – ?). Ймовірно, учасник Визвольної боротьби. «У минулому офіцер... Був з російськими військами у Франції».  Вчитель школи №1 м. Богуслава.

РЕПЕТІЙ Іван Павлович (1895, м. Богуслав Київської обл. – 7.05.1938, м. Київ). Учасник Української революції. Вчитель. В 1917 р. навчався у школі юнкерів у Києві. Служив у одному з міністерств УНР. 1920 року емігрував разом з Армією УНР в Польщу, звідки перебрався в Одесу, звідти втік від більшовиків у Румунію, Австрію, Угорщину, Чехословаччину. Двічі переходив кордон з Україною, двічі затримувався органами ҐПУ. Винним себе не визнав.

САКЕВИЧ Антон Прокопович (1886, с. Хиженці – 5.04.1938, м. Київ). «Петлюрівець». Розстріляний.

САЛАТА Антон М. (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

САЛАТА Василь Трифонович (1890, м-ко Медвин – 1938). Служив в Армії УНР. Учасник Медвинського повстання. Розстріляний.

САЛАТА Григорій (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

САЛАТА Григорій Сакович (1898, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Вояк армії УНР. Учасник Медвинського повстання, був за сотника у загоні Діяченка та кошовим у загоні Цвітковського. Брав участь в організації протибільшовицьких наступів на Богуслав, Стеблів, Бужанку. 1922 р. засуджений до смертної кари, проте вирок замінили на 10 p. позбавлення волі. Батька, Сака Салату, розкуркулили за «злісну нездачу хліба». У 1930 р. засуджений до трьох років таборів. Заарештований у березні 1938 р., 26 березня засуджений до розстрілу. Розстріляний. Реабілітований 1958 року.

САЛАТА Дмитро Якович (1900, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Бандурист. Учасник Медвинського повстання. Його бандура збереглася. На ній – напис: «Бандуру робив Салата Дмитро 1932 року, коли саме властвувала шайка червоних грабіжників». Заарештований у березні 1938 року. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

САЛАТА Іван Миколайович (1887, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Реабілітований 1957 року.

САЛАТА Карпо Миколайович (1893, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. У 1918 р. – вояк армії УНР. 1933 року «за розбазарення і крадіжку колгоспного хліба» засуджений до розстрілу, який замінили на 10 років таборів. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

САЛАТА («КОСАР») Іван Миколайович (1893, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. В 1934 р. його майно розпродали за несплату держподатків – за невиконання «твердого завдання». Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

САЛАТА Леонтій Васильович (1900, м-ко Медвин – 5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання і загону Цвітковського. Реабілітований 1958 року.

САЛАТА Павло Гордійович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

САЛАТА Платон Трифонович (1899, м-ко Медвин – 26.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Розкуркулений. Проживав у с. Слобода Кагарлицького району. Розстріляний у Києві. Похований в Биківні.

САМСОНОВИЧ О. В. (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

САРАПУКА Полікарп (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. Його рідний брат загинув від рук більшевиків пізніше.

САРАПУКА P. (? – ?). Повстанець отамана Д. Цвітковського. Піддався на більшовицьку «амністію».

СВИДИНА Карпо Порфирович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

СВИДИНА Кузьма Филимонович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

СЕМЕРИК Ілько Андріянович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

СЕМЕРИК Ничипір Андріянович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. Брат Ілька Семерика.

СИДОРЕНКО («ЛЕБІДЬ») Хома Дмитрович (6.10.1893, м-ко Медвин – 24.07.1956, м-ко Сольн, Франція). Один з керівників Медвинського повстання. Військове звання - офіцер царської армії. 1921 року емігрував до Польщі. Перед переходом кордону сина Миколу, 1918 р. нар., залишив у батьків дружини Олени (в дівоцтві – Андрієвської) в Дунаївцях. Жили на Півночі Франції, Хома Сидоренко працював на фабриці, керував українським хором. Тут у їхній родині з’явилися четверо дітей – Борис (1927 р.н.), Ольга (1929 р.н.), Олеся і Поліна (1932 р.н.). Син Микола все життя прожив із тавром «син ворога народу».

СИДОРЕНКО Микита Дмитрович (1900, м-ко Медвин – 7.05.1938, Київ). Учитель. Учасник Медвинського повстання. Брат отамана Хоми Сидоренка. 1921 року здався під совєтську амністію. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

СКРИННИК Андрій (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Брат Микити Скринника. Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

СКРИННИК Лавро (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

СКРИННИК Микита (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Брат Андрія Скринника. Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

СКРИННИК Микола (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. «Син бідної селянської родини. Самотужки вчився і працював у місті. Був військовим старшиною». Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. «Залишив дружину з двома малими дітьми».

СКРИННИК Омелько Хомович (1902?, м-ко Медвин –13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. «Закінчив 1914 року Медвинську вищу початкову школу, був сільським учителем, а потім військовим старшиною». Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

СЛУЦЬКИЙ Микола Платонович (13.12.1902, м. Канів?/м-ко Медвин? – 8.10.1968, м. Новосибірськ?). Народився в родині священика м-ка Медвин Платона Крисантійовича Слуцького. Учасник загону отамана Д. Цвітковського, молодший брат його адьютанта П.П. Слуцького. Амністований у 1921 р. За свідченням родичів, у часи СССР був оперним співаком (тенором). Ймовірно, він і є відомим оперним співаком Миколою Платоновичем Платоновим (справжнє ім’я – Слуцький Микола Платонович) (13.12.1902 – 8.10.1968) – народженим, за офіційною версією р. у родині канівського священика Платона СлуцькогоЗ 1921 р. вчився в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка в артистки опери Олени Муравйової. Чоловік оперної співачки (сопрано) Зої Гайдай (1902–1965). Брав участь у виступах хорової капели «Думка», де під час гастролів його помітив і запросив до своєї оперної студії в Москві Костянтин Станіславський.

СЛУЦЬКИЙ Платон Платонович (24.04.1893, м-ко Медвин? м. Канів? – ?). Ад’ютант отамана Д. Цвітковського. Народився в родині медвинського священика Платона Крисантійовича. 6 років навчався в Київському духовному училищі та 4 роки в духовній семінарії. У1913-1914 pp. працював у театральній трупі Миколи Садовського. 1914 року призваний до війська. Прослужив 8 місяців в уланському полку. 27 квітня 1916 p., діставши поранення, потрапив в австрійський полон, у якому пробув до грудня 1918 року. Повернувшись в Україну, служив в Армії УНР (01 – 05.1919). Розшукавши у Проскурові трупу М. Садовського, виїхав з нею до Миколаєва. Коли до міста вступили совєтські війська, очевидно частини Матвія Григор’єва, став командиром взводу кавалерійського ескадрону, а тоді – командиром збірного експедиційного карального загону з боротьби з бандитизмом, контрреволюцією і спекуляцією. 1920 року вступив до КП(б)У. Ось яку характеристику дав Платону Слуцькому повноважний представник ГПУ на Правобережній Україні Юхим Євдокимов: «Весь уклад психологии гр. Слуцкого, выросшего и воспитанного в той тине лжи, ханжества и тунеядства, какими наполнена жизнь деревенской поповской семьи, создает из него сущего паразита, предателя и ренегата, которого не могло исправить ни нахождение в рядах Красной Армии, ни пребывание в авангарде рабочего класса – компартии».

СМОЛЯР Роман Михайлович (1900, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання та загону Д. Цвітковського. «Брав участь у боях проти частин Червоної армії. Звинувачувався у куркульстві. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

СТЕПАНЕНКО Сава Іванович. Учасник Медвинського повстання. Волосний старшина.

СТЕПАНЧЕНКО Аніфат Якимович (1885, м-ко Медвин –5.04.1938, м. Київ). Учасник Медвинського повстання. Реабілітований 1958 року.

СТЕПАНЧЕНКО Микита (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний під Ковтуновим ліском.

СТРІЛЬЧЕНКО Федір (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний під Ковтуновим ліском.

СТУПКА Огій Антипович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

СТУПКА Онисько Антипович (?, м-ко Медвин – 1920, м. Сміла). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний. Брат Соловея та Огія Ступок. Четвертий брат, Тимохвій, у 1912-1922 pp. був на заробітках у США. Повернувся до Медвина, де й у 1933 р. помер з голоду.

СТУПКА Соловей Антипович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. Брат Огія та Ониська Ступок.

ТКАЧЕНКО Сак Григорович (1890, м-ко Медвин – 21.03.1938, Київ). Учасник Медвинського повстання. Реабілітований 1989 року.

ТКАЧЕНКО Хома Григорович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний під Ковтуновим ліском.

ТОВСТИК Тарас (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний під Ковтуновим ліском.

ХИЖНЯК Купріян Якович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском. Похований разом з Ничипором Хижняком. Могила збереглася.

ХИЖНЯК Ничипір (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ХИЖНЯК Порфирій Якович (1886, м-ко Медвин – 7.05.1938, Київ). Брат Купріяна Хижняка. Ще один їхній брат був знищений більшовиками. Ймовірно, учасник Визвольної боротьби. Член партії есерів (1905–1909), член Американської соціалістичної партії (1909–1918). Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

ХИЖНЯК Теофан (Тимофон, Тимофан) Ількович (1893, м-ко Медвин – 7.05.1938). Військовий діяч, старшина Вільного козацтва. Учасник Медвинського повстання та Цвітковського. 1914 року добровольцем пішов на війну, де потрапив у австрійський полон. 4 роки працював у прикажчика в м. Будапешт. У листопаді 1918 p. повернувся в Медвин. У 1920 р. працював у богуславській міліції. Перейшов на бік повстанців. 1921 р. засуджений ревтрибуналом на 3 роки позбавлення волі, згодом амністований. Учитель Медвинської (на Миколії, 1931) та Дібрівської шкіл (до арешту). З 1934 р. проживав у хут. Дібрівка Богуславського району. Арештований 22 лютого 1938 року. Обвинувачений у тому, що був керівником «контрреволюційної військово-політичної організації на території Богуславського району, організовував у колгоспах диверсії зі знищення худоби та шкідницьку діяльність». Розстріляний. Залишилися дружина Тетяна Артемівна, 1898 р.н., син Леонід, 1931 р.н. Реабілітований 1957 р.

ХОХА Оксент (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ЦВІТКОВСЬКИЙ (КВІТКОВСЬКИЙ) Дмитро Васильович (26.10.1892, м-ко Городище? м. Київ – ?). Військовий і громадський діяч; молодший офіцер 10-го Інгерманландського гусарського полку (1914), штабс-ротмістр (1916) і командир лейб-гвардії Волинського полку 3-ї гвардійської пішої дивізії російської армії (1917), воєнком 17-го армійського корпусу і командир Куреня смерті корпусу (кін. 1917), командир Куреня смерті Запорозької дивізії (1918), командир кінного полку Армії УНР (1919), помічник командира кавалерійського полку 60-ї совєтської дивізії (поч. 1920), отаман Виноградського і Боярського повстанських полків; військові звання – поручник російської армії, сотник Армії УНР. Народився в родині церковного псаломника, за іншими даними – нотаріуса. Закінчив 4 класи духовної семінарії та Єлисаветградську кавалерійську школу (1912–1914). Член Української партії соціалістів-революціонерів. Делегат Другого Всеукраїнського військового з’їзду, висунутий Волинським полком та українською організацією фортеці Виборг. З 1920 р. підпорядковувався Уманському повстанському комітетові. Як отаман діяв на Уманщині, Звенигородщині, Канівщині, Таращанщині та Липовеччині. 1920 року до загону Цвітковського зголосилося біля 15 тисяч козаків, з яких він відібрав і створив трьохтисячне військо.

ЦИМБАЛЕНКО Денис Омелянович (1891, с. Ісайки – ?). Учасник антибільшовицького повстання 1919 р. в с. Ісайки, «зі зброєю в руках разом з іншими повстанцями брав участь у поході на Богуслав Київської області для боротьби з соввладою». Куркуль. Заарештований у 1937 р. і засуджений 29.10.1937 до 10 років таборів.

ЦИМБАЛЕНКО Іван Омелянович (1893, с. Ісайки – Учасник антибільшовицького повстання 1919 р. в с. Ісайки, «зі зброєю в руках разом з іншими повстанцями брав участь у поході на Богуслав Київської області для боротьби з соввладою». Заарештований у 1937 р. і засуджений 29.10.1937 до 10 років таборів.

ЦИМБАЛЕНКО Федір Омелянович (1898, с. Ісайки – ?). Заарештований у 1937 р. і засуджений 29.10.1937 до 10 років таборів.

ЦЮРУПА Гаврило Олександрович (1889, с. Розкопанці – 30.09.1938, м. Київ). Один з керівників Медвинського повстанського відділу у 1919 р. Розстріляний. Похований у Биківні.

ЧОРНОБАЙ Максим (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ЧУХЛІБ Антон Юхимович (1896, с. Гута – 7.05.1938, м. Київ). У 1918 – вояк армії УНР. Учасник Медвинського повстання. Жив у с. Дібрівка. Розстріляний.

ЧУХЛІБ Оврам Прокопович (1898, с. Гута – 7.05.1938, м. Київ). В 1918 р. служив в армії УНР. Учасник Медвинського повстання. До арешту жив у хут. Дібрівка. Розстріляний.

ШАБЕЛЬНИК Андрій Костянтинович (1897, м-ко Медвин – 7.05.1938, м. Київ). Учасник загону Д. Цвітковського (1920). Неодноразово брав участь у боях проти частин Червоної армії. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

ШАЛАБОДКА Юхим (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ШВИДУН Левко (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ШЕВЧЕНКО Макар Миколайович (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ШЕВЧЕНКО Михайло Костянтинович (?, с. Медвин – 1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Працівник медвинської пошти. Закатований чекістами в хаті Шмигельського.

ШЕВЧЕНКО Павло (?, м-ко Медвин – 13.10.1920, м-ко Медвин). Учасник Медвинського повстання. Розстріляний будьонівцями під Ковтуновим ліском.

ШЕВЧЕНКО Петро Гнатович (1895, с. Гута – 7.05.1938, м. Київ). Помічник начальника охорони Вільного козацтва. Служив в армії УНР. «За сокрытие пришлого… в 1935 г. ислючен из КП(б)У». Винним себе не визнав. Розстріляний.

ШІПТЕНКО Левко. Козак отамана Цвітковського. Мешканець хутора Дубина.

ШМИГЕЛЬСЬКИЙ Я. (?, м-ко Медвин – ?). Разом з братом брав участь у Медвинському повстанні. Учасник загону Цвітковського. Здався під більшовицьку амністію 1921 р. Емігрував.

ШМИГЕЛЬСЬКИЙ (?, м-ко Медвин – ?). Разом з братом брав участь у Медвинському повстанні. Емігрував.

ШМИГОРА Михайло. Козак-повстанець отамана Д. Цвітковського. Син священика. Загинув у рейді поза Медвином.

ШУЛЯК Мусій Федорович (1890–1937). Повстанський отаман. Учасник Медвинського повстання. Привів на допомогу медвинцям невеликий загін із козаків сіл Гути та Дмитренків. Колишній матрос. Розстріляний реабілітований 1989 року.

ШУЛЯК Сафон Пилипович (Филимонович) (1893/1894 – 5.04.1938, Київ). Учасник Визвольної боротьби. «В минулому офіцер старої армії». 1921 року ревтрибунал засудив його на 5 років. Вчитель с. Побережка, тепер Богуславського району. Розстріляний. Реабілітований 1967 року.

___________________

Цей перелік не претендує на повноту, адже забуто багато імен повстанців, які полягли в боях, були розстріляні чекістами або вихали в інші краї, уникаючи розправи. До списку входять імена не лише безпосередніх учасників боїв, а й тих, хто всіляко допомагав їм, забезпечуючи зв’язком, набоями, амуніцією, одягом, їжею тощо.

___________________

Уклали Роман Коваль та Анатолій Листопад на основі матеріалів, зібраних Миколою Бражником, Петром Гогулею, Анатолієм Листопадом, Іваном Смоляром та Іваном Степанченком. Доповнили й уточнили список у 2020 р. Марина Гогуля та Петро Гогуля.

Безугленко Дорофей Іванович (1973 - 1938)

Бражник Михайло Минович (1902 - 1938)

Василенко Федір Миронович (1898 - 1938)

Глазко Ананій Антипович (1890 - 1938)

Глазко Мирон Антонович (1888 - 1938)

Глазко Онисим Миколайович (1902 - 1938)

Гриб Антон Митрофанович (1887 - 1938)

Гриб Павло Семенович (1895 - 1938)

Гриб Созон Якимович (1898 - 1938)

Дорошкевич Іпатій Сергійович (1897 - 1938)

Дубина Лука Варфоломійович (1898 - 1938)

Заваденко Василь Платонович (1893 - 1938)

Заваденко Платон Якимович (1894 - 1938)

Залуцький Тимофій Петрович (1882 - 1938)

Замрій Митрофан Васильович (1888 - 1938)

Ільченко Андрій Степанович (1884 - 1938)

Касяненко Федось Іванович (1900 - 1938)

Кисляк Іван Микитович (1895 - 1937)

Кнюх Микита Федотович (1888 - 1938)

Кнюх Микола Паладійович (1894 - 1938)

Ковальський Сисой Іванович (1877 - 1938)

Коломієць Трохим Захарович (1893 - 1938)

Косяк Трохим Самсонович (1899 - 1938)

Литвиненко Петро Семенович (1900/02 - 1938)

Луценко Зот Васильович (1896 - 1938)

Марушевський Іларіон Гордійович (1890 - 1938)

Марушевський Петро Миколайович (1891 - 1938)

Марушевський Яків Іванович (1883 - 1938)

Мацаєнко Григорій Ісакович (1901 - 1938)

Миколенко Антін Гаврилович (1857 - 1938)

Миколенко Захар Юхимович (1893 - 1938)

Мухомор Федір Іванович (1891 - 1939)

Николенко Семен Макарович (1895 - 1938)

Панасенко Костянтин Романович (1897 - 1937)

Пирхавка Яків Степанович (1899 - 1937)

Плаксун Микита Олександрович (1898 - 1938)

Проценко Овсій Миколайович (1899 - 1938)

Салата Василь Трифонович (1890 - 1938)

Салата Григорій Ісакович (1898 - 1938)

Салата Дмитро Якович (1900 - 1938)

Салата Іван Миколайович (1887 - 1938)

Салата Карпо Миколайович (1893 - 1938)

Салата Леонтій Васильович (1900 - 1938)

Салата Платон Трохимович (1899 - 1938)

Савченко Яким Миронович (1892 - 1938)

Свидина Микола Михайлович (1892 - 1938)

Свидина Соловей Лукич (1894 - 1938)

Сидоренко Микита Дмитрович (1900 - 1938)

Смоляр Роман Михайлович (1900 - 1938)

Степанченко Аніфат Якимович (1885 - 1938)

Стеценко Феодосій Іванович (1898 - 1938)

Ткаченко Сак Грирович (1890 - 1938)

Ткаченко Павло Іларіонович (1884 - 1938)

Хижняк Порфир Якович (1886 - 1938)

Хижняк Тимофій Ількович (1893 - 1938)

Цюрупа Гаврило Олександрович (1889 - 1938)

Шабельник Андрій Костянтинович (1897 - 1938)

Шуляк Сафон Пилипович (1890 - 1938)

Яременко Сава Степанович (1893 - 1937)